Формування і використання фінансових ресурсів підприємства

 

 Визначення 5. І.В. Зятковський  — цей автор фактично наводить  узагальнений підсумок усіх визначень фінансових ресурсів: "Як свідчить ретроспективний аналіз визначень фінансових ресурсів, дослідники кваліфікують їх як сукупність фондів грошових коштів, доходів, відрахувань або надходжень, що перебувають у розпорядженні підприємств"[7, c. 25.].

 

 Визначення 6. В.М. Опарін —  одне з найпростіших і найактуальніших  визначень (2000 рік): "Фінансові ресурси — це сума коштів, спрямованих в основні засоби та обігові кошти підприємства"[14, c. 11.].

 

 Із наведених вище визначень  можна зробити висновок, що більшість  авторів розуміє під фінансовими ресурсами грошові накопичення, доходи і надходження або ж фонди грошових ресурсів.

 

 Звернімося до такого поняття,  як фонди та їх відношення  до фінансових ресурсів. Ось що  про це пише О. Д. Василик: "... не всі грошові ресурси  є фінансовими ресурсами. Поняття  "грошові ресурси" значно  ширше, але фінансові ресурси  виступають завжди у грошовій  формі. Грошові ресурси стають  фінансовими ресурсами тоді, коли  вони концентруються у відповідні фонди, для яких встановлено порядок створення й використання"[2, c. 84.]. Можливо, це твердження і можна використати стосовно держави, проте в сьогоднішніх умовах його надзвичайно важко застосувати щодо сучасних підприємств.

 

 Жодне сучасне підприємство не може дозволити собі такої розкоші, щоб спочатку залучати кошти, а вже потім перетворювати їх у фінансові ресурси для подальшого використання. Чому? По-перше, жодна копійка не надходить до підприємства просто так. Обов'язково проти кожної копійки, залученої підприємством, виступає або товар, або зобов'язання підприємства у вигляді цінних паперів. І по-друге, кожну копійку підприємство намагається залучати під прогнозований раніше напрям розвитку. Підприємство в сучасних умовах не може тримати довго на розрахунковому рахунку залучені кошти або ж формувати спочатку спеціальні фонди з них, а вже потім вкладати в реальні основні й оборотні засоби. Чим швидше підприємство пустить в обіг кошти, тим більшу величину доходу і прибутку воно може отримати в майбутньому. В іншому разі кожна хвилина "простоювання" коштів може вилитися підприємству у небажані збитки або недоотримані прибутки.

 

 Отже, спочатку відбувається  процес прогнозування розвитку, а вже потім для втілення в життя цього прогнозу залучаються відповідні кошти. Такий процес на підприємстві одразу кожну залучену копійку перетворює у фінансовий ресурс, а згодом — через купівлю основних і оборотних засобів — у капітал. Тільки держава має право вилучати кошти, підприємство ж може лише їх залучати, і це залучення повинно бути завжди обґрунтованим, якщо компанія хоче мати успіх.

 

 Сьогодні поняття "фонди"  як організаційна форма руху  коштів просто починає зникати  з лексикону підприємства (в економічній літературі "фонди" трактуються лише як загальне джерело коштів). Для цього достатньо поглянути на нову форму балансу, в якій жодного разу не згадуються фонди, а старі фонди замінені простим поняттям "капітал". Щодо фондів, то, наприклад, В.В. Ковальов так пише про них: "Взагалі до трактування будь-якого фонду як джерела коштів для придбання активів не слід ставитися буквально (подібна помилка особливо поширена серед небухгалтерів) — активи найчастіше придбаваються у тому разі, коли у підприємства є в достатньому обсязі вільні грошові ресурси, а не тому, що створено якийсь фонд. Не випадково багато які підприємства уже не поспішають створювати різноманітних фондів, а акумулюють їх у вигляді нерозподіленого прибутку; до речі, подібна практика звичайна у більшості економічно розвинутих країн"[9, c.161].

 

 Про які ж фонди у такому разі можна говорити при визначенні фінансових ресурсів? Як у сучасних умовах сформулювати визначення фінансових ресурсів як фондів грошових ресурсів?

 

 Цікаву відповідь на ці запитання дав В.Г. Бєлолипецький у визначенні, яке було наведене вище під номером 3. Розвиваючи цю думку, він, зокрема, стверджує, що "в умовах ринкової економіки фінансисти оперують частіше поняттям "капітал", який є для фінансиста-практика реальним об'єктом, на який він може постійно впливати з метою отримання нових доходів фірми. В цій якості капітал для фінансиста — об'єктивний фактор виробництва. Отже, капітал — це частина фінансових ресурсів, що введені фірмою в обіг і приносять доходи від цього обігу. В такому сенсі капітал є перетвореною формою фінансових ресурсів"[1, c. 64.].

 

 Так, замість фондів на сцену знову повертається поняття "капітал". Більше того, цей автор робить ще один крок вперед — він розглядає фінансові ресурси у контексті часу: "... В такому трактуванні принципова відмінність між фінансовими ресурсами і капіталом фірми полягає в тому, що в будь-який момент фінансові ресурси більші або дорівнюють капіталу фірми. При цьому рівність означає, що у фірми немає ніяких фінансових зобов'язань і всі наявні фінансові ресурси перебувають в обігу"[1, c. 415].

 

 Однак про які, власне, фінансові зобов'язання йдеться? Відповідь на це запитання можна побачити з наступного твердження автора: "У реальному житті рівності фінансових ресурсів і капіталу у фірми, яка функціонує, не буває. Фінансова звітність у всьому світі будується так, що різницю між фінансовими ресурсами і капіталом виявити неможливо. Річ у тому, що у стандартній звітності подані не фінансові ресурси як такі, а їхні перетворені форми — зобов’язання і капітал"". Фактично цим самим автор говорить про власний і позиковий капітал, відносячи останній до зобов'язань підприємства. Або, інакше кажучи, він розглядає підсумок балансу як сукупність фінансових ресурсів, а до капіталу відносить лише власний капітал підприємства, тобто підсумок пасиву за винятком усіх зобов'язань неакціонерам підприємства.

 

 За таким трактуванням фінансових  ресурсів втрачається сутність  сучасних підприємств. У теперішніх умовах власність і управління на підприємстві чітко розмежовані. Це означає, що підприємство як юридичний суб'єкт кожну свою зароблену копійку має розглядати як зобов'язання перед тими, хто авансував у нього свої кошти раніше. Відрізняється лише форма цього авансування: ви можете авансувати в підприємство кошти як його власник (акціонер) або ж як його кредитор. Різниця між цими двома видами фінансування підприємства полягає тільки в певних аспектах при обчисленні оподатковуваного прибутку (відсотки за кредит, як правило, вираховуються до оподаткування, на відміну від дивідендів), при банкрутстві підприємства (вимоги кредиторів задовольняються раніше за вимоги акціонерів) і в деяких інших незначних відмінностях.

 

 Якщо розвивати тему зобов'язань  ще глибше, то можна побачити, що на менеджерів покладено додатковий обов'язок саме щодо акціонерів, а не щодо кредиторів: вони (менеджери) повинні так управляти компанією, щоб максимізувати добробут її власників (тобто акціонерів). Таке трактування пов'язане з останніми тенденціями у фінансовому менеджменті, коли мету підприємства — отримання максимального прибутку при мінімальному ризику було замінено на нову — максимізація добробуту власників (акціонерів) через зростання ринкової ціни акцій (хоча після останніх корпоративних скандалів у США і ця мета може зазнати модифікації). З цього випливає, що навіть нерозподілений прибуток, який залишається в розпорядженні підприємства, продовжує бути власністю акціонерів, просто останні дають змогу управлінню реінвестувати його в компанію, бо вдала реінвестиція обертається підвищенням ринкової ціни акцій, збільшуючи у такий спосіб добробут власників. Таким чином, у підприємства як у юридичної особи завжди є зобов'язання перед своїми акціонерами й кредиторами і весь його пасив відображає склад цих зобов'язань. Або ж, як пише про це В.В. Ковальов: "Пасив балансу — це сума зобов'язань організації"[9, c. 158.].

 

 Цікаво, що зовсім протилежної точки зору, ніж В. Г. Бєлолипецький, дотримується І.В. Зятковський: "Погляд науковців, які вважають, що фінансовими ресурсами підприємства слід вважати всі грошові фонди, в тому числі й позичені кошти, навряд чи є достатньо переконливим"[ 7, c.25.]. Не менш загадкове й висловлювання В.М. Опаріна: "...Є підстави стверджувати, що поняття "капітал" і "фінансові ресурси" — близькі за змістом... Водночас між капіталом і фінансовими ресурсами наявні суттєві відмінності. З одного боку, не вся сума капіталу виконує функції фінансових ресурсів, пов'язані із забезпеченням виробничого процесу. А з другого — не всі фінансові ресурси набувають ознак капіталу"[14, c. 26.].

 

 Така невизначеність як щодо  фінансових ресурсів, так і щодо  капіталу змушує нас поглянути  на теорію капіталу, яка функціонує  в світі уже понад двісті років (ще з часів Адама Сміта) і майже не зазнала істотних змін.

 

 Сучасна економічна теорія  визнає лише чотири фактори  виробництва або види економічних  ресурсів (слід зауважити, що серед  них відсутні фінансові ресурси): капітал, землю, працю і підприємницькі здібності. Щодо першого, то на сьогодні у західній літературі склалася така концепція капіталу.

 

 Капітал (фінансовий) — сукупний  термін для товарів і грошей, від використання яких може  бути отриманий майбутній дохід.  Загальноприйнято вважати, що  споживчі товари і гроші для  теперішніх потреб і особистого  задоволення не входять до складу капіталу. Таким чином, бізнес розглядає свою землю, будівлі, споруди, обладнання, устаткування і сировину поряд з акціями, облігаціями і банківськими рахунками як капітал. Будинки, меблі, автомобілі й інші товари, які споживаються для особистого задоволення (або гроші, обміняні на ці товари), не вважаються капіталом у традиційному розумінні.

 

 У практичному використанні (наприклад із метою бухгалтерського  обліку) капітал визначається як власність, що належить фізичним або юридичним особам у даний момент і чітко відокремлена від доходу, отриманого від цієї власності протягом певного періоду.

 

 Відповідно до цього кожна  компанія має рахунок руху  капіталів (який часто називається  балансом), що відображає активи  фірми на певну дату і рахунок  доходів/надходжень (котрий називається  звітом про фінансові результати), що підсумовує потік товарів і вимог до них протягом певного періоду (зазвичай рік).

 

 Серед економістів XIX століття термін "капітал" належав лише до того сегмента багатства, котрий був продуктом минулого виробництва. Багатство, яке не було виробленим, таке, як земля або родовища корисних копалин, було вилучене з визначення капіталу. Дохід від капіталу (визначений у такий спосіб) називався прибутком або процентом, тоді як дохід від природних ресурсів називався рентою. Сучасні економісти, для яких капітал означає просто сукупність товарів і грошей, що використовується для створення ще більшої кількості товарів і грошей, уже не вдаються до такого поділу.

 

 Такий підхід до капіталу свідчить про те, що весь капітал, який перебуває в розпорядженні підприємства, відображається у балансі, причому тільки в лівій його частині (актив), тобто це основні й оборотні засоби. Пасив, власне, відображає джерела фінансування цього капіталу, тобто що і кому підприємство заборгувало на даний момент за той реальний капітал (основні й оборотні засоби), яким воно розпоряджається. Усі ці зобов'язання являють собою не просто щось аморфне, а чітко визначені корпоративні цінні папери (у вигляді акцій, облігацій), кредиторську заборгованість (у вигляді векселів), зобов'язання перед банками (у вигляді підписаних кредитних договорів), зобов'язання за розрахунками з бюджетом (у вигляді відповідних податкових декларацій), зобов'язання за розрахунками з оплати праці (у вигляді підписаних трудових договорів) тощо. 1 те, що розділ І пасиву називається "Власний капітал", у жодному разі не означає, що цей капітал належить підприємству, зменшуючи тим самим суму його зобов'язань. Цей капітал називається лише тому власним, що він належить суб'єктам, які через свою причетність до даного підприємства мають право називатися власниками підприємства. Дуже часто (в контексті корпорацій) він називається просто акціонерним капіталом.

 

 Усе, чим може розпоряджатися  компанія, знаходиться в лівій частині балансу (актив) і тільки там.

 

 У зв'язку з цим виникає  запитання: яким практичним цілям  відповідає поняття фінансових  ресурсів? Що, власне, спонукає виділяти  їх в окрему категорію? На  це запитання тільки один із  вищенаведених авторів, а саме  О. Д. Василик, дає впевнену  відповідь: "... для науково обґрунтованого  визначення поняття фінансових  ресурсів треба чітко визначити ті критерії, яким воно повинне відповідати. До них належать джерела створення, форми виявлення, цільове призначення"[2, c. 76.]. Проте конкретнішого пояснення цих критеріїв щодо фінансових ресурсів автор не наводить.

 

 Повернемося до тих визначень  фінансових ресурсів, які були  наведені на самому початку,  але тепер уже у контексті  двох важливих категорій —  капіталу і доходу, і ми побачимо, що одні автори виділяють фінансові  ресурси із доходів підприємства, другі — з його капіталу, а треті і з капіталу, і з доходу одночасно. В такій ситуації важко не погодитися з І.В. Зятковським, який недвозначно пише: "Хоча в економічній літературі й на сьогодні немає єдності щодо визначення фінансових ресурсів, усі дослідники єдині в тому, що не визнають їх економічною категорією". На цьому фоні і на фоні визначення (під номером 5) фінансових ресурсів, яке наводить цей автор, дещо суперечливою видається його думка, що "основними ознаками фінансових ресурсів підприємств... є джерела їх походження і право суб'єкта господарювання розпоряджатися ними без будь-яких обмежень". Це, по суті, означає, що автор відносить до фінансових ресурсів лише те, що надходить до підприємства на правах власного капіталу. Складається враження, ніби у світі існують підприємства, що можуть безконтрольно використовувати кошти, які вкладені в підприємство і від яких вони очікують певної віддачі. Згадаймо про те, що власний капітал, як було сказано вище, не є власністю компанії, а належить її власникам (акціонерам). Щоквартальні об'ємні системи фінансової звітності, які складаються для внутрішніх і зовнішніх користувачів у світовій практиці, зводять майже нанівець можливості суб'єктів господарювання розпоряджатися будь-якими коштами без обмежень.

 

 На доповнення до цієї  думки І.В. Зятковський наводить  ще одне міркування щодо фінансових  ресурсів. Він, зокрема, пише: "І  все-таки слід зважати на те, що позичені ресурси мають  обмежений термін функціонування  в обороті коштів підприємств сфери матеріального виробництва й обслуговують лише рух власних фінансових ресурсів..."[ 7, c. 25.]. Автор фактично урізає обсяг фінансових ресурсів підприємства на обсяг позичених коштів лише на підставі терміну їх використання.