Кредитна система України та її еволюція

Сучасна система організації  нагромадження і розподілу тимчасово  вільних коштів викликала появу чисельних інститутів кредитної системи, які за специфікою їх діяльності можна об´єднати у три великі групи:

1) центральні (національні) банки;

2) комерційні банки, які залежно від особливостей кредитних відносин бувають універсального типу і спеціалізовані (інвестиційні, інноваційні, ощадні, клірингові, іпотечні);

3) спеціалізовані кредитно-фінансові установи (парабанки): лізингові і факторингові компанії, брокерські і дилерські фірми, страхові компанії, пенсійні фонди, фінансові компанії, поштово-ощадні установи.

Обидва рівні, перший і другий, кредитної системи тісно пов’язані між собою. Взаємозв’язок між ними регулюється законодавством кожної країни і тому має ряд особливостей, але при всьому цьому завжди зберігається головне — чільна роль центрального банку в банківській системі та всій кредитній системі в цілому.

Небанківські кредитні установи (їх ще називають парабанками) утворюють другу ланку кредитної  системи. Система цих установ  представлена інвестиційними компаніями і фондами, страховими компаніями, пенсійними фондами, довірчими товариствами, кредитними союзами і ломбардами.

Окремі ланки цієї системи, наприклад, довірчі (трастові) товариства або компанії, виникли  ще в період раннього середньовіччя. Поява більшості інших належить до початку XX ст. і пов’язана не тільки з подальшим зміцненням товарно-грошових відносин, але й з розвитком ринку цінних паперів та систем, що забезпечують соціальний захист населення. Функціонально ця ланка кредитної системи націлена переважно на акумуляцію коштів населення з подальшою їхньою трансформацією в позичковий капітал. У цьому парабанки подібні до банків, однак у способах акумуляції коштів, та видачі кредитів вони відрізняються від перших.

Так, парабанки залучають  не тільки ті кошти населення, які  воно розміщує з метою отримання на них прибутку, а й кошти, призначені для страхування життя, майна і т. ін. (страхові компанії) або для досягнення певного пенсійного забезпечення в майбутньому (пенсійні фонди). Разом з тим окремі структурні елементи небанківських кредитних установ беруть майно, кошти або цінні папери юридичних та фізичних осіб в управління (довірче товариство). Кошти, що накопичуються небанківськими кредитними установами для цілей страхування або пенсійного забезпечення, найчастіше використовуються для купівлі цінних паперів (акцій, облігацій), які випускають господарюючі суб’єкти або держава.

Такий спосіб розміщення парабанками своїх активів спрямований  перш за все на збереження акумульованих  ресурсів населення і на їх захист від інфляції. З урахуванням цього держава формує правові умови існування небанківських кредитних установ таким чином, щоб виключити можливість їх зникнення внаслідок банкрутства.

У сучасній ринковій економіці  кредитна система відіграє важливу  роль і постійно знаходиться в  розвитку. Основні напрямки її розвитку такі:

• посилення концентрації банківського капіталу, що становить ядро кредитної системи;
• універсалізація діяльності кредитних установ. Одночасно усередині цих установ посилюється спеціалізація на одній або декількох операціях;
• зростання ролі держави в організації функціонування всієї кредитної системи.

Основну ланку кредитної  системи складають банки. Банк - це особлива установа, що акумулює тимчасово вільні кошти, надає їх у кредит, здійснює розрахунки та інші фінансові операції й послуги. В сукупності вони становлять банківську систему. Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, як правило, зосереджують свою діяльність на невеликих сегментах ринку фінансових послуг, пропонуючи відносно вузький спектр операцій певним клієнтам.

Загалом, кредитну систему  можна розглядати у двох аспектах: широкому і вузькому значенні. В широкому розумінні кредитну систему тлумачать як всю сукупність відповідних інститутів, механізмів, форм і методів кредитування, а також фінансових і комерційних установ, що обслуговують реалізацію кредитних відносин. У вузькому розумінні термін «кредитна система» ототожнюється з поняттям «банківська система». Так тлумачилась кредитна система, приміром, в колишній радянській економіці, в якій отримати позичку можна було лише у банку, бо інших кредитних установ просто не існувало.

За рівнем розвитку того чи іншого сектора кредитні системи  різних країн суттєво відмінні. Але  спільною є потреба підвищення ефективності функціонування кредитної системи  в ринковій економіці. Вона передбачає впровадження ієрархічної побудови її інститутів на двох рівнях: перший - центральний (національний) банк країни; другий - комерційні банки і спеціалізовані кредитно-фінансові інститути. Це дозволяє забезпечити чітку організацію взаємодії різних ланок кредитної системи, регулювання їх діяльності для повного задоволення потреб економіки країни тощо.

Водночас в ряді країн  світу склалися потужні трирівневі кредитні системи, які включають:

а) центральний банк;

б) мережу комерційних банків, які виконують функцію залучення грошових коштів фізичних і юридичних осіб і розміщення їх від імені банків на умовах поворотності, платності і строковості;

в) структури небанківських кредитних організацій, що виконують дозволені законодавством окремі кредитно-розрахункові операції. До розбудови такої кредитної системи приступила й Україна.

Звичайно, можлива й  однорівнева кредитна система. Саме такою вона була на початкових стадіях  розвитку кредиту, коли ще був відсутній  центральний банк, та в адміністративно-командній системі, де один державний банк виконував усі функції кредитної системи. Після її краху країни, що утворилися як незалежні держави, розпочали розвиток багатоманітних кредитних відносин і системи інститутів їх функціонування на основі дворівневої кредитної системи. Така організація формує вищий рівень - центральний (національний) банк, в якому зосереджуються взаємодії з комерційними банками на основі нормативно-законодавчого регулювання і нагляду, та нижчий (другий) рівень, що об´єднує інші кредитні інститути, покликані обслуговувати всі інші кредитні відносини суб´єктів ринкових відносин.

Важливим складовим  елементом кредитної системи  є її інфраструктура. Інфраструктура кредитної системи - це комплекс нормативно-правового забезпечення, система захисту інтересів вкладників і кредитних установ, інформаційне забезпечення, наявність розрахункової мережі, інкасаторського обслуговування і охорони кредитних закладів, системи підготовки кадрів і підвищення їх кваліфікації тощо.

Даючи визначення категорії «кредитна система», важливо звернути увагу на її нетотожність з банківською системою. Структура кредитної системи охоплює банківську систему, небанківські кредитно-фінансові установи, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди. До її структури входять також страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди, лізингові і факторингові компанії та інші складові елементи. Їх загальною ознакою є участь в акумулюванні та перерозподілі капіталу на постійних засадах.

Як відомо, в Україні  з 1987 року почалася реформа банківської справи, яка завершилася ухваленням у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Згідно з цим Законом, в Україні було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає:

Верхній рівень - Національний банк України як центральний банк країни, головний банківський інститут, який є емісійним центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною системою.

Нижній рівень - мережа комерційних банків, які за умови  здорової конкуренції покликані задовольнити населення країни і народне господарство щодо банківських послуг і створити для стабілізації та поступового піднесення національної економіки.

2.1 Банківська система: принципи побудови, цілі, механізм функціонування

Головною  ланкою кредитної системи будь-якої країни є банківська система.

Банківська система - це законодавчо визначена чітко структурована і субординована сукупність фінансових посередників, які здійснюють кредитні і фінансові операції на професійній основі і функціонально взаємопов´язані в самостійну економічну структуру.

 

 

 

 

 

Перший рівень банківської системи становить центральний банк, який відповідає за підтримання стабільності національних грошей і функціонування банківської системи.

На другому  рівні перебувають комерційні банки, які виконують активні й пасивні операції.

Світова практика виробила два принципи побудови комерційних  банків:

а) принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

б) принцип універсальності, коли будь-які обмеження щодо діяльності банків на грошовому ринку знімаються.

Згідно з положеннями  Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківська система  України має бути дворівневою, функціонувати  заради безперебійного задоволення потреб економіки країни, забезпечення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності з метою стабілізації грошей. В дворівневій банківській системі верхній (вищий) рівень посідає Національний Банк України, емісійний центр, який є банком банків і обслуговує лише банківські заклади й урядові структури. 

Мережа комерційних банків покликана  задовольняти потреби підприємств, фірм і сімейних господарств щодо банківських послуг і складає  нижчий рівень банківської системи  України. Комерційні банки розвиваються як багатофункціональні заклади, що здійснюють всі види кредитних і фінансових операцій. Оскільки банківська система України діє в умовах ринкової конкуренції, то провідними принципами її організації є:

 

1. Недопустимість втручання в банківську справу третіх осіб;
2. Можливість вибору обслуговуючого банку клієнтом;
3. Конкуренція в банківській діяльності;
4. Доступність інформації про банки;
5. Рівноправність, свобода в раціональній діяльності;
6. Налагодження зовнішньоекономічних зв’язків.

Процес становлення  банківської системи України охоплює два періоди:

1) етап формування  провідних інститутів (1991-1993 рр.);

2) етап стагнації і  наростання кризових явищ. Зокрема,  в роки першого періоду швидко  зростала чисельність банків, збільшувався  персонал їх працівників та  зростали обсяги операцій з клієнтами. Вже тоді було сформовано дворівневу структуру банківської системи, розроблено основні нормативно-законодавчі акти, розпочалося впровадження нових банківських технологій, нагромаджувався досвід регулювання монетарної сфери.

Водночас, кількісні та якісні зміни гальмувалися загальною  економічною кризою, наростанням  тіньового обороту капіталу, відсутністю  системи страхування депозитів  і кредитів та відпливом капіталу за межі України. Негативні процеси стагнації й кризи банківської системи зумовили скорочення кількості банків із зареєстрованих у 90-і pp. 238 комерційних банків до 158 усередині 2002 року. Прогресивним явищем могло стати об´єднання банківських установ з метою нарощування виробництва їх специфічного продукту - банківських послуг. Але дозволом Закону України «Про банки і банківську діяльність» створювати холдингові компанії і банківські союзи скористалися лише три пари банків. Під тиском інших негативних економічних процесів відбувається уповільнення нарощування банківського капіталу і погіршення фінансового стану банків. Невирішеними залишаються проблеми кредитного потенціалу комерційних банків, їх кількість і диверсифікація банківського продукту.

Банківська система  в ринковій економіці виконує  три провідні функції:

1. Трансформаційна;
2. Створення грошей і регулювання грошового обороту;
3. Забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку.

Реалізуючи трансформаційну функцію, банки мобілізують вільні кошти і передають їх різним суб´єктам економічних відносин. При цьому в процесі взаємодії всієї сукупності банків, у тім числі і центрального, трансформуються кошти грошового ринку за строками, розмірами, ступенем ризику, клієнтами і регіонами. Емісійною функцією оперативно змінюється грошова маса в обігу у відповідності до змін попиту на гроші. Це ключова функція банківської системи, що реалізується методами й інструментами грошово-кредитної політики. При цьому з 2000 року в Україні відсутні інфляційні випадки емісії гривні, а темп зростання грошової маси реалізується оптимально до потреб реального зростання виробництва і скорочення незайнятості та забезпечення стабільності гривні. Стабілізаційна функція забезпечує сталість банківської діяльності і грошового ринку. Вона проявляється в регламентації діяльності усіх ланок грошово-кредитної системи та створенні дієвого механізму державного контролю і нагляду за дотриманням законодавства у діяльності банків.

Характерними рисами банківської системи, що виокремлюють її з поміж інших суб´єктів  ринкових відносин, є її дворівнева побудова, поглиблене централізоване регулювання діяльності кожного окремого банку і банківської діяльності в цілому, централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів, наявність загальносистемної інфраструктури і гнучке поєднання високого рівня централізації управління банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку. На вищому рівні у дворівневій системі зосереджується відповідальність за вирішення макроекономічних завдань грошово-кредитної сфери і підтримання сталості грошей. Банки другого рівня, що складають основу всієї банківської системи і забезпечують обслуговування економічних суб´єктів, діють на засадах комерційного розрахунку і конкуренції з метою отримання прибутку.