Використання країнознавчої інформації як мотиваційного засобу при навчанні французької мови

на кожному уроці з практики мови всі засвоєні мовні дії обов'язково відтворюються в ситуаціях країнознавчого характеру; третя частина уроку з практики мови завжди будується на матеріалі художніх, документальних текстів, що відбивають повсякденне життя французів; виділяються спеціальні уроки країнознавчого характеру (“leçons-civilisation»). На них  реалізуються наступні практичні цілі: savoir s’orienter et déplacer en ville, en train,  sur la route, savoir se débrouiller (acheter, manger, se soigner, s’informer), savoir entrer en contact avec des jeunes Français, savoir lire la presse des jeunes en France.

 

Ситуації, представлені  на цих  уроках, типово французькі, головні  герої ситуацій – французькі школярі. Подібні уроки дозволяють ближче познайомитися із способом життя  французів, а також придбати ряд практичних навичок: як, наприклад, користатися планом - картою міста, знайти потрібну інформацію в газеті, зателефонувати.

        Третій ступінь (9-11 класи) цілком побудований на  країнознавчому матеріалі. Автори методу не ставлять перед учнями ціль спеціалізації в області французької історії і культури. Головне, не тільки навчити учнів французької мови як засобу комунікації, але й ознайомити їх з культурою країни. Їхня мова повинна бути правильною не тільки в плані вираження, але й у плані змісту, щоб учні,  вживаючи навіть мінімальний  лексичний запас, могли говорити мовою, що не здивує сучасного француза,  якою говорять і читають сьогодні у Франції.

        Тематика країнознавчого матеріалу представлена наступними розділами:

1. Les dossiers de civilisation vécue.

2. Les dossiers de civilisation découverte.

3. Les dossiers Grands Problèmes («Pollution-Ecologie»).

4. Dossiers outils («Les surprises de la langue»).

        Заслуговує уваги той факт, що  багато  вчених-лінгвістів та методистів Франції приділяють велике значення розповсюдженню французької мови в усьому світі. З цією метою ними розробляються нові методи викладання французької мови  як іноземної, друкуються нові спеціальні журнали, створюються  численні методичні центри, що вивчають проблеми навчання іноземних мов.

       Висування іншомовної культури в якості навчання ставить питання про необхідність створення нової методичної системи, що здатна забезпечити досягення цієї цілі найбільш ефективним та раціональним шляхом. В теперішній час абсолютно зрозуміло, що така система може бути побудована тільки на комунікативній основі. Зміст та характер системи навчання визначаються, перш за все, тими вихідними положеннями, які виступають в якості її методичних принципів:

- принцип мовномисленнєвої активності;

- принцип індивідуальності;

- принцип функціональності;

- принцип ситуативності;

- принцип новизни.

        Як показали багаточисельні дослідження, комунікативний метод в силу своєї сутності дозволяє забезпечити не тільки засвоєння учнями французької мови як засобу спілкування, але й розвитку всебічних якостей особистості учнів. Все це дає нам привід розглядати комунікативний метод в якості найбільш сприятливого засобу навчання учнів іноземної культури.

       У сучасній методиці навчання іноземним мовам володіння та процес оволодіння іншомовною комунікативною діяльністю кваліфікується як міжкультурна комунікація [5,c.37]. Найбільш повне визначення міжкультурної комунікації сформульовано І.І. Халеєвою. « Міжкультурна комунікація є сукупність специфічних процесів взаємодії людей, що належать до різних культур, але при цьому й усвідомлюють той факт, що кожний з них є «іншим» і кожний сприймає чужерідність «партнера» [24, c. 11]. Із даного визначення стає очевидним, що міжкультурна комунікація – це вміння дуже складне та за своєю суттю досить трудоміске для оволодіння. Для вступу у міжкультурну комунікацію необхідна серйозна підготовка.

       Іноземна мова в середній школі – це перша та дуже суттєва сходинка на шляху формування лінгвістичної цікавої особистості. Таким чином, оволодіння французькою мовою, як і будь – якою іншою мовою можна із впевненністю кваліфікувати як компонент загальної культури особистості, за допомогою якого вона (особистість) прилучається до світової культури. Проте, представляється аксиоматичним, що міжкультурна комунікація (діалог культур), може бути реалізована тільки на усвідомленій національно- культурній базірідної мови. Такий діалог можливий лиш за тих умов, якщо учні усвідомлюють свою власну культуру, а відповідно й культуру та історію свого рідного краю.

         Володіння країнознавчою інформацією – це необхідна умова для взаємопроникнення, взаємодії культур, цього складного та багатогранного процесу, яким є міжкультурна комунікація. Родючі ідеї міжкультурної комунікації можуть бути не більш, ніж модними напрямками у сучасній методиці, якщо не забезпечити учнів основами рідної культури, основами краєзнавства. Наприклад, подавати на вивчення тексти про культурні пам’ятки Парижу треба паралельно із текстами про культурні пам’ятки Херсону, тобто вивчати культуру іншої країни із живим співвідношенням культури рідної країни, в цьому разі результати засвоєння будуть більш продуктивними. Оволодіння учнями цінностями рідного краю, рідної культури робить їх сприйняття іншої культури більш точним, глубоким та всебічним. « Ноша культурних цінностей, - писав академик Д. С. Лихачев – ноша особливого походження.» вона не робить важкішим наш шаг уперед, а полегшує його. Чим більшими цінностями ми оволодіваємо, тим більш витонченним та гострим стає наше сприйняття інших культур – культур, що віддалені від нас у часі та просторі древніх та інших країн. Кожна з культур минулого або іншої країни становиться для інтелегентної людини « своєю культурою», своєю глибоко особистісною, і своєю в національному аспекті, тому що пізнання свого узгоджено із пізнанням чужинного» [ 11, c. 121].

        Таким чином, ми приходимо до висновків, що для міжкультурної комунікації необхідною умовою є оволодіння країнознавчою інформацією та цінностями інших культур.

         Країнознавчий матеріал як мотиваційний засіб вивчення іноземної культури, має соціальний, педагогічний та психологічний зміст, який співвідноситья із всіма аспектами навчання та випливає із змісту предмета «іноземна мова». Але вивчення іноземної культури не може бути метою навчання французької мови, наприклад, цей процес поступовий, тому й впровадження країнознавчого матеріалу повинно проходити поступово.

          Повний перелік об’єктів вивчення – це саме те, що повинно бути надано у програмі з французької мови, що розрахована на учнів середнього етапу навчання, та втілено у відповідних підручниках із французької мови. На кожному уроці повинна засвоюватися певна кількість об’єктів соціального, лінгвокраїнознавчого, педагогічного та психологічного змісту французької культури. Подібний підхід робить навчання керованим та надає можливість оволодіти іноземною культурою. Як і будь-яка інша, вона складається з чотирьох елементів змісту:

      1) знання про функції, культуру, способах оволодіння мовою як засобом спілкування;

      2) учбові та мовленнєві навички – досвід використання знань;

      3) вміння здійснювати усі мовленнєві функції;

      4) мотивація – досвід, що обернений на систему цінностей особистості.

         Стосовно останнього елементу, то тут важливу роль відіграє подання країнознавчої інформації на уроках, відомостей про рідний край, про культурні пам’ятки рідного міста у вигляді мікротекстів чи текстів на додаткове розглядання, складання проектів, інтерактивних ігор на тему рідного міста, що надасть ефективності засвоєння матеріалу про іноземну культуру. Якщо співвіднести елементи змісту іноземної культури із аспектами навчання, можна визначити компоненти іншомовної культури як цілі навчання:

   - навчальний аспект – соціальний зміст мети. Даний аспект включає в себе оволодіння французькою мовою як засобом міжособистісного спілкування, а також набуття навичок самостійної роботи, як процес вдосконалення рівня іншомовної культури;

   - пізнавальний аспект – країнознавчий зміст мети. Використовується як засіб збагачення духовного світу особистості та реалізується переважно на базі рецептивних видів діяльності: читання та аудіювання;

 - розвиваючий аспект – психологічний зміст мети. До даного аспекту входить головна мета – розвиток мовленнєвих здібностей, психічних функцій, вмінь спілкуватися, відповідного рівня мотивацію, яку треба наполегливо та систематично розвивати спеціальними засобами, в даному випадку, дуже корисною буде країнознавча інформація;

 - виховний аспект – педагогічний зміст мети. Навчання французької мови та одночасно культури являє собою засіб виховання з усіх боків.

         Із функціями культури тісно взаємодіють функції мовленнєвої діяльності. Адже мова являє собою основу збереження та передачі культури від одних людей до інших. Головною функцією мовленнєвої діяльності є комунікативна: людина говорить для того, щоб впливати на поведінку, думки, почуття, свідомість інших людей. В цьому полягає й гуманістична функція. На основі комунікативної функції мовленнєва діяльність набуває функцію регулювання власної поведінки, організації та зв’язування інших психічних процесів. Для мовленнєвої діяльності також притаманна емоційно – виразна функція, яка проявляється у використанні міміки, жестів, інтонації, що розкривають смисл інтонації. В кінці кінців, без мовленнєвої діяльнотсі неможливе ніяке пізнання.

       Зіставляючи функції мовленнєвої діяльності та культури, можна побачити, що вони тісно взаємопов’язані. Методологічний сенс цієї єдності в тому, що функціями мовленнєвої діяльності неможливо оволодіти у відриві від функцій культури і навпаки.

       В науковому розумінні культурою називають сукупність результатів та процесів будь-якої соціальної діяльності людини та протиставляють її природі, тобто сукупності зовнішніх умов існування людини, що не залежать від неї. Широкий культурологічний фон сприяє як розвитку лінгвістичних навичок та вмінь (збагачення лексики, навички перекладної діяльності, вміння працювати з фразеологізмами), так і знайомить учнів із конкретними аспектами іноземної та паралельно рідної культури. Це дозволяє послабити багато труднощів, з якими зустрічаються учні.

      Якщо порівнювати дві національні культури, то можна зробити висновок, що вони ніколи не співпадають повністю. Це виходить з того,що кожна культура складається з національних та інтернаціональних елементів. Для кожної культури сукупність цих елементів буде різнитися.

    При навчанні французькій культурі можна виділити наступні важливі задачі, виконання яких буде пов’язано з поданням країнознавчого матеріалу:

- визначити мінімальний обсяг культурологічного та країнознавчого матеріалу;

- виявити, якого роду країнознавчий матеріал відповідає цілям вивчення французької мови в конкретній ситуації;

- підібрати та презентувати відповідний цим цілям країнознавчий матеріал;

- формувати в учнів навички культурного усвідомлення;

- формувати в учнів розуміння того, що кожна культура унікальна;

- заоохочувати учнів до культурної та країнознавчої діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                               РОЗДІЛ 2

 МОТИВАЦІЙНА ДІЯ КРАЇНОЗНАВЧОГО АСПЕКТУ ПРИ НАВЧАННІ ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ НА СЕРЕДНЬОМУ ЄТАПІ ЗОШ

 

2. 1. Країнознавчий матеріал як фактор забезпечення міжкультурної

        Комунікації

 

        Комунікація та спілкування являють собою найважливішу частину людського життя, а значить, і частиною культури. При визначення сутності та структури міжкультурної компетенції необхідно спиратися на культурологічний підхід. Його характерною особливістю є орієнтація на навчання правилам спілкування в умовах міжкультурної комунікації. Наступною відмінною рисою цього підходу є розуміння та пізнання іншої культури тільки на базі знань про свою рідну культуру [17,с.96].

        Включення в зміст навчання країнознавчих знань  забезпечують засвоєння учнями реалій іншої національної культури, що приведе також до підвищення інтересу до іноземної мови.

         Традиційно в сфері освіти іноземна мова розглядається як засіб прилучання до культури країни, мова якої вивчається. Наслідком цього в учнів виникають труднощі під час передачі інформації про фактори та явища, що пов’язані з рідною (регіональною) культурою, засобами іноземної мови, в нашому випадку французької, а, виходячи з цього, в процесі реальної комунікації не здатні розкрити та передати її своєрідність, зробити набуттям світової культури для взаємного культурного збагачення в ситуаціях міжкультурного спілкування. Міжкультурна ж комунікація можлива лише за умови наявності толерантного та відкритого відношення до представників різних мовних спілок, вміння творчо підходити до своєї справи, а також загального вміння мобілізувати свій культурний та мовний досвід, міжкультурні знання для вирішення задач в ситуації міжкультурного спілкування [15,с. 38-41].

 

         Усвідомлення необхідності міжкультурної комунікації як основоположного принципу співіснування в ній можливо тільки на базі усвідомлення власної індивідуальності, знань про національну культуру та історію рідного краю у невід’ємному зв’язку із культурою та історією країни мови, що вивчається.

         Проте, в теперішній час можна спостерігати наступну закономірність: у сучасних навчально-методичних комплексах міститься велика кількість матеріалів країнознавчого характеру. До категорії засобів навчання, що більше усього можуть наблизити учня до природного культурологічного середовища, відносяться автентичні матеріали: справжні літературні, образотворчі, музичні добутки, предмети реальної дійсності (одяг,  меблі, посуд ) та їх ілюстративне зображення. Нерідко в цей перелік попадають одноразові, повсякденні матеріали, такі, як афіші-оголошення, анкети, квитки проїзні і вхідні, вивіски, етикетки, меню, рахунки, карти, рекламні проспекти з туризму і т.д. Перераховані вище матеріали можна виділити в самостійну групу прагматичних матеріалів.  Специфіка цих засобів полягає в тім, що вони забезпечують спілкування з живими, реальними предметами, стимулюють майже справжню комунікацію: учні як би проживають усі події, грають визначені ролі, вирішують проблеми (купівлі, екскурсій, вибору навчального центра і професії, заповнення  анкет і т.д.) [14,с. 54-57].