Діяльність оун-упа у повоєнні роки

Бої УПА із загонами МВС-МДБ  завдали тяжких ударів радянським військам, викривали міф сталінської пропаганди про неможливість збройної партизанської  вій нив тилу Червоної Армії. У  цій боротьбі УПА зазнала значних  втрат. Особливо болючими були втрати досвідчених повстанських командирів. 15 жовтня 1944 р. потрапили несподівано  у засідку у с. Яворина на Сколівщині і загинули у бою Поль-Польовий, начальник старшинської школи УПА  та його ад'ютант Ткачук. 12 лютого 1945 р. в збройній сутичці на Оржівськім хуторі Клеванського району Рівенської області було вбито Клима Савура – командира "УПА-Північ" та провідника ОУН на Північно-Західних українських  землях. Восени 1945 р. начальник штабу  УПА генерал Перебийніс отримує  від УГВР завдання виконати важливу  дипломатичну місію за кордоном. Разом  з членом Крайового Проводу ОУН  Тарасом (Д. Маївським) натрапляють  недалеко від чесько-німецького кордону  на засідку чеської поліції. Тарас  застрелився, а Перебийніс був заарештований. Підданий жахливим тортурам у тюрмі, що знаходилась на Вашингтонській вулиці в Празі, генерал Перебийніс закінчує життя самогубством, розбивши голову об стіну тюремної камери, і не зраджує  жодної таємниці УПА.

Збройна боротьба УПА завдала  великої шкоди політичному авторитету Радянського Союзу на міжнародній  арені. Окупаційному режиму не вдалося  ліквідувати національно-визвольний рух силою. Комуністи розпочинають підступну боротьбу та віроломну агітаційну кампанію, намагаючись таким чином позбавити УПА народної підтримки та розкласти її зсередини.

Так, наприклад, в інструкціях  Волинського обкому КП(б) України  від З жовтня 1944 р. сказано: "(...). 4. Вважати за основний напрямок масово-політичної роботи на селі в найближчому часі – широке роз'яснювання того, що суверенність нашої держави завойована українським народом тільки під  керівництвом більшовицької партії, тільки за активною допомогою великого братнього російського народу (...). Потрібно невпинно роз'яснювати, що дійсно вільна й незалежна Україна с  тепер і може бути лише в братній  сім'ї народів могутнього Радянського  Союзу.

В масово-політичній роботі необхідно викривати провокаційність  і брехливість гасла українсько-німецьких  націоналістів "За вільну і незалежну  Україну". Необхідно роз'яснювати Конституцію Радянської України, що український народ під керівництвом більшовицької партії вже завоював свою волю і суверенні права, а  українське-німецькі націоналісти: бандери, мельники і оунівці ведуть боротьбу з українським народом не за "вільну і незалежну Україну", а за Україну  куркулів і капіталістів, за поневолення  України німецькими фашистами, за перетворення українського народу в німецьких  рабів.

14 Пленум обкому КП України звертає увагу партійних організацій на те, що масово-політична робота серед населення повинна бути (скерована на розклад націоналістичних банд, на виховання в населення ненависті до німецько-українських бандитів і на залучення всього населення до активної і рішучої боротьби з бандитами" [6, 33].

Уряд УРСР вже у вересні 1944 р. видав офіційне звернення до бійців УПА з повною амністією  для усіх, хто з'явиться з повинною і зголоситься служити в Червоній Армії. У випадку відмови всіх, хто бореться проти СРСР, чекає  нещадна розправа. Така агітація дала певні результати.

В УПА визріла політична  опозиція. Восени 1944 р. член УГВР, видатний діяч ОУН. надзвичайно авторитетний серед старшин і бійців УПА  Павленко (Ростислав Волошин), керівники великих відділів УПА-Босота (Матвій Токар) та Ломиніс (Андрій Трачук) оголосили, що вони розпускають ОУН і створюють Народно-Визвольну Революційну Організацію (НВРО). НВРО заявила про свою готовність іти на компроміс з Радянською владою. Головна команда УПА повела з опозиціонерами рішучу боротьбу. Босота, Козуб, Гамалія та ряд інших вождів НВРО були у листопаді 1944 р. страчені за наказом командуючого "УПА-Північ" Кли-ма Савура. Розгром опозиції дозволив сконсолідувати всі сили УПА.

У грудні 1944 р. видано нове звернення  радянського уряду, яке повідомило ще один "останній" термін добровільного  виходу з лісу. У травні 1945 р. з  приводу закінчення другої світової війни видано третє звернення, а  в липні 1945 р. – четверте. В третьому й четвертому, зокрема, йшлося про  те, що у випадку, якщо УПА не капітулює, то проти неї уряд СРСР кине усю  військову машину, яка розгромила гітлерівську Німеччину. П'яте звернення  Нарком МВС УРСР видав в середині листопада 1945 р.

Названі документи розповсюджувалися  масово, за допомогою преси, афіш, листівок, по радіо. Щоб довести свою "доброзичливість", більшовицькі вожді звільнили із заслання і дали можливість повернутися  додому певній частині українців, вивезених  із західних областей України у 1939-1941 pp. Прагнучи надати успіху своїм операціям, чекісти використовували такий  спосіб: обравши який-небудь район, війська МДБ його оточували, зганяли  на майдан чоловіче населення і примушували  підписувати відповідно укладену заяву  про вихід з УПА та засудження українського партизанського руху. Фотознімки таких заяв з підписами публікувались  у пресі, як доказ того, скільки "бандерівців" склало зброю. Слід зауважити, що бійці  УПА, переважно багатодітні селяни, справді покидали її лави. Кількість  повстанців, які здалися МВС-МДБ  у 1944- 1945 pp. сягає 55 тисяч чоловік [6, 34].

Однак переважна кількість  бійців УПА продовжувала боротьбу. Ось кілька прикладів. 10 червня 1945 р. сотня Чорноти вночі увійшла  до райцентру Галич. Обстріляно будинки  МВС та МДБ, одного чекіста вбито, двох поранено. В червні 1945 р. на шляху Козятин-Бердичів повстанські відділи протягом одного тижня тричі затримували поїзд і визволяли людей, яких вивозили до Сибіру. 12 липня 1945 р. сотня Вихора атакувала районний центр Солотвино. Обстріляно будинки МВС і МДБ. 18 липня 1945 р. сотня ім. Богуна організувала засідку на радянських прикордонників на шляху Кривотули-Гостів, у яку потрапило 49 чекістів. Після короткого бою вони розбіглися, залишивши 18 убитих. З серпня 1945 р. загін УПА зробив засідку між селами Верхнею і Гуменовим на відділ МДБ, який приїхав до с. Верхні з мстою виселення селян. Кулеметним вогнем вбито 10 чекістів, 9 взято у полон. 25 листопада 1945 р. курінь під командуванням Чорного здійснив напад на райцентр Стинію біля Станіслава. В запеклому бою було розбито і знищено будинок МВС, тюрму, з якої звільнено всіх в'язнів, військкомат, залізничну станцію та раймолочарню [11, 29-33].

Другою формою відповіді  на заклики до капітуляції були пропагандистські походи загонів Української Повстанської Армії. Збройні відділи повстанців заходили до сіл, скликаючи все населення  на віче і пояснювали цілі і завдання українського національно-визвольного  руху.

Ця агітаційна кампанія УПА  мала важливе значення з уваги  на те, що 10 лютого 1946 р. повинні були відбутись вибори до Верховної Ради СРСР. У переддень виборів у  кожному селі були розташовані спеціальні підрозділи внутрішніх військ, наприклад, у Жидачівському районі Дрогобицької області розквартирувались 600 чоловік, у Стрийському районі Дрогобицької області – 5253, у Перемишлянському і Поморянському районах Львівської області – понад 3200, які примушували  йти на виборчі дільниці. Це було яскравою ілюстрацією сталінської "демократії" і підтверджувало аргументи пропаганди УПА. Фактично в цей день справді проголосувало  добровільно не більше 3 % української  людності, 30-40 % голосувало лише під  жахом терору, решта взагалі не голосувала. За офіційними даними Радянської влади проголосувало 98.8 % зареєстрованих виборців. [24, 186-187]

Хитрощі з амністією та звернення до бійців УПА здебільшого  закінчувалися невдачею. До того ж  солдати регулярної армії, серед  яких було багато українців, чинили "тихий" опір, коли їх скеровували в каральні експедиції. Вони часто займали бойові позиції з великим запізненням, вночі намагались "не бачити" повстанців і дозволяли їм без боїв переходити поміж свої ряди. [13, 153-154]

МДБ-МВС застосовує весь арсенал методів нищівного, безжального  терору. Основними формами боротьби чекістів проти українських партизанів стали: створення випадкових баз, перепис  населення, блокада, родинна і майнова  відповідальність, публічні катування, агентура, провокація.

Створення випадкових баз  МВС розпочинається вже весною 1945 р. В різних місцевостях, в першу  чергу біля лісових масивів, де могли  перебувати відділи УПА, чекісти  закладають гарнізони чисельністю 100-200 чоловік. Зброю та амуніцію туди доставляли вночі, мешканці випадкових точок ходили в цивільному одязі, вдаючи з себе спеціалістів, що нібито досліджують ліси для вирубування  і вивозу деревини.

Завдання випадкових баз  було:

1) вести безперервний  нагляд за лісом і навколишніми  селами;

2) контролювати шляхи  з сіл до лісу і не допускати  постачання харчів повстанським  загонам;

3) тримати в постійній  напрузі повстанців у лісі;

4) облавами і обшуками  тероризувати населення [6, 35].

У січні-лютому 1945 р. було здійснено  перепис населення. Це, правда, нормальний державний захід. Однак, сам спосіб проведення перепису свідчить про те, що чекісти використовували його як засіб полювання на членів українського підпілля, які у зв'язку із нелегальною  діяльністю вимушені були перебувати час від часу не у своїй рідній місцевості. Після застосування цих  двох форм боротьби взимку 1945-1946 pp. з'являється  третій засіб: блокада повстанських територій. По всіх селах розташовуються постійні гарнізони військ МВС чисельністю 10-100 бійців на село і 2000-5000 на район. Наприклад, в Соколівському районі Дрогобицької області розмістились: у Сколе – 700 чоловік і танкова частина, Бубнищс – 25, Воля Довголуцька – 20, Гірне – 15, Кам'янка – 25, Корчин – 30, Крушельниця – 43, Луковиця Горішня – 20, Луб'янці – 25, Монастирець – 20, Межиброди – 60, Підгородці – 90, Розгірче – 30, Стинява Нижня, Стинява Верхня – 20, Семигинів – 25, Сукул – 25, Синевідсько Верхнє – 220, Синевідсько Нижнє – 30, Сопіт – 30, Танява – 60, Труханів – 40, Улично – 125, Хромогорб – 70, Ямельниця – 10. [12, 272]

В такий спосіб було заблоковано  Станіславщину, Дрогобицьку, Львівську, Волинську, Чернівецьку і частково Закарпатську і Кам'янець-Подільську області. Одночасно з приходом гарнізонів введено у кожній місцевості військовий стан. Всім мешканцям було заборонено виходити вночі без спеціального письмового дозволу зі своїх будинків. Кожен мешканець зобов'язаний був  ночувати у своїй хаті чи квартирі, спеціальні відділи МВС перевіряли, чи це розпорядження виконується.

Ввечері і вночі вікон  не можна було заслонювати, бо інакше чекісти кидали до хат ручні гранати. Кожна хата і кожне подвір'я  піддавалися дуже детальним обшукам. [12, 272] Головна мета блокади –  не допустити вивезення з сіл  до лісу ніяких продуктів і примусити  голодуючих повстанців вийти з лісу. На всю родину членів УПА МДБ накладало  родинну і майнову відповідальність (її ЧК вперше застосувало на Тамбовщині під час придушення ще у 1921 -1922 pp. повстання селян під проводом О.Антонова). Кожну родину, член якої воював в УПА, арештовували і вивозили до Сибіру, а її майно конфісковували. Всього ж із західних областей У  країни до Сибіру і на Далекий Схід у 1944-1951 pp. було вивезено 65906 родин або 203661 особи. Сталін і Берія навіть розглядали питання про доцільність  виселення всього українського населення  західного регіону республіки [6, 36].

З полоненими воїнами УПА  карателі поводились надзвичайно жорстоко. Навіть важкохворих і поранених  бійців, а також медсестер Українського Червоного Хреста чекісти по звірячому  закатовували, трупи вішали на придорожніх стовпах або кидали на вулицю, забороняючи населенню їх хоронити і змушувати людей переїздити через них підводами. Ось що почув у розмові з одним чекістом і записав з його вуст у щоденнику 1945 р. Олександр Довженко: "Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса (...), а він гадюка, так і помер з криком "Слався Україно". Скільки я їх перемордував" ...Пригадує колишній учасник УПА В. Максимович: "Знаю, як одну дівчину мучили. Це була станична (адміністративна посада за ОУН) жіночої сітки, її взяли на допит, били, всіляко катували, а потім роздягли догола і посадили на розжарену піч. Вона не витримала таких тортур і померла" [6, 36]. Дівчатам-зв'язковим УПА чекісти часто влаштовували "червоні чобітки": садили босими ногами в киплячу воду і тримали півгодини, а потім вивозили в ліс і кидали. Більшість з оцих дівчат вмирали у нелюдських муках.

Садизм МДБ не знав меж. З 1945 р. відновлюється середньовічна  практика (прилюдне катування). На площу  зганяють місцевих жителів, приводять  заарештованих, звичайно, важкопоранених бійців УПА і на очах у всіх влаштовують  варварське катування. Були випадки, що люди, яких змушували дивитись на ці криваві оргії, божеволіли.

З метою деморалізації  всього населення працівники МДБ, застосовуючи терор, шантаж і підкуп, створюють  в кожній місцевості розгалужену  мережу донощиків, так званих сексотів.

З польських шовіністів, колишніх москвофілів, злочинних елементів  та заляканих, морально зламаних людей  МВС-МДБ організовує колабораційні "истребительные отряды", або як їх називали в народі "стрибки". [12, 200-201] Загони "стрибків" становили  велику небезпеку для У ПА, оскільки ті знали мову, психологію місцевих людей і тому досягли значних  успіхів у боротьбі проти повстанців. На 15 лютого 1945 р. у західних областях України діяло 292 винищувальні батальйони, у складі яких налічувалося 24 тис. чол.