Особливості індивідуального стилю журналіста

Вище вираження своєї  індивідуалізації людина знаходить  у творчій діяльності. Це стосується не тільки художньої творчості,  де індивідуальність художнього бачення  і зображення є основною вимогою. Навіть наукова творчість, яка має своєю метою відкривати об’єктивні закони дійсності, не може відбуватись інакше як шляхом використання «індивідуальної методики», індивідуального таланту і його своєрідних хитрощів, які примушують природу розкривати свої таємниці.

Творча думка людини – вища форма індивідуалізації – прагне абсолютної співвіднесеності зі світом як основної мети пізнання. Вища, ідеальна форма співвіднесеності виражається у світогляді людини, а вища практична форма – в її вчинках. Людський геній – найбільш індивідуалізоване явище, і тільки геній співвідноситься з усім людством. Багатство творчого життя індивіда полягає в багатстві його дійсних відношень до світу[15].

Американський психолог Роберт Солсо у визначенні творчості не відходить від вищезазначеного, кажучи, що «творчість є когнітивна діяльність, яка веде до нового або незвичайного бачення проблеми або ситуації, додаючи, що  таке визначення не обмежує творчі процеси утилітарними діями, хоча в якості прикладу творчих людей майже завжди приводять творців якого-небудь корисного винаходу, рукопису або теорії»[19. Солсо Р.Л. Когнитивная Психология. – Издательства: Тривола, Либерея, 2002, 361с.].

Уся практична сфера  людської діяльності є вираженням прагнення  людини до неповторності. Найважливішими сторонами духовного життя особистості, в яких найповніше виявляється її неповторна індивідуальність, можна вважати, зокрема, кохання, світогляд і творчість. У науці та художній літературі мало звертають увагу на те, які високі вимоги до людської індивідуальності ставить кохання.

Володимир Роменець говорить про різне кохання та на ступінь впливу цього почуття на творчу самосвідомість людини, зокрема «юнацьке кохання виступає однією з центральних проблем віку і здатне шалено стимулювати творчу діяльність, воно, проте, значно поступається перед зрілим індивідуалізованим  почуттям – більш обмеженим, стриманішим, спокійнішим, але разом із тим незрівнянно багатшим своїм духовним змістом. воно визнає людину в її своєрідності, живиться цією своєрідністю»[16. Роменець В.А. Психологія творчості: Навч. Посібник. 3-тє вид. – К.: Либідь, 2004, 65с.]. Лише в такому високо індивідуалізованому коханні може настати і високе духовне розуміння між людьми. Ось чому кохання є найпершою природною школою, де людина вчиться мужності сприймати явища в їхній індивідуалізованій неповторності. У формуванні індивідуалізованого світогляду відбувається теж саме, що і в процесі виникання індивідуалізованого кохання. Людина від пізнання   найзагальніших принципів переходить до розкриття реального світу.

Світогляд – зазначає дослідник -  визначається рівнем суспільної свідомості, рівнем знань,  з яких складається наукова картина світу. Та людина крім цього визначає своє місце у природі, суспільстві, спрямованості своєї  діяльності. І в цьому виявляє свої особливі риси, що забарвлюють характер усього її світогляду. Індивідуальні риси у світогляді не заперечують його науковості, об’єктивності, а  лише виражають своєрідність світосприймання, його теплоту або холодність,  більшу або меншу активність у діянні, в емоційній реакції на оточення[16].

Творцем справжніх художніх цінностей  можна вважати того, хто, спираючись на об’єктивні  закономірності явищ дійсності, вміє відтворювати їх з неповторною  індивідуалізацією. Багатство світу  – передумова розкриття художньої  своєрідності митця, а ця своєрідність – передумова розкриття  об’єктивних рис дійсності. Лише оригінальний підхід дає змогу побачити смисл, красу довколишніх явищ, предметів.

Коли ж індивідуальність починає  розуміти іншу людську індивідуальність, виникає творче спілкування між людьми. Кожна людина вбирає в себе духовне багатство людства.

У спілкуванні  оригінальностей  є певна суперечність. Те, в чому люди розходяться, що їх відрізняє,  стає ґрунтом для змістовного зв’язку. Кожен професійний журналіст, наприклад, потребує спілкування з іншими журналістами – професіоналами, або людей дотичних до журналістської професії, задля обміну творчим досвідом, це вже не кажучи про життєво необхідну комунікацію з представниками різних галузей для творчого процесу та правдивого висвітлення реальності. 

 «Загальнолюдське, гуманізм, людяність найповніше розкриваються  тільки у формі неповторної  індивідуальності та її творчих  можливостей. Справжня неповторна  індивідуальність є інструментом  проникнення людства у природу речей»[16 Роменець В.А. Психологія творчості: Навч. Посібник. 3-тє вид. – К.: Либідь, 2004, 82с.].

Як відомо, існує декілька, так би мовити, журналістських шкіл в світі, які багато в чому мають розбіжності. Так західна школа журналістики, має на меті висвітлення реальності без виявлення індивідуальності журналіста, до цієї школи відносяться Сполучені штати Америки, Західна Європа. Тут творчість журналіста вбачається в безособистісному викладі фактів, утримання від оцінки подій, від аналітики. Тут, на нашу думку, втрачається цілий жанр журналістських творів, а саме аналітика, та в дечому публіцистика.

Ряд вчених–журналістикознавців, говорять, що саме через це на Заході відкрилося так зване «полювання на сенсацію», справа в тому, що без  елементів аналітики, індивідуального бачення журналістом події, матеріал втрачає свою неповторність, оригінальність і фактично стає «прісним», становище може врятувати оригінальність не самого матеріалу, а фактів, які є основою будь якого журналістського твору. Така тенденція не є позитивною, адже при відсутності сенсації, журналісти не рідко вдаються до вигадування сенсації, а це вже не є журналістикою[1].

Будь яка творчість  не мала би розвитку без фантазії (уяви). Творча уява становить значний інтерес  як здібність, яка відіграє важливу роль у всіх сферах людської діяльності і є її складовою частиною. Щодо участі фантазії у художній творчості існує багата цікавих міркувань.  Творча фантазія бере участь також і в духовному  формуванні   особистості. Активне життя людини починається в грі, і саме в ній фантазія створює особливий новий світ, в якому дитина почуває себе повним господарем і завдяки якому вона, граючись, дістає можливість збагнути найпростіші відношення в оточуючій її дійсності. Творча фантазія має знайти духовний вихід у людських вчинках.  У зрілому віці фантазія не деградує,  як думають деякі психологи, а лише переключається на виконання нових завдань, які ставить перед  людиною суспільство, та істотно перетворюється[8].

Існує таке загальноприйняте формулювання фантазії: це «створення нових образів із старого досвіду» або «нова комбінація старих елементів». Чи не можна на основі самого лише мислення прийти до нової ідеї? Як відомо, у звичайному логічному міркування людина встановлює досить довгу низку опосередкувань, щоб мати суцільний логічний ланцюг доказів. Але для виникнення самого процесу мислення людина повинна вже мати перед собою проблему, ідею, задум. І тут на допомогу приходить фантазія. Саме вона, ніби ігноруючи цей мисленнєвий  ланцюг, дає можливість зіставляти віддалені речі  - ланки цього ланцюга, повертати їх у різних площинах так, що між ними раптом виникла певна спорідненість. І от, коли таке зіставлення відбулося і фантазія зіграла свою роль у наближенні фактів, з’являється, нарешті, можливість детально їх проаналізувати, з’ясувати тонкі структурні зв’язки тощо[12]. Як свідчить досвід науки, мистецтва, творча знахідка часто приходить до людини зненацька, в найнесподіваніший для автора момент. До речі, ця особливість так зближує фантазію та інтуїцію, що їхні творчі механізми деякі дослідники небезпідставно ототожнюють.

Як художня, так і  наукова фантазія відтворюють певну  подію у формі відповідного образу чи думки. Але подія в художній інтерпретації побудована та, що вона показує одиничне явище і разом  з тим відображає типові характери, обставини, вчинки. При цьому саме одиничне повинно підноситися до типового, але так, що при створенні образу і при його сприйманні виступає насамперед індивідуальне явище. Інакше зникає сила художньої правди. В науці навпаки, індивідуальна подія має місце тільки як момент, що зникає, указуючи на існування закону. Художня фантазія може бути пояснена насамперед тією її особливістю, що вона створює ефект присутності людини, яка сприймає твір, стає свідком і навіть незримим актором, героєм, співучасником події. Ефект присутності можна також назвати ефектом перенесення в зображувальний світ.

2.  Роль і способи вираження авторського «я» в публікаціях

Різні аспекти авторського  самовираження журналіста сприяють глибинному осмисленню об'єктивних сторін описуваної події. Серед цих аспектів яскраво виражена категорія авторського «я». Використовуючи цей інструмент, журналіст може вторгатися в хід описуваних подій, висловлюючи свою точку зору, імітувати спілкування з читачем, припускати.

У газетній практиці використовуються різноманітні форми авторського вторгнення. Журналіст може поділитися в ході опису подій своїми спогадами або своєю думкою, міркування фахівців з цього приводу або припустити рішення описуваної задачі або проблеми. Так само часто зустрічаються «авторські» емоції. Одним словом, автор може постати перед читачем в різних іпостасях: як герой-однодумець, як суддя, як простий свідок події - в таких диспозиціях авторське «я» виконує різні функції. На думку заступника головного редактора газети «Культура» Марини Старуш, «я» чинне найбільш відповідає одному з методів публіцистики – репортажності[22]. Воно використовується в різних модифікаціях, з яких найбільш популярними стають автор-очевидець, автор-учасник, автор-спостерігач. Саме цими образами досягається ефект співучасті, що є потужним аспектом впливу на читача. Він буде «переживати» текст разом з автором і тими, хто був у цій ситуації.

«Я» роздумує орієнтоване  на спільне вирішення поставлених  завдань, спільне дослідження, виділення  читача творчу лабораторію. Це забезпечує ефект само-і спільного роздуми з автором.

На основі цих підходів Марина Старуш вибудовує два принципи складання образу автора-журналіста: репрезентативне й інтроспективне. «Такі словосполучення як: «мені здається», «припускаю», «я відчуваю» змушують «усвідомити» подію через призму погляду письменника»[22]. Образ мислячого автора може бути розкритий не тільки через усвідомлення зовнішнього світу, але й через самопізнання. Використання в журналістиці авторського «я» завжди мають свою мотивацію. Найчастіше це зустрічається при розкритті сенсу і завдання вибраної події або вже безперечне розуміння проблеми суспільством, наприклад, зведення новин.

Використовуючи подібне  виразний засіб, журналіст прагне залучити і заманити людину як читача, як співучасника, як ланка суспільства, в якому «це» сталося.

Міркуючи про долі героїв, журналісти використовують різні  твердження, питання, заперечення. Журналіст, звичайно, повинен відігравати роль фотокамери, але викладаючи цю «фотографію  на папір», автор повинен сформувати певні судження про аналізованому об'єкті і предметі пізнання. При цьому судження автора повинне бути спрямоване на осягнення істини. Тут він може висувати різні гіпотези, сумніватися і намагатися перевірити правдивість того чи іншого факту, стверджувати чи спростовувати.

Автори можуть використовувати в своїх міркуваннях як атрибутивні, так і реляційні судження. У першому варіанті журналіст прагне зафіксувати і показати відсутність у предмета якої-небудь суб'єктивної здатності або властивості, у другому - відобразити відомі відносини між цими предметами.

Власну думку автор може побудувати виходячи з представлених ним же фактів, положень і питань. Питання орієнтує і стимулює як автора, так і читача на конструктивну відповідь у вигляді міркування або системи досліджень.

Шлях журналіста, як правило, завершується якимись тезами або висновками по поставленому завданню або проблеми, які є його суб'єктивним умовиводом. Цей аспект і представляється кінцевою метою для зв'язку журналіста і читача.

Індивідуальний авторський стиль - це родзинка журналіста. В залежності від того, як він буде писати, з якою інтонацією, на яку тему, й буде формуватися його читацька аудиторія. Він позначає не тільки специфіку та характер сприйняття, але ідею відтворення та взаємодії журналіста з дійсністю і аудиторією[13].

У кожному авторському стилі  є своя індивідуальність, своя система, свій «історизм».

Саме поняття індивідуальної стилістики класифікується кількома ознаками. Перший - фіксує те положення, що авторський стиль  є сукупністю методологічних і методичних дописів, якими керується журналіст у своїй професії. Другий - що існує взаємозв'язок між різними вимогами, рекомендаціями і розпорядженнями. Третій - що ця сукупність утворюється і розвивається в часі[20].

Крім цього, явними ознаками індивідуального  стилю журналіста можна вважати:

-системи використання прийомів і способів письма;

-обумовленість системи особистими  якостями;

-ефективність даної системи як засобу пристосування читацької аудиторії до об'єктивних вимог[2].

Індивідуальний стиль письменника-журналіста формується в результаті взаємного «звикання» читача і читаного праці, до якого останній пред'являє цілком певні вимоги: уважність, вдумливість, прагнення. Хоча не варто забувати і той факт, що вивчення дисципліни «журналістики» передбачає вивчення і вимагає дотримання певного комплексу правил і форм написання, приміром, статей - за формою, стилем і зі змістом певної лексики. Але все ж психологи давно вже відзначили, що в основі успішного виконання всякої діяльності можуть лежати надзвичайно різноманітні поєднання здібностей.

«Індивідуальний стиль діяльності журналіста виявляється, в першу чергу, на текстовому рівні в оригінальній творчій манері, тобто в тих стійких ідейно-змістовних, композиційних і лексико-стилістичних особливостях творів автора, які дозволяють читачеві ідентифікувати різні творіння цього автора, дають аудиторії підставу для виявлення журналіста як творчій особистості»[11. Малкольм Ф. Мэллет. Справочник для журналистов стран Центральной и Восточной Европы. – М., 1993, 21 с.].