60. Голодомор. Причини та
наслідки причиною голодомору стала
політика сталінського режиму одночасно
щодо українців як нації і щодо селян як
класу. Головною метою організації штучного
голоду був підрив соціальної бази опору
селян проти комуністичної влади для забезпечення
тотального контролю з боку держави за
всіма верствами населення (з огляду на
те, що, як тоді вважалося, міський пролетаріат
не створює проблем щодо його контролю).Дійсно,
селяни з їх способом господарювання,
заснованим на приватній властності в
той час становили серйозну загрозу новій
радянській владі і були головним джерелом
небезпеки. На території Київщини, Уманщини,
Черкащини, Вінниччини, Чернігівщини,
Харківщини, Дніпропетровщини, Одещини,
Луганщини у 20-х — 30-х роках тривала справжня
селянська війна. Її елементами були зв'язки
з петлюрівською еміграцією, поставки
зброї через кордон (тоді з Галичини), план
всеукраїнського повстання проти більшовиків,
вбивства і залякування представників
радянської влади на місцях.[3].Для виявлення
суті Голодомору (тобто, як саме «морили
голодом») при аналізі подій доцільно
зосередитися не на тому, чи дійсно в Україні
у 1931—1932 рр. був поганий врожай зернових
і які були цьому причини і не на тому,
чи був поганий врожай також в інших частинах
СРСР, тому що, як відомо, скупі врожаї
не є незвичайним явищем у сільському
господарстві будь-якої країни. Найбільш
важливо те, яких заходів було вжито керівництвом
СРСР (відтак — і керівництвом тодішньої
Радянської України) щоб максимально посилити
ураження (сільського, перш за все) населення
України голодом. Відповідно до результатів
досліджень, для досягнення бажаної мети
— покарання голодом — організаторами
Голодомору було використано такий механізм:
В рік неврожаю зернових культур плани
хлібозаготівлі були значно підвищені;
Під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі
було запроваджено «свідомо здійснювану
конфіскацію продовольства» через запровадження
натурального штрафування (м'ясом, картоплею
та іншими продовольчими продуктами) за
невиконання планів хлібозаготівлі.
Селянам України та Кубані (на той час
заселеної етнічними українцями) радянський
уряд свідомо і планомірно не давав можливості
виїхати з територій уражених голодом.
Дивись Директиву ЦК ВКП(б) и СНК СССР в
связи с массовым выездом крестьян за
пределы Украины Голод, який поширювався
протягом 1932 року, набув найстрашнішої
сили на початку 1933-го. Підраховано, що
на початку року середня селянська родина
з п'яти осіб мала близько 80 кг зерна, щоб
проіснувати до наступного врожаю. Інакше
кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг
на місяць. Залишившись без хліба, селяни
їли котів, собак, щурів, кору, листя. Мали
місце випадки канібалізму. З огляду на
тривалу традицію приватного землеволодіння
українці чинили колективізації упертіший
опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як
ніде, режим здійснював свою політику
— з усіма її страхітливими наслідками
— швидшими темпами, ніж в інших республіках.
Також вважають, що голод був для Сталіна
засобом послаблення українського націоналізму.
Зрозуміло, що пов'язаність націоналізму
з селянством не оминула пильності радянського
керівництва. Вартим уваги аспектом голоду
є намагання викреслити його з суспільної
свідомості. Ще до зовсім недавнього часу
радянська позиція зводилася до заперечення
самого факту голоду.
61. Сталінський терор
в Укр. Сталін прагнув максимально зміцнити
свою владу, придушити всі спроби протидії
режиму. Багато нівчому неповинних людей
були відправлені не заслання або навіть
страчені за так звані шкідництво та диверсії.
В таких випадках на слідство відводилося
10 діб, дозволялося застосовувати будь-які
методи у тому числі катування для одержання
зізнання. Здобуте таким шляхом зізнання
вважалося достатнім аргументом для засудження,
причому навіть речові докази не потрібно
було показувати. Справу звинувачуваного
слухали в позасудовому порядку без прокурора
й адвоката, рішення приймала так звана
«трійка»: перший секретар райкому партії,
голова райвиконкому, начальник міського
відділення ГПУ. Такий порядок призвів
до небаченого раніше порушення законності
і масових звинувачень невинних людей,
показання проти яких отримували під час
катувань в інших арештованих. Репресій
зазнали представники всіх верст суспільства:
робітники, колгоспники, інтелігенція,
військові, партійна номенклатура. Зміст
терору зводився до того, щоб створити
в суспільстві стан напруженості і непевності,
змусити громадян стежити один за одним,
перетворити страх на знаряддя державної
політики.
62. Західна Україна.Буковина
і закарпаття. 1920-1939.Національно-визвольний
рух Після Першої світової війни, з
розпадом могутніх імперій українські
землі — Західна Україна, Північна Буковина,
Закарпаття і Бессарабія — відійшли до
Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. З
1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв.
км земель Східної Галичини та Західної
Волині, що становило третину усієї території
тодішньої Польщі. На цій території в 1931
р. проживало 8,9 млн осіб — 5,6 млн українців,
2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі
новими джерелами сировини, дешевої робочої
сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили
появу і загострення зовнішніх і внутрішніх
проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію
в польській державі. Впродовж 20— 30-х років
польська політика в українському питанні
мала свої особливості. В 1919—1923 pp. Польща
ще не цілком закріпилася в Західній Україні.
З погляду міжнародного права і держав
Антанти її влада тут вважалася спірною
і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій
мирній конференції Польща зобов'язалася
перед державами Антанти гарантувати
українському населенню автономію. Польська
конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала
право українців на рідну мову в публічному
житті та навчанні у початкових школах.
Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав
самоврядування трьом галицьким воєводствам:
Львівському, Станіславському і Тернопільському.
Але ці гарантії так і залишилися на папері.
Водночас вони відіграли певну роль в
остаточному вирішенні долі західноукраїнських
земель Радою послів Англії, Франції, Італії
і Японії 14 березня 1923 р. у Парижі, яка визнала
суверенітет Польщі над Східною Галичиною.
У 1923—1926 pp. в Польщі при владі перебував
уряд народної демократії, який в українському
питанні відстоював «інкорпораційну»
програму. Суть її полягала в окупації
західних земель України, Білорусії та
Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання
нових східних кордонів Польщі, а згодом
шляхом примусової полонізації народів
створити однонаціональну польську державу.
Економічна політика Польщі в українських
землях переслідувала мету гальмування
розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний
придаток до корінних польських земель.
Внаслідок такої політики економіка Західної
України була доведена до катастрофічного
стану. Так, на чотири воєводства — Львівське,
Станіславське, Тернопільське і Волинське
— припадало 25% території і 28% населення
Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств
і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового
розвитку створювало труднощі в аграрному
секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля
посилювали аграрне перенаселення. У 1921
р. питома вага малоземельних селянських
господарств (до 5 га) становила в Західній
Україні 81,1 %, а в центральній Польщі —
53,7%. Таке становище посилювалося так званим
осадництвом, коли кращі землі, вилучені
у поміщиків, віддавалися полякам, переважно
відставним військовим. Осадники мали
сприяти ополяченню українців і в разі
потреби виконувати каральні функції.
Впродовж 1919—1929 pp. 77 тис. осадників отримали
тут понад 600 тис. га землі. Український
визвольний рух — національно-визвольний
рух на етнічних українських землях у
1920—1950 роках, який мав за мету поновлення
української незалежної держави.Зміст
Ідеологія Головною метою організації
визвольного руху було продовження збройної
боротьби за встановлення незалежної
єдиної України на українських етнічних
землях. Рух був прямим наслідком втрати
державності на початку 1920-х років (див.
Українська революція 1917—1921). Ідеологія
руху еволюціонувала впродовж усіх років
його існування. У питаннях майбутнього
політичного та соціально-економічного
ладу незалежної України існували розбіжності,
бо рух об'єднував представників великого
спектру партій — від соціалистичних
до консервативних. Чинний націоналізм
Під впливом популярного публіциста й
філософа Дмитра Донцова, емігранта зі
Східної України, на початку 1920-х років
в середовищі військових ветеранів революції
і студентства поширюється думка, що в
поразці Української народної республіки
винні соціалістичні ідеї та надмірно
«демократичний» стиль керівництва лідерів
УНР. Тому мету незалежності зараз
планувалось здобути через національну
революцію, очолену диктатором, який створить
уряд з представленням інтересів усіх
регіонів та станів України. Нація мала
стати абсолютом, а людина — надлюдиною
Фрідріха Ніцше. Донцов стверджував, що
у XX сторіччі світ стане свідком «сутінок
богів, яким молився у XIX сторіччі», що
нова людина має бути створена з «вогнем
фанатичної самовідданості» та «залізною
силою ентузіазму», і що єдиний шлях до
цього лежить через «організацію нового
насилля». Ця нова доктрина отримала назву
«чинний націоналізм», чи «націоналізм
діла».[1] У цьому відношенні найбільш
потужні організації визвольного руху
УВО та ОУН були подібні до інших фашистських
рухів Центральної та Східної Європи (наприклад,
хорватські усташі, чи Глинкова словацька
народна партія). Цим же пояснюється співпраця
з органами фашистської Німеччини наприкінці
1930-х—початку 1940-х років. Соціал-демократія
З 1941 року ідеологами українського визвольного
руху Іваном Мітрінгою та Дмитром Мироном
розробляється теза про орієнтацію на
власні сили та сили інших поневолених
тоталітарними режимами народів, про необхідність
створення із ними спільного фронту, заснованого
на принципі національного самовизначення.
У грудні 1943 році Організація Українських
Націоналістів відмовилась від фашистської
ідеології на користь соціал-демократичної
моделі та протистоянню більшовизму. Ключові
елементи нової програми: Повернення
українському та всім поневоленним народам
політичних та національно-культурних
прав Побудова безкласового суспільства
без експлуататорського стану Суспільна
власність на знаряддя і засоби виробництва
Питання про форму землекористування
має вирішувати саме українське селянство
Новим гаслом стає "Воля народам! Воля
людині!". На практиці зміна світогляду
посилила ідеологічні засади боротьби
Української повстанської армії, яка з
1942 р. вже протистояла збройним силам обох
тоталітарних держав — Німеччини та СРСР.
Тоді ж було створено т.зв. Антибольшовицький
блок народів у якому прийняли участь
представники майже всіх народів Європи,
які постраждали від комунізму. Головою
цього об'єднання став Ярослав Стецько.
Утвердження впливу СРСР в Центрально-Східній
Європі після завершення Другої світової
війни викликало занепокоєння урядів
держав Заходу, а також національно-патріотичних
сил в країнах так званої «народної демократії»,
зокрема в Польщі, Чехословаччині, Угорщині
та Румунії. Ця обставина створювала сприятливі
умови для згуртування внутрішніх та зовнішніх
опозиційних щодо Радянського Союзу сил.
Вирішення українського питання вимагало
його розгляду в широкому контексті протистояння
народів Центрально-Східної Європи утверджуваній
тут тоталітарній системі. Республіканська
демократія Республіканці (майже усі -
представники Української Партії Соціалістів-Федералістів)
становили переважну часть Уряду Української
Народної Республіки в екзилі. Уряд с 1926
року був підпорядкований Президентові
УНР Андрієві Лівицькому. Партія Симона
Петлюри, Українська Соціал-Демократична
Робітнича Партія, не входила до Уряду
УНР в екзилі, але льояльно ставилася до
нього. З вересня 1939 р. республіканці,
як ідейні противники фашизму, та колишні
союзники ворога Німеччини — Польщі, уступають
позиції націоналістам та монархістам
в середовищі української еміграції, найбільша
чисельність якої знаходилась в окупованій
Польщі. Серед політичних цілей республіканців
- боротьба проти будь-якої держави, яка
зазіхає на повну самостийність України.
Але при цьому вони теж пішли на контакти
та деяку співпрацю з німцями на початку
окупації України. Гетьманський національний
монархізм Гетьманський рух складався
з політичних прихильників гетьмана Української
Держави 1918 року Павла Скоропадського.
Теча ґрунтувалася на монархічній теорії
В. Липинського. Гетманці вважали, що
за народних традицій та звичаїв, зокрема
з державного досвіду гетьмансько-козацьких
часів, українському народу притаманна
їдея монархічного керування, при якої
громадяни наділені свободою економічної,
культурної та політичної самодіяльності,
але ця свобода обмежена авторитетом сильної
і стабільної влади. Сучасною мовою, ідеологічно
гетманьский рух відстоював авторитаризм
як засіб створення та збереження української
держави в умовах, коли політичні партії
позбавлені відчуття політичної відповідальності,
а необмежений демократичний індивідуалізм
підриває в суспільстві основи дисципліни
і правопорядку. Спираючись на давні
німецьки з'язки, гетманці впродовж всіх
1920-50-х років (особливо у першої половині
1940-х) намагались знайти порузуміння з
іншими національними силами щодо єдиного
керування визвольним рухом. Ці проби
залишились без успіху. Активної збройної
боротьби прибічники гетьмана не вели.
Хронологія 1920 — створення Української
військової організації (УВО) з інтернованих
частин Армії Української Народної Республіки
(Січові Стрільці) та Українська Галицька
Армія. Очолив організацію Євген Коновалець,
уродженець Західної України, командир
найбільш боєздатної частини Армії УНР
- Січових Стрільців (спочатку складалась
з полонених українців австро-угорської
армії, потім стала переважно наддніпрянською),
прибічник Симона Петлюри. УВО проводить
таємі терористичні операції, спрямовані
против польскої та більшовистської влади.
1926-1929 — створення Організації Українських
Націоналістів (ОУН) як підрозділу для
молодих кадрів УВО. Очолив организацію
знов Євген Коновалець. 1938-1939 — створення
Карпатської Січі, парамілітарної організації
на Закарпатті. Переважну частку складали
вояки ОУН та галицькі українці. Після
проголошення самостійності Карпатської
України 15.03.1939 року стала її національною
армією і чинила збройний опір угорській
армії. 1940 — після вбивства у 1938 р. Євгена
Коновальця радянським агентом Павлом
Судоплатовим в ОУН стався розкол. Було
створено ОУН (б) - бандерівці чи революціонери
(голова - Степан Бандера) - і ОУН (м) - мельниківці
(голова - Андрій Мельник). Вони діють як
окремі сили, що переслідують спільну
політичну мету - утворення незалежної
України. Головною розбіжністю було ставлення
до питання співпраці з фашистською Німеччиною:
ОУН (б) згодна на це лише за умов негайного
проголошення незалежної України у випадку
війни з СРСР. Травень 1941 — створення
ОУН (б) та ОУН (м) бойових батайльонів (Роланд
і Нахтіґаль відповідно) у складі вермахту,
які з німецькими війсками входять у Галичину
з початком війни Німеччини з СРСР. На
задумку керівників, ці підпрозділи мають
становити ядро майбутньої української
регулярної армії. Червень 1941 — створення
у Поліссі Української Повстанської Армії
під проводом Тараса Бульби-Боровця (Поліська
Січ) від імені Уряду Української Народної
Республіки в екзилі. Діяла до листопада
1941 року, коли була саморозпущена через
незгоду підпорядкуватись німецькому
командуванню. З лютого 1942 року повстанські
загони на чолі з Боровцем продовжили
свою діяльність по роспоряжденню Андрія
Лівицького. В липні 1943 загони було
перейменовано на Українську Народно-Революційну
Армію, після чого вони були роззброєни
частинами Української Повстанської Армії
та влилась до її лав. 30 червня 1941 —
у Львові ОУН (б) було самочинно проголошено
Акт відновлення Української Держави,
яким була поновлена українська держава
та створено український національний
уряд (Українське державне правління)
на чолі з Ярославом Стецько. Цей акт
було благословлено митрополитом УГКЦ
Андреєм Щептицьким. Як вказувалось у
Акті, "відновлена українська держава
буде тісно співдіяти з націонал - соціалістичною
великою Німеччиною, що під проводом Адольфа
Гітлера творить новий лад в Європі й світі
та допомагає українському народові визволитися
з-під московської окупації. Українська
національна революційна армія, що буде
творитися на українській землі, боротиметься
дальше спільно з союзною німецькою армією
проти московської окупації..." Доволі
союзницьке ставлення ОУН (б) до Німеччини
однак було вороже сприйнято: 4.07.1941 Акт
було заборонено німцями, а Степан Бандера
и Ярослав Стецько були заарештовани та
депортовані до Німеччини, де їх тримали
до 1944 р. у концентраційному таборі Заксенгаузен
після відмови відізвати Акт. У 1941—1943
рр. у Бабиному Ярі було розстріляно 621
члена ОУН і серед них відому українську
поетесу Олену Телігу разом з чоловіком.
У Степана Бандери в концентраційному
таборі загинув брат. Відтеперь відносини
участників визвольного руху та Німеччини
докорінно зміюються, перетворюючись
на взаємну збройну боротьбу, хоча наприкінці
войни німці зроблять поступлення щодо
репресованих лідерів руху, керуючись
своїми цілями боротьби с СРСР. Грудень
1942 — легіон Дружини Українських Націоналістів
(ДУН), в який було раніше з'єднано батальйони
Роланд і Нахтіґаль, відмовився від служби
німцям. Вояків було звільнено, а старшин
заарештовано (звільнено в кінці квітня
1943). Майже все керівництво і старшини
ДУН пізніше зайняли командні посади в
УПА і в Першій українській дивізії зброї
СС "Галичина". 1942-1943 — створення
ОУН (б) Української повстанської армії
яка боролась проти всіх ворожих Україні
сил (Правобережна Україна). З 1943 по 1950
рр. її очолює Роман Шухевич. Серпень
1943 — III надзвичайний Збір ОУН ухвалює
нову політичну платформу, яка передбачає
демократизацію та політичний плюралізм
у майбутній незалежній Україні. 1944-1953
— активна збройна боротьба УПА проти
радянської влади. Підпілля ОУН (б) діяло
також на Кубані та Далекому Сході (Манчжурія,
Зелений Клин), де за даними перепису 1926
г. близько половини населення та більшість
по відношенню до інших національностей
становили українці. Квітень 1945 — видача
англійськими військами Радянському Союзу
50000 - 70000 козаків Козачого Стану (козачі
підрозділи у складі вермахту) у Лієнці,
Австрія, серед яких - багато участників
українського кубанського руху, зокрема
отаман Андрій Шкуро (див. Видача козаків
у Лієнці) Масштаби руху За різними
даними, чисельність УПА як потужної військової
организації складала від 20 до 40 тис. чоловік.
За весь час супротиву через її лави пройшло
від 150 до 400 тис. чоловік. Враховуючи
діяльність інших организацій визвольного
руху — ОУН (б), ОУН (м), кубанські козаки,
Поліська Січ, Українська Народно-Революційна
Армія — загальна чисельність активних
участників сягала півмільйона чоловік.
Визвольним рухом була охоплена майже
уся Правобережна Україна та прикордоння,
його осередки діяли на всій етнічній
українській території. 63. Україна напередедні Другої
світової війни Напередодні Другої
світової війни населення Західної України
становило близько 7 мли осіб. На всіх цих
землях панувала іноземна адміністрація,
яка проводила колонізаційну політику.
Більшість українців уходили до складу
Польщі, решта жила в Румунії та Чехословаччині.
Ставши скрізь, і особливо в Польщі та
Румунії, об'єктом дискримінаційної політики,
західні українці були пройняті майже
нав'язливим прагненням до самоврядування,
що, на їхню думку, вирішило б їхні політичні,
соціально-економічні та культурні проблеми.
Ці сподівання наштовхнулися на асиміляційну
політику держав, у яких вони проживали,
й тому в житті західних українців протягом
усього міжвоєнного періоду панувала
національна конфронтація. 1 вересня
1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася
Друга світова війна. 17 вересня польський
кордон перетнули війська Червоної армії.
Офіційною радянською пропагандою це
було кваліфіковано як «визвольний похід»
у Західну Україну. 22 вересня було встановлено
попередню демаркаційну лінію між військами
агресорів, а 28 вересня СРСР і Німеччина
уклали договір про дружбу. 11 лютого 1940
р. в Москві була підписана економічна
угода, згідно з якою на 15 травня 1941 р. Німеччина
отримала від СРСР 632 тис. тонн хліба, 232
тис. тонн бензину, 23,5 тис. тонн бавовни,
50 тис. тонн марганцю, 900 кг платини тощо
Однак у становищі нових територіальних
надбань СРСР домінувало інше. Йшов жорсткий
процес насильницької радянізації. Були
заборонені всі українські партії, культурно-освітні
організації, союзи, гуртки, греко-католицька
церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних
видань. Радянське керівництво смертельно
лякала сама можливість впливу національно
налаштованої Галичини Західній Україні
відпрацьовану в СРСР тоталітарно-комуністичну
систему. Репресії проти населення ставали
дедалі більш жорстокими та масовими.
З осені 1939 р. за політичними мотивами,
як правило, без суду і слідства було репресовано
10% населення Західної України. Довгождане
возз'єднання українських земель виявилося
кривавим. 22 червня 1941 р. Німеччина
порушила радянсько-німецький договір
про ненапад, її армія без об’яви війни
напала на СРСР. Германський фашизм намагався
перетворити Східну Європу в “життєвий
простір для арійської раси”, загубивши
проживаюче там населення. Програма такого
«освоєння» європейської частини Що стосується
України, то вона займала особливе місце
у загарбницьких планах фашистів. Згідно
з планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати
з України десятки мільйонів людей, переселивши
сюди колоністів-німців. Частину її земель
передбачалося передати сателітам гітлерівської
Німеччини. Для досягнення поставленої
мети на київському напрямку була розгорнута
група армії «Південь» (командуючий –
генерал-фельдмаршал Рундштедт). Її задачею
було знищення радянських військ на Правобережній
Україні, вихід до Дніпра і розвиток наступу
на схід. Перші місяці війни були найбільш
важкими і трагічними для радянських військ.
Німецькі війська і їхні союзники швидко
просувалися всередину України. 25 червня
був узятий Луцьк, 27-го - Дубно, 28-го - Рівне,
30-го червня - Львів і Тернопіль. До середини
липня німці контролювали всю Галичину,
Західну Волинь, Буковину і Бессарабію.
Вирішальної для подальшого ходу воєнних
дій була битва під Уманню (10- 12 серпня
1941), під час якої були розбиті частини
Червоної Армії, що утримують підступи
до Центральної і Східної України. Радянські
війська не могли стримати натиск ворога.
Німецькі війська легко проривали радянську
оборону і брали в оточення частини Червоної
Армії. У середині вересня 1941р. супротивник
взяв в оточення київське угруповання
радянських військ Південно-Західного
фронту, загальною чисельністю 650 тис.
чоловік. Після 72 днів оборони частини
Червоної Армії залишили столицю України.
300-тисячне У жовтні 1942 р. німці нотували
у своїх повідомленнях, що ОУН (Б) продовжує
"проводити інтенсивну вербовку серед
населення." Органи безпеки Райху змушені
були визнати, що рух Бандери все більше
переходить до активної боротьби. За травень
1942 р. цей рух серйозно займався створенням
банд, зокрема в Західній Україні. Нарешті
був виданий наказ про об'єднання малих
груп. Упродовж вересня-жовтня 1942 р. в районі
Сарн зібралося перше значне формування
українських бійців-націоналістів. Мова
йшла про формування на чолі з відомим
членом ОУН (Б) "Остапом" - Сергієм
Качинським. Інше формування вояків зібралося
декількома днями пізніше під командуванням
іншого відомого члена ОУН (Б) сотника
"Довбешка-Коробки" - І. Берегійника.
Подальші великі формування створювались
упродовж наступних тижнів у районах Колків,
Кремінця, Пустолиті. Саме ці загони повстанців-націоналістів
прийняли для себе назву Українська Повстанська
Армія (УПА). 9 травня 1945 року закінчилась
небувала по своїх масштабах, запекла
битва проти фашизму. Важливим наслідком
Другої Світової війни було завершення
об’єднання українських земель та формування
сучасної території України. Значно розширилися
її кордони, зросла політична й економічна
вага в СРСР, докорінно змінився склад
населення і, що найважливіше, вперше за
багато століть усі українці опинилися
в межах однієї держави. До цих змін прагнули
пристосуватися як українське суспільство,
так і радянський режим..
64. Окупаційний режим
в Україні.(1941-1944). Рух опору. Українська повстанська
армія Більшість населення Укр. поставилася
до окупантів з ворожістю, але жителі західних
областей, які відчули на собі страхіття
радянізації, вітали німців як визволителів.
Генеральний план Ост було розроблено
у 1940, план передбачав германізацію території
Укр. і інших країн, йшлося про ліквідацію
істотної частини населення і онімечування
тих, хто підходив за расовими стандартами.
Окупанти застосовували різні форми адміністративної
організації загарбаних територій. Після
захоплення Києва нацисти здійснили операцію
зі знищення євреїв в урочищі Бабин Яр.
В Укр. було організовано понад 230 таборів
сметрі у яких загинула велика кількість
військовополонених. Коли ситуація на
фронтах погіршилася окупанти стали вивозити
все, що можна було вивезти. На території
Укр. широко розвинувся партизанський
рух. У червні 1942 зявилося централізоване
керівництво у вигляді Українського штабу
партизанського руху(очолив Строкач),
завданням було створення організаційних
структур, у яких міг би розвиватися партизанський
рух. Людей, які бажали стати партизанами
завжди вистачало, особливо після того
як окупанти стали полювати на молодь,
щоб виконати завдання на поставку остарбайтерів.
Розгортала боротьбу і орг. укр. націоналістів,
яка взяла курс на створення УПА(призначалася
для боротьби з нацистами, польськими
і радянськими партизанами) поступово
виникла партизанська армія з розвинутою
системою управління, розвідки, підготовки
кадрів. Німці визнавали, що вони майже
не контролюють ситуацію в сільській місцевості,
де населення підтримувало УПА.
65. Підсумки та наслідки Другої світової
війни для України Битва за Л У. Розгром
німецько-фашистських військ у Курській
битві (липень 1943 р.) - створив передумови
для настання Червоної Армії по усьому
фронті, зокрема, на Левобережной У. Перед
Центральним, Воронезьким, Степовим,
Юго-Западным і Південним фронтами - була
поставлена задача звільнення Донбасу,
Лівобережної У, форсування Днепра і створення
плацдармів на Правобережной У. У результаті
успішного настання радянські війська
у вересні 1943 р. звільнили Харківські,
Сумські, Чернігівські, Полтавську
області і лівобережні райони Киевщины,
Донбас, а 6 листопада 1943 р. - Київ. У 1944 р.
проведений ряд військових операцій (Житомирско-Бердичевская,
Корсунь-Шевченковская, Ровенско-Луцкая
й ін.), що дозволили чотирьом Укр. фронтам
вигнати загарбників із території республіки.
Після завершення Карпатской
64,Окупаційний режим та Рух
Опору в У. У липні 1942 р. на всій території У
був встановлений окупаційний режим. Фашисти
позбавляли населення цивільних прав,
заявили, що їхня ціль - змусити українців
працювати на Німеччину (2,3 млн. вихідців
з У були вивезені на примусові роботи).
Гітлерівці грабували матеріальні ресурси
У. Голод. Жителі міст змушені були
переїхати в сільську місцевість (населення
Києва скоротилося на 60%). Окупанти ринулися
потопити в крові партизанське прямування,
ліквідувати підпільні організації, за
допомогою політичних провокацій послабити
волю укр. народу до боротьби за звільнення.
Розвертається партизанська боротьба.
Координував ех Укр. ий штаб партизанського
прямування - філія НКВД . З самого початку
окупації починається Рух Опору в У. Виникають
різні течії та групи що чинили опір: підпільні
організації та партизанські загони; на
З. У. – польські організації; сили ОУН
. Розвиток подій на Західної У мало свої
особливості. До початку війни ОУН
співробітничала з гітлерівцями (у німецькій
армії був створений «Легіон укр. націоналістів»,
а в 1943 р. - добровольча дивізія СС «Галичина»).
Прагнення ОУН знайти рівновагу між власними
інтересами і цілями фашистів не дали
результату. Наприкінці 1942 р. прихильники
С. Бандер приступають до Формування
значних партизанських сил. Червень 1941
р. спроба створити укр.ое державу, але
ці дії суперечили інтересам окупаційного
режиму і були придушені. Наприкінці 1942
р. ОУН-Б починає формувати армію, до якої
були включені сили ОУН-М та всі розрізнені
загони. Таким чином, виникає УПА, на
чолі якої став Р. Шухевич. До складу УПА
входило 30–40 тис. чол.. УПА діяла на Поділлі
та Поліссі. В 1943 г. конгресс ОУН призвал
к антинацистской и антисоветской борьбе.
УПА уничтожала остатки Красной Армии
после гитлеровского вторжения. На
Черніговщині виникає загін на чолі з
А. Федоровим. Багато загонів- комуністів
(100 тис. чол.). у 1942 р. виникає Центральний
штаб партизанського руху в Москві, а пізніше
– в травні цього ж року – центральний
штаб на У. в 1943 р., коли Червона Армія розпочала
наступ, почалися партизанські рейди по
території У. (партизанські об’єднання
Наумова та Федорова здійснили великі
рейди). Внаслідок ІІ Світової війни З.У.
землі потрапили до складу Рад. У. 8 травня
1945 р. Німеччина підписує капітуляцію.
У вересні 45 р. закінчується ІІ Світова
війна. операції 10 жовтня 1944 р. була
цілком звільнена У.. Початок відновлення
народного господарства. У першу чергу
відновлялася важка і військова индуст-я,
що забезпечують потреби фронту: електростанції,
металлурги-ские комбінати, затоплені
фашистами шахти, ж/д. Большинство підприємств
легкої і харчової промисловості, колгоспи
і радгоспи залишалися напівзруйнованими
через недостачу сил і засобів. Незважаючи
на пережиті трудності, робітничий клас
і селянство У потім і кров'ю відновлювали
зруйноване війною хоз-во Батьківщини.
Бої в ЗУ. Прихід Червоної Армія в ЗУ поставив
перед УПА складне питання про доцільність
продовження боротьби з переважаючими
силами супротивника. Після краху надій
на відновлення спілки гітлерівської
Німеччини з західними державами ОУН/УПА
переходить до військових дій, жорсткому
терору проти комуністів, веек тих, хто
співробітничав із радянським ладом. Навесні
1944 р. на Волыни в сутичці з підрозділом
УПА був смертельно поранений генерал
Н. Ватутін. Радянські війська блокували
райони дій УПА; сутички сторін носили
озлоблений характер. 9 травня 1945 р. війна
закінчилася, але світ на Західної У наступив
не швидко. Висновки: Народ У вніс значний
внесок у розгром фашистської Німеччини,
направив у Збройні сили біля 6 млн. чел.
Кожний третій із них загинув на фронті,
кожний другий з оставшихся в живих став
інвалідом. За мужність і відвагу, виявлені
в боротьбі з загарбниками, 2072 українця
були визнані гідними звання Героя Радянського
Союзу. Бійцям і офіцерам - жителям У вручені
2,5 млн. орденів і медалей.
66. Україна в повоєнний
період (1946-1953) Важкими, позначеними виснажливою
працею, матеріальними нестатками були
повоєнні роки. В умовах безроздільного
панування адміністративно-командної
системи український народ зумів відбудувати
зруйноване війною господарство. Вперше
за багато століть фактично всі землі,
які історично належали Україні, були
об’єднані у складі УРСР. 5 березня
1953 р. помер Сталін. З приходом до влади
М.Хрущова (вересень 1953 р.) почали здійснюватися
важливі політичні й господарські заходи,
спрямовані на ліквідацію нагетивних
явищ, пов’язаних з тоталітарним режимом.
Восени 1953 р. були ліквідовані інструменти
масових “чисток” і терору – воєнні трибунали
військ МВС й Особлива Нарада МВС. Ліквідувалися
концтабори, була розформована значна
частина внутрішніх військ. В 1953-1955 рр.
були переглянуті всі основні політичні
справи післявоєнного часу, пов’язані
з репресіями сталінського режиму. Всього
було реабілітовано 7679 чол. Україна
вперше ввійшла в систему світової співдружності
держав, набула статусу суб’єкта міжнародного
права, стала учасником багатьох міжнародних
організацій. Активна участь УРСР в міжнародній
політиці сприяла зростанню національної
самосвідомості українців, глибокому
розумінню ними свого місця серед інших
народів, а відтак поступовому реальному
наповненню державницького потенціалу
українського народу. Суттєві зміни,
які відбулися в суспільній свідомості
людей, з часом підірвали основи тоталітарного
режиму і створили передумови його демонтажу,
передовсім у духовній сфері. Величезний
вклад народу України в перемогу над фашизмом
і відбудову пропорційно збільшив у його
свідомості не тільки самоповагу, а й поклав
початок відчуття господаря своєї країни,
своєї історії. Таким чином, ідеологічний
наступ тоталітарного режиму наприкінці
40-х – поч. 50-х рр., зумовлений цілою низкою
внутрішніх і зовнішніх чинників. Програмні
ідеологічні кампанії були реакцією на
розгортання і поглиблення “холодної
війни”, засобом посилення культурно-ідеологічної
ізоляції країни; формою зміцнення ідеологічного
контролю за суспільними процесами; методом
нейтралізації активної, патриотично
настроєної національної еліти. І хоча
ці кампанії не могли зупинити поступальності
і духовного розвитку народу, вони суттєво
гальмували його. Складовою частиною
процесу відродження республіки було
культурне будівництво. У 1944-1950 рр. в УРСР
було побудовано, а також відбудовано
1669 шкіл. Однак шкільна мережа не задовольняла
наявних потреб. У середині 50-х рр. 16 тис.
шкіл (33,2% від їх загальної кількості),
змушені були організовувати заняття
в дві, а то і в три зміни. Школи постійно
відчували гостру потребу в підручниках,
зошитах, обладнанні. Набагато зменшився
книжковий фонд шкільних бібліотек.
67. Відлига 50-60 х рр. ХХ ст
в Україні та її наслідки Смерть Сталіна
відкрила нову добу в радянській історії.
Виснажливий, марнотратний, нераціональний
метод правління за допомогою терору та
примусу не можна було застосовувати протягом
необмеженого часу. До змін прагнула навіть
радянська верхівка. Існувала очевидна
й нагальна необхідність загального посла
блення жорсткого сталінського контролю.
Суттєво важливим було, щоб народ СРСР
нарешті отримав відчутні матеріальні
блага від накопиченої радянською державою
гігантської політичної та економічної
потужності. Але в міру того як Кремль
обережно послабляв хватку, знову виринали
проблеми, нібито вже раніше розв'язані,
й наступники Сталіна у пошуках нових
рішень нерідко породжували й нові проблеми.
Хоч відступ від сталінізму й пошуки свіжих
підходів у будівництві комунізму виразно
спостерігалися в усіх республіках Радянського
Союзу, на Україні ці зміни були особливо
численними й вартими уваги. Нове керівництво
Першою, хоч і тимчасовою ознакою змін
ст^ло «колективне керівництво», що заступило
одноосібне правління Сталіна. Цей комітет
управління, що складався з вищих партійних
і урядових функціонерів, став лише коротким
перехідним етапом, який дав змогу утвердитися
новій сильній людині. Спочатку здавалося,
що гору візьме грізний шеф МДБ Лаврентій
Берія. Сподіваючись розширити базу підтримки,
Берія дав зрозуміти неросійським народам,
зокрема грузинам та українцям, що готовий
піти для них на великі поступки. Але він
прорахувався, заплативши за провал життям
(це був останній випадок страти переможеного
політичного суперника). Деякий час на
передньому плані тримався Георгів за
відбудовою економіки, повторним включенням
Західної України до складу СРСР і боротьбою
з українськими націоналістами. Хоча Хрущов
був безжай Маленков, представник урядової
й технократичної бюрократії, що виступав
за економічні реформи. Але остаточним
переможцем вийшов Микита Хрущов, чия
кар'єра була тісно пов'язана з Україною.
Росіянин Хрущов народився в невеликому
селі на межі Росії та України. Життєрадісна
людина, але типовий партійний апаратник,
він піднісся на вершину влади завдяки
неабиякій спритності та рабському плазуванню
перед Сталіним, а також вакансіям у партійній
ієрархії, що їх створювали чистки. Як
ми вже знаємо, у 1938 р. його послали на Україну,
щоб завершити «Велику чистку» й почати
відбудову української компартії. Через
рік він контролював процес включення
Західної України до Радянського Союзу.
А в повоєнні роки Хрущов наглядальним
виконавцем сталінських вказівок, він
здобув деяку особисту популярність завдяки
увазі, яку звертав на «місцевий колорит»,
часто з'являючись в українських вишиванках
і демонструючи замилування українськими
піснями. Переїхавши до Москви у 1949
р., Хрущов зберіг тісні взаємовигідні
стосунки з українською компартією. Тому
вона стала першою республіканською парторганізацією,
яка підтримала його в боротьбі за владу
й залишалася для нього надійною опорою.
Хрущов віддячив послугою за послугу.
Через кілька місяців після смерті Сталіна
за звинуваченням у русифікації вищої
освіти на Західній Україні та дискримінації
місцевих кадрів було усунуто з посади
першого секретаря КПУ малопопулярного
російського шовініста Леоніда Мельникова.
Натомість було призначено Олексія Кириченка,
першого на цій посаді українця (відтоді
першими секретарями КПУ призначатимуться
тільки українці). Високі пости отримали
також українці: Дем'ян Коротченко очолив
уряд республіки, Никифор Кальченко —
Раду Міністрів. Правління «трьох «К»
підсилювалося іншими призначеннями,
які імпонували українцям. Урядові посади
дістали паплюжений свого часу драматург
Олександр Корнійчук та син славетного
українського прозаїка Семен Стефаник.
Зміни в особовому складі супроводжувалися
зростанням чисельності членів партії
на Україні: у 1952 р. вона налічувала 770 тис.
членів і кандидатів у члени партії, а
в 1959 р.— уже близько 1, 3 млн, з них 60 % українців.
Із факту призначення українських комуністів
на високі посади та їхнього кількісного
зростання з усією очевидністю випливало,
що нове кремлівське керівництво відкрито
заграє з українськими комуністами; це
різко контрастувало з політикою Сталіна.
Українські комуністи поширили свій вплив
не лише у власній республіці, деякі з
них швидко дісталися союзного рівня.
Військові Родіон Малиновський, Андрій
Гречко та Кирило Москаленко досягли високого
рангу Маршала Радянського Союзу, а два
перших були також міністрами оборони.
Володимир Семичастний обійняв пост голови
союзного КДБ, а чотири українці — Олексій
Кириченко, Микола Підгорний, Дмитро Полянський
та Петро Шелест — увійшли в одинадцятку
Політбюро ЦК КПРС — найвищого органу
влади в СРСР. Головною причиною їхнього
піднесення були тісні зв'язки з Хрущовим,
а не те, що вони були українцями. Як кар'єристи,
котрі прагнули піднятися на вершину радянської
системи, ці люди, як правило, не квапилися
виявляти прихильність до своєї нації.
І все ж їхня присутність на вершині влади
свідчила про зростаючу вагу українців
та їхньої республіки.