Лекции по "Дизайну"

 
 
ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНЕ МИСТЕЦТВО

 
ЛЕКЦІЯ 1. 
 
ТЕМА: Значення декоративно-прикладного мистецтва на сучасному суспільно-історичному етапі 
 
 
ПЛАН.

1.  
   Народне мистецтво – невід`ємна складова частина матеріально-духовної, художньої культури народу.

 
2. Морфологія декоративно-прикладного  мистецтва.

3.  
   Види декоративно-прикладного мистецтва.

 
2.1. Декоративно-прикладне  мистецтво. 
 
2.2. Монументально-декоративне мистецтво. 
 
2.3. Оформлювальне мистецтво. 
 
2.4. Історичні витоки різних видів декоративно-прикладного мистецтва.

3.  
   Напрями розвитку декоративно-прикладного мистецтва.

 
3.1. Народне мистецтво. 
 
3.2. Професійне мистецтво. 
 
3.3. Самодіяльне мистецтво. 
 
5. Декоративно-прикладне мистецтво і дизайн: 
 
4.1. Сутність і визначення дизайну. 
 
4.2. Порівняльна характеристика декоративно-прикладного мистецтва та дизайну. 
 
 
ЛІТЕРАТУРА 
 
Основна 
 
1. Антонович Є. А. Декоративно-прикладне мистецтво з практикумом у навчальних майстернях. Метод рекомендації для студентів художньо-графічних факультетів педагогічних інститутів. — К.: РУМК, 1990. Ч.II. 
 
2. Антонович Є А. Декоративно-прикладне мистецтво з практикумом у навчальних майстернях. Метод рекомендації для студентів художньо-графічних факультетів педагогічних інститутів, учнів педагогічних училищ, учителів образотворчого мистецтва й художньої праці. — К.: РУМК, 1991.-Ч.ІІІ. 
 
3. Антонович Є А. Декоративно-прикладне мистецтво з практикумом у навчальних майстернях. Метод рекомендації для студентів художньо-графічних факультетів педагогічних інститутів, учнів педагогічних училищ, учителів образотворчого мистецтва й художньої праці. — К.: РУМК, 1991.-Ч.ІV. 
 
4. Антонович Є А. Декоративно-прикладне мистецтво з практикумом у навчальних майстернях. Конспект лекцій для студентів художньо-графічних факультетів педагогічних інститутів, учнів педагогічних училищ, учителів образотворчого мистецтва й художньої праці. — К.: РУМК, 1991.-Ч.VІІІ. 
 
5. Від ремесла до творчості: Збірник / Упорядник Ю.Г. Легенький. – К.: Час, 1990. 152 с., 16 арк. Іл. 
 
 
Додаткова 
 
1. Сокольникова Н.М. Изобразительное искуство и методика его преподавания в начальной школе: Учеб. пособие для студ. висш. пед. учеб. заведений.- М.: Издательский центр “Академия”, 2003. – 368 с., 12 ил. 
 
2. Костерин Н.П. Учебное рисования: Учеб. пособие для учащихся пед.уч-щ.- М.: Просвещение, 1984.- 240с., ил. 
 
3. Декоративно-ужиткове мистецтво. Словник. Т. 1./ Запаско Я.П., Голод І.В., Білик В.І. – Львів, Афіша. 2000. – 364 с., - 316 іл. 
 
4. Декоративно-ужиткове мистецтво. Словник. Т. 2./ Запаско Я.П., Голод І.В., Білик В.І. – Львів, Афіша. 2000. – 400 с., - 279 іл. 
 
 
^ 1. НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО – НЕВІД`ЄМНА СКЛАДОВА ЧАСТИНА МАТЕРІАЛЬНО-ДУХОВНОЇ, ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ НАРОДУ. 
 
 
Народне мистецтво - важлива галузь, феномен матеріальної і духовної культури народу. Воно надзвичайно багате своїми Художніми традиціями, джерелами, різноманітне за видами, формами, композиційними структурами тощо. Це давнє і вічно молоде мистецтво. Воно завжди було показником життя народу, проявом його Художньої геніальності. 
 
Вивчати мистецтво необхідно у тісних зв’язках із соціальними, економічними, екологічними, духовно-моральними, естетичними, загальнокультурними питаннями життя народу. На нинішньому етапі народне мистецтво розглядається в системі: «людина - природа – культура». 
 
Щоб глибше вивчити Художню природу народного мистецтва, питання його теорії і практики слід з’ясовувати в історичному аспекті. При цьому важливе усвідомлене розуміння понять, визначень, етапів історичного розвитку народного мистецтва, оцінки його сучасного стану. Основні проблеми загальної теорії народної творчості, народного мистецтва, Художніх промислів, їх історії і сучасного стану рекомендується вивчати за таким планом. 
 
1. Визначення поняття «народна творчість». Основні її види /фольклор, музика, театр, танець, образотворче мистецтво/. 
 
2. Визначення поняття «декоративне мистецтво». його види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлювальне. 
 
3. З історії розвитку декоративного мистецтва. 
 
4. Питання ролі історичних традицій, спадкоємності і новаторства в розвитку народного мистецтва. 
 
5. Питання ролі індивідуального і колективного в народній творчості. 
 
6. Основні форми розвитку сучасного декоративно-прикладного мистецтва: 
 
а/ народне декоративно-прикладне мистецтво /домашнє виробництво, 
 
художні ремесла/; 
 
б/ народні художні промисли /їх відмінність від художньої промисловості/; 
 
в/ професійне декоративно-прикладне мистецтво; 
 
г/ самодіяльна творчість /її відмінність від професійного і традиційного декоративно-прикладного мистецтва/. 
 
7. Художньо-культурна цінність декоративного мистецтва. 
 
Народна творчість - вид творчої діяльності народу, мистецтво, що створюється працею людей і широко побутує в їхньому житті. Це , історична основа, на якій розвивалась і розвивається всезагальна світова Художня культура. Народна творчість - це одна з форм суспільної свідомості і діяльності, явище соціально обумовлене. Воно, як і інші форми суспільної свідомості - філософія, мораль, релігія, політична і правова ідеологія, розвивається під впливом конкретної історичної дійсності; економічного ладу, базису, природи, суспільних відносин. Характер виробничих відносин визначає загальний рівень суспільної свідомості, в тому числі і творчої діяльності народу. 
 
До народної творчості входять різні види художньої діяльності народу: поетична творчість, театральне, музичне, танцювальне мистецтво, декоративно-прикладне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо. 
 
Народна творчість реально існує як сукупність окремих її численних видів, жанрів і родів. Усі види народної Художньої творчості об’єднує основне - відображення та пізнання трудової діяльності людства, його історії, побуту, художнього хисту, хоча кожен з них має певні відмінності щодо функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження поставлених завдань. Не однакова доля їх виникнення і життя в окремих періодах історичного розвитку суспільства. Багато таємниць приховує сива давнина.  
 
^ Художня творчість - частина цілісного історичного процесу, матеріальну основу якої створює розвиток виробничих сил і виробничих відносин як двох невіддільних один від одного сторін способу виробництва.  
 
Зародження народної художньої творчості сягає в первіснообщинне родове суспільство, коли будь-яка діяльність була тільки колективною. Вона виникла в нелегкому і тривалому процесі колективної трудової діяльності, складному процесі пізнання світу, освоєння навколишньої дійсності первісною людиною, формуванні її художньо-образного мислення. В своїх історичних джерелах художнє освоєння світу було нерозривно зв’язане з трудовою діяльністю людей. Саме праця відіграла величезну роль у походженні мистецтва. Вона дала людині руку, здатну виготовляти знаряддя, з допомогою яких створювати різноманітні предмети, надавати їм відповідну форму. Праця давала людині необхідні знаряддя і засоби матеріального втілення художніх ідей. Праця «подарувала» первісному художникові рубило, яким він висікав на поверхні кам’яних скель, на стінах печер зображення тварин, і саме у праці виробилось його вміння .користуватися рубилом та іншими знаряддями. Рука ставала вільнішою і вправнішою, підпорядкованою волі людини. Це шліфувалося і передавалося від покоління до покоління. 
 
Продуктом праці була і мова, народжена необхідністю спілкування людей в колективних виробничих діях. Розвиток звукової мови сприяв удосконаленню голосових зв’язок, що допомагало у співах отримувати різні інтонації і ритм, давало можливість розвиватися мистецтву співу. Праця загартовувала людське тіло, шліфувала риси, з допомогою яких мовою танцю виражалася складні душевні почуття. У мисливських вправах і ритуальних танцях, у вивченні звичок і рухів звірів людина набувала акторського досвіду. 
 
На основі всесвітньо-історичної практики в процесі трудової діяльності розвивались естетичні почуття людини, її вухо, очі, що вчилися бачити красу форм, кольору тощо. Для того, щоб народилося мистецтво, людина повинна була навчитися не тільки користуватися інструментами та з їх допомогою зображувати бачене на камені, в глині, отримувати звуки, а й навчитися художньо-образного сприйняття дійсності. Образне мислення - це ще не мистецтво. Воно стає мистецтвом лише тоді, коли матеріалізується в певних доступних людині засобах - у слові, каменів звуках, жестах, рухах тощо.  
 
Художня творчість була одночасно і пізнанням світу, образним мисленням і практичною дією, матеріалізацією його в тілорухах, слові, глині, дереві, камені та ін. 
 
^ Художня творчість - це і образне мислення, і практична діяльність. 
 
Первісна людина в боротьбі з звірами використовувала і палицю, і кістки, і камінь, і зображала тварин на скелях з метою впливу на них. У спілкуванні з людьми вона користувалась і оловом, і криком, і жестом. У перших спробах художньої творчості - оперувала словесними, музичними, танцювальними, живописними і скульптурними засобами. Так, виконуючи мисливські танціі перед походом на полювання, люди думали про вплив на сили природи, про закликання звірів... При цьому вони себе готували до мисливства фізично, духовно, практично і психологічно. В таких танцях розвивалися сила, пружність м’язів, координація і швидкість рухів, шліфувалася техніка стрибків і безшумного тихого бігу. Вироблялося вміння кожного танцюючого погоджувати свої рухи з рухами інших, бути кмітливим і зосередженим в єдиному ритмі колективного танцю. Магічні танці були засобами суспільного виховання: фізичного, професійного, естетичного. 
 
В архаїчній художній творчості тісно злиті, переплетені різноманітні матеріали і засоби - танці і пантоміми, співи і звуки інструментів, розфарбовування тіла і його прикрашання бусами, браслетами, акторські дії і скульптурні маски - все доступне людині на певному ступені виробничо-духовного розвитку суспільства. В процесі художньої творчості проходить і відображення, і пізнання, ї передача досвіду, й інформація, і спілкування, і виховання. 
 
Мистецтво з самого початку свого зародження - результат практично-художньої діяльності. Поліфункціональне за своєю суттю, воно було не тільки відображенням і пізнанням життя, а й своєрідною його моделлю. Мистецтво сприяло духовному і фізичному розвиткові, було універсальним засобом спілкування людей, каналом зв’язку, яким передавалася різна інформація - виробнича, моральна, культова, воєнна та ін. Однак при різних соціальних функціях воно зберігало цілісність, внутрішню єдність. У первісну епоху ще не було стійкого поділу праці, диференціації суспільної свідомості. Єдність, нерозчленованість практичної і духовної діяльності закономірно характеризується художнім синкретизмом - злиттям, єдністю, взаємопроникненням, зв'язками різних його функцій. Словесні, музичні, хореографічні засоби ще не були самостійними, а перебували в стані взаємозв'язку та взаємопроникнення. їх виділення, відокремлення - процес в історії художньої творчості порівняно пізній, він виходить за межі первісного мистецтва. Поступово в ході історичного розвитку окремі види мистецтва стали відокремлюватися від первісної синкретичної художньої творчості. 
 
У загальному художньому розвиткові людства спостерігаються два процеси. Перший іде від первісного синкретизму - нерозчленованого єдиного художнього мислення і творення, в яких поєднуються елементи танцю, пісні, музики, .театру, літератури тощо, до утворення окремих видів мистецтва. Історичний процес мистецтва - це постійний процес відокремлення, виділення окремих його видів. Він проходить постійно, безперервно на різних етапах розвитку людського суспільства. 
 
Одночасно в художньому розвиткові йде зворотний процес - синтез мистецтв. Як виділення окремих видів, мистецтва, так і їх взаємодія надзвичайно важливі фактори на всіх рівнях художнього життя народу. 
 
Виникнувши в результаті трудової діяльності членів родово-общинної організації, мистецтво було нерозривно пов’язане з життям народу. Ця загальнонародність, демократизм мистецтва як особливого засобу пізнання, відображення дійсності, виховання й об'єднання, гуртування людей мали важливе значення для всього майбутнього розвитку художньої культури. 
 
З появою класів виникає мистецтво панівних класів, змінюються зв’язки мистецтва в життям народу. Художня діяльність починає зосереджуватися в руках привілейованої меншості, інтереси якої розходяться з інтересами народу . На різних етапах історичного розвитку мистецтво як соціальне явище обумовлена існуючими класами; рабовласниками, феодалами, капіталістами. Воно своєрідно відображає інтереси існуючих суспільних груп. У класовому суспільстві мистецтво завжди має класовий характер. На Художню творчість народу стали позначатися впливи панівної ідеології, зокрема релігії. В класовому антагоністичному суспільстві народна творчість зазнає обмежень. Панівні класи прогнуть використати її в своїх цілях, підпорядкувати своєму впливові. 
 
В умовах соціального і національного гноблення, расової дискримінації народне мистецтво продовжує жити, переживаючи то піднесення, то опади, сміливо втілює в собі волелюбні ідеї, оберігає набуту спадщину народної культури. 
 
Мистецтво, що створюється народом і живе в народному середовищі в будь-яку епоху, було фундаментом художньої культури, 
 
^ У класовому суспільстві поступово почався розподіл мистецтва на два русла - народне і професійне , тобто мистецтво, яке опирається на спеціальну систематичну художню освіту. Прогресивне професійне мистецтво завжди правдиво відображає життя народних мас, їх ідеї, прагнення, сподівання. Досягнення професіонального мистецтва в різні історичні періоди невіддільні від гуманного демократичного змісту народної творчості, її жанрів і форм, багатства образотворчих і орнаментальних мотивів, поетичних образів, мелодій, зігрітих теплом людської фантазії. Ігнорування життєдайних джерел народної творчості позбавляє професійне мистецтво життєвої правди, призводить до виникнення антихудожніх тенденцій.,  
 
Трудовий народ - головна творча сила історії, творець усіх матеріальних і духовних цінностей. Він їх творить, береже і свої надбання передає з покоління в покоління. Мистецтво кожної епохи -. важливий показник рівня її матеріально-духовного розвитку.  
 
^ Вже на початку історії синкретичного мистецтва виділені дві його групи, що стала основою подальшого відокремлення, розвитку самостійних видів, жанрів.  
 
^ Перша група - коли первісна людина використовувала рух тіла, звук голосу, що обумовлювало розвиток словесного, музичного, театрального мистецтва. Ця група названа «музичним» мистецтвом.  
 
^ Друга група - коли людина, користувалася природними матеріалами: каменем, глиною, кісткою, деревом, барвниками, що сприяло розвитку прикладного мистецтва, живопису,, скульптури тощо. Ця група названа «технічним» мистецтвом . Такий перший поділ людської художньої діяльності. Далі тривав окладний історичний процес формування її окремих видів, родів і жанрів . Він образно уявляється в такому аналогічному порівнянні: мистецтво - могутній стовбур вічно живого дерева, від якого починають відгалужуватися гілки, на яких відростають дрібніші пагінці, галузочки з квітами, листям, пуп’янками. Так само родами літератури є епос, лірика, драма, жанри епосу - епопея, повість, роман, нарис, байка; лірики - ода, елегія, сонет, гімн, поема, ліричні вірші і т.п. 
 
Своєрідність кожного виду мистецтва не дає можливості прокласифікувати їх за якоюсь однією ознакою. Дослідники опрацювали принципи, критерії класифікації мистецтва. Важливо при цьому, що за основу взято морфологічний аналіз мистецтва. Коли ми говоримо про мистецтво, то розуміємо сукупність його окремих видів, що утворюють систему мистецтв. 
 
Вид мистецтва - це певна галузь мистецтва, що характеризується тим, які сторони життя і як вона його пізнає, відображає. Він виділяється специфікою функціонального призначення, образності матеріалу, засобами творчості тощо. За цими ознаками або їх частиною відгалужуються в рамках кожного виду його родові і жанрові різновиди. Всі види мистецтва доповнюють один одного, широко показуючи людське життя. Хоча окремі види мистецтва чимось подібні, їх об’єднують загальні риси, однак важливий розвиток специфічних особливостей кожного з них, тому що кожний вид зокрема вносить щось своє, оригінальне в загальну художню культуру світу. 
 
У своїй художній творчості народ відображає історичну практику пізнання і освоєння навколишньої дійсності, суспільний лад і побут. У своєму мистецтві він правдиво оцінює явища життя, втілює життєствердні, прагнення та ідеали. У народній художній творчості майстерно відображений складний світ людських почуттів і переживань, у ній втілені палка любов до рідної землі, духовні запити, прагнення та мрії людини у краще майбутнє. Все це розкривають окремі види народної художньої творчості. 
 
Життя людей, навколишній світ народна творчість відтворює в образах, наділених особливою силою поетичної фантазії. Гідна подиву народна кмітливість у використанні різноманітних засобів розкриття задуманих тем, образів, мотивів, які передавалися від покоління до покоління, вдосконалювалися, шліфувалися, збагачувалися колективною творчістю, сягаючи вершин мистецької довершеності. 
 
^ Колективність, спадкоємність - основа народної художньої творчості. Дотримуючись стійких традицій, колективна народна творчість розвиває нові теми, образи, виражальні засоби. Вона широко і логічно використовує імпровізацію, відкриваючи нове в межах, здавалося б, уже знайденого, відомого. Колективний народний геній створив незліченну кількість різних за художньо-виражальними засобами шедеврів. 
 
Традиція - /від лат. Traditio - передавання/ - елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються наступним поколінням і зберігаються протягом тривалого часу в суспільстві в цілому чи в окремих соціальних групах. Традиція - один з видів соціально-культурної наступності, що орієнтує як на збереження надбань культури, так і на їх відтворення і розвиток. . 
 
Імпровізація - /від лат. improvisus - несподіваний, раптовий/ - різновид художньої творчості; творення у процесі виконання, без попередньої підготовки. 
 
^ У народній художній творчості незмінно постійно діє закон діалектичної єдності колективного й індивідуального, традицій і новаторства. Цей закон характерний для всіх видів народного мистецтва. А окремі види народного мистецтва органічно зв’язані між собою і створюють єдине ціле, єдину художню структуру. 
 
Народна поетична творчість, народне образотворче, декоративно-прикладне мистецтво, народна архітектура, музика, народний театр, танець мовою свого мистецтва велично і емоційно розкривають невичерпну творчу силу народу, показують досягнення в розвиткові художньої культури народу. Слід зазначити, що у всезагальній народній культурі важлива роль належить декоративному мистецтву. 

2.  
   ^ ВИДИ ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА. 

 
 
2.1. ДЕКОРАТИВНО  ПРИКЛАДНЕ МИСТЕЦТВО 
 
Декоративне мистецтво - широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує матеріальне середовище, створене людиною. До нього належать такі види мистецтва, як декоративно-прикладне, монументально-декоративне і оформлювальна. 
 
^ Декоративно-прикладне мистецтво охоплює дві важливі галузі: декоративне і прикладне. 
 
Декоративне мистецтво - це різноманітні художні предмети, створені людиною: тканини, вироби з глини, дерева, металу, соломи тощо. Вони необхідні в людському житті і побуті, володіючи при цьому художньою цінністю: красиві, досконалі за технічним виконанням, вишукані за формою, цікаві в орнаментально-колористичному вирішенні тощо. При цьому до декоративних належать твори, які не мають безпосереднього утилітарного призначення. Наприклад, писанки, витинанки, мальовки тощо. 
 
Прикладне мистецтво - це художньо створені предмети утилітарного призначення. Характерно, що більшість предметів побуту виконують водночас і декоративні, і утилітарні функції. В них поняття «краса», «зручність» і «користь» - невіддільні. Різку межу між творами декоративного і прикладного мистецтва провести важко. Бо ж ряд творів можна віднести як до декоративного, так і до прикладного мистецтва. Наприклад, тканини, керамічні і дерев’яні вироби. Саме через це, що ці поняття близькі між собою, їх часто замінюють загальним спільним поняттям «декоративно-прикладне мистецтво». У мистецтвознавчих працях 70-х років висловлена точка зору, згідно з якою галузь художніх предметів побутування повинна охоплюватися поняттям «декоративне мистецтво», а термін «прикладне мистецтво» вважається застарілим у науково-дослідницькій літературі широко застосовується поняття «декоративно-прикладне мистецтво». 
 
 
^ 2.2. МОНУМЕНТАЛЬНО-ДЕКОРАТИВНЕ МИСТЕЦТВО 
 
Монументально-декоративне мистецтво безпосередньо пов’язане з архітектурою. Це декоративні розписи, рельєфи, вітражі, мозаїка, скульптура малих форм та ін. 
 
 
^ 2.3. ОФОРМЛЮВАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО  
 
Оформлювальне мистецтво - художнє оформлення міст, сіл, святкових демонстрацій, експозицій виставок, стендів, вітрин. 
 
Між названими видами декоративного мистецтва існують тісні взаємозв'язки та взаємовпливи. Вивчення, з’ясування художньої специфіки кожного з них неможливе без знання, усвідомлення конкретних історико-соціальних періодів життя людського суспільства. Декоративне мистецтво завжди жило і розвивалося у всезагальних процесах еволюції народної художньої культури. 
 
Важлива складова частина декоративного мистецтва, яка відрізняється від монументально-декоративного та оформлювального, - декоративно-прикладне мистецтво - широка галузь народної культури. В науковій літературі часто вживаються поняття «декоративно-ужиткове», «народно-образотворче» і «декоративно-прикладне /народне мистецтво/». Вони загальноприйняті як рівнозначні поняття. Найчастіше для визначення суті декоративно-прикладного мистецтва вживається назва - народне мистецтво. Бо декоративно-прикладне мистецтво - це мистецтво широких трудящих мас. Воно виникло в процесі трудової діяльності народу і нерозривно пов'язане з його життям і побутом, 
 
 
^ 2.4. ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ РІЗНИХ ВИДІВ ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА. 
 
Декоративно-прикладне /народне/ мистецтво - одна з форм суспільної свідомості і діяльності. Воно зародилося в первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу. Засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій обумовлювала те, що всі члени колективу мали однакові обов’язки, володіли однаковими трудовими навичками. Право була розподілена на працю чоловіків /мисливство/ і працює жінок /готування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства/. Спільна праця обумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Початки мистецтва тоді ще не мали колективного характеру. Народне мистецтво зароджувалося у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. В ньому відображалися риси первісної свідомості людини, міфологічні методи спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя, одяг, житло підпорядковувалися головному: щоб усе було зручним у роботі, щоб ніщо, ніякі сили зла не заважали спокійному доброму життю людини. 
 
Вироби людських рук певної епохи свідчать не тільки про рівень матеріально-технічного розвитку суспільства, а й несуть на собі відбитки його давньої міфології, релігійних поглядів, звичаїв, обрядів тощо. Пам’ятки кожної епохи показують, як люди навчились оволодівати природними матеріалами, опрацьовувати їх і що а них виготовити, яку їм надавати силу з допомогою форми символів-знаків /орнаменту/, що робило звичайні речі побутового призначення творами мистецтва. На всіх етапах історичного розвитку твори народного мистецтва мають подвійне значення, будучи невід’ємною частиною матеріальної культури, вони в той же час є важливою галуззю духовної культури народу. Основи художнього, естетичного в них невіддільні від утилітарного, їх єдність обґрунтовує глибоку життєву правду народного мистецтва. 
 
Починаючи а первіснообщинного суспільства і впродовж наступних віків люди вдосконалювали домашнє виробництво речей, які задовольняли їх необхідні побутово-життєві потреби: знаряддя праці, тканини, одяг, посуд, меблі, житло. Поступово шліфувалися технічно-художні навички праці, які формувалися колективним досвідом, передавалися з покоління в покоління, перевірялися практикою. Завдяки набутим навичкам людина навчилася сама виконувати всі процеси праці для створення багатющого предметного світу: тканин, посуду, меблів тощо. 
 
Величезним здобутком пізнавально-трудової діяльності було те, що людина навчилася сама вибирати і підготовляти потрібну сировину, опрацьовувати її і виготовляти предмети різноманітного призначення. Дрібне ручне виготовлення готових виробів при відсутності внутрівиробничого поділу праці називається ремеслом. Історичний розвиток ремесел зумовлений змінами соціальної формації. Відповідно до різних історичних етапів суспільного виробництва та розподілу праці ремесла були домашніми, на замовлення і на ринок. 
 
^ Домашнім ремеслом називається виробництво виробів для задоволення власних потреб господарства, членами якого вони були виготовлені. Це ті ремесла, які ще не відокремилися від головних галузей господарської діяльності. Домашнє ремесло - невід’ємна частина натурального господарства, яке переважало за первіснообщинного, рабовласницького ладу, феодалізму і збереглося в окремих галузях у період капіталізму. Це тип господарства, в якому виготовляються вироби для внутрішнього особистого використання. Люди займаються основним видом господарства, наприклад, мисливством, скотарством, землеробством і допоміжно виготовляють дрібні вироби ремесел. Розвиток суспільного поділу праці зумовлював появу розвиненіших видів ремесел, за яких воно починає відділятися від основного заняття людей. Виникає ремесло на замовлення і на ринок. 
 
^ Ремесло на замовлення - це виготовлення виробів ремісником, що має своє господарство і працює зі своєю сировиною або сировиною замовника.  
 
Ремесло на ринок - дрібнотоварне виробництво, при якому ремісник сам продає вироби на ринках або через посередників, які їх перепродують. Ремесла на замовлення і на ринок розвивались разом із розвитком міст, містечок, важливих ремісничо-торговельних центрів. Для визначення названих видів ремесел вживаються ще й інші терміни: домашні ремесла називаються домашньою промисловістю, а ремесла на ринок - кустарною промисловістю. Всі види ремесел послідовно розвивалися разом із розвитком людського суспільства. 
 
В первіснообщинному ладі ремесла були домашніми. З розкладом первіснообщинного ладу почався процес відокремлення ремесел від основної господарської діяльності. В ремеслах художня робота стає головним видом діяльності майстра, розвивається майстерність, виникають нові трудомісткі види художньої діяльності, зростає кількість ремісничих спеціальностей та звужується спеціалізація ремісників. Уже в давньосхідних рабовласницьких державах 3-1 тис. до н.е. були ремісники, які працювали на замовлення: ковалі, будівельники, столярі, зброярі, ткачі, золотарі. Виготовлення кераміки, тканин, декоративних виробів з металу, каменю досягло високого рівня в державах Давнього Сходу /Єгипет, Ассірія, Іран/, в Китаї, Індії, в античних - Греції і Римі. Поряд із речами широкого використання виготовлялись вироби і предмети розкошів, доступні лише панівній верстві. 
 
При феодалізмі в умовах більш високого рівня розвитку продуктивних сил ремесла продовжили овій розвиток. Виникають нові галузі, звужується спеціалізація ремісників. Китай, Індія, Іран, Японія, країни Середньої і Передньої Азії, а також Європи славилися виготовленням різноманітних Художніх предметів побуту /посуд, тканини, килими, холодна і вогнестрільна зброя, обладунки, карети, меблі, ювелірні вироби, предмети культу/. До шедеврів світового мистецтва належать китайські і японські лаки, різьблені вироби з кісток, китайський фарфор, індійські тканини і металеві вироби, іранські і туркменські килими та ін. 
 
Високого художнього рівня досягли художні ремесла східних слов’ян і давньоруської народності /художній метал, кераміка, різьблення на дереві тощо/. Декоративно-прикладне мистецтво слов’янського населення, що. перебувало на території майбутніх російських, українських і білоруських земель, було міцною основою, на якій розвинулася самобутня . культура Київської Русі. В утвореній в IX ст, давньоруській державі - Київській Русі ремісниче виробництво зазнає істотних змін. Умови зростання продуктивних сил та поглиблення суспільного поділу праці позначилися на підвищенні художньо-технічного рівня ремісничих виробів. Давньоруські ремісники працювали на основі багатовікових традицій, досягнень східнослов’янського мистецтва, засвоюючи, творчо осмислюючи найкращі здобутки світового мистецтва. Про їхню оригінальну високо-художню творчість, вірність традиціям слов’янського мистецтва свідчать збережені пам’ятки, літописні дані та описи іноземців, які за рівнем художнього ремесла ставила давню Русь на друге місце після Візантії. 
 
В Київській Русі були переважно домашні ремесла, зв’язані з сільським господарством, і відігравали роль підсобного заняття. Селяни самі виготовляли різні вироби: полотна, сукна, взуття для своїх особистих потреб. Феодали отримували цю продукцію у вигляді податку. Розвиток торгово-грошових відносин сприяв кількісному зростанню ремісників, поселенню їх у містах та невеличких містечках. Уже за часів Київської Русі виділяється три основні категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські. Сільські ремісники обслуговували певну територіальну групу сільського населення. Наприклад, ковальські, кушнірські ремесла. 
 
Вотчинні ремісники були феодально залежні від поміщиків, князів, бояр і монастирів, їх праця була примусовою. У містах і містечках оселялися ремісники, що виготовляли вироби на замовлення, на ринок. Вони мали кращі умови для праці, були більш кваліфіковані. Як сільське, так і міське ремесло довго було зв’язане із землеробством. Зростання міст, зародження торгово-виробничих відносин були тими важливими факторами, які активізували процеси відокремлення ремесла від сільського господарства, сприяли підвищенню професійної майстерності ремісників, збільшенню кількості ремісничих спеціальностей. 
 
Розвиток товарного обміну привів до того, що виготовлення виробів на продаж стає основним заняттям окремих ремісників, у результаті чого посилюються процеси відокремлення ремесла від землеробства. На основі домашніх ремесел виникають ремісничі організації. Натуральне господарство, вузькість внутрішнього ринку, утиски з боку державної адміністрації зумовлювали необхідність єднання міських ремісників. Поступово в епоху феодалізму у містах виникають і поширюються окремі організації ремісників - цехи. Це корпорації ремісників, які об'єднували майстрів однієї чи кількох спеціальностей з метою захисту їх інтересів від дрібних виробників. Цехи виниклій в ХІ-ХП от. у Західній Європі, а також у містах Київської Русі, Конкретно-історичні умови відбилися на специфіці цехів, що утворювалися на Україні. Тут цехова система виробництва поширилася в ХІУ-ХV ст. У Києві виникли цехи ковалів, золотарів, кравців, кушнірів, шевців. Різні за профілем цехи були у Луцьку, Чернігові. В 1425 р. у Львові існувало 9 цехів /ковалів, шевців, кравців, лимарів, кушнірів/, а на кінець ХV ст. - 14 цехів об'єднували ремісників в понад 50 різних професій. Найактивніше цехове ремесло розвивалося у містах, які дістали гак зване магдебурзьке право - в Києві, Львові, Полтаві, Чернігові, Новгород-Сіверському, Житомирі, Бердичеві, Ніжині, Кременці, Кам’янці-Подільському. Цехові організації відігравали позитивну роль в житті як міських, так і сільських ремесел ранньої епохи феодалізму. Вони сприяли підвищенню Художнього рівня виробів, розширенню їх асортименту. Спеціально були розроблені цехові статути, що визначали, яку і скільки виробів треба виробити /їх розміри, форми, колір тощо/, кількість майстрів і підмайстрів, їх права; розмір внесків майстрів до спільної каси; кількість робітників та учнів, яких мав право тримати майстер; розмір заробітної плати підмайстрам та учням, правила прийому нових членів у цехи; кількість закупівельної сировини, У статутах вказувалася кількість інструментів і матеріалів, були визначені тривалість робочого дня, строки учнівства, штрафи та порушення статутів. Панівне становище в цехах займали майстри, їм підпорядковувалися підмайстри і учні. За виконанням статутів стежили обрані на загальних зборах цехових майстрів /братчанів/ старшини - цехмістра. Кожний цех мав свої прапори, цехи - знаки, грамоти тощо. 
 
Важливо, що при вступі майстрів до цеху ставилися високі вимоги щодо перевірки їх знань, тобто певного ремесла, вміння зробити шедевр - взірець виробу. Проводилися своєрідні екзамени-конкурси майстрів-ремісників. Це, безперечно, сприяло підвищенню ремісничої професійної майстерності. У містах працювали позацехові майстри - портачі. Вони жили переважно в околицях міст, були обмежені в своїй діяльності, не мали права продавати власні вироби на міському ринку. Це було причиною конкурентних протиріч міських ремісників. Як цехові, так і позацехові майстри зазнавали утисків з боку володарів міст. Глибокі соціальні суперечності посилювали боротьбу проти утисків, порядків феодальної системи. Проникнення в ремісниче виробництво нових відносин обумовлене економічними змінами і рівнем розвитку ремесел. Із зростанням поділу праці все активніше від окремих ремісничих професій відгалужуються нові спеціальності. Так, серед ремісників-текстильників виділяються ткачі-полотнярі; ткачі-шерстяники; прядильники /ниткарі/; сукновали і постригачі сукна; мотузники; канатники. У деревообробному ремеслі -бондарі, теслярі, колісники, різьбярі, ґонтарі, каретники, кошикарі, ситники. З посиленням попиту на ремісничі вироби міського і сільського населення, ускладненням і диференціацією самого ремесла цехових і позацехових ремісників поглиблюється майнове розшарування. Заможніші майстри перетворювалися на дрібних підприємців і скупників. В умовах зародження капіталістичних відносин цехова замкнена, з визначеними обмеженнями, організація ставала гальмом ремісничого виробництва. 
 
Більш вільні можливості для своєї діяльності мали сільські і міські домашні промисли, тобто дрібне ручне товарне виробництво. Вони існували в умовах натурального господарства, де виготовлялися вироби на продаж з наявної сировини. Власниками промислів були представники майже всіх прошарків населення України - міщани, селяни, козаки, купці, шляхта. Серед домашніх промислів найбільш поширеними були текстильні промисли, шевські, кравецькі, кушнірські. В натуральному селянському господарстві селяни традиційно вирощували в своїх господарствах льон і коноплі, стригли овець, з сировини виготовляли різноманітні тканини інтер’єрного призначення, одягу для себе і на продаж. 
 
У ХVІ-ХVІІ ст. на основі ремесел і домашніх промислів зароджується нова прогресивна форма організаційного виробництва - мануфактура . В ній далі йшов процес звуження ремісничих спеціальностей /часто виконувалась тільки одна операція/. Дещо полегшувалися трудомісткі роботи і вдосконалювались інструменти. Шляхи виникнення мануфактур були різними. Часто дрібні промисли /майстерні/ міцніли, розширювалися з переростанням у більші виробничі заклади з поділом праці або ж окремі виробники підпорядковувалися представникам торгового капіталу, який проникав у всі сфери господарства у зв’язку а розвитком торгово-грошових капіталістичних відносин. Ці процеси відбувалися в умовах феодалізму, в якому панувала кріпосницька система. За характером виробничих відносин на Україні було три типи кріпосних мануфактур. Казенні, вотчинні /поміщицькі/ і посесійні. Наприклад, відомими були казанна мануфактура для виробництва шовкових виробів - Катеринославська; посесійні суконні мануфактури - Глушківська і Ряшківська; поміщицька мануфактура, де вироблялися фарбовані і тонкі сукна у с. Платкове Стародубського повіту на Чернігівщині 2. Найпоширенішими були ткацькі мануфактури, «ткацтво було першою з мануфактур і залишалося головною з них». Крім ткацьких мануфактур, на Україні в. ХVІІ-ХVІІІ ст. були поширені мануфактурні вироби: посуд, скляні, шкіряні вироби та ін. . 
 
Мануфактура - капіталістичне підприємство, що грунтується на ремісничій техніці і поділі праці; стадія розвитку промисловості, що історично передувала великій машинній індустрії. 
 
У ХVІІІ ст. зростає кількість мануфактур, що розширюють свої виробництва, але в них повільно впроваджуються нові технічно-виробничі відкриття. Як і в багатьох мануфактурах Росії, в мануфактурах України технічним базисом залишається ручне виробництво, як і в дрібних промислах. Ручне виробництво грунтується на творчій основі, несе в собі справиш красу, критерії якої в народному мистецтві вироблялися віками. Давне існування промислу виробило надзвичайно вмілих робітників, які славляться своєю майстерністю . 
 
Наявність місцевої сировини, людей, які володіли традиційними навичками виготовлення певних виробів давала можливість розширити виробництво виробів, впроваджувати деякі нові, технологічні методи праці, полегшувати ручну працю з допомогою машин. Отже, закономірно в історичній послідовності розвивається народне декоративне мистецтво в таких формах, як домашнє виробництво і організоване; в цехах, майстернях і мануфактурах. 
 
Зародження і розвиток мануфактур на Україні відбувалися в ХVІІ-ІІІ ст. за умов кріпацтва. У ХVІІІ ст. феодально-кріпосницькі відносини досягли вершин у своєму розвиткові. Перша половина XIX от. - період розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи, що обґрунтовувались активним зростанням нових, більш прогресивних капіталістичних відносин. Поряд з дальшим розвитком дрібних промислів, кріпосницької мануфактури і товарно-грошових відносин визрівають умови для переходу до капіталістичної мануфактури - фабрики капіталістичної промисловості. На чолі виробництва став великий капітал, який створював капіталістичні відносини між учасниками виробництва. 
 
У другій половині XIX століття з переходом до наступного, більш прогресивного способу виробництва зростає роздрібненість виробничих операцій, яка зумовлює деградування професійної майстерності, занепад творчої основи у процесі праці. На Україні дрібні промисли набрали характеру капіталістичних мануфактур, у яких на останній план відходить віками нагромаджене рукотворне мистецтво ремесла. Знижується вартість художньої продукції. Перехід від мануфактури до фабрики відкидає ручне вміння майстра, а за цим технічним переворотом неминуче починається ломка суспільних відносин виробництва, остаточний розкол між різнили групами осіб, що беруть участь у виробництві, повний розрив з традицією, загострення і розширення всіх темних сторін капіталізму. Капіталістична конкуренція підриває економічну основу традиційних центрів народних промислів, а зменшення попиту на вироби призводить до їх занепаду. 
 
Таким чином, народне декоративне мистецтво України розвивалось у двох основних формах - як домашнє художнє ремесло і організовані художні промисли, зв’язані з ринком. Ці дві форми йшли паралельно, тісно переплітаючись між собою і взаємозбагачуючись. Кожна історична епоха вносила зміни у їх життя. Природні багатства України, вигідне географічне і торговельне положення сприяли розвиткові домашніх ремесел й організованих промислів. У містах і селах були спеціалісти, що вичиняли шкіри, ткали, шили одяг, займалися ковальською і столярною роботою. На основі домашнього виробництва виникли організовані художні промисли. Поетапно іде процес виникнення цехів, які відомі на Україні в XIV ст., розширення кількості дрібних промислів, майстерень у ХVІ-ХVІІ от. та поява в ХVІІ-ХVІІІ от, мануфактур. Перехід від них до капіталістичних фабрик, промислового виробництва XIX от,, як і вся капіталістична система, негативно позначалися на дальшому розвиткові Художніх промислів, основа яких - традиційна Художня рукотворність. У різні історичні епохи залежно від зміни соціальних формацій змінювалося народне декоративне мистецтво. Однак завжди визначальною його рисою були колективний характер творчості, спадкоємність багатовікових традицій. У загальному колективному трудовому процесі люди протягом віків учились працювати, освоювати і постійно вдосконалювати секрети технічної майстерності, формотворення, орнаментування, розвивати Художню образність і сюжетність. Діяв постійно такий метод навчання: вчитися працювати, як усі люди працюють, але при цьому зробити вироби краще від інших, ручний характер праці давав можливість імпровізувати, творити неповторне, мати ‘свою руку’, ‘власний почерк’ відмінний від інших. Але щоб нового не творила кожна людина, вона завжди залишалася в межах Художніх традицій того осередка, де працювала. Художня традиція - це стійка система творення образів, естетичних уявлень, історично сформованих у певному середовищі. Основне в традиціях народного декоративного мистецтва – матеріал - техніка його обробки і характер виготовлення предметів, а також принципи і прийоми втілення образу, в яких вирішальну роль відіграють художні особливості сюжетних зображень, форми виробів, орнаменту, виражених живописними, пластичними або графічними засобами. Ці фактори залежно від характеру взаємозв’язків створюють специфічні риси окремих видів мистецтва. В історичному аспекті йде постійний процес відновлення і розвитку традицій, але принципи, особливості художньої форми а мистецтві народу зберігаються віками, ‘традиції стають вираженням тієї якості, яку ми називаємо класикою мистецтва’. Народний майстер - людина, яка конкретно стає носієм традицій, зберігає і розвиває колективний народний художній досвід. 
 
У народному мистецтві технологічні навички ручної праці передавалися від покоління до покоління, витвори українських ремісників минулих століть доносять до нас Художні образи, які знайомлять з давньою народною культурою, свідчать, що їх майстерність досягла високого рівня. Віртуозне володіння технікою, знання ремесла з усіма його тонкощами, вйо ока культура досконалості виробів притаманні рукотворним виробам коваля, різьбяра, ткача і гончара. 
 
Відображаючи колективний світогляд, твори народного декоративного мистецтва обов'язково позначені особистим почерком майстра. Колективна та індивідуальна творчість завжди знаходяться в діалектичній єдності, доповнюючи і збагачуючи одна одну. В зв’язку з колективним характером творчості віками кристалізувалися творчі технологічні методи ручної праці, які вдосконалювалися кожним новим поколінням. Завдяки цьому багато творів народних майстрів досягли вершин Художньої досконалості, в яких нерозривно поєднуються практичність і декоративність./ Людина, створюючи багатющий предметний світ працює ‘за законами краси’. Майстри робили красивими звичайні речі, якими користувалися щоденно: посуд, одяг, рушники, скрині тощо. Ці вироби красномовно свідчать і про той факт, що народні майстри працювали із ‘законами матеріалу’, оскільки добре знали фізичні властивості цих матеріалів. 
 
Виготовлялися вироби, життєво необхідні в побуті. Вони зручні в роботі, їх художня досконалість відображає реалістичність мислення народу, зв’язок з життям, розуміння нероздільної єдності змісту і форми в мистецтві, оптимізм народного світогляду. 
 
Народне мистецтво за своїм змістом, метою, виражальними засобами не знає національної залежності чи територіальних обмежень. Воно розвивається на основі всезагального народного досвіду в постійних процесах взаємовпливів, взаємозв’язків між братніми і сусідніми народами.  
 
За своєю природою народне мистецтво глибоко правдиве. Воно увібрало в себе багатовіковий історичний досвід народних мас, глибину Художнього освоєння дійсності, що обумовило правдивість образів, захоплюючу силу їх художнього узагальнення. 
 
Вивчають і збирають народну творчість різні за профілем наукові установи. Працює мережа спеціальних музеїв, архівів, бібліотек, інститутів, товариств тощо. Так, на Україні працюють Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії їм. М.Рильського АН України, обласні міжспілкові будинки самодіяльної творчості. 
 
У дослідженнях розглядаються важливі проблеми народної Художньої творчості як явища соціально обумовленого, однієї із форм суспільної свідомості.  
 
 
^ 3. НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА. 
 
 
3.1. НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО. 
 
Сьогодні декоративне мистецтво - складне багатогранне художнє явище. Воно розвивається в таких; галузях, формах, як народне традиційне /в тому числі народні художні промисли/, професіональне мистецтво і самодіяльна творчість. Усі ці галузі багатозмістовні і далеко не тотожні. Між ними існують тісні зв’язки і суттєві відмінності, бо не однакова наукова природа їх художньої творчості. 
 
Народне декоративно-прикладне мистецтво живе виключно на основі спадкоємності традицій і розвивається в історичній послідовності як колективна художня діяльність. При цьому в ньому постійно діють закони діалектичної єдності колективного та індивідуального, традиційного і новаторського. Воно мас глибинні зв’язки з історичним минулим, ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуються новими елементами. 
 
Народні художні промисли - одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва у вигляді товарного виготовлення художніх виробів при обов'язковому застосуванні творчої ручної праці. 
 
Сучасні народні художні промисли України - складне багатогранне художнє явище. Організовані підприємства не однорідні за своєю організаційно-економічною структурою і типами виробництва. Це об'єднання, фабрики, комбінати, дільниці, цехи і т.п. Основне завдання всіх, хто займається художнім різьбленням, розписом, керамікою, плетінням, виготовленням тканин, килимів, скляних, ювелірних виробів - дати суспільству високохудожні вироби, які були б гідними художніх традицій минулого і звучали як новаторські твори, як напрями розвитку на перспективу. В цьому величезна роль творчої співпраці і народних майстрів, і художників-професіоналів, які працюють на підприємствах народних художніх промислів. 
 
 
^ 3.2. ПРОФЕСІЙНЕ МИСТЕЦТВО. 
 
Професіональне декоративне мистецтво - результат творчості людей із спеціальною художньою освітою. їх готують середні спеціальні і вищі навчальні художні заклади , університети. У професійному декоративному прикладному мистецтві головну роль відіграє мистецтво окремих художників-професіоналів. У справі підвищення рівня художньої освіти на Україні важливу роль відіграють Київський художній інститут, Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, Харківський художньо-промисловий інститут. Український поліграфічний інститут /Львів/, середні спеціальні навчальні заклади. Вони готують художників-професіоналів різної спеціалізації. 
 
 
^ 3.3. САМОДІЯЛЬНЕ МИСТЕЦТВО. 
 
Самодіяльність – не професіональна художня творчість широких народних мас /саме творчість, а не традиційне народне мистецтво/. Художня самодіяльність у галузі декоративно-прикладної творчості - це в основному організована форма діяльності людей, які займаються виключно для задоволення своїх духовних потреб. Люди, різні за спеціальностями, соціальним походженням малюють і різьблять, тчуть, вишивають, плетуть тощо. Часто вони - члени самодіяльних колективів, студій, гуртків при заводах, фабриках, клубах, середніх технічних, вищих навчальних закладах. Художня самодіяльність відрізняється від традиційного народного і професіонального декоративно-прикладного мистецтва. Самодіяльні умільці працюють не за законами традиційної творчості, а на основі свого світосприйняття. Вони дещо наслідують професіоналів, але самоосвіта, ерудиція, рівень особистого обдарування і бачення навколишнього світу - важливі фактори самодіяльної творчості. 
 
Отже, при вивченні окладних процесів сучасного декоративно-прикладного мистецтва обгрунтоване виділення таких його напрямків, як народне традиційне, професіональне мистецтво і самодіяльна творчість. Наприклад, на будь-якій виставці завжди можна побачити високохудожні твори народних майстрів, професіоналів-художників або самодіяльних умільців. Це різні твори за своєю суттю, рівнем професійної підготовки авторів, не однакові критерії їх оцінок. Але взагалі між цими напрямками існують тісні взаємозв’язки. На творчість народних майстрів своїми новаторськими пошуками впливають художники-професіонали, а в свою чергу самодіяльні умільці часто здобувають професійну освіту. Вершин мистецького злету досягають художники-професіонали, які працюють на основі народних художніх традицій. 
 
Аналізуючи сучасне декоративно-прикладне мистецтво, ми оцінюємо і його реальне місце в людській діяльності, житті.  
 
Духовна культура - це інформація, яка існує в колективній живій пам’яті будь-якої людської групи. До духовної культури належать знання, мораль, звичаї, правові норми, різні види мистецтва і народної творчості. Декоративно-прикладне мистецтво безпосередньо входить у сферу матеріальної і духовної культури народу. В цьому плані цікаві думки дослідників про аспекти умовного розмежування матеріальної і духовної культури, спеціальне обгрунтоване виділення народного мистецтва як феномена народної художньої культури. 
 
Виготовлення килимів, кераміки, одягу, тканин, вишивки є одночасно результатом духовної і практичної діяльності людей. Вони матеріально виражені і несуть інформацію про орнамент, композицію, колорит, які є в колективній пам’яті людей, декоративно-прикладне мистецтво охоплює і сферу знань, естетичні погляди, смаки, звичаєво-обрядові аспекти, етичні переконання. Це одна з частин народної художньої культури. 
 
Сьогодні декоративне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що гідно виконує численні функції: пізнавальну, комунікативну, моральну, естетичну. Це показовий вид мистецтва, який зберіг, доніс до нас і стверджує дальший розвиток народної орнаментальної, графічної, живописної культури. Народознавці дуже часто ставлять поряд два поняття - екологію і мистецтво, наголошуючи, що екологія в наші дні перетворюється у синтетичну науку, яка охоплює не тільки природознавство, а й суспільство, знання, мистецтво і мораль. 
 
Життя підтверджує, що декоративне мистецтво збагачується новими аспектами філософсько-естетичного звучання, що змістовна його краса потрібна для людини, що в наш час зростає його художньо-культурна цінність. 
 
 
^ 5. ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНЕ МИСТЕЦТВО І ДИЗАЙН: 
 
 
4.1. СУТНІСТЬ І ВИЗНАЧЕННЯ ДИЗАЙНУ. 
 
 
4.2. ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА ТА ДИЗАЙНУ. 
 
Серед усіх видів пластичних мистецтв саме декоративно-прикладне мистецтво стало основою художньо-конструкторської діяльності. Це можна простежити, порівнявши основні принщши декоративного мистецтва та дизайну - як в першому, так і в другому випадку це єдність художньої форми та практичного призначення - естетика і утилітарність предметів. Проте з появою промисловості дизайн та декоративне мистецтво стали розвиватися окремо. Для того, щоб розуміти різницю та єдність в цих поняттях, ми розглянемо поняття декоративно-ужиткового мистецтва. 
 
Декоративне мистецтво - це особлива галузь художньої творчості яка підпорядкована своїм законам розвитку, має особливу художньо-образну мову. Декоративно-ужиткова творчість має своєрідннй синтетичний характер: в ній зливаються художньо-пізнавальна й оцінна, проектувальна і комунікативна, а також розумова і фізична діяльність. В цьому і полягає її відмінність від конструкторської та дизайнерської творчості. Разом з тим вона має тісний зв'язок з виробництвом утилітарних виробів. 
 
Декоративне мистецтво разом з архітектурою і дизайном формує оточуюче людину матеріальне предметно-просторове середовище, вносячи у неї естетичність, образне начало. Твори декоративного мистецтва завжди співвідносяться із середовищем, для якого вони призначаються, і зазвичай становлять ансамбль. Декоративно-прикладне мистецтво не винаходить вироби, не розробляє їх. Воно використовує історично сформовані своєрідні засоби, щоб надати цим виробам художньої образності. Декоративно-ужиткова творчість проектує уніжальні речі Ці речі можуть бути функціональні, а можуть виконувати суто естетичну функцію. Але досить часто майстри створюють предмети і для промислових підприємств, які випускають художні вироби зі скла, фарфору, металу, кришталю, килими, гобелени, декоративні тканина, і для майстерень, в яких використовується ручна праця. Іноді майстер декоративно-прикладного мистецтва не лише проектує, але і сам виготовляє предмети. 
 
Назва декоративно-прикладне мистецтво походить від латинського dесого (буквальний переклад - прикрашаю).Це один із видів пластичних мистецтв, специфічна форма художньої творчості в галузі створення художніх виробів, що мають практичне значення в побуті і вирізняються декоративною образністю (це посуд, меблі, тканина, одяг, іграшки, та ін.). «Декоративність -якісна особливість мистецького твору, що визначається його композиційно-пластичним і колористичним ладом і виступає як одна із форм краси...Тією чи іншою мірою декоративність проявляється в усіх видах просторових мистецтв, а в декоративно-прикладному слугує головною формою вираження змісту і художньої образності…»  
 
Декоративне мистецтво - це одна із найдавніших галузей художньої діяльності людини, адже людина здавна прикрашає всі предмети, що її оточують. Вони мають бути не лише зручні, практичні, але і красиві. Предмет має бути виразний в цілому - в конструкції, пропорціях, деталях, а також у його обробці. Розписати візерунками горщик, прикрасити різьбленням дошку, зв'язати мереживну серветку, виткати візерунки на тканині - все це потребує значної майстерності. Користь і краса завжди поруч, коли беруться до роботи художники і з різних матеріалів (дерева, металу, скла, глини, каменю, тканини й ін.) створюють предмети побуту, які є творами мистецтва. Однак декоративні твори демонструють не тільки естетичний смак і фантазію художника. У них, як і в творах інших видів мистецтва, відбиваються матеріальні та духовні інтереси людей. Саме їх художній рівень, їх образне начало і зумовлювали розвиток цивілізації, рівень культури народів. І хоча сьогодні вироби прикладного мистецтва випускаються художньою промисловістю, вони значною мірою зберігають національні особливості. 
 
Народне декоративно-прикладне мистецтво захопило і таких відомих дизайнерів, скульпторів, живописців, як М. Врубель (кераміка), К. Сомов (фарфорові скульптури), О. Полєнова ( різьблення та розпис по дереву) М. Реріх та С. Малютін (розробляли цікаві зразки кахлів). 
 
На території України створюються осередки народного мистецтва, в яких вивчали основи ремесла, відроджували його, піднесли на вищий рівень розвитку. 
 
На сучасному етапі дизайн активно використовує надбання та принципи декоративного мистецтва, які в поєднанні з раціональними конструкторськими доробками дають значний результат. Власне, і дизайнер може працювати в сфері художньої промисловості, де обробка виробів ведеться напівмеханічним способом. Але він вважається дизайнером лише в тому випадку, якщо створені по його ескізам або моделям-еталонам речі випускається серіями, надходять в масовий продаж і виготовляються колективами робочих, палато-джувачів, оздоблювачів і т.д. В цьому трактуванні відбиваються давні зв'язки дизайну з декоративно-прикладним мистецтвом, яке сприймалося як більш широке поле, із якого вийшов дизайн, орієнтуючись на машинне виробництво. 
 
 
^

ЗАВДАННЯ

З ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА

для студентів заочного відділу

 
 
 
1. Підготувати  декілька варіантів  стилізації природного  мотиву: лінією, силуетом, крапкою або комбінованим  способом (формат  А3; гуаш). 
 
 
2. Створити ескіз-оригінал декоративного орнаменту на основі стилізації одного із представників рослинного світу (формат А3; гуаш). 
 
 
3. Добір предметів і постановка тематичного натюрморту. Зробити стилізацію та декоративне рішення даного натюрморту і затвердити у викладача (формат А2; гуаш). 
 
 
4. Виконати ескізи розпису посуду на основі характерних мотивів петриківського розпису (темпера, олія). 
 
 
5. Розробити власну композицію (декоративного панно) у техніці петриківського розпису і затвердити ескіз у викладача (формат А2; темпера). 
 
 
^ ПИТАННЯ ДО ЕКЗАМЕНУ 
 
З ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА  
 
ДЛЯ СТУДЕНТІВ ЗАОЧНОГО ВІДДІЛУ

1.  
   Декоративно-прикладне мистецтво та його види.

2.  
   Характеристика ремісничої та промислової форм декоративно-прикладного мисмтецтва.

3.  
   Художній образ у декоративно-прикладному мистецтві.

4.  
   Поняття матеріалу у декоративно-прикладному мистецтві та його взаємозвязок з декором.

5.  
   Поняття орнаменту, його види.

6.  
   Поняття стилізації у декоративно-прикладному мистецтві.

7.  
   Види стилізації.

8.  
   Поняття композиції у декоративно-прикладному мистецтві.

9.  
   Закон традиції у декоративно-прикладному мистецтві.

10.  
    Семантичні засоби у декоративно-прикладному мистецтві (метафора, симфол, алегорія, емблема).

11.  
    Порівняльна характеристика народного і професіонального декоративно-прикладного мистецтва.

12.  
    Монументально-декоративне мистецтво та його види.

13.  
    Самодіяльна творчість. ЇЇ відмінність від професійного і традиційного декоративно-прикладного мистецтва.

14.  
    Основні форми розвитку сучасного декоративно-прикладного мистецтва (народне, професійне, самодіяльна творчість).

15.  
    Порівняльна характеристика декоративно-прикладного мистецтва і дизайну.

16.  
    Різьблення з деревини та його види.

17.  
    Характеристика різних порід деревини та особливості її обробки.

18.  
    Художня обробка металу та її види.

19.  
    Характеристика складових елементів стилізації рослинних форм у петриківському розписі та методика їх виконання.

20.  
    Характерні особливості стилізації у петриківському розписі.

21.  
    Методика та етапність роботи у техніці петриківського ролзпису.

22.  
    Методика роботи у техніці флористики.

23.  
    Методика роботи над створенням декоративного натюрморту.

24.  
    Художнє декорування тканин та його види.

25.  
    Характеристика видів художнього розпису тканин у техніці «Батик».

26.  
    Семантика кольору у різних видах декоративно-прикладногно мистецтва.

27.  
    Вишивка як вид декоративно-прикладного мсистецтва.

28.  
    Кераміка як вид декоративно-прикладного мистецтва.

29.  
    Методика декорування виробів з кераміки.

30.  
    Вітраж як техніка декорування елементів інтерєру.

31.  
    Мозаїка як техніка декорування елементів екстерєру.

32.  
    Килимарство як вид декоративно-прикладного мистецтва.

33.  
    Птсанкарство як вид декоративно-прикладного мистецтва.

34.  
    Методика роботи над створенням «мальованки».

35.  
    Фреска як техніка декорування елементів інтерєру.

36.  
    Методика роботи над створенням рослинного орнаменту.

37.  
    Методика роботи над створенням геометричного орнаменту.

38.  
    Характеристика типів зображення у різних видах декоративно-прикладного мистецтва.

39.  
    Історичні витоки різних видів декоративно-прикладного мистецтва.