Зародження та розвиток хореографічного мистецтва

«Попелюшка» О. Ходоско – Національна опера Латвії, Рига, 2006 р. Міжнародні відзнаки та нагороди:        І премія Міжнародного конкурсу ім. Олега Дановського (Румунія).  І премія Міжнародного фестивалю «Music of the World ”»(Італія).  І премія Міжнародного конкурсу ім. Сержа Лифаря (Україна).   І премія Міжнародного конкурсу артистів балету та хореографів у Варні (Болгарія) .            І премія Міжнародного конкурсу артистів балету та хореографів у Москві  (Росія) .            І премія Міжнародного фестивалю сучасної хореографії у Вітебську   (Білорусь).            Вистави Р. Поклітару були показані на Міжнародних музичних фестивалях та гастролях у Великобританії, Франції, США, Голландії.   Мерс Каннінгем (англ. Mercier «Merce» Philip Cunningham; 16 квітня 1919 – 26 липня 2009 р., Нью-Йорк) – американський хореограф, реформатор сучасного танцю.            У 1939 Каннінгем поступив в трупу Мері Вігман і відразу проявив себе свою віртуозну майстерність. Незабаром, однак, йому наскучили деякі риси танцю Вігман, особливо, те значення, яке німецька танцівниця придавала зв’язку душі і тіла, вважаючи, що рух має виражати «внутрішнє Я». Разом з композитором Джоном Кейджем Каннінгем вірив, що сучасний танець занадто покладається на окремих особистостей і занадто багато запозичує у літератури. Як і Кейдж, Каннінгем став використовувати в хореографії так званий «випадковий метод» (вирішуючи, яку структури танцю вибрати, за допомогою жеребу – наприклад, гральних кісток). Це, як він вважав, при створенні композицій дозволяло відокремитися від сюжету і стереотипних рішень, що диктуються несвідомому «натхненням», і замінити їх «об’єктивним» і водночас методом, що допускає випадки [16].    З самого початку, з 1940-х рр., фрагментарність була ключовою характеристикою робіт Каннінгема. У його танці різні частини тіла рухалися ніби незалежно одна від одної, що створювало труднощі для виконавців. Перехід між окремими рухами був різким, розривним, порушує плинність та ритм, викликав подив. Глядачів вражало, як незвично Каннінгем використовував простір сцени і те, що в його танці рухи не були пов’язані з музикою.    

Каннінгем, учень знаменитої Марти  Грем, заснував свою трупу в 1953 році. Він часто привертав до роботи композитора Джона Кейджа і художника  Роберта Раушенберга. Каннінгем  перевернув багато уявлень про хореографію, і його заслуги були відмічені  численими нагородами Америки, Європи і Азії, включаючи японську премію «Praemium Imperiale» [9].     У 1991р. він почав використовувати в своїй хореографії комп’ютер, а саме програму під назвою «Life Forms» («Форми життя»). У цих програмах користувачі можуть оживляти фігуру і, задаючи певні параметри, створювати танець. Нова техніка тільки посилила властиву Каннінгему тенденцію придумувати «неприродні» рухи. Деякі з його рухів – наприклад, згинання рук в протиритмі зі згинання ніг – типові для рухів, породжених комп’ютером. У хореографічній композиції «Beach Birds for Camera» (1991) фрагментованість тіла, схожі на роботів жорсткі рухи, дивні кутасті рухи рук і ніг видають вплив комп'ютерної програми. Інша хореографічна робота, «BIPED» (1999), використовує техніку «зупиненого руху». Камера ловить рух сенсорів, закріплених на тілі танцюристів, і переводить його в цифрове зображення, що передається на встановлений на сцені екран.    Каннінгем використав нові технології, щоб розширити спектр рухів людини і можливості його координації. Від танцюристів це вимагає значних зусиль, зміни їхніх «природних» способів рухатися. Танцюристи трупи Каннінгема ніби «переписують» закони людської координації. Його роботи часто критикували за їхню нібито чисту формальність і навіть відсутність гуманізму. Тим не менш, його об’єктивність далека від порожнього формалізму і має на меті боротьбу з культурними стереотипами.    На початку червня 2009 року Каннінгем обнародував плани, що стосуються долі трупи Merce Cunningham Dance Company після кончини її засновника. Тоді ж фонд Каннінгема повинен був приступити до детальної транскрипції всіх робіт хореографа, щоб зберегти його спадщину в недоторканності.   

Французький хореограф, видатний майстер  балету Моріс Бежар (Bйjart Maurice, справжнє ім’я – Моріс-Жан Берже, фр. Maurice-Jean Berger – французький хореограф  та реформатор балету. Псевдонім він  запозичив у дружини драматурга Мольєра – Арманди Бежар.) народився 1 січня 1927 року в Марселі в сім’ї  відомого французького філософа Гастона  Берже. Батько був родом з турецького Курдістана, мати – каталанка; серед  його далеких предків були вихідці  з Сенегалу. По визнанню самого Бежара, це з’єднання національного коріння  наклало відбиток на всю його творчість [9]. У дитинстві Моріс був хворобливим, слабким дитям і лікар порадив йому заняття спортом, але, почувши від батьків про пристрасне захоплення хлопчика театром, рекомендував класичний танець. У 1941 році Бежар почав вивчати хореографію, а в 1944 році вже дебютував в балетній трупі марсельної Опери. Проте в класичному балеті Бежар не прижився і в 1945 році він переїжджає до Парижа, де протягом декількох років бере уроки у знаменитих викладачів: Лео Статса, Любові Єгорової, мадам Рузан і у пані Волкової в Лондоні,  внаслідок чого освоїв безліч різних хореографічних шкіл. [4]      

На початку своєї кар’єри  Бежар змінив безліч труп: він працював в Ролана Петі і Жанін Шарра  в 1948 році, виступав в «Інглсбі інтернешнл балі» в Лондоні в 1949 році і  в Королівському шведському балеті в 1950 – 1952 роках.  У Швеції Бежар  дебютував як хореограф, поставивши для кінофільму фрагменти балету «Жарптиця» І. Стравінського.        У 1953 році Бежар спільно з Ж. Лораном заснував в Парижі трупу «Бале де л’Етуаль», яка проіснувала до 1957 року. У 1957 році він створив трупу «Бал-театр де Парі».  У той час Бежар ставив балети і одночасно виступав в них в головних ролях [3].          Трупа Бежара поставила такі балети, як «Сон в літню ніч» на музику Ф. Шопена, «Приборкання норовистої» на музику Д. Ськарлатті, «Красуня в боа» на музику Д. Россіні, «Подорож до серця дитяти» і «Таїнство Анрі»,  «Таніт, або сутінки богів», «Прометей Ована». У 1959 році Бежар ставить на сцені брюссельськоготеатру Монер балет «Весна священна» (музика І. Стравінського) для Королівського балету Бельгії, що потряс не лише любителів класичного танцю, але і весь світ [6].      У 1960 році Бежар засновує трупу «Балет ХХ століття», з якою стає всесвітньо відомим хореографом, визнаним метром сучасного танцю. Трупа базується в швейцарській Лозанні і в 1987 році перейменовується в «Лозанський балет Бежара». Що виступав в новій для себе якості художника-постановника, Бежар  зробив експеримент по створенню синтетичних спектаклів, де танець, пантоміма, спів (або слово) займають рівне місце. У такому стилі він поставив в 1961 році балети «Гала» на музику Ськарлатті, який йшов в театрі «Венеція»,  синтетичний спектакль «Четверо синів Еймона» на музику композиторів XV–XVI століть, який він поставив в Брюсселі спільно з Е. Клоссоном і Ж. Кулі, а також «Муки Святого Себастьяна», поставлений  в 1988 році за участю сценічного оркестру, хору, вокальних соло і танцю у виконанні артистів балету. Ці експерименти були оцінені критикою і фахівцями дуже високо і в 1960 і в 1962 роках Моріс Бежар був нагороджений премією «Театру Націй», а в 1965 році став лауреатом Фестивалю танцю в Парижі [3].       У 1970 році Бежар заснував в Брюсселі спеціальну школу-студію «Мудра».  Останні двадцять років Моріс Бежар керував Лозанським балетом.  Він створив і поставив більше ста балетів, написав пять книг. У числі найбільш відомих його робіт: «Бахті» (на індійську музику), «Жарптиця» (на музику сюїти з однойменного балету Стравінського), «Ніжінський, клоун Божий» (на музику Пьера Анрі і Чайковського), «Наш Фауст» (на музику І.С.Баха і аргентинських танго), «Брель і Барбара», присвячений двом великим французьким шансоньє.   15 липня 2007 року  в міланському театрі «Ла Скала» прошла прем’єра балету «Спасибі, Джанні, з любов’ю» («Grazie Gianni con amore»), приуроченого до десятиліття з дня вбивства італійського модельєра Джані Версаче, з яким Бежара зв’язувало 15 років дружби. Після трагічної смерті Версаче з’явилася програма «Болеро для Джанні».    Бежара  часто запрошували в різні театри для постановки окремих спектаклів. Довгі роки співпраці пов’язували його з великою російською балериною Майєю Плісецькою. Він поставив для неї балет «Айседора», а також декілька сольних концертних номерів для її виступів. Найбільш відомі серед них «Бачення троянди» і «Аве, Майя». Впродовж багатьох років Бежар працював із Ст. Васильевим, який вперше виконав поставлену Бежаром версію балету І. Стравінського «Петрушка», а разом з Е. Максимовою він виконував заголовні партії в балеті С. Прокофьева «Ромео і Джульєтта».   Моріс Бежар помер 22 листопада 2007 року, в віці 80 років, в одній з лікарень в Швейцарії, куди він був доставлений 16 листопада; йому належало пройти курс лікування із-за проблем з серцем і нирками. Це була друга госпіталізація за останній місяць [3].        Отже, сучасний танець – це поєднання стилів та хореографічних напрямів, які виникли та отримали розвиток у ХХ або ХХІ століттях.   В основі сучасного танцю – танець модерн. Цей напрям хореографії зародився наприкінці ХІХ на початку ХХ століття у США та Німечинні.  Представниками сучасної хореографії є: Ф. Дельсарт, А. Дункан, Е. Жак-Далькроз, Р. Лабан, М. Віган, Г. Палука, М. Бежр, М. Кенінгем, Р. Поклітару і ін..

ВИСНОВОК

Отже, мистецтво хореографії постійно розвивається і видозмінюється, адже мова пластики, мова танцю, якою володіють її провідні митці, завжди привертатиме увагу і викликатиме захоплення у глядачів усього світу.   Таким чином, напрями, стилі і види сучасної хореографії, які остаточно сформувалися наприкінці ХХ ст., є результатом  розвитку хореографічного мистецтва. Сучасні митці, знаходяться у колі найрізноманітніших течій, напрямків європейської та світової танцювальної культури, мають можливість активно вивчати досвід найвідоміших танцюристів,  хореографів, балетмейстерів бути безпосередніми учасниками у розвитку хореографічного мистецтва. Все це дозволить у подальшому впевнено рухатись у світовий простір із власними досягненнями в галузі формування нового типу хореографічного мистецтва.          Наше балетне мистецтво пов’язано з новаторськими пошуками художнього засвоєння об’єктивної реальності, його насущні проблеми входять в загальне русло проблем естетики. Будучи мистецтвом справді інтернаціональним, танець переноситься з країни в країну, постійно збагачуючись і розвиваючись. Кращі витвори класиків хореографічного мистецтва Доберваля, Перро, Петіпа, Іванова, Фокіна продовжують жити цілі десятиліття, а іноді і цілі століття, переживаючи своїх геніальних творців.   Хореографічне мистецтво, звертаючись до вершин хореографічної думки минулого, збагачується неперехідним, здатним до розвитку, до вдосконалення художніх можливостей танцювальної мови. Сьогодні наше балетне мистецтво, як ніколи, переживає період бурхливого росту, сміливо оновлює свою образну поетику, образно-емоційний зміст, органічно здатне до танцювально − пластичного вираження передових ідей сучасності.

Класичний танець це не лише вироблені  віками канони, в нього вкладається  естетичний ідеал сучасності, танець наповнюється стрімким,пульсуючим ритмом життя, так як мірилом художності для танцю і досі залишається здатність сучасно бачити світ і передавати його в пластиці, близькій і зрозумілій сучасній людині                     Процес поповнення хореографічної лексики відбувається в танці за рахунок збагачення класичного танцю пластичними мотивами національної характерності, раціонального використання пантомімічних виражальних засобів, елементів спорту, художньої гімнастики, акробатики, творчого відновлення і використання широкого арсеналу академічного танцю.   Кращими зразками класичної хореографії є: О. Горський (балети «Дон Кіхот», «Саламбо»), М. Петіпа (балети «Спляча красуня», «Лебедине озеро», «Жизель»), М. Фокін (балети «Жар-Птиця», «Петрушка», «Єгипетські ночі», «Дафніс і Хлоя»), Л. Іванов (балет «Лускунчик»), А. Сен-Леон  (балет «Коппелія»), Ф. Аштон (балети «Попелюшка», «Марна обережність»), Кеннет Макміллан (балет «Ромео і Джульєтта»).      Великий внесок для розвитку сучасного балету зробили хореографи: Р. По-клітару, М. Канінгем, М. Бежар.

Список використаних джерел

1. Базарова Н.П. Класический танец / Базарова Н.П. – Л.: Искуство, 1975. – 181 с.            2. Бахрушин Ю.А. История русского балета: учебник пособия / Бахрушин Ю.А. – [2-е узд.] – М.: Просвещения, 1973. – 255с.

3. Бежар М. Мгновение в жизни другого / Бежар М. − М.: Рус. творч. палата, 1998. − 240с.           4. Блок Л.Д. Класический танец / Блок Л.Д. – М.: Искуство, 2009. – 380 с. 5. Богаткова Л. Хороводы друзей: Танцы народов разных стран / Богаткова Л. – М.: Детская література, 1957. – 686 с.      6. Григорович Н.Ю. Балет:Энциклопедия / Григорович Н.Ю. – М.: Советская энциклопедия, 1981. – 559 с.          7. Захаров Р. Слово о танце / Захаров Р. – М.: Молодая гвардія, 1971. – 160 с. 8. Касл К. Балет / Касл К. – М.: АСТ, «Астрель», 2001. – 64 с.    9. Колногузенко Б.М. Види мстецтва та хореографії / Колногузенко Б.М. – Х.: ХДАК, 2009.  – 140 с.         10. Мессерер А.Танец. Мысль. Время. / Мессерер А. – М.: Искуство, 1979. – 160 с.            11. Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили / Наливайко Д. –  К.: Мистецтво, 1981. – 288с.         12. Новер Ж. Ж. Писма о танце и балетах / Новер Ж. Ж. – Л. – М.: Искуство, 1965. – 376 с.          13. Пасютінська В. Волшебный мир танца / Пасютінська В. – М.: Просвещение, 1985. – 221 с.           14. Петипа М. Материалы, воспоминания, статьи. / Петипа М. – Л.: Искуство, 1971. – 445 с.          15. Плисецкая М. Я. Майя Плисецкая . . . / Плисецкая М. Я. – М.: Новости, 2006. – 490 с.          16. Поляткова С. С. Основы современного танца / Поляткова С. С. – Ростов-н-Д.: Феникс, 2005. – 80 с.         17. Суріц Е.Я. Все о балете: Словарь-справочник / Суріц Е.Я., Слонімський Ю.І. – М. – Л.: Музика, 1966. – 454с.      18. Фокин М. М. Против течения / Фокин М. М. – Л. – М.: Искуство, 1962. – 630 с.            19. Франгапуло М. 100 балетных либретто / Франгапуло М., Ентеліса Л. – М.: Музика, 1966. – 303 с.        20. Чеккетті Г. Полный учебник классического танца / Чеккетті Г. – М.: АСТ «Астрель», 2007. – 504 с.