Світові фінансові кризи та їх вплив на фінансову безпеку держави

Отже, в ході розвитку криз у 90-і роки вражені ним країни втрачали до 14% свого річного ВВП на рівні, і для відновлення докризового рівня економічного зростання було потрібно до шести років. Вони викликали збільшення дефіцитів платіжних балансів в кризових країнах. Кризи 90-х років негативно позначилися на розвитку виробничого та грошово-кредитного секторів світового господарства. Різке скорочення виробництва в кризових господарствах призводило до зменшення темпів зростання зовнішньої торгівлі та загострення конкуренції через зміну валютних курсів.

2.3. Аналіз останньої світової фінансової кризи

У 2008—2009 рр. переважна більшість  країн світу зазнала фінансово-економічної  кризи, що отримала загальну назву «глобальна». Цей термін відображає те, що криза вперше в історії людства набула глобального характеру, охопивши не лише розвинуті капіталістичні економіки, а й економіки постсоціалістичних країн. Причини, природа, соціально-економічні наслідки та інші питання кризи все ще залишаються предметом дискусій серед учених світу і лише з часом знайдуть своє подальше узагальнення [24]. Проте всі погоджуються з тим, шо основними трігерами, які спричинили виникнення кризових яищ стали наступні фактори:

• обвал цін на ринку житла в США;
• зниження прибутковості іпотечного бізнесу й підвищення ризиків іпотечних операцій;
• відсутність власних коштів у кредиторів для покриття збитків;
• загострення проблеми кредитоспроможності домогосподарств [25].

Криза американських банків пов’язана із політикою США в секторі, якому американський уряд приділяв особливу увагу, а саме — фінансування будівельних об’єктів. Американський уряд надавав так звані «sub-prime-кредити» на будівництво будинків, які не вимагали особливих гарантій від дебеторів. Емісійний банк США знизив процентну ставку до 1% і таким чином збільшив попит на кредити, особливо на будівлю або купівлю будинків. При цьому нехтували основними критеріями оцінки платоспроможності позичальників.

 Така політика привела  до створення так званого «іммобільного міхура», який тріснув, коли ринок нерухомості був перенасичений, і в результаті будівельні об’єкти почали втрачати вартість. Таким чином виникла криза [26].

У результаті такого розвитку подій банки почали продавати цінні папери, які оцінювалися агенствами як з найвищим ступенем бонітету «ААА». Таким чином вони зацікавили банки Європейського Союзу та Швейцарії, які шукали вигідні вклади для свого капіталу. Коли виявилося, що номінальна вартість цінних паперів американських кредитних установ не відповідає дійсності, бо реальна вартість не тільки набагато нижча номінальної, але що надалі відбувається спад показників, виникла критична ситуація, яка викликала масову паніку. Втрата довіри повністю зруйнувала ринок міжбанківських трансакцій і стала рушійним колесом кризи [26].

Особливо гостро друга  стадія фінансової кризи виявилася  у другій половині 2011 р. та на початку 2012 р. всередині ЄС і переважно  в межах єврозони. Тут відбулися  такі процеси, як надмірне зростання  бюджетних дефіцитів у ряді країн, непомірний ріст державного боргу, неплатоспроможність у розрахунках, „проїдання” коштів міжнародних фінансових організацій на соціальні виплати та тривале соціальне напруження в низці країн. Унаслідок цього над ідеологією економічного лібералізму (невтручання держави у вирішення проблем національних компаній з метою забезпечення вільної конкуренції), що панує в ЄС, нависла загроза перегляду, а для багатьох країн Євросоюзу потенційно можливою стала втрата значної частини економічного суверенітету [27].

Одна з особливостей останньої  світової економічної кризи полягає  у переоцінці майбутніх очікувань. Тобто хибне уявлення, що високі темпи зростання доходів за певний період залишатимуться сталими постійно, стимулює до зростання споживання і  скорочення заощадження. Усвідомлення хибності суспільних очікувань щодо майбутнього є моментом початку  незворотного кризового процесу. Іншою  особливістю є ускладнення структури  економік розвинутих країн, зокрема, форми  ведення бізнесу стать більш  складними, тоді як раніше у бізнесі  переважали торгівельні операції [28].

Отже, в цілому можна стверджувати, що фінансова криза у світі  була зумовлена насамперед стрімким зростанням масштабів спекулятивного капіталу, який в гонитві за вищими прибутками відірвався від реальної платоспроможності позичальників, а також відсутністю відповідної  регулятивної системи.

РОЗДІЛ 3

ПЕРСПЕКТИВИ СВІТОВИХ ФІНАНСІВ У КОНТЕКСТІ ПРОТИДІЇ ФІНАНСОВИМ КРИЗАМ

3.1. Наслідки світової  фінансової кризи та шляхи  їх мінімізації

Глобальна фінансова криза, що виникла у 2008 р., є найгострішою кризою з часів «Великої депресії» та має системний характер. У ній криза фінансового сектору США поєдналася з кризою міжнародних грошово-кредитних відносин. Ситуація ускладнилася також радикальними змінами у структурі економіки світу: відбулося надмірне розширення фінансового сектору та сфери послуг, зокрема її розважального сегменту. Це підтверджується тим, що лише 2-3% світових фінансових операцій пов’язані з реальним сектором економіки [29].

Кризове скорочення реального  ВВП в 2009 р. вразило, в першу чергу, розвинуті країни, зокрема ЄС та Японію, де склало, відповідно, 4,1% (Додаток В) та 6,3%.

Група країн, що розвиваються, показала сповільнення росту ВВП  з 8,1% в 2007 р. до 1,9% в 2009 р., що свідчить про  менш руйнівний вплив кризи. Проте  такі дані узагальнюють низку протилежних  тенденцій – від стабільно  позитивної динаміки ВВП в країнах  Східної та Південної Азії, до глибокого  кризового спаду в країнах  Центральної та Східної Європи, який становив за підсумками 2009 р. для Болгарії – 5%, Росії – 7,9, Естонії – 14,1, України  – 15,1, Латвії – 18% [31].

Скорочення частки розвинутих країн у світовому обсязі виробництва  з 75 до 55% за паритетом купівельної  спроможності, на користь «економік  зростання», станом на 2010 р. визначило  тенденцію до зміни балансу сил  у світовій економіці [31].

В умовах відновлення економіки  країни з високим рівнем доходу до середини 2011 р. суттєво підвищили  темпи зростання виробництва  та зовнішньої торгівлі, а за обсягами ВВП вийшли на докризовий рівень, переважно завдяки стимулюючим заходам урядів. Країни, що розвиваються (за виключенням низки перехідних економік Європи та Центральної Азії), перевищили основні економічні показники 2007 р., в першу чергу, завдяки розширенню своїх внутрішніх ринків [32].

Найбільше Світова криза вдарила по країнах Європейського Союзу. Найбільш ураженими виявились економіки Греції, Ірландії, Португалії та Іспанії. Негативні наслідки фінансово-економічної кризи простежуються, в першу чергу, через збільшення державного боргу та бюджетного дефіциту. Це обумовлено тим, що постраждалі держави зазнали скорочення доходів бюджету при одночасній необхідності підвищення державних витрат. Така ситуація підриває здатність держав ЄС виконувати свої соціальні зобов’язання та забезпечувати відповідний рівень життя громадян. Збільшення витрат у той час, коли доходи зменшуються на невизначений період, є складним питанням. Збільшення дефіциту бюджету може призвести до непомірних обсягів державного боргу, що у свою чергу загрожує дефолтом цих країн.

Тому було прийняте рішення  стосовно застосування наступних заходів  протидії кризі:

• відмова від протекціоністських заходів держави;
• створення глобального механізму регулювання міжнародних ринків;
• збільшення «портфеля» МВФ на 500 млрд. дол.;
• інвестиції в модернізацію економіки;
• випуск єврооблігацій, гарантованих ЄЦБ і країнами-членами;
• направлення 75 мільярдів євро в екстрений стабілізаційний фонд Євросоюзу;
• виділення 5 мільярдів євро на енергетичні проекти;
• форсування стратегічної співпраці з 6 республіками колишнього СРСР, східних сусідів ЄС [33].

Вже кінець 2009 року та 2010 рік відзначилися позитивними процесами в економіці ЄС у вигляді поступового виходу з кризи, сповільненням падіння економічних показників та загальним покращенням фінансово-економічного клімату [25].

Згідно з Європейським планом економічного відновлення, через  бюджет ЄС та Європейський інвестиційний  банк у 2009-2010 рр. здійснено інвестицій загальним обсягом близько 2% ВВП  ЄС, що відповідає 200 млрд. євро.

Загалом, за оцінками на основі змін у балансах бюджетів держав-членів ЄС, у 2009–2010 рр. сукупні обсяги державної  підтримки економіки ЄС, включаючи  механізми автоматичної стабілізації (виплати служб зайнятості, ринкові  інтервенції і т.д.), склали близько 5 % ВВП (4,5 % – у зоні євро). Хоча у 2008 р. Європейським планом економічного відновлення  було передбачено мінімальний рівень фіскального стимулювання на рівні 1,5 % ВВП. Заходи фіскальної політики, проведені  ЄС і державами-членами Спільноти  у 2009 та 2010 рр., додали до динаміки ВВП  ЄС 0,5- % і 0,3-0,6% зростання відповідно [29].

Отже, фінансова криза 2008-2009 років найбільше вдарила по економіках розвинених країн, зокрема Європейського Союзу (Греції, Ірландії, Португалії, Іспанії). Країни, що розвиваються зазнали порівняно менших наслідків (проте дана тенденція не стосувалася держав, що утворюють СНД). З метою протидії кризі було проведено низку заходів щодо економічного відновлення: фіскальне стимулювання, направлення та використання коштів стабілізаційних фондів, інвестування у модернізацію економіки, створено стратегію глобального регулювання міжнародних ринків та інше.

3.2. Стратегічні підходи щодо недопущення світових криз як гарантування фінансової безпеки держави

Загроза поширення кризи єврозони на інші регіони з подальшим розгортання нової масштабної хвилі світової фінансово-економічної кризи поставили на порядок денний питання про необхідність значного переформатування світової економіки.

Важливим кроком на цьому  шляху став саміт лідерів країн G20, який відбувся 3-4 листопада 2011 р. у  Каннах (Франція). Вперше за довгий час  на заході такого рівня було розглянуто та схвалено всеохоплюючий план дій  в економічній сфері, яким були встановлені  докладні політичні зобов’язання країн-членів, визначені жорсткі терміни їх виконання, заявлено про посилення  контролю за їх виконанням. Незважаючи на неформальний статус G20, фактично мова йде про повноцінне запровадження  на сучасному етапі принципів  глобального управління в економічній  сфері, що ще кілька років тому вважалося  неможливим через значні розбіжності  національних інтересів. 

Як зазначено в Декларації саміту, актуальними загрозами для  світової економіки на сьогодні є  такі:

- зниження темпів зростання  світової економіки, особливо  в розвинених країнах, у результаті  чого рівень безробіття опинився  на неприпустимому рівні;

- зростання напруженості  на фінансових ринках, головним  чином, через підвищення суверенних  ризиків у Європі;

- виникнення ознак уразливості  на ринках, що розвиваються;

- підвищення цін на  сировинні товари (у т.ч. продовольчі), яке стримує економічне зростання  в світі і вражає найбільш  уразливі економіки та верстви  населення;

- волатильність валютних курсів, яка створює додаткові ризики для економічного відновлення та фінансової стабільності;

- існування глобальних  дисбалансів з боку сукупного  попиту (потребує перенесення центру  ваги від державного сектору на користь приватного і від зовнішнього сектору економіки до внутрішнього) [34].  

Політичні зобов’язання, які  беруть на себе країни-члени G20 відповідно до ухвалених Декларації саміту, Комюніке лідерів країн та Плану дій [35], охоплюють такі загальні напрями співпраці:

- соціальний вимір глобалізації (підвищення загального рівня  зайнятості, забезпечення належного  рівня соціального захисту найуразливіших  верств населення, полегшення  трудової міграції);

- посилення стабільності  і стійкості міжнародної валютної  системи (посилення ролі МВФ  в частині надання фінансової  підтримки та нагляду, удосконалення  принципів управління потоками  капіталу, перегляд кошику СПЗ, збільшення фінансових ресурсів МВФ, підвищення гнучкості валютних курсів, недопущення конкурентної девальвації валют);

- реформування фінансового  сектору та забезпечення стабільності  фінансового ринку (запобігання  виникненню занадто великих фінансових  установ, що можуть збанкрутувати;  посилення контролю за тіньовою  діяльністю у банківській сфері;  реформування позабіржового ринку  похідних; удосконалення механізмів  застосування міжнародних кредитних  рейтингів);

- запобігання значним  коливанням цін на сировинні  товари та забезпечення розвитку  сільського господарства (вдосконалення  регулювання та нагляду за  ринками похідних на сировинні  ресурси, звільнення від оподаткування  аграрної продукції, яка надходить  як гуманітарна допомога, підтримка  програм розвитку сільськогосподарського  виробництва за рахунок розвитку  досягнень науки і техніки  та ін.);

- поліпшення ситуації  на енергетичних ринках і боротьба  зі зміною клімату (підвищення  ефективності функціонування та  прозорості енергетичних ринків, поетапна відмова у середньостроковій  перспективі від неефективних  субсидій на видобувні види  палива, що заохочує марнотратне  споживання, на користь надання  адресної підтримки найбідніших  верств населення тощо);