Якість продуктів харчування як національна ідея

У ЄЄ існують загальноєвропейські закони (Директиви), які повинні втілюватися через законодавство окремих країн. З іншого боку, Директиви визначають загальні вимоги, які повинні виконувати окремі країни, а не те, яким чином повинні бути організовані національні закони.

Споживча політика. Ідею про перелік прав споживачів уперше запропонував Президент Кеннеді у своєму зверненні до Конгресу США у 1962 році. Це сталося 15-го березня – цю дату міжнародний споживчий рух згодом прийняв як Міжнародний день прав споживачів, а ЄС ухвалив її як День споживача у Європі. Президент Кеннеді говорив про чотири права споживачів. Відтоді, завдяки дискусіям у споживчих організаціях, цей перелік було розширено до восьми прав, які прийняла і які захищає міжнародна організація «Консьюмерз Інтернешнл» та її члени. Більшість законів на захист прав споживачів розроблені на захист одного або кількох із таких прав, а комплексний «Акт про захист прав споживачів» охоплює всі з них.

Конкуренція. За умов ринкової економіки, інтереси споживачів частково забезпечуються завдяки ефективному функціонуванню ринку. Коли у споживачів є вибір, це змушує виробників і роздрібних торговців пропонувати високоякісні товари і стримувати ціни. Якщо вони намагатимуться продавати товари низької якості або за завищеними цінами, споживачі завжди можуть «проголосувати ногами» і купити товари в іншому місці.

Де тільки можливо, виробники намагаються її обмежити з метою підвищення своїх прибутків. Відповідно, одна зі складових частин захисту споживачів – це закони та інститути, спрямовані на розвиток і врегулювання конкуренції і недопущення зловживань своїм положенням на ринку з боку виробників. Конкуренція може також обмежуватися тоді, коли на певному ринку починає домінувати одна фірма – якщо більшість супермаркетів належать одній і тій же компанії, вона може підвищувати ціни, тому що споживачам більше нікуди буде піти. Таким чином, нормативні акти щодо конкуренції звичайно передбачають можливості щодо обмеження окремих фірм, які стають занадто потужними, наприклад, через попередження подальшого розширення ринкової частки, якщо вона вже контролює значну частину ринку. Уряди більшості країн розглядають законодавство щодо конкуренції як позитивний фактор для підвищення загальної продуктивності роботи виробників та сфери обслуговування, а також для споживачів. Причина цього полягає в тому, що конкуренція підвищує ефективність, а відповідно – конкурентноздатність на міжнародних ринках, тим самим сприяючи експорту та створюючи труднощі для імпортерів.

Конкуренція також обмежується тоді, коли споживачі не можуть здійснювати ефективний вибір. Для цього їм потрібна надійна інформація. Це означає розуміння типів наявної продукції (наприклад, переваги та недоліки бавовни порівняно з вовняними або синтетичними тканинами для різних видів одягу, або різні типи застави при купівлі будинку). Це також означає наявність деталізованих фактів про всі наявні бренди та моделі, а також про ціни. Якщо виробників не змушувати, багато з них не надаватимуть комплексної інформації. Деякі з них, щоб забезпечити продажі, навмисно вводять споживачів у оману. Інші дають інформацію вибірково, або ж зосереджуються на іміджі, а не на суті своєї продукції – що є типовою рисою рекламних кампаній. Конкуренцію, таким чином, посилює підвищення здатності споживачів до зваженого вибору. Це може передбачати як обмеження того, що можуть робити підприємства, так і встановлення вимог щодо надання точної та послідовної інформації.

Підвищення здатності споживачів до дій передбачає навчання та освіту, існування конкретної інформації про товари та послуги, а також юридичні права, які легко можна забезпечити. Зазвичай, інформаційні потреби забезпечуються через встановлення вимог до етикеток, надання ефективних інструкцій, мінімального обсягу фактичної інформації у рекламі та зазначення ціни. Державні органи також публікують загальну інформацію, а освітні курси зі споживчих питань можуть бути включені до шкільних програм. Юридичні права можуть передбачати право на повернення виробів, які не працюють, або стосовно яких споживачам було надано оманливу інформацію.

Встановлення обмежень на комерційні підприємства. Допомога споживачам у отримання надійної інформації не означає, що підприємства не вдаватимуться до різного роду стратегій і хитрощів у намаганні переконати купити свою продукцію або втекти від відповідальності за низькоякісні товари. Таким чином, захист прав споживачів також передбачає обмеження на те, що комерційні підприємства можуть робити. Продукція повинна бути безпечною, і виконувати ті функції, які від неї очікуються, протягом певного часу (покупці, головним чином, не мають змоги це перевірити до моменту купівлі). Підприємства також не можуть застосовувати несправедливі умови у контрактах (що є особливою проблемою у випадку надання послуг). Вони також повинні надавати точну інформацію про свою продукцію, включно з тією, що міститься у рекламі.

Права споживачів. «Керівний документ із питань захисту прав споживачів», затверджений у 1985 році та переглянутий у 1999-му.

• Право на безпеку.
• Право на отримання інформації.
• Право на споживчу освіту .
• Право на компенсацію.
• Право бути вислуханим. 
• Право на вибір. 
• Право на задоволення основних потреб. 
• Право на здорове навколишнє середовище.  

Захист прав споживачів у ЄС.У більшості країн ЄС прийнято національні закони на забезпечення всіх восьми прав споживачів, або деяких із них. Головна мета заходів, здійснюваних у ЄС, є забезпечення узгодженості між країнами, головним чином, шляхом встановлення мінімальних вимог щодо конкретних аспектів захисту прав споживачів.

Основною метою є створення єдиного спільного ринку, на якому комерційні підприємства можуть вести торгівлю скрізь, де їм потрібно, і на якому споживачі можуть купувати товари скрізь, де їм потрібно, не зазнаючи труднощів і ускладнень, створюваних різними національними законами та ринковими культурами. Метою єдиного ринку є сприяння конкуренції, а відтак – ефективності бізнесу та економічного зростання.

ЄС сам не встановлює законів для країн-членів. Він працює через Директиви, які, у випадку погодження усіма членами, повинні бути втілені у законодавстві кожної країни. Директиви приймає Рада Міністрів (тобто представники урядів країн-членів).

Відповідність усім Директивам (acquis) є вимогою для країн, що бажають вступити до ЄС. Переваги для споживачів повинні були забезпечуватися ефективною роботою ринку, і споживчі питання розглядатися у зв'язку з розвитком єдиного ринку. Таким чином, споживчі питання розглядалися як частина змін у контрактному законодавстві, транспортній політиці, конкуренції, стандартів і безпеки харчової продукції, тощо.

Від середини 1970-х років і надалі ситуація поступово змінювалася, але лише з прийняттям Маастрихтської угоди 1993 року стало можливими приймати Директиви щодо споживчих прав, які не стосуються безпосередньо ринкової інтеграції чи гармонізації. Це призвело до створення у структурі Європейської комісії окремого Директорату споживчої політики. Пізніше до сфери його відповідальності увійшли також питання охорони здоров'я та безпеки харчової продукції, і зараз це орган відомий як Генеральний директорат Європейського союзу з питань охорони здоров'я та захисту прав споживачів - DG SANCO.

Аспекти європейського законодавства

Безпека

Різні Директиви вимагають, щоб усі товари, які продаються споживачам, були настільки безпечними, наскільки це можливо, і містять критерії, яким продукція повинна відповідати для забезпечення цього. Виробники та імпортери несуть відповідальність за безпеку товарів, які вони продають. У кожній країні повинні існувати органи, відповідальні за перевірку відповідності вимогам і виведення небезпечної продукції з ринку, якщо це потрібно.

Отримання того, за що заплачено

Коли споживачі купують продукцію або послуги, між ними та продавцем існує контракт. Споживач погоджується сплатити певну ціну, а продавець – забезпечити саме те, на що споживач розраховує.

Споживач має законне право на повернення грошей, заміну продукції, її ремонт – залежно від вибору споживача.

Інформація для споживачів

Директиви містять широкий спектр вимог, які стосуються інфррмацію на етикетках. Харчова продукція повинна містити повний перелік інгредієнтів, і вказувати наявність потенційних алергенів (наприклад, горіхів). Існують також правила щодо опису продукції як «органічної», або використання регіональних назв продуктів харчування, наприклад, сиру «пармезан» або «пармської» шинки. Уся генетично модифікована продукція повинна бути відповідним чином позначена.

Закон також вимагає надання конкретної цінової інформації. Зокрема, супермаркети не можуть указувати ціни лише за пакет харчових чи інших продуктів, але повинні вказувати також ціну за одиницю – тобто повідомляти, як ціна пакету співвідноситься зі стандартною одиницею (наприклад, 5,5 євро за 100 мл). Це дає змогу споживачам легко порівнювати вартість і ціни навіть у тих випадках, коли продукція продається у різних кількостях.

Реклама та маркетингова діяльність. Реклама повинна бути чесною, пристойною та правдивою. Конкретні правила її врегулювання відрізаються у різних країнах. Наприклад, у Великобританії існує система саморегулювання, що здійснюється через Комітет рекламних стандартів (Advertising Standards Authority – ASA), діяльність якого керується та оплачується представниками рекламної галузі. Він публікує кодекси поведінки, і очікується, що рекламісти будуть їх дотримуватися. Коли він не буде виконувати своїх функцій, його замінять державним органом з повноваженнями забезпечення виконання закону. В інших країнах використовується безпосередня участь держави та існують суворіші правила, особливо по відношенню реклами, спрямованої на дітей.

ЄС ухвалив Директиви стосовно врегулювання певних проблем, пов'язаних із маркетингом. Директиви повинні будуть виконуватися повністю однаково в усіх країнах, без можливості застосування суворіших правил. Споживчі організації загалом виступають проти цього, тому що найсуворіші правила не можуть бути ухвалені в 25 країнах. Це означає, що у зв'язку з фіксованим загальноєвропейським законом захист прав споживачів у деяких країнах може послабитися.

Важливе значення має також те, що кожна з Директив вимагає від національних урядів брати на себе відповідальність за забезпечення контролю та виконання вимог, які в них містяться. Типи та структури урядових органів, яким це доручено, у різних країнах відрізаються. Пропозицій щодо уніфікації таких домовленостей немає, і немає домовленостей щодо того, чи існує найкращий метод забезпечення захисту прав споживачів.

Безпека продукції та відповідальність за продукцію У ЄС існує Директива щодо загальної безпеки продукції. Мета її сформульована у самій Директиві: ‘Виробники зобов'язані виводити на ринок лише безпечну продукцію'.

Директива містить певні критерії:

• відповідність чинним національним законам
• відповідність європейським стандартам охорони здоров'я та якості продукції, які були ухвалені як національні стандарти
• відповідність іншим чинним національним стандартам, керівним документам ЄС, кодексам ведення бізнесу
• використання передових технологій
• відповідність обґрунтованим очікуванням споживачів

Якщо продукція створює проблеми, пов'язані з безпекою, виробники зобов'язані надавати інформацію споживачам, а також відкликати таку продукцію з ринку, якщо це необхідно. Дистриб’ютори повинні також вести належний облік для забезпечення можливості відслідковування продукції (а також шляхів походження продукції або дефектних компонентів), моніторингу продукції на предмет ризиків, а також поширення інформації стосовно можливих проблем.

З боку уряду повинен бути призначений орган, який несе відповідальність за моніторинг і забезпечення виконання вимог безпеки, і який також:

• здійснює ринковий нагляд, беручи та перевіряючи зразки продукції
• вимагає розміщення попереджувальної інформації у випадках, коли вживання продукції пов'язане з ризиком
• вживає заходів у випадку виникнення проблем – вимагаючи тимчасового призупинення продажів продукції або повного її виведення з ринку
• створює можливості та механізми подання скарг споживачами щодо потенційно шкідливої продукції, або щодо подання інформації про фактичні інциденти, пов'язані з невідповідним рівнем безпеки.

ЄС розвиває також інші програми, спрямовані на підвищення безпеки.

•  Розробка стандартів. Роботу щодо продукції проводять спеціалізовані європейські органи стандартизації – Європейський Комітет стандартизації (CEN) і Європейський Комітет з електротехнічних стандартів (CENELEC), які, у свою чергу, тісно співпрацюють із міжнародними органами стандартизації, такими як Міжнародна організація по стандартизації (ISO) та Міжнародна електротехнічна комісія (IEC). ЄС надає грант групі, яка представляє споживачів у переговорах стосовно стандартів – Європейській асоціації координування споживчого представництва у процесах стандартизації (ANEC), яка розташована у Брюсселі.

•  Системи швидкого попередження. Такі системи – це домовленості щодо надання повідомлень, які дозволяють національним органам влади сповіщати один одного про небезпечну продукцію для того, щоб вони могли вжити швидких заходів у своїх країнах. За необхідності, Європейська комісія може вживати заходів загальноєвропейського масштабу з метою виведення небезпечної продукції з ринку. Основними процедурами попередження є RAPEX (продукція), а також процедура щодо продуктів харчування.

•  Європейське управління контролю за якістю харчової продукції (European Food Safety Authority), створене у 2002 році з метою здійснення контролю за проблемами та небезпечними факторами у сфері харчової продукції по всій Європі.

Відповідальність за якість продукції