Зародження та розвиток хореографічного мистецтва

В Єгипті в глибоку давнину танцювальне  мистецтво було представлено в храмових та побутових святах. У часи середньовіччя  танець почав набувати розважального  характеру (від ритуалу до побутового видовища) у весільних обрядах, а  потім танець залучається до театру [6].      У слов’янських народів танець розвивався від хороводу як сюжетного початку народного танцю до скоморохів, потім – вертеп, балаган, як прообраз майбутнього театру. Після реформаторської діяльності Новера продовжувачами його реформ в Росії були Карло Блазіс, Маріус Петіпа, Лев Іванов, Михайло Фокін, які поруч з класичним танцем розвивали і танець характерний, що стимулювало розвиток народного танцю.

Першим українським вченим, який наблизився до народної хореографії,  був П.Чубинський. Він впер-ше запропонував власний метод запису танців, який став основою з наступними відповідними уточненнями сучасної описової системи. В. Шухевич у своїй праці «Гуцульщина» вперше подав характеристику хореографії гуцульських танців та манеру їх виконання. В. Гнатюк у 1909 році видає у Львові збірку «Гаївки», в якій уже пропонує записи хороводів. Музичний діяч та хореограф В. Верховинець розкрив красу українського танцю завдяки запису цілого ряду рухів (42). Його книга «Теорія  українського народного танцю» – гідний внесок у розбудову народного хореографічного мистецтва України. Учень В. Верховинця В. Аврамен-ко багато зробив для популяризації української хореографії у Франції, США та Канаді. «Гуцульські танці» Р. Герасимчука, видані у 1939 році у Львові, одна з кращих робіт того часу [9].        В Києві з’явилось знамените тріо виконавців народних танців «ОрБєлБол» – Оргик, Бєлов, Болденко. Появляються українські драмтеатри, які мали свої групи виконавців народних танців. До них можна віднести групу віртуозів українського народного танцю «Козаки» під керівництвом М. Соболя. На початку 30-х років в Київському театрі опери та балету П. Вірським та М. Болотовим при балетній трупі створено групу виконавців народного танцю, яка успішно виступила на міжнародному фестивалі в Англії. Після всесоюзного огляду художньої самодіяльності у 1936 році, у наступному 1937 році створюється ансамбль танцю СРСР під керівництвом І. Моісеєва. В цьому ж році П. Вірським та М. Болотовим організовується Ансамбльнародного танцю України.

Танцювальна культура різних народів  розвивалась нерозривно з індивідуальними  особливостями кожного народу. Спостерігається багато спорідненого у слов’янських народів, народів Кавказу та Середньої Азії, де в силу сусідства, спільності інтересів та вірування відбувалося взаємозбагачення національних культур [6].       Для Росії, України і Білорусії основою та початком народного танцю були хороводи, які виконувалися під супровід пісні. Текст пісні зумовлював малюнок та розкривав її сюжет, ілюструючи дію та дійових осіб. Хороводи ділилися на трудові та побутові, а за малюнками – на кругові, лінійні та інші. Побутові танці Росії, України і Білорусії мають спільне в кадрилях, польках оскільки ці танці були прийняті від інших народів. Типові танці для Росії – перепляс, ігрові танці «Гусачок», «Чиж», «Шина», «Тімоня» та інші. В Україні крім відомих хороводів – «Воротар», «Король». «Вербова кладочка», «Кривий танець», «Марена» та інші. Велике розмаїття спостерігається в побутових танцях («Гопаки», «Козачки», «Метелиці», «Гуцулки», «Коломийки»), сюжетних танцях («Шевчики», «Ковалі»,  «Косарі», «Лісоруби»). До героїчних та обрядових танців відносяться «Аркан», «Весільний». «Решето». В Білорусії – хороводи «Перепілочка», «Зозулька» та інші, побутові танці – «Лявониха», «Качан» та інші.      Молдова має свою систему національної хореографії: хори (повільні та швидкі); сирби; бетути (чоловічі танці); побутові танці («Кадрілул», «Болгарська», «Русяска», «Молдовеняска»), а також танців гагаузів.   Танець народів Кавказу має багато спільного в малюнку та самій лексиці. Спільність традицій позначилась на розвитку жіночого танцю – ліричного, м’якого, тоді як чоловічі танці Кавказу мають войовничий характер. Тільки у весільних танцях допускається спільне виконання танцю чоловіків та жінок.   

Танці середньоазіатських народів  мають свої особливості жіночого танцю. Який веде свій початок від  гаремного танцю, тоді як у чоловічому танці спостерігається войовничість. В кожній республіці колишнього Союзу  були створені ансамблі танцю, національні театри і свої балетні трупи. Національні кадри готувалися у Москві та Ленінграді. Пізніше з’явилися свої школи.   

Бурхливий розвиток національної культури в рамках тодішньої ідеології  відбувся в танцювальній культурі сусідніх країн. З’явилися державні ансамблі пісні та танцю Польщі, Чехії, Словаччини, Болгарії. Югославії, Угорщини, Румунії. Гастролі провідних колективів І. Моісеєва, П. Вірського, «Берізки», ансамблю танцю Грузії стимулювали розвиток подібних колективів у всьому світі.

1.3. Напрями хореографії

Хореографія об’єднує декілька відносно самостійних, відокремлених та разом  з тим пов’язаних одне з одним  мистецтва. Основним видом хореографічного  мистецтва можна назвати танці: народний, класичний, бальний, сучасний.           Народний танець є основним у родині хореографічних мистецтв. Він один з найдавніших видів народної творчості.       Народний танець, народне мистецтво – це те, що належить народу, є природною частиною його життя.        Слово «народність» в енциклопедії «Балет» трактується як естетичне поняття, яке визначає зв’язок мистецтва з народом, обумовленість художньої  творчості життя, боротьбою, ідеями, почуттями та прагненнями народних мас, вираження в мистецтві їхньої психології, інтересів та ідеалів [6].   Виникнення та розвиток народного танцю були під впливом географічних, історичних та соціальних умов життя народу. Всі його основні види та форми пов’язані з побутовим устроєм людини. Танець був не лише забавкою під час вечорниць, він виконував певні функції різних обрядових дій.   

Обряди в житті людей були пов’язані з природою, віруваннями, працею, з родинними подіями і  мали конкретний практичний сенс.   Хореографія в різних обрядах задіяна по різному. Саме в різних обрядових діях танці набували своїх відмінних рис, які з часом дозволили їм стати своєрідною національною художньою мовою, що стала цікавою характеристикою того чи іншого народу. Танці виражають загальний образ кожного народу та конкретний стиль і манеру виконавської майстерності [7].  Народний танець завжди був пов’язаний з іншими видами мистецтв та, в першу чергу, з піснею і музикою. Від цієї співдружності танець отримав драматичну основу, поетичність, мелодичність, музичну організованість та особливу образність. Всі ці якості мали значення для відображення в танцювальній творчості теми кохання, яка займала велике місце в житті кожного народу та його творчості.         Народний танець повинен зберігати свою національну своєрідність, свій особливий стиль, манеру, зберігати характерні риси танцювальної культури тієї місцевості, де він колись народився.      Класичний танець – стійка система виразних засобів хореографічного мистецтва, яка складалась історично за принципом поетично-узагальненої трактовки сценічного образу, формувалась протягом багатьох століть у багатьох народів.           Система умовних рухів, створених на основі кращих традицій багатьох віків. Класичний танець черпав матеріал з елементів народного танцю, поступово додаючи елементи з придворного етикету. Все це протягом віків вдосконалювалося. Форма класичного танцю – не догма, вона змінюється і продовжує вдосконалюватися. Історичні корені класичного танцю ідуть з 16 століття (італійський, французький театр). З 18 століття класичний танець з’являється в Росії. Першими балетмейстерами та виконавцями були іноземці. Більшість їх була учнями Ж. Ж. Новера. З появою книги «Листи про танець» Ж. Ж. Новера інтерес до класичного танцю зростає. Запрошуються на роботу в Росію міланський балетмейстер К. Блазіс, пізніше – М. Петіпа, які зробили багато для розвитку національного балету, що дожив до наших днів. Народжується своя національна школа класичного танцю. Свої балетмейстери – Л. Іванов та М. Фокін – зробили багато для російської школи класичного танцю [2].   

Розвиток і диференціація хореографії  визначила ряд видів танцювального  мистецтва, кожен з яких має певну  функцію у суспільстві. Серед  них цікаве місце займає бальний  танець, який частково колись можна  було віднести до хореографії побутової.        Сьогодні є сенс сприймати бальний танець як вид хореографічного мистецтва, який складається з двох окремих частин: історичний бальний танець та спортивний бальний танець.        Термін «бальний танець» з’явився у побуті в епоху Відродження. Походження терміну «бальний» скоріше за все пов’язано зі словом «балет» . Соціальна роль бального танцю визначається різноманітними естетичними та етичними завданнями, з якими протягом століть було пов’язано навчання танцювальному мистецтву.      Сфера бального танцю завжди була пов’язана  з життєвими ситуаціями (бали, свята). Для того, щоб танець довго жив, необхідно, щоб він був відомий якомога широкому колу виконавців – це умови існування [17].  В історичному бальному танцю, як і в класичному, затвердилась термінологія французька, бо, починаючи з епохи Відродження, хореографія Франції стала лідируючою в Європі.         В другій половині ХХ століття та на початку ХХІ століття за такі всесвітньо відомі танці як вальс, фокстрот, танго активно взялись англійська академія танцю. Танці пройшли обробку, стали стандартними та конкурсними, з танцювальних майданчиків та бальних залів майже зникли і стали мистецтвом для вузького кола прихильників.      Зі стін англійської школи вийшли і так звані латиноамериканські бальні танці: ча-ча-ча, румба, самба, джайв, пасадобль. Прототипами цих танців були народні. В бальному (в першу чергу конкурсному) варіанті народна основа збереглися, насамперед в музиці. Хореографічні основи залишились майже тільки в пасадоблі.          Сьогодення бальної хореографії пов’язано з Великою Британією, а саме – Імперською Спілкою Вчителів Танцю. Спілка з глибоким теоретичним підходом займається розвитком культури, педагогіки, постановчої майстерності в бальній хореографії.        Спортивні бальні танці поділяються на дві групи. Перша група називається «європейською». До неї входять п’ять танців: віденський вальс, повільний вальс, повільний фокстрот (слоуфокс), швидкий фокстрот (квікстеп) і танго. Друга група називається «латиноамериканською». До неї входять також п’ять танців: ча-ча-ча, румба, самба, джайв, пасадобль [9].   Сучасний танець – це поєднання стилів та хореографічних напрямків, які виникли та отримали розвиток у ХХ або ХХІ століттях.     В основі сучасного танцю – танець модерн.       Один з напрямків ХХ століття в США та Німеччині «Модерн» заперечував традиційні форми. Різновид вільного танцю («Дунканізм», «Модерн»). Загальне для цих течій танцю – це намагання створити нову хореографію. Заперечуючи канони класичного танцю, все ж прийняли деякі технічні засоби класики. Е. Гамільтон з шарфами, пізніше А. Дункан – це проповідь оновленої античності, тобто танець майбутнього, поверненого до природних форм, вільних від театральних умовностей, джерелом наснаги якого була природа. З позицій канонів техніка танцю проста, але дуже емоційна. Більшість послідовників цього напрямку вдосконалювали та стверджували цей танець. Один з кращих представників напрямку «Модерн» – М. Бежар та його всесвітньовідома трупа. Б. Ейфман, В. Михайловський плідно працюють у цьому напрямку. З появою джазу з’являються нові балетні форми мюзик-хола, естрадного ревю. Сучасні музичні форми орієнтують багатьох балетмейстерів на симфонізацію танцю [6].  Модерн джаз (від фр. modern та англ. jazz) – вид і танцювальна система сучасної хореографії американо-європейського походження. На сьогодні модерн-джаз як танцювальна система поєднує в собі певні сучасні техніки танцю: техніку М. Грехем – стиснення та розширення, техніку Д. Хамфрі та Х. Лімона – підйоми та падіння, техніку М. Каннінгема – спіралі та штопорні оберти,техніку К. Данхем, Дж. Коула, Г. Джордано, М. Метокса, Р. Одумса, Б. Феліксдала – вико-ристання пози «колапсу», ізоляція та поліцентрія, поліритмія, мультиплікація, координація, імпульс і управління, побудова уроку з модерн-джазу, який складається з розігріву, ізоляції, партеру, адажіо, кросу, комбінацій та імпровізацій. Термінологія англійська, французька.

Отже, модерн-джаз активно застосовується у сучасних балетних постановках [9].  

Хіп-хоп (від англ. hip-hop – танцювальний варіант музики реп) – вид і  танцювальна система авторських студійних технік масово-популярного  синтезованого танцю в сучасній хореографії американо-європейського походження. На сьогодні вид хіп-хоп поєднує різні стильові форми танцю − соул-фанк, джаз рок, хіп-хоп, диско, техно, хаус, брейк, чорний поп, особливістю яких є емоційна передача настрою музики та співу, а також висока віртуозність та динамічна виразність. Термінологія англійська; урок містить розігрів та комбінації. Також хіп-хоп як професійний вид сучасної хореографії, активно розвивається, збагачується різними виразними засобами інших видів сучасної хореографії: модерн джазу, імпровізації, сьогоденної молодіжно-побутової, вулично-танцювальної субкультури.

Серед представників хіп-хопу −  танцювальні групи поп-зірок і  студії США, Великої Британії, Німеччини, Італії, Франції, танцювальна студія «А6» (Україна-Київ), а також російський шоу-балет «Тодес».  

Отже, хореографічне мистецтво  чітко утвердилась за такими напрямками: класичний танець, народний танець, сучасний танець і бальний танець

Розділ ІІ. КРАЩІ ЗРАЗКИ ХОРЕОГРАФІЧНОГО МИСТЕЦТВА

Балет зародився наприкінці XV століття в Італії, де можновладні князі  наймали професійних майстрів танцю  для постановки пишних видовищ, щоб  зробити враження на знатних гостей. Крім елементів драми, ці вистави  включали величні танці, ходи у виконанні  придворних дам і кавалерів. Ставши дружиною французького короля, італійка Катерина Медичи привезла у Францію  й моду на дивовижні придворні балети.      Популярність придворних балетів хилилася до заходу, коли в 1643 р. на французький престол зійшов Людовик XIV. Новий король не тільки відродив гаснучу традицію, але й брав живу участь: у спектаклях, поки не занадто розтовстів для танців.            При Людовику XIV балети давалися часто й обставлялися з небаченою пишністю. Приблизно тоді ж з’явився поділ танцівників на аматорів і професіоналів. В 1661 р.  Людовик заснував «Королівську академію танцю» з метою вдосконалювання цього мистецтва, а через 10 років – Королівську академію музики. Так був закладений фундамент майбутньої Паризької опери. 

Саме в Паризькій опері в 1681 р. уперше з’явилися професійні танцівниці. Через 32 року при театрі відкрилася балетна школа. Для багатьох балет став професією. Тоді ж були закладені основи балетної техніки й з’явилися перші знаменитості [6].

2.1. Класичні балети

Засновником класичного балетного мистецтва був французький балетмейстер Ж. Ж. Новерр, який відстоював ідею синтезу між танцем і музикою.  На думку Новерра, саме синтез зумовлював створення повноцінного хореографічного образу.          Провідними школами класичного балету на початку XIX ст. стають італійська і французька, які удосконалюють, розвивають на новому рівні основні принципи балету XVII – XVIII ст., ведуть пошуки нових засобів і прийомів, значно ускладнюють техніку стрибка, обертання тощо.   Процес розвитку балетного мистецтва XIX ст. мав взаємовпливовий характер. Так, пошуки, що відбувалися у європейській хореографії, стимулювали становлення цього виду мистецтва у Росії, що згодом приведе до зворотного процесу – впливу мистецтва російського балету на західноєвропейський («Російські сезони» у Парижі).       Подальший розквіт балету відбувається у другій половині XIX – на початку XX ст. і пов’язаний передусім з іменем М. Петіпа, який здійснив новаторські балетні постанови.          Маріус Іванович Петіпа (1818 – 1910) – російський театральний діяч і педагог французького походження, артист балету і балетмейстер. Народився в Марселі. За національністю француз. Вчився у свого батька – Ж. А. Петіпа і О. Вестриса. У 1838 –1846 роках виступав як танцівник і балетмейстер в театрах Бордо, Нанта, Нью-Йорка і Мадрида [14].      З 1847 року життя Петіпа пов’язане з Росією, куди він був запрошений дирекцією імператорських театрів на амплуа «танцюриста-міма». З часом його діяльність стає різноплановою: він працює викладачем в Петербурзькому театральному училищі, штатним балетмейстером балетної трупи Маріїнського театру, а з 1869 по 1903 рік – його головним балетмейстером. Творчий шлях Петіпа в Росії продовжувався більш за півстоліття. За цей час він поставив понад 60 балетів, в процесі роботи над якими він спирався на традиції російського балету і майстерність російських акторів-виконавців. Маріусом Петіпа було створене зведення правил балетного академізму. Його постановки відрізнялися майстерністю композиції, стрункістю хореографічного ансамблю, віртуозною розробкою сольних партій. Істотну роль в його спектаклях грали форми дивертисментної сюїти, яка зазвичай вінчала танцювально-драматична дія в балетах з щасливим кінцем, а в балетах-трагедіях – передувала розв’язці. Кращі балети Петіпа ставляться на сценах світу як видатні зразки спадщини ХІХ століття.            Співпраця П. І. Чайковським стала вершиною і підсумком творчості Петіпа.

Постановки балетів Чайковського, здійснені Петіпа, стали неперевершеними  шедеврами.       

Багато з його балетів зберігається в сучасному репертуарі як видатні  зразки хореографічної спадщини XIX століття («Спляча красуня», «Раймонда», «Лебедине озеро») [14].