Діяльність оун-упа у повоєнні роки

Крім того, українцям діставалися  найчастіше зовсім розграбовані або ... знищені колишні німецькі господарства і так звані "чвораки". Це були фільварковані бараки з чотирьох господарів, часто зі спільним подвір'ям, нерідко без вікон і дверей, інколи без даху, а то й без  стіни. Причому даремно було б  їм покладатися на яку-небудь допомогу з боку місцевої влади. 23 квітня 1947 р. Політбюро ЦК ПРП прийняло рішення  про утворення концентраційного табору для українського населення  у Явожному. Він був збудований на базі філіалу колишнього нацистського табору в Освенцімі. В рамках операції "Вісла" в ньому було ув'язнено 4 тис. українських жінок, дітей та людей похилого віку [6, 43].

Через деякий час вся Лемківщина, Перемишльщина і Ярославщина  перетворились у безлюдну пустелю: все цивільне населення цього  регіону було виселене. Після цього  розпочалося прочісування лісів. Відділи  УПА чинили мужній опір, та їхнє становище  стало надзвичайно важким, не лише з причини величезного насичення  краю ворожими військами, але й з  огляду на повне обезлюднення території, що надзвичайно ускладнювало продовольчу  проблему, до того ж у новій ситуації, коли відділи УПА перебували в  безупинних маршах.

Вивезення українського населення  позбавило збройну боротьбу УПА  на цих теренах основної мети, зробило  її тут безперспективною. Тому головнокомандувач  УПА Р. Шухевич вирішив припинити  збройну боротьбу на Закерзонні. Окремі загони отримують завдання прорватися на Захід, решта – перейти на територію  СРСР.[12, 383] Так, наприклад, вдало відступили на територію Галичини загони Рена і Хріна.

У своїй збройній діяльності командування УПА часто використовувало  таку форму боротьби, як рейд. Восени 1944 р. відбулося кілька рейдів українських  партизанів у Білорусію. Головною метою  була спроба налагодити контакт з  білоруськими військовими силами, які  під проводом партії білоруських  націоналістів – Білоруського Національно-Демократичного об'єднання вели боротьбу проти Сталіна  і його режиму. В середині квітня 1945 р. загони УПА вирушають у рейд до Польщі і Литви.

Сотня командира Куліша побувала навіть у передмістях Варшави. Влітку 1945 р. курінь "Підкарпатський" під  командуванням майора Прута рейдує по Словаччині. Вирушивши із Самбірщини, загін 22 серпня 1945 р. переходить польсько-словацький кордон. Розділившись на менші відділи, повстанці проходять через села в районі Межиляборців, Стронкова, Гіральтовців, Пряшева, Сабінова, Бардіїва, Гуменного  і повертається до Галичини всередині  вересня 1945 р. [13, 167] Стрільці УПА не дозволяли собі ніяких ворожих випадів  стосовно місцевого населення. Наприклад, словацька газета "Демократ" 20 вересня 1945 р. писала "останніми тижнями  з'явились в північно-східній частині Словаччини озброєні групи (...). До цього часу не було випадків, щоб ці групи допускали насильства над жителями чи майном громадян". Щоб ліквідувати такі рейди УПА, в січні 1946 р. між МДБ СРСР і органами державної безпеки Чехословаччини було підписано таємний договір, за яким дозволяється взаємний перехід кордонів радянськими або чеськими військами для переслідування повстанських частин. [13, 241 ]

У квітні 1946 р. загони УПА  вирушили в новий рейд до Словаччини.

Ними керував командир Мирон. Учасники рейду пройшли такими повітами: Гуменне, Бранів, Стронків, Межиляборці, Пряшів, Сабінів, Пральтовці. Повстанці  підійшли аж до міста Кошіце і побували в його передмістях. У зв'язку з  цим рейдом у Словаччині було проголошено  військовий стан, а з Праги вислано  для боротьби з відділами УПА  окремі військові частини, з якими  українські повстанці мали лише дві  невеликі сутички. Словацьке населення  поставилося до рейдуючих дуже прихильно, а словацька поліція і навіть чеські війська не шукали зустрічі з українськими повстанцями. Під  час цього рейду відділи УПА  відвідали 106 сіл, зокрема і українських, провели 11 великих мітингів, 40 зустрічей, 69 розмов з представниками інтелігенції та взяли участь у 8 богослужіннях [6, 46].

У червні 1947 p., коли починалася велика військова акція трьох  держав на Закерзонні, в рейд на польські автохтонні землі вирушає невеликий  загін УПА. Завданням рейду було інформувати польське громадянство про характер і мету українського національно-визвольного руху, ширити правду про плани Сталіна і  його кліки відносно Польщі. Той  факт, що група змогла дійти аж до центральних районів Польщі і  повернутися звідти, свідчив про  політичний успіх рейду.

Надзвичайно великого розголосу  набрав рейд відділів УПА під проводом Бурлаки (Володимира Щигельського) і  Бродича (Романа Грубельського) влітку 1947 р. на територію Чехословацької республіки. Обидва відділи намагались прорватися через Чехословаччину на захід. Проти  частин УПА було кинуто чехословацькі поліцейські частини і регулярну армію. Бої затягнулися до середини листопада 1947 р. В одній із сутичок поліції вдалося схопити Бурлаку. Його ув'язнили в тюрмі міста Кошіце. 12 лютого 19'48 р. партизанський ватажок втікає із тюрми. Проте через деякий час його знову затримують чеські власті і видають Польщі. Польський військовий трибунал засудив Бурлаку до смертної кари. 7 квітня 1949 р. у Жешуві його було страчено. Трагічно склалася доля і Грубельського. Він також був затриманий чеськими поліціянтами, поданий Польщі і розстріляний. Одночасно з рейдами Бурлаки і Бродича по Чехословаччині відходить кілька менших-відділів УПА в рейд до Західної Німеччини та Західної Австрії. Цей похід був успішний.

Близько 300 бійців УПА пробилися  до Мюнхена. Тоді відбувся рейд ідо  Угорщини.

Взимку 1947-1948 pp. дві групи  УПА під командою Ясеня і Прірви рушили у Східну Прусію. Завдання першої групи полягало в зборі потрібної  інформації про цю територію для  другого (пропагандистського) відділу. По дорозі туди група під командуванням  сотника Прірви вже на території  Східної Прусії вступила в бій  і вийшла з нього без втрат. Обидві групи пробули в Прусії аж до весни 1948 p., ведучи роз'яснювальну пропаганду та підтримуючи переселене сюди із Закерзоння українське населення.

Влітку 1949 р. відділ УПА під  командуванням сотника Хмари  відбув у рейд на територію Румунії. Перед походом повстанців забезпечено  літературою та листівками надрукованими  як по-українськи, так і по-румунськи. Загін перебував на румунських землях два тижні. Проти повстанців було скеровано значні військові сили з мінометами і гранатами. Однак  Хмара виявив чудові військові здібності  й успішно повернувся з загоном  на Батьківщину.

Таким чином, рейди УПА  поза межі України свідчили проте, що Українська Повстанська Армія залишилася міцною і боєздатною навіть після переходу на нові методи боротьби – невеликими відділами.

РОЗДІЛ 3

ПІДПИЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН-УПА В 1947-1953 РР.

Після закінчення другої світової війни відбулись істотні зміни  в розстановці політичних сил  на міжнародній арені. Сталін і його оточення взяли курена конфронтацію з так званим капіталістичним  світом. Саме агресивна зовнішня політика СРСР привела до виникнення "холодної війни". Англія, США та інші демократичні країни світу, які боялися "комуністичного раю", у багатьох випадках підтримували опозиційні сили, ворожі сталінському режимові. На цю підтримку великі надії  покладало керівництво ОУН і  УПА. Зокрема, С. Бандера, М. Лебідь та інші діячі національного руху, які  перебували в еміграції, докладали  чимало зусиль для ознайомлення світової громадськості із жахливим становищем, у якому опинився поневолений  український народ, прагнули домогтися  активізації дій Заходу стосовно сталінізму. [1] Однак Англія і США, які хоча і надавали певну моральну підтримку і незначну матеріальну допомогу українському партизанському рухові, все ж на відвертий конфлікт із сталінською імперією не наважувалися. Повстанці УПА надалі залишились одинокими в нерівній боротьбі з могутнім ворогом.

Перейшовши на рубежі 1946-1947 pp. у глибоке підпілля, український  національно-визвольний рух змінив характер своїх збройних дій. Це були вже не великі бої сотень і куренів  УПА, а постійні сутички з ворогом  розчленованих, але організаційно  пов'язаних та керованих одним центром  повстанських і підпільних груп. 30 травня 1947 p. P. Шухевич, як голова Генерального Секретаріату УГВР, видав для УПА  і ОУН інструкцію, в якій повністю зрівняв членів ОУН і УПА в  підпільній системі.Цю інструкцію можна  трактувати початком процесу ідеологічної злуки УПА і ОУН в одну фортецю.

Відтоді і ОУН, і УПА  називалися "Збройним підпіллям". Члени ОУН, які були членами УПА, найперше інтегрувалися в сітці  ОУН. А майже всі члени УПА, які не були членами ОУН, стали членами ОУН. Формально існували ще дві формації, але у скорому часі вони злилися в одну організацію – збройне підпілля ОУН-УПА. [2, 39] Своїми збройними акціями ОУН-УПА ускладнювала, а часто й унеможливлювала сталінсько-беріївським сатрапам реалізацію їх антинародних злочинних планів.

У 1947 р. сталінська кліка  вирішила повторити на Україні голодомор 1932-1933 років. У колгоспів та селян-одноосібників  забирали весь врожай і відправляли  в Польщу, Болгарію, інші країни так  званої "народної демократії" для  підживлення існуючих там прокомуністичних режимів. До цього здирства долучилася посуха. Східні райони України, Бесарабію, Молдавію охопив голод, правда, у менших масштабах ніж у 1933 р. В західних областях України на заваді напасникам стали бійці УПА. У 1947 р. на території  восьми областей було зафіксовано 906 різноманітних  збройних і політичних акцій УПА, це, насамперед, вогневі сутички  і бої з відділами МВС-МДБ, озброєними партійцями і радянськими чиновниками, які забирали хлібу селян, знищення ворожих господарських пунктів, транспортних засобів тощо.

За місяцями ці акції розподілялися  таким чином: січень – 26, лютий – 22, березень – 36, квітень – 90, травень-107, червень-11, липень – 91, серпень – 129, вересень – 68, жовтень – 66, листопад – 89, грудень – 71. В результаті облав  на ліси і поодинокі села чекістам вдалося розкрити 103 бункери і  криївки УПА [6, 47].

У дванадцяти випадках оточенцями вдалося прорватися з бункерів крізь  вороже кільце, у 91 випадку оточені  боролися до останнього і, вистрілявши  всі набої, останньою гранатою підірвали  себе, щоб не потрапити до рук  ворога. [19, 197] Жертви УПА в 1947 р. були недаремними. Українські повстанці  врятували населення свого краю від голодної смерті.

Більше того, УПА розповсюджувала  поміж селян відозви, у яких закликала  продуктами допомагати голодуючим, що сотнями тисяч їхали на Західну  Україну з надією роздобути бодай  якийсь харч. Згодом в одному із звернень повстанці писали: "Пам'ятайте, що коли б у Західній Україні були колгоспи, то Ви вмирали б від голоду вже в 1946-1947 pp. А так не тільки в Західній Україні не було голоду, а ще й скільки наших братів зі Східної України врятувалося від голодної смерті!" [6, 48]

У другій половині 40-х років  більшовики розпочинають у західних областях України суцільну колективізацію. Сюди із східних областей було скеровано  близько 30 тис. партійних і радянських працівників. Новоприбулі не орієнтувались  у місцевій обстановці, зневажливо ставились до місцевих жителів. Для  організації колгоспів застосовувалися  грубий натиск, залякування, жорстокий  терор. Села Західної України були наводнені  військами МВС і МДБ, що складалися в основному із солдатів-вихідців із кавказьких та середньоазіатських народностей. Вони всіляко знущалися  з українських селян. 23 грудня 1949 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про  організацію політвідділів при  МТС західних областей УРСР". Для  роботи в них направили 1,7 тис. партійних  активістів. Політвідділи МТС підміняли  певний час будь-які органи влади  на селі і стали осередками масового наступу комуністів на західноукраїнське  село.

Здавалось, повертались давні  кріпацькі часи. Недаремно абревіатуру  ВКП/б/ іронічно розшифровували як "второе крепостное право большевиков".

ОУН-УПА боронила права  свого народу. Влітку 1948 р. упівці провели  масові акції проти запровадження  колгоспів на території Волинської  боротьби ОУН-УПА зазнавала кожного  дня болючих втрат. 4 листопада 1948 р. у бою з чекістами на околиці  села Малий Любінь, яке майже почало підійматися з попелу після страшної, подібної до Хатинської трагедії, вчиненої тут радянськими вояками на початку 1945 р., був убитий видатний командир "УПА-Захід" ВО "Буг" Крайовий Провідник ОУН Львівського краю Федір (Зеновій Таршаковець). 31 січня 1949 р. у Львові, відстрілюючись, загинув  полковник УПА Липар (Олександр  Гасин). В лютому 1949 р. на Волині енкаведисти  вбили командира УПА, Крайового  Провідника. ОУН на Північне-Західних Українських Землях Смока (Петра Козака). 17 квітня 1949 р. під час облоги криївки в долині річки Лімниці застрелився командир "УПА-Захід" полковник Шелест (Василь Сидор). [5, 814] В жовтні 1949 р. помер від рани командир УПА Хрін, який був широко відомий своєю боротьбою на Закерзонні, талановитий літератор, автор відомих на Заході мемуарів "Крізь сміх заліза", та "Зимою у бункері". 5 березня 1950 р. стався найбільший для УПА удар – в с. Білогорша під Львовом, оточений спецвідділами МДБ, яких навмисно прислали з Києва, загинув смертю героя Головний Командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич). [5, 814] Про це шеф МДБ Абакумов одразу ж повідомив особисто Сталіна. Після смерті Р. Шухевича його пост зайняв полковник Коваль (Василь Кук).

Загибель Р. Шухевича стала  для УПА-ОУН непоправним ударом. Жорстокі репресії, підступність та військова  могутність ворога призвели до того, що вже в 1951-1953 pp. збройна боротьба ОУН-УПА  закінчилась поразкою, хоча окремі боївки протримались до середини 50-их років. Та це були останні з хоробрих бійців. Певну роль в остаточному  припиненні боротьби відігравала деяка  лібералізація комуністичного режиму після смерті Сталіна і зміни  у внутрішній політиці Радянської держави  за М. Хрущова.

Окрему, але поки що мало відому сторінку історії УПА, становлять повстання у сталінських концтаборах. Політичне-організаційною основою  для цих повстань служило доручення  ОУН-УПА, видане ще в 1947 р. під назвою "До насильно вивожуваних на Сибір  і на большевицькі каторжні роботи". В 1949 р. встановлено зв'язок між Проводом ОУН-УПА на Українських Землях і  полоненими членами ОУН-УПА, яких було вислано за межі українських земель. Ці засланці і каторжани організували "ОУН-Північ", їх провід очолював Михайло Сорока. Цей провід керував  і координував страйками і  повстаннями політв'язнів по всій території Гулагу. 1953 року у воркутинських  таборах, а в 1954 р. в концтаборі Кенгіра  відбулись масові бунти в'язнів, які були надзвичайно жорстоко придушені  військами МВС. Найбільш активними серед бунтарів були ув'язнені стрільці УПА. Засуджені члени ОУН готували також збройне повстання в Екібастузькому таборі. Учасників змови видав зрадник. Очевидцем цих подій був російський письменник О. Солженіцин.