Цена: понятие, значение, функции

 16. Берестейська унія 1596 та її наслідки  Берестемйська умнія (пол. Unia brzeska, англ. Union of Brzeњж, біл. Берасьцейская унія, рос. Брестская уния) — рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки зКонстантинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності.Унію (від лат. unio — союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року.  Опір унії З самих початків православне духовенство відкинуло унію. Уніатське ж — проголосивши унію, визнало владу римського папи, прийняло основнідогмати католицької церкви, зберігши, проте, православні обряди та відправу церковнослов'янською мовою. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною), уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта одержала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнялися у правах з католицьким міщанством. Додатково польсько-шляхетський уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої, з тим, що православна релігія опинилася поза законом.  Реакція на унію Оскільки унія іноді насаджувалася силою, українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер — і водночас була боротьбою українського та білоруського народів за збереження й зміцнення зв'язків між ними. Вирішальну роль у ній відіграли селянсько-козацькі повстання кінця 16 століття — 20-30-х років 17 століття, спрямовані проти соціального гніту польських та українських феодалів та іноземного панування.  Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин Острозький), більшість духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника І. Вишенського.  1620 року, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським патріархом Теофаном було відновленно вищу ієрархію православної Київської митрополії та висвячено Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Іова Борецького.  Внаслідок опору українського і білоруського народів польсько-шляхетський уряд на початку 1630-х років змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали легальне існування православної церкви. Проте ці «Статті» не припинили наступу католицизму та унії. Народна визвольна війна 1648—1654 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі.  

18. Походження українського  козацтва  Слово козак вважається давнім запозиченням з тюркських мов, у яких воно первісно означало «вільна, незалежна людина; шукач пригод, мандрівник». А з турецького воно перекладається як "розбійник". Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці в 1240 році. У 16 ст. цей термін вміщено в словник половецької мови та в додаток грецького збірника житій святих.[3] На землях сучасної України згадки відносяться до XIV століття, коли більшість українських земель юридично належала до складу Речі Посполитої. Козаки того часу — люди Великого Степу, Дикого Поля, тобто степів, розташованих на землях сучасної України, Росії, Казахстану та деяких інших країн Азії. Ці люди вели кочовий і військовий спосіб життя, здобували собі засоби для існування за допомогою війни і підсобних промислів (полювання, рибальства, пізніше торгівлі та землеробства). Ці люди брали участь у військових походах, входили до складу військових загонів чи надвірної охорони заможних людей (шляхти, торгівців), служили у військах різних держав, зокрема Речі Посполитої, в деяких випадках вели спосіб життя грабіжників і вбивць — нападали на панські маєтки, купецькі каравани. Залишається відкритим питання про походження козаків до появи перших письмових свідчень про них. Багато істориків піддають сумніву версію про те, що така досконала військова культура могла утворитися лише завдяки біглим рабам від панського гніту. Біля її початків повинні були стояти люди добре знайомі з військовою справою — професійні військові або нащадки степових кочовиків. У зв'язку з цим розглядаються версії про походження козаків від:  народу козарів (хозарів) або скитів (скифів). Тут слід згадати про те, що в Європі XVI—XVIII ст. козаків інколи порівнювали і розглядали як нащадків варварів, які воювали з греками і Римською Імперією.  князівських військових дружин часів Київської Русі, як наслідок її розпаду.  загонів, які складалися зі слов'ян і воювали у складі військ Золотої Орди (це зокрема добре узгоджується з тюркським походженням назви).  селян-втікачів від панського гніту Речі Посполитої за відсутності інших впливів.  Перші письмові згадки про козаків, що з'явилися на порогах Дніпра, припадають на кінець 15 ст. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорізьких козаків узагалі. Так - 1 серпня 1492 року відбувся похід запорізьких козаків в Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського, Чингізида і нащадка Мамая.

  19. Запорізька Січ (16-18 ст)  Запоромзька Січ — суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася наприкінці ХV ст. - першій половині XVI ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця.  Устрій Січі Утворення Запорізької Січі було видатною подією... Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Є.Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя Д.І.Вишневецького.  За свідченням Д.Яворницького, існували 8 січей: Хортицька Базавлуцька Томаківська Микитинська Чортомлицька Олешківська Кам'янська Нова (Підпільненська) Після жорстокого зруйнування у 1775 р. Запорізької Січі російським царатом певен час існувала ще йЗадунайська Січ.  Запорізька Січ була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилисягармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запоріжці. Козацька залога на З. С., що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя З. С., де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству З. С. становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства — власники великихзимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям протистояла сірома (голота) — маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка — старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла З. С. у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, незважаючи на це, козацька заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорізького козацтва, Січ називають «козацькою республікою». Запорізькі козаки становили товариство — громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, у якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На З. С. діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише заможні козаки.  Загальні стосунки Січі з сусідами та іншими країнами Сформувавшись в умовах жорстокої боротьби проти литовських, польських та українських феодалів, з одного боку, і турецько-татарських агресорів — з другого, З. С. героїчно відстоювала свою незалежність. Литовський уряд, а пізніше уряд шляхетської Польщі, будучи неспроможними ліквідувати Січ, демонстративно відмовилися юридично визнати її існування. Щоб перешкодити втечам селян на Січ і повністю ізолювати Запоріжжя від України, польсько-шляхетський уряд збудував на Дніпрі фортецю Кодак. Проте спроби шляхетської Польщі знищити Січ успіху не мали. Коли слава про подвиги запоріжців у боротьбі проти шляхетської Польщі, Криму й Туреччини поширилася в Західній Європі, допомоги з боку Січі почали шукати уряди багатьох західноєвропейських держав. У 1594 р. за дорученням австрійського імператора Рудольфа ІІ на Січ прибув посол Еріх Лясота, щоб укласти союз проти Туреччини. Не раз у дипломатичні відносини із З. С. вступав і російський уряд. Частими були, особливо після 1654 р., дипломатичні стосунки з Січчю кримського, турецького та ін. урядів. Безперервні війни з турками і татарами, політика ізоляції Запоріжжя від центральних районів України, яку проводив польсько-шляхетський уряд, стояли на перешкоді народній колонізації цього багатого на природні ресурси краю. Протягом 16-17 ст. на Запоріжжі жило кілька десятків тисяч, а інколи тільки кілька тисяч козаків. Головним їхнім заняттям були промисли і скотарство.  Разом з тим царський уряд використав свої війська і фортеці на Запоріжжі не тільки для оборони краю, а й для встановлення контролю над Запорізькою Січчю в інтересах кріпосницької держави. Запорізька Січ поступово втрачала незалежність, зберігаючи, однак, автономію. В 2-й пол. 17 ст. шляхетська Польща, захопивши Правобережну Україну, почала нищити козацтво та реставрувати кріпосницькі порядки, а Крим і Туреччина розгорнули наступ на Україну. В той тяжкий час для українського народу запорізьке козацтво мужньо боролося проти польських, кримських і турецьких агресорів. Особливого значення набули походи запорожців проти Польщі й Криму під проводом уславленого кошового отамана І.Сірка в 60-х-70-х роках 17 ст.  Запорізьке козацтво підтримувало також антифеодальні виступи народних мас Росії. Під час повстання на Дону під проводом К.Булавіна (1707—1708 рр.) запорізька сірома прийшла на допомогу донській голоті й мужньо билася з царськими карателями. Після поразки чимало повстанців знайшло притулок і захист на Запоріжжі.  Зруйнування Січі 1709 року Уряд царя Петра І розглядав Запорізьку Січ як один з осередків визвольної боротьби українського народу. Після переходу на бік шведів гетьманаІ.Мазепи та частини запорізької старшини й козаків під проводом кошового отамана Костя Горієнка, царський уряд звинуватив усе запорізьке козацтво в зраді.  За наказом царського уряду 14 (25) травня 1709 р. Запорізьку Січ було зруйновано військами під орудою полковника Яковлева. Кошовий атаман Степаненко у листі гетьману Скоропадскому писав:  Учинилось у насъ въ Сич? то, что по Галагановой и московской присяг?, товариству нашему голову лупили, шею на плахахъ рубили, в?шали и иныя тиранскія смерти задавали, и д?лали то, чего и въ поганств?, за древнихъ мучителей не водилось: мертвыхъ изъ гробов многихъ не только изъ товариства, но и чернецовъ откапывали, головы имъ отс?кали, шкуры лупили и в?шали.[1]  Після поразки шведської армії та українських козаків під командуванням гетьмана Мазепи під Полтавою деякі запорожці пішли на південь й в 1710 році заснували нову Січ, при впаданні в Дніпро ріки Каменки (на Херсонщині). Однак за наказом Петра вона була зруйнована військами гетьмана Скоропадського й генерала Бутурліна. Запорожці відійшли ще далі й заснували Олешківську Січ у межах Османської імперії.  Відповідно до Прутської мирної угоди (1711) та Адріанопольської угоди (1713) Московська держава відмовлялась від претенцій на Правобережну Україну та Запоріжжя та візнавала юрисдикцію Туреччини над Запорозькою Січчю. Запорозькі козаки (Олешківська Січ) знаходились від владою Османської імперії до 1734 року.  Проте запорожці потрапили у дуже складне становище. Відрив від рідного краю тяжко позначився на економічному побуті козацтва. Припинився і приплив утікачів з України. Крім того, хан, побоюючись запорожців, заборонив їм споруджувати укріплення й користуватися гарматами. Бажання козаків повернутися на батьківщину здійснилося в 1734 р. Почавши підготовку до війни з Кримом і Туреччиною, царський уряд дозволив запорожцям повернутися на Запоріжжя. В березні 1734 р. запорожці заснували на р. Підпільній (рукаві Дніпра), поблизу колишньої Старої Січі, т.зв. Нову Січ.  Кінець Запорізької Січі. Підсумок Останній період (1734—1775 рр.) в історії З. С. позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запоріжжя, з другого — поступовим занепадом автономії З. С. і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприя-ли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чол. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів). Відбулися зміни і в економіці З. С., що полягали насамперед, у розширенні землеробства, якого раніше майже не було, в дальшому розвитку скотарства і промислів. У сільському господарстві значне місце зайняли зимівники, де успішно розвивалося скотарство, конярство, вівчарство та землеробство. Робочу силу великих зимівників становили наймити. Основна маса населення зосереджувалася, однак, не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська і Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Населення слобід виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний кошт. Посполитих звільняли від військової служби, але натомість вони відбували багато інших повинностей на користь війська і сплачували грошові податки. Найману працю широко застосовували і на промислах — рибних, соляних, у чумацтві тощо. Заможне козацтво всіляко обмежувало компетенцію військової ради, прагнуло замінити її Радою старшини і «значного товариства». За Нової Січі козацтво почало відокремлюватися від посполитих, перетворюватися на верству, головним обов'язком якої було відбування військової служби, а привілеєм (для більшості в основному тільки формальним) — участь у самоврядуванні, передусім у військовій раді.  Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі 1735 р. було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки козацьких компутів (списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом царського уряду збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення Нову Сербію (1752 р.) і Слов'яно-Сербію (1753 р.). Після ліквідації гетьманства (1764 р.) З. С. лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і З. С. втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П.Текелієм, що поверталися з турецького фронту, обложили З. С. і 4-5(15-16).VI.1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано і на пропозицію Потьомкина зіслано одвічно до Соловецького монастиру, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорізьке військо було оголошене розпущеним. Землі З. С. царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це спричинилося до втечі частини запоріжців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.

  20. Еволюція козацького руху(кінець 16 – перва пол 17 століття)  Наприкінці XVI ст. значно посилилася боротьба українського селянства і козацтва проти кріпацтва і національного гніту.  А втім, перші антифеодальні повстання в Україні були ще в XV ст. Так, протягом 1490-1492 рр. відбулося велике антифеодальне повстання селян у Східній Галичині та Північній Буковині під проводом Мухи. Десятитисячному війську вдалося захопити фортеці Снятин, Коломию, Галич. Селяни нападали на феодалів, спалювали і розоряли їхні маєтки, проте діяли вони в основному стихійно, локально, розрізнено і тому зазнали поразки.  У XVI ст. з'явилася нова форма антифеодальної боротьби — рух опришків. Уперше про них згадується в документах 1529 р. Цей рух охопив гірські райони Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Для боротьби з ними феодали Польщі та Молдавії в 1547 р. уклали угоду. Проте рух розростався і охопив Прикарпаття й Поділля. Особливо успішно діяли загони на чолі з Петром Чумаком, Марком Гатталою, Василем Чепцем та ін.  Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шляхти. Очолив його виходець із сім'ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі, — Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотником. У 1594 р. він очолив успішний похід у Молдавію проти турецько-татарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської влади. Незважаючи на незгоду частини старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом Лободою на допомогу Наливайку восени 1595 р. Молдавський похід закінчився, і тритисячне польсько-шляхетське військо вирушило в Україну. Литовські магнати об'єдналися для боротьби проти повстанців під керівництвом литовського гетьмана X. Радзивілла. Білоруська шляхта зібралася в Мінську під керівництвом воєводи Миколи Буйвіда. У грудні 1595 р. п'ятитисячний загін Буйвіда підійшов до Могильова, де перебувало 1,5 тис. козаків і селян на чолі з Наливайком. Відбулася битва, і хоча Буйвід відступив, Наливайко поспішив з'єднатися з другою частиною війська. При переході на р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами Жолкевського, в якій перемогли козаки.  У 1629 р. гетьманом було обрано Григорія Чорного, з пропольською орієнтацією. Проте його намагання догодити шляхті викликало ненависть у козаків. У 1630 р. вони викрали його, відвезли на Січ, учинили суд і стратили.  Новим гетьманом було обрано Тараса Федоровича (Трясила), який організував і повів проти шляхти велике військо. Польське військо знов очолив Конєцпольський. Після кількох битв у Переяславі було підписано угоду, згідно з якою реєстр збільшився до 8 тис, усім козакам, які брали участь у повстанні, було оголошено амністію.  У 1635 р. Річ Посполита для контролю за козаками побудувала на Дніпрі, на північ від Січі, фортецю Кодак. Та за кілька місяців до завершення будівництва загін козаків на чолі з гетьманом Іваном Сулимою зруйнував фортецю і знищив її гарнізон. І. Сулима довгий час гетьманував, брав участь у багатьох походах, але жодного разу не був поранений. Він навіть отримав від Папи Римського золоту медаль за те, що захопив турецьку галеру, взяв у полон 300 турків, яких подарував Папі. Але незважаючи на це польська шляхта добилася його страти.  У 1637 р. почалося нове повстання, яке очолив запорозький гетьман Павло Бут (Павлюк). До нього приєдналися великі групи селян. Проте у грудні 1637 р. під Кумейками поблизу Чигирина 15-тисячна польська армія завдала їм рішучого удару.  за 45-річний період в Україні відбулося п'ять великих селянсько-козацьких повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Серед причин поразок можна назвати стихійність, неорганізованість повстань, суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками, відсутність єдиного командування, погане озброєння, локальність виступів, місницькі інтереси. Та незважаючи на це у процесі народно-визвольної боротьби проти соціального та національного гноблення в Україні вдосконалилися військова майстерність населення, тактика боротьби, збільшився військовий досвід, зміцнилися зв'язки козаків із селянами. Десятирічний "золотий спокій" тільки до певного часу відсунув конфлікт, що давно вже визрів. Посилення в Україні в першій половині XVII ст. польсько-шляхетського гноблення викликало невдоволення селян, жителів міст та інших верств населення.  

21. Причини та та рушійні  сили Визвольної війни українського  народу під керівництвом Б.  Хмельницького   Після придушення козацько-селянських повстань першої половини XVII ст. колонізація українських земель Польщею, значно посилилася, що й потягло за собою національно-визвольну війну.  Основними причинами національно – визвольної війни були:  1. Погіршення становища селянства в умовах засилля польських магнатів та панщинно-фільваркової системи господарювання:  – швидке покріпачення селян (1588 р);  – збільшення панщини (до 4-6 днів на тиждень) та різноманітних форм відробітків і податків на користь феодалів й держави;  – посилення експлуатації селян орендарями панської землі.  2. Зростання невдоволення українського міщанства, яке потерпало як від приватних власників міст, так і від сваволі королівських урядовців:  – православні городяни мали селитися лише в спеціально відведених кварталах;  – їх обмежували в заняттях ремеслом і торгівлею;  – усували від участі в місцевому самоврядуванні, обтяжували різними податками й повинностями.  3. Обмеження прав козацтва, запровадження заходів, спрямованих на ліквідацію його як стану.  – будь-які вияви покозачення (перехід селян до козацького стану) придушувалися з особливою жорстокістю;  – за "Ординацією війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої" (1638 р) всі колишні реєстрові козаки, за винятком 6-тисячного реєстру – відтоді складової частини польського війська – перетворювалися на кріпаків;  – реєстровці позбавлялися права обирати гетьмана і старшину, їх мав призначати польський уряд зі шляхти;  – на Запорожжі розміщувалися польські залоги, було відбудовано фортецю Кодак (1639 р);  – козакам заборонялося без згоди польського уряду ходити в морські і суходільні походи проти Османської імперії та Кримського ханства;  – козаків зобов’язували виконувати всілякі роботи, сплачувати обтяжливі податки.  4. Полонізація українського суспільства, примусове насадження католицизму, що викликали масові протести населення:  – православні повинні були сплачувати податки на утримання католицького духовенства;  – православним нерідко заборонялося провадити, обіймати певні посади, створювати вищі навчальні заклади;  – закривалися існуючі, заборонялося будувати православні церкви й монастирі, а їхні володіння і майно конфісковувалося католицьким та українським духовенством;  – водночас продовжувалося активне будівництво костьолів, збільшувалася кількість єзуїтських колегіумів, поширювався їхній вплив;  – звужувалася сфера вживання української мови.  Безпосереднім приводом до вступу Хмельницького проти Польщі була особиста образа, якої йому завдав чигиринський підстароста Данило Чаплінський. Скориставшись відсутністю Б. Хмельницького (улітку 1646 р) він розорив хутір Суботів, майже до смерті побив молодого сина та викрав жінку (Олену), з якою Богдан збирався одружитися (перша дружина на цей час померла). Після повернення з Варшави Хмельницький використовував усі законні шляхи для покарання винних, аж до особистої аудієнції у польського короля. Однак це не мало ніяких результатів. Не домігшись справедливості він у серпні-вересні 1647 р. проводить таємні ради із своїми однодумцями щодо підготовки повстання проти панських магнатів. Проте зрада з боку чигиринського осавула призвела до арешту Хмельницького. Вирвавшись (за сприяння родичів) на волю, він у грудні 1647 р. з кількома десятками козаків вирушив на Запоріжжя. 

 22. Хід визвольної війни українського народу(1648-1654 рр.). Українсько-польські відносини в роки визвольної війни   Повстанці вийшли із Запоріжжя (в союзі з Хмельницьким воювала і татарська кіннота) і рушили назустріч урядовим військам.5-6 травня 1648 р. в урочищі Жовті Води (Дніпропетровська область) Б. Хмельницький здобув першу перемогу. Повстанці оточили загін С. Потоцького і розгромили його. Однак основні сили поляків на чолі з гетьманом М. Калиновським укріпилися під Корсунем.14 травня до міста наблизилися війська Б. Хмельницького. Поляки, упевнені в значній чисельній перевазі козацького війська, залишили вигідні позиції і почали відступати на Богуслав. На їхньому шляху козаки улаштували засідку (6-ти тисячний загін Максима Кривоноса).16 травня польська армія одночасною атакою козаків Хмельницького і Кривоноса була цілком розгромлена. Врятувалися небагато.8,5 тис., у тому числі обидва польські гетьмани, потрапили у татарський полон.  Перемога на Жовтих Водах і під Корсунем стала сигналом для повстань по всій Україні. Хмельницький збирав війська у Б. Церкві, формував нові, козацькі органи влади. У цей час керував визволенням Правобережної України полковник М. Кривоніс. До кінця липня 1648 р. з-під польського ярма було визволено всю територію Лівобережжя, а до кінця серпня – Брацлавське, Київське, Подільське воєводства на Правобережжі, а також східні та південні райони Волинського воєводства.  Чергова битва, яка відбулася 21-23 вересня 1648 р. під Пилявцями (тепер с. Пилява Хмельницької області) завершилася для поляків поразкою. Було захоплено всю ворожу артилерію. До козаків потрапив також величезний обоз зі значними матеріальними цінностями.  У лютому 1649 р. у Переяславі розпочалися переговори Б. Хмельницького з королівським послом. Б. Хмельницький не погодився з посольськими вимогами про повернення селян у кріпосний стан, погодившись лише на перемир’я до весни. В умовах зимових холодів, нестачі продовольства і боєприпасів вести воєнні дії ні поляки, ні козаки були не в змозі.  Досягнуте перемир’я обидві сторони активно використовували для підготовки до нової війни. Навесні 1649 р. поляки, порушивши перемир’я, розпочали воєнні дії. Наприкінці травня Хмельницький виступив з Чигирина назустріч польським військам. Поляки відступили на територію Чигирина до Збаразького замка.  5 серпня біля міста Зборова козацьке військо атакувало поляків. Поляки були вимушені перейти до оборони і в передмістях Зборова влаштували укріплений табір, котрий відразу оточили повсталі. Наступного дня Хмельницький узяв Зборов і польська армія опинилася на грані розгрому, почалося масове дезертирство. Поляків врятували від поразки татари. Кримський хан Іслам-Гірей, не зацікавлений у подальшому посиленні України, зрадив Б. Хмельницького за обіцяну королем велику винагороду і право брати ясир на всьому шляху свого повернення в Крим.  Зборівський мирний договір. Щоб уникнути одночасної війни проти Польщі й проти Кримського ханства Б. Хмельницький змушений був укласти мирний договір з Польщею.  8 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мирний договір. Умови договору передбачали:  – збільшення реєстру до 40 тис. козаків й підтвердження всіх козацьких привілеїв;  – повернення до реєстру всіх виписаних з нього козаків (так званих „випищиків”);  – передачу Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств під козацьке управління і виведення звідти польських військ;  – збереження на козацькій території влади гетьмана, хоча з рядом обмежень;  – державні посади мали обіймати лише православні;  – внесення на найближчий сейм питання про ліквідацію церковної унії (1596 р) і повернення православній церкві всіх її прав та майна;  – надання православному митрополитові місця в сенаті;  – заборона єзуїтам проживати в українських містах;  – усім учасникам війни оголошувалися амністія.  Битва під Берестечком. У лютому 1651 р. поляки порушили мирний договір. Королівська армія вторглась на Брацлавщину і захопила містечко Красне. Ця подія стала початком нового протистояння, вирішальним моментом якого була битва під Берестечком на Волині. Тут 18 червня 1651 р. зустрілися 150-200-тисячна польська і 100-тисячна козацька армії. На боці козаків виступив також 50-тисячний загін татарської кінноти. Після триденних боїв намітилася перевага на користь повстанців.  Білоцерківський мирний договір.18 вересня 1651 р. у м. Біла Церква між поляками і Б. Хмельницький був підписаний новий мирний договір, який значно обмежував автономію козацької держави:  – козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталася польська адміністрація, а магнатам і шляхті віддавалися їхні маєтки;  – козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол.; ті хто залишався за межами реєстру, верталися у підданство до польських панів;  – гетьман підпорядковувався польському королю, зобов’язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами;  – підтверджувалися права православної церкви та української шляхти. Однак питання про скасування церковної унії навіть не порушувалося.  Жванецька облога. У кінці серпня 1653 р. в похід на Україну вирушив польський король Ян Казимир, який у жовтні став табором під містечком Жванець (Хмельницька область). Туди підійшли й основні сили українсько-татарського війська. Польський табір було взято в облогу. Значних боїв не було, але поляки потерпали від холоду, хвороб, нестачі продовольства(майже 10 тис. поляків померло). За цих умов поляки були готові капітулювати. Однак їх уже вкотре врятували татари.5 грудня 1653 р. хан і польський король уклали сепаратну угоду, за якою воєнні дії припинилися, татари отримували дозвіл брати ясир на західноукраїнських землях. Інтереси України за цією угодою не бралися до уваги.