Економічна думка стародавнього світу

Виходячи з того, що меркантилізм виник спершу як економічна політика держави (передусім протекціоністська) і лише з часом набрав характеру  теоретичних настанов, визначимо  основні риси подібної державної  політики.

1. Запровадження державної регламентації зовнішньої торгівлі: сприяння імпорту дешевої сировини; встановлення високого ввізного мита на промислові товари; заохочення експорту готової продукції.
2. Державне регулювання внутрішнього виробництва й ринку: надання привілеїв і монопольних прав у виробничій і торговельній діяльності; регламентація чисельності та кваліфікації робітників, а також цін, стандартів якості та умов виробництва продукту.
3. Сприяння збільшенню чисельності населення з метою підтримки низького рівня заробітної плати.
4. Недостатня увага до розвитку сільськогосподарських галузей.
5. Виправдання колоніальної експансії.
6. Абсолютна монополізація сфери зовнішньої торгівлі.

В еволюційному розвитку меркантилізм пройшов два етапи:

*ранній, або монетаризм (XV ст.);  *зрілий, або розгорнута меркантилістська система (XVI — початок XVIII ст.).

Різке збільшення товарообігу зовнішньої та внутрішньої торгівлі наштовхнулось у XIV—XV ст. на реальну перешкоду — обмеженість існуючих запасів дорогоцінних металів (золота й срібла). За таких обставин країни, які мали природні родовища дорогоцінних металів, пули багатшими від сусідів. Іспанія та Португалія стали наймогутнішими країнами Європи в XVI ст. саме за рахунок найбільших запасів "стратегічних" металів, отриманих від колонізованих територій. Це посилювало впевненість суспільства в тому, що приріст грошового запасу країни є джерелом збільшення національного багатства.Ототожнення багатства з грошима стало основою економічної доктрини іспанської держави. Провідний ідеолог іспанського монетаризму Хуан де Маріана (1536—1624) на початку XVII ст. вимагав заборонити будь-яку зовнішню торгівлю, крім вивезення іспанських товарів у обмін на іноземну золоту монету. Така політика примусового виключення Іспанії зі світової торгівлі призвела менш ніж через століття до суттєвої затримки економічного розвитку країни.

Раціональний зміст монетаризму найповніше розкрив італійський банкір Б.Даванзатті (1529—1606) у праці "Читання про монету" (1582). Метафорично порівнюючи монету з кров'ю економічного організму, він наголошував, що будь-яке багатство можна обернути на гроші. Таким чином, ранній меркантилізм — це не примітивне ототожнення багатства із грошима, а відкриття сутнісного зв'язку між товарами й послугами та грошима, які дають змогу порівнювати цінності. Італійський економіст виокремлював також функції міри вартості та засобу обігу як властивості грошей, що роблять їх потрібними для суспільства.

Прикладом практичного застосування монетаристської доктрини є Англія. Саме ця країна породила основний елемент монетаризму — систему грошового балансу. Вважаючи найбільшим злом відплив з країни золота й срібла, закон 1381 р. забороняв вивозити гроші за кордон, а борги іноземним державам мали повертатися за рахунок англійських товарів. Будь-який іноземний купець, який продав свою продукцію в Англії, на отримані гроші повинен був купувати товари англійського виробництва. Пізніше англійський уряд удався до випуску неповноцінної англійської монети. Спочатку такі дії сприяли пожвавленню грошового обігу, але починаючи з XVI ст. результат змінився на протилежний: ціни почали швидко підвищуватися, а гроші — відпливати з країни за кордон і осідати у вигляді скарбів. Об'єктивні засади існування монетарної системи меркантилізму були вже вичерпані.

На початку XVII ст. практично  в усіх західноєвропейських країнах  проблема недостатньої кількості грошей відійшла в минуле, кількість грошового  металу збільшилась у кілька разів. На кінець XVI ст. припадає швидкий розвиток зовнішньоторговельних монополій  Англії та Голландії. Пізніше такі компанії, як Ост-Індська та Вест-Індська, що фактично вийшли з-під державного контролю, робили спроби нав'язати державі власну економічну політику.

Класиком зрілого меркантилізму, який пропагував погляди об'єднаного в монополії купецького капіталу, був один з керівників Ост-Індської компанії Томас Мен (1571—1641). Він спростував твердження про вигідність дотримання грошового балансу не тільки для торгових компаній, а й для держави в цілому. Збільшення кількості грошей у країні можна досягти не забороною їх вивезення, а навпаки, активною зовнішньою торгівлею: перевищенням вартості експорту над вартістю імпорту. Вивезення грошей Т. Мен ототожнював із сівбою, що дасть у майбутньому великий урожай.

У працях Т. Мена та його сучасників Л. Робертса, Ч. Девентанта, А. Серри  було сформульовано доктрину торгового балансу — найважливішу частину економічного вчення зрілого меркантилізму. У розумінні цих авторів гроші є важливими саме як вихідний пункт круго-обороту Г—Т—Г, що здійснюється в зовнішній торгівлі. На відміну від монетаризму на перший план висуваються не гроші як засіб обігу, а грошовий капітал у раціональній формі світових грошей. Представники пізнього меркантилізму основним джерелом національного багатства вважали прибуток капіталу, що функціонує в зовнішній торгівлі. Основне питання, що його ставили меркантилісти у своїх творах, — як збільшити цей прибуток. Відповідей було дві: через посередницьку торгівлю та через розвиток експортної промисловості, яка працює на вітчизняній або дешевій привізній сировині, причому другому напрямку віддається перевага.

Зростання прибутків меркантилісти  пов'язували також зі зниженням  витрат виробництва експортоспроможних галузей. Основним методом зниження витрат визнавалось обмеження заробітної плати найманих робітників. У працях голландських меркантилістів П. де ла Корта і Ж. де Вітта (середина XVII ст.) пропонувалося законодавчо обмежувати заробітки.Основним знаряддям збагачення торгового капіталу в XVII— XVIII ст. були заходи державної влади. Первісне нагромадження капіталу в Європі спиралося на державне регулювання.

У передових країнах Європи — Англії й Голландії — торговий капітал, що об'єднувався в монопольні компанії, був досить сильний і не потребував урядової підтримки. У Франції, навпаки, державна влада була змушена впродовж XVII ст. розробити цілу систему протекціоністських заходів для забезпечення активного торгового балансу. Апогей державного втручання в економіку припав на епоху правління міністра фінансів Жана Батіста Кольбера (1619—1683), тому практичний французький меркантилізм увійшов у історію під назвою кольбертизму. Уряд Франції намагався звести до мінімуму імпорт промислових товарів і всіляко сприяв розвиткові вітчизняної промисловості (як експортної, так і імпортозамінної). За державний рахунок утворювались експортні мануфактури, промисловці отримували неабиякі привілеї (наприклад, звільнялися від податків).

Зрілий меркантилізм дістав назву комерційної, або мануфактурної, системи. Економічне вчення пізнього меркантилізму відбивало процеси первісного нагромадження капіталу та переростання торгового капіталу, що був зайнятий у зовнішній торгівлі, у промисловий капітал експортних галузей національних економік.

Таким чином, пізній меркантилізм, відійшовши від абсолютизації сфери зовнішньої торгівлі, створював підґрунтя для появи нового напрямку економічної думки, предметом розгляду якого став переважно процес виробництва матеріальних благ. З точки зору сучасної економічної науки значення меркантилізму полягає:

• в обґрунтуванні активної державної економічної політики, сутність якої полягає в захисті внутрішнього ринку від іноземної конкуренції (принагідно зазначимо, що Дж. М. Кейнс саме меркантилістів називав своїми ідейними попередниками);
• у формулюванні доктрини активного торгового балансу (позитивного сальдо зовнішньої торгівлі), яка залишається фундаментальним принципом сучасних зовнішньоторговельних відносин.

Класична  школа економічної науки: зародження й розквіт 

1. Зародження ідей класичної школи у працях В. Петті та Буагільбера
2. Економічне вчення фізіократичної школи у Франції
3. Розквіт класичної школи: А. Сміт і його економічна система

Класична буржуазна політична  економія (термін "політична економія" увів у 1615 р. французький економіст Антуан Монкретьєн) виникла в період зародження й утвердження капіталістичного способу виробництва. К. Маркс, вивчаючи історію економічної думки, зазначав: "Під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію починаючи з В. Петті, яка вивчає внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва" [33, т. 23, с. 91]. Таке трактування класичної школи дещо обмежене і не розкриває всієї ідейної спадщини економістів-класиків, оскільки проблематика їхніх творів не вичерпується цим визначенням.

Класична школа  економічної науки базується на таких основних теоретичних засадах:

1. ідеї природного порядку, згідно з якою все у світі (у тому числі людське суспільство й окрема особа) підпорядковується законам Природи. Людина діє природно, коли використовує всі доступні їй засоби — здібності, розум, майно — з метою забезпечення власного суспільного існування, задоволення матеріальних і духовних потреб. Звідси випливає право вільного розпорядження особистою працею й майном, свобода обміну та конкуренції, неприпустимість існування монополій, недоторканність приватної власності;
2. концепції "економічної людини", якою рухає єдине прагнення — особиста вигода, егоїзм, тоді як від інших мотивів поведінки (таких як культура, звичаї, релігія) класики абстрагуються;
3. ідеології економічного лібералізму (від фр. дозволяйте робити все), відповідно до якої держава не повинна втручатись у виробничу, торговельну й фінансову діяльність індивідів, а також відсутні будь-які заборони та обмеження на торгівлю, переливання капіталу, цінова регламентація виробництва, закони про мінімальну заробітну плату тощо. Це пояснює той факт, що більшість класичних уявлень побудовано на припущенні про абсолютну (чисту) конкуренцію в усіх галузях і повну інформованість суб'єктів господарювання;
4. радикальній зміні методології дослідження економічної науки — від поверхневості та описовості меркантилізму до методів наукової абстракції, аналізу та синтезу, індукції та дедукції;
5. розробці нового категоріального апарату, дослідженні таких економічних категорій, як вартість, ціна, прибуток, рента, капітал тощо;
6. розгляді внутрішніх сутнісних взаємозв'язків економічних явищ і формулюванні абстрактних економічних законів у поєднанні з практичною спрямованістю економічного вчення, його реалізацією у сфері економічної політики держави (передусім Великобританії);
7. аналізі сфери безпосереднього виробництва як вирішальної фази суспільного відтворення, що не перешкоджало окремим представникам класичної школи досліджувати також сферу розподілу (Д. Рікардо), споживання (П. Буагільбер, С. Сісмонді), проблему реалізації (Т. Р. Мальтус). У класиків виробництво — єдине джерело прибутку та нагромадження капіталу, основний фактор багатства, а праця — найважливіший фактор виробництва (це однаковою мірою стосується як трудової, так і інших теорій вартості класичної школи).

Еволюція ідей класичної  школи умовно поділяється на кілька етапів:

• зародження ідей, пов'язане з іменами В. Петті (Англія) та П. Буагільбера, а також представниками фізіократичної школи Франції;
• розквіт класичної школи — економічна система А. Сміта, яку він виклав у праці "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776);
• розвиток ідейної спадщини А. Сміта вченими Т. Р. Мальтусом і Д. Рікардо (Англія), Ж. Б. Сеєм і С. Сісмонді (Франція) та ін.;
• завершальний етап, представником якого є Дж. С. Мілль ("Основи політичної економії", 1848).

Розглянемо детальніше два  перших етапи розвитку.

Засновником класичної буржуазної політичної економії в Англії був Вільям Петті (1623—1687), погляди якого формувалися в умовах швидкого розвитку в країні капіталістичних відносин, розширення торгівлі та грошового обігу. Саме останнім пояснюється прихильність вченого до ідей меркантилізму. Перші його праці були присвячені обґрунтуванню політики меркантилізму та концепції активного торгового балансу. В. Петті обстоював державне втручання в економіку, додаючи, що це втручання повинно сприяти розвитку виробництва.

За рівнем промислового виробництва Англія стала провідною країною Європи, і це створило певні умови для теоретичного обґрунтування економічних процесів капіталізму. В. Петті акцентував увагу на тому, що все, що залежить від думок, намагань, прагнень окремих людей, треба облишити, а натомість слід шукати причинну залежність між економічними явищами, розробити науковий абстрактний метод у політичній економії. В. Петті визнавав важливість проблеми економічного закону та необхідність кількісного і якісного аналізу досліджуваних явищ.

В. Петті не володів цілісною системою економічних знань, проте  зробив глибокі теоретичні узагальнення з багатьох питань політекономії. Основою  будь-якого господарства В. Петті  вважав виробництво, де створюється  багатство; сфера обігу, на його думку, забезпечує розподіл благ. В. Петті  є засновником трудової теорії вартості, він перший у Європі дійшов висновку, що джерелом вартості є праця. Обґрунтуванню  цього положення присвячене його вчення про "природну ціну": якщо один товар обмінюється на інший, то останній є природною ціною  першого. Товари рівні один одному, якщо в них уречевлена однакова кількість праці. Вартість товарів вимірюється робочим часом, що витрачений на їх виробництво, і залежить від продуктивності праці. Учений зробив висновок, що вартість створюється не будь-якою працею, а тією, що витрачена на виробництво золота й срібла.