Системи інвестицій: поняття, структура, принципи функціонування

- реалізація інвестиційних  проектів за рахунок коштів  державного, місцевого бюджету, а  також іноземних інвестицій та кредитів;

- виконання заходів  державних та регіональних цільових  програм;

- розгляд інвестиційних  проектів, в тому числі включення  їх до бази даних;

- впровадження передового  досвіду інших країн у сфері  інвестиційної діяльності;

- реалізація заходів  по залученню банків до фінансування  проектів;

- впровадження заходів  з розвитку інвестиційної інфраструктури  – методичних семінарів, виставок, форумів, «круглих столів», презентацій інвестиційних проектів, зустрічей з інвесторами;

- створення центрів  з проектного управління та  бізнес-планування.

         Реалізація цих заходів в першу чергу залежить від державної політики, головним завданням якої на сучасному етапі розвитку є структурна перебудова економіки. Метою цієї перебудови є забезпечення економічного зростання, виходу на шлях стійкого розвитку й досягнення конкурентоспроможності на світовому ринку. Відповідно до цього, пріоритетними напрямами для залучення і використання іноземних інвестицій, на думку вітчизняних вчених-економістів

повинні стати:

1) завершення формування  відповідної нормативно-правової  бази;

2) подальше реформування податкової системи;

3) досягнення політичної  стабільності;

4) зміцнення фінансово-кредитної системи, створення небанківських фінансових установ, особливо лізингових і страхових компаній, венчурних фондів;

5) сприяння розвитку  інститутів фондового ринку;

6) стимулювання залучення  інвестицій у науково-технічну та інноваційну діяльність.

       Отже, формування в Україні привабливого для іноземних інвесторів середовища, насамперед, слід починати з системи активних дій держави, спрямованих на зміну політичного,економічного та правового поля в країні. [13, с. 8-18].

3.3. Державне регулювання   інвестиційної діяльності в Україні

         Роль держави в інвестиційній діяльності

       Важлива роль в організації інвестиційної діяльності належить державі. Державна інвестиційна політика — це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів. Аналіз світової практики інвестиційних процесів дає можливість виділити два типи державної інвестиційної політики: пасивну та активну. Пасивна державна інвестиційна політика полягає в тому, що держава застосовує методи переважно правового та економічного характеру, обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси до мінімуму. У разі активної державної інвестиційної політики держава широко застосовує всі види методів і часто сама стає інвестором.

       В Україні інвестиційний процес регулюють понад 100 законів та інших нормативних актів, зокрема закони України «Про інвестиційну діяльність» (1991 р.), «Про іноземні інвестиції» (1992 р.), «Про цінні папери та фондову біржу» (1991 р.) Декрет Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування» (1993 р.) та ін.

        На активізацію інвестиційних процесів була спрямована «Концепція регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки», затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1995 р., яка визначає основні напрямки державної інвестиційної політики з урахуванням реальної економічної ситуації, перспектив залучення інвестицій та їх використання. Метою державної інвестиційної політики є створення конкурентного середовища, реалізація програм структурної перебудови економіки України, спрямування інвестицій у пріоритетні галузі та програми.

        В основу державного регулювання інвестиційної діяльності було покладено такі принципи:послідовна децентралізація інвестиційного процесу;

збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб’єктів господарювання у фінансові інвестиційні проекти;перенесення  центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування;виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки;

фінансування об’єктів, будівництво яких починається за рахунок бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі;надання переваги раніше розпочатому будівництву, технічному переобладнанню та реконструкції діючих підприємств;здійснення відповідними державними організаціями контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;удосконалення нормативної та правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестицій;запровадження системи страхування інвестицій. [14, с. 349].

        Комплексний підхід до державного регулювання інвестиційної діяльності

Інвестиції є основою  перебудови сектору матеріального  виробництва, а тому держава повинна  застосовувати весь комплекс економічних, правових та адміністративних засобів  для подолання негативної тенденції  скорочення обсягів інвестиції та підвищення інвестиційної активності. Усі методи державного регулювання інвестиційної діяльності є взаємозв’язаними, а тому застосування їх не може бути довільним. Кожна модель державної інвестиційної політики є певним поєднанням заходів та відповідних державних інститутів, що розробляють та реалізують ці заходи. Відповідність організаційних форм і методів державного регулювання інвестиційної діяльності залежить від стану розвитку ринкових відносин, структури економіки та конкретної економічної ситуації. Недостатнє врахування взаємовпливу різних заходів інвестиційної політики може суттєво обмежити їхню ефективність. Увесь комплекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси, можна розподілити за кількома основними напрямами (рис. 1).

 Рис. 1. Основні напрями державного регулювання інвестиційної діяльності

 Визначення пріоритетних  сфер та об’єктів інвестування 

        Головним питанням державної інвестиційної політики є визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування, які мають відповідати як довготривалим національним інтересам держави, так і тим невідкладним завданням, які випливають із сучасного стану та структури економіки України.

      У державній програмі залучення іноземного капіталу визначено основні пріоритетні сфери інвестиційної діяльності: агропромисловий комплекс (високопродуктивні агротехнології, модернізація підприємств переробної та харчової промисловості, виробництво тари, сільськогосподарське машинобудування, міні-цехи фермерських господарств, хімічні засоби захисту рослин); медична та мікробіологічна промисловість; легка промисловість; лісо- промисловий комплекс; машинобудування (телерадіоапаратура, електропобутові прилади, пасажирський транспорт, важкі вантажні літаки, медтехніка, верстати з програмним управлінням); металургійний комплекс (порошкова металургія, виробництво білої жерсті, алюмінієвого листа і труб); розвиток паливно-енергетичного комплексу і впровадження енерго- і ресурсозберігаючих технологій; транспортна інфраструктура; зв’язок; хімічна й нафтохімічна промисловість; соціальна інфраструктура; подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. [15, с. 559].

       Проте, хоч які важливі є ці пріоритети, однак вони створюють враження вибраних випадково, незрозумілим є загальний критерій їх визначення. На думку багатьох українських економістів наведений перелік є необґрунтованим, занадто деталізованим, розгалуженим, складним для практичної реалізації.    Саме тому інвестиційна політика, що проводилась у державі, досі не дала позитивних результатів щодо трансформації структури економіки України.

      Податкове регулювання інвестиційної діяльності. Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки встановленням відповідних податкових ставок та податкових пільг.

      Теоретичним підґрунтям податкового регулювання стала відома в економічній літературі бюджетна концепція американського вченого А. Леффера, котрий ще в середині 1970-х р. довів, що податкові надходження є одночасно продуктом і податкової ставки, і податкової бази (суми прибутку). Зі збільшенням податкової ставки відповідно скорочується її база. Якщо підприємці заінтересовані в чистому (після сплати податків) доході, то введення податку перешкоджатиме виробництву оподатковуваного товару.   Спричинене в такий спосіб (на певному рівні податкових ставок) зменшення виробництва може звести нанівець будь-який передбачуваний приріст бюджетних надходжень. На цій підставі було зроблено загальний висновок: пожвавлення ділової, передусім інвестиційної активності, можна досягти радикальним полегшенням податкового тягаря, точніше — оптимальним оподаткуванням. [16, с. 405].

          Істотним чинником активізації інвестиційних процесів є грошово-кредитна державна політика. Така політика впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг та роботу банківської системи, яка мультиплікативно створює грошові кошти. Національний банк залежно від стану економіки здійснює кредитну експансію чи кредитну рестрикцію. Кредитна експансія проводиться в період економічного спаду для стимулювання економічного розвитку. Політика кредитної рестрикції проводиться з метою стримання інвестиційної активності. Подорожчання кредитних ресурсів примушує інвесторів вкладати кошти в найбільш ефективні, прибуткові проекти.

        Національний банк справляє істотний вплив на інвестиційний процес через регулювання норми обов’язкових або мінімальних резервів. Норми обов’язкових резервів для комерційних банків встановлюються у вигляді певного процента від суми депозитів, які в Національному банку зберігаються на їхніх рахунках. За збільшення кредитних ресурсів комерційні банки розширюють кредитні операції, збільшують частку довгострокових кредитів.

       У порівнянні з ринком цінних паперів банківська система у фінансовому та організаційному плані більше готова до активного включення в інвестиційні процеси. Однак і досі переважає мотивація до короткострокового кредитування й розрахунково-касового обслуговування клієнтів. Мережі спеціалізованих інвестиційних банків, як це має місце в промислово розвинених країнах, так і не створено. Необхідно стимулювати процес створення, таких банків, пропонуючи вигідніші економічні нормативи їхньої діяльності, орієнтуючись на мінімальну визначену частку довгострокових інвестиційних кредитів. Установлений на законодавчому рівні принцип децентралізації інвестиційної діяльності треба підкріпити відповідним блоком заохочень до нагромаджень та реінвестування. Банківська система має вже неабиякий капітал, придатний для інвестицій. Необхідно розробити механізм стимулювання перерозподілу банківських активів у бік довгострокового інвестування. Активізувати участь комерційних банків в інвестиційному процесі можна переходом на змінні процентні ставки, створенням промислово-фінансових груп, пільговим оподаткуванням доходів банків від довгострокових кредитів.

     Регулювання інвестиційної діяльності проведенням гнучкої амортизаційної політики Амортизаційна політика є одним з головних важелів, що дають можливість державі на макрорівні впливати на інвестиційну сферу. У промислово розвинутих країнах серед джерел інвестиційних ресурсів кошти амортизаційного фонду, який є часткою власних коштів підприємств, найбільш вагомі.Аналізуючи процеси відтворення основних фондів в Україні більшість економістів погоджується з тим, що існуюча амортизаційна політика не сприяє, а навпаки, протидіє накопиченню інвестиційних ресурсів. Багаторазові затримки індексації основних фондів, застосування занижених індексів і коефіцієнтів призвели до того, що розміри амортизаційних відрахувань підприємств стали в кількадесят разів меншими від сум, реально необхідних для відтворення основних фондів. За останні десять років амортизаційні фонди українських підприємств практично повністю втратили своє значення як джерело власних коштів для фінансування інвестицій.

        З метою активізації інвестиційних процесів доцільно: проводити індексацію основних фондів відповідно до темпів зростання цін з періодичністю не менше ніж один раз на рік; відмовитись від застосування знижувальних коефіцієнтів до норм амортизації; припинити практику вилучення амортизаційних нарахувань до бюджету; дозволити підприємствам самостійно вибирати методи амортизації та вільно переходити з прискорених методів на рівномірні; запровадити систему контролю цільового використання амортизаційних фондів на цілі інвестування у виробництво.

Регулювання участі інвесторів у приватизації Регулювання участі інвесторів у приватизації здійснюється відповідно до законів України «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про приватизаційні папери», Державної програми приватизації на поточний рік, яка щорічно затверджується Верховною Радою, та інших нормативних актів. Ця сфера регулювання інвестиційної діяльності представлена найбільшою кількістю законодавчих актів, однак на реальних процесах приватизації це поки що суттєво не позначилося. [17, с. 379].

       Нині сертифікатну приватизацію в Україні завершено. Вона забезпечила швидкі темпи роздержавлення, право всіх громадян на безоплатне отримання частки державного майна, але відбувалася тоді, коли грошові заощадження населення поглинула інфляція, а політична нестабільність відлякувала не тільки іноземного, а й вітчизняного інвестора. Наслідком цього стало те, що підприємства, вибрані для сертифікатної приватизації, не одержали інвестицій. Замість реальних власників з’явилася безліч дрібних акціонерів, котрі, як правило, не впливають ні на управління підприємствами, ні на вироблення стратегії їх розвитку.

       Перехід до грошового етапу приватизації дасть змогу залучити більшу кількість інвестицій. До того ж у 1999 р. передбачено було провести приватизацію привабливих підприємств вітчизняної економіки — об’єктів енергетики, нафтогазового комплексу, хімічної промисловості, металургії та машинобудування. Це дало можливість виконати програму приватизації у частині надходження коштів до державного бюджету на 85%.

         Головна мета такої приватизації полягає в появі ефективних власників, які здатні здійснити необхідні капітальні вкладення та налагодити нормальний виробничий процес. [18, с. 24-35].

        У ринковій економіці фондовий ринок є інструментом реалізації регулятивної функції закону попиту і пропозиції. Фондовий ринок створює ринковий механізм вільного переливання капіталів у найефективніші галузі господарства. Фондовий ринок є сегментом як грошового ринку, так і ринку капіталів, які також включають рух прямих банківських кредитів, перерозподіл грошових ресурсів через страхову галузь, внутрішньофірмове кредитування тощо. За умов розвинутих ринкових відносин фондовий ринок функціонує у вигляді ринку цінних паперів. Перерозподільний механізм фондового ринку показано на рис.3