Економічна думка стародавнього світу

Д. Рікардо, підтримуючи трудову теорію А. Сміта, робив висновок про те, що праця є основою будь-якої вартості. Чітко розмежовуючи споживну та мінову вартість товару, Д. Рікардо виокремлював товари, вартість яких визначається виключно їх рідкісністю. Він наголошував, що на вартість товарів впливає не тільки безпосередньо прикладена до них праця, а й витрачена на знаряддя, інструменти, будови, які уможливлюють її виконання. Ціну Д. Рікардо розглядав як грошовий вираз мінової вартості, розрізняючи природну та ринкову ціни. Першу він розумів як вираз вартості, а другу пов'язував з відхиленням від природної ціни під впливом попиту та пропозиції.

Проблема розподілу, як відзначалося, займала провідне місце в економічній  теорії Д. Рікардо. Як і його попередник А. Сміт, Д. Рікардо стверджував, що праця (категорії робочої сили він не знав), як і будь-який інший товар, має природну та ринкову вартість. Динаміка заробітної плати має натуралістичне пояснення: вона залежить від родючості землі та зростання чисельності населення. Якісно новий підхід Д. Рікардо полягає в розмежуванні реальної та номінальної заробітної плати: "природна" ціна праці визначається не грошовою величиною заробітної плати, а кількістю й асортиментом споживчих благ, які можна придбати за ці гроші. Спостерігається також ідейна близькість поглядів Д. Рікардо й Т. Р. Мальтуса: їх єдність у тому, що встановлення заробітної плати повинно контролюватися виключно ринковою конкуренцією, а не втручанням держави у сферу трудових відносин і прийняттям "законів про бідних".

Ціна товару, як і в інших класиків, у Д. Рікардо представлена сумою заробітної плати, прибутку та ренти. Під рентою він розумів частку продукту землі, яка виплачувалася землевласнику. Глибокий аналіз природи й динаміки ренти поєднався в нього з фактичним розумінням і поясненням лише першої диференціальної ренти, пов'язаної з переходом до використання гірших земель, та здогадкою про існування другої диференціальної ренти, пов'язаної з інтенсифікацією сільського господарства. У цілому теорію ренти Д. Рікардо (як і Т. Р. Мальтус) виклав на основі закону спадної родючості землі, згідно з яким кожна додаткова витрата праці в сільському господарстві приносить меншу, або спадну, віддачу (у подальшому, зокрема в маржиналізмі, сфера застосування цього закону була поширена на всі без винятку галузі, а сам закон стали називати законом спадної продуктивності факторів виробництва). Спадна родючість ґрунту спричиняє підвищення цін на продовольчі товари, що збільшує ренту землевласників і заробітну плату робітників. Звідси Д. Рікардо робить такий висновок: норма прибутку неухильно знижується (рента + заробітна плата + прибуток = сукупний продукт, де дві перші складові зростають), що спричиняє падіння норми нагромадження та загальну тенденцію до стагнації капіталістичного виробництва. Єдиний протидіючий фактор, здатний загальмувати цей процес, — технічний прогрес виробництва.

Слабким місцем економічної  системи Д. Рікардо було питання про капітал, який він проголошував вічною категорією. Д. Рікардо зробив крок уперед у розумінні основного та оборотного капіталу, проголосивши вирішальним чинником поділу швидкість зношення. Проблема реалізації суспільного продукту розглядалася ним так: можливість загального перевиробництва заперечувалася, а перевиробництво окремих товарів сприймалося як наслідок особистих прорахунків під. приємців.

Багато уваги Д. Рікардо приділив аналізу грошей та грошового обігу, підкреслюючи специфіку грошей як особливого товару, який є мірою вартості інших товарів і засобом обігу. Досліджуючи гроші в пізніх працях, учений повністю відходить від трудової теорії, підтримуючи й розроблюючи кількісну теорію грошей. Д. Рікардо пише, що вартість грошей залежить від їх кількості, а кількість грошей в обігу безпосередньо встановлює рівень цін на товари.

Ще одна визначна ідея Д. Рікардо — теорія порівняльних переваг (витрат) — стосується сфери міжнародної торгівлі. Вона допомогла з'ясувати, як виникає зовнішньоторговельна спеціалізація окремих країн, чому торгівля є взаємовигідною навіть тоді, коли одна країна має значно вищі витрати виробництва (праці), ніж інша. Цікаво, що з моменту опублікування "Начал ..." до 30-х років XX ст. ця теорія існувала як здогадка, без належного теоретичного доведення, хоча повсюдно підтверджувалася на практиці (тільки в 1933 р. шведський економіст Б. Улін обґрунтував теорію порівняльних переваг за допомогою математичного інструментарію та факторного аналізу).

Один з послідовників Д. Рікардо Джеймс Мілль (1773—1836) зробив кілька практичних висновків з теорії ренти, вимагаючи державного привласнення земельної ренти. Джерелом вартості він визнавав не тільки живу працю, а й нагромаджену, уречевлену в засобах виробництва. Тому між робітниками й капіталістами існують відносини рівних товаровласників, і кожен з них отримує відповідну частку виробленого продукту.

Джон Мак-Куллох (1789—1864), фактично визнаючи працю джерелом вартості, давав її довільне тлумачення. Він визначав її як будь-які дії та операції незалежно від того, ким або чим вони виконуються — людьми, машинами, силами природи. Прибуток, таким чином, розглядався вченим як частина вартості, створена капіталом.

Завершальний етап розвитку класичної економічної науки  пов'язується з представником рікардійської школи Джоном Стюартом Міллем (1806—1873). У його "Основах політичної економії" (1848) підсумовуються всі теоретичні здобутки класичної школи, синтезуються всі економічні знання середини XIX ст., тому ця книга впродовж п'ятдесяти років залишалася загальновизнаним європейським підручником з економічної науки. Вважаючи себе послідовником Д. Рікардо, Дж. С. Мілль прагнув синтезувати, поєднати його трудову теорію з іншими теоріями (Т. Р. Мальтуса, Ж. Б. Сея, Н. Сеніора).

Для методології Дж. С. Мілля  характерним було різке протиставлення законів розподілу законам виробництва, які в його вченні не вважалися взаємопов'язаними. Закони виробництва вчений визнавав природними й об'єктивними, а закони розподілу пов'язував із суб'єктивними діями людей та історичними умовами.

Категорію вартості Дж. С. Мілль  розумів як "загальну купівельну силу, владу, яку дає володіння  цим предметом, над товарами, що продаються , стверджуючи при цьому, що вартість товару визначається вартістю витрат виробництва [37, с. 172]. Цікаві думки вчений висловлював з приводу впливу ціни товару на попит; саме вони стали основою сучасного аналізу еластичності попиту. Ренту Дж. С. Мілль визначав як компенсацію, що сплачується за користування землею; він виступав на захист теорії ренти Д. Рікардо. Продуктивною він вважав працю, що виробляє багатство, відносячи до нього майстерність, здібності та інші якості робочої сили. Як і Ж. Б. Сей, Дж. С. Мілль дотримувався думки про можливість безкризового розвитку капіталістичного виробництва, але вважав, що падіння норми прибутку може спричинити депресію й застій в окремих галузях виробництва.

Важливу роль у соціально-економічній концепції Дж. С. Мілля відіграє визнання певних переваг комуністичних асоціацій, але перехід до них він вважав малоймовірним. Поглядам ученого найбільше відповідали вдосконалена система приватної власності, соціальне партнерство, участь робітників в управлінні та розподілі прибутків, колективне володіння капіталом. Засуджуючи політику протекціонізму та обмеження діяльності профспілок, Дж. С. Мілль наголошував на ролі буржуазної держави, яка, на його думку, повинна брати на себе витрати зі створення інфраструктури, розвитку науки та соціального забезпечення, а також регулювати оподаткування.

Полеміка навколо економічних  ідей класичної школи представлена у працях Н. В. Сеніора в Англії, Ф. Бастіа у Франції та Г. Ч. Кері у США. Внеском Нассау Вільяма Сеніора (1790—1864) в політекономію була теорія утримання. Витратами виробництва вартості він оголошував два елементи — працю та капітал, трактуючи їх суб'єктивно. Працю Н. В. Сеніор розглядав як "жертву" робітника, який витрачає певний час і силу, а капітал — як "жертву" капіталіста, яка зводиться до утримання від невиробничого, непродуктивного споживання свого капіталу. Винагородою за такі "жертви" є відповідно заробітна плата й прибуток. Як буржуазний ідеолог Н. В. Сеніор виступав проти скорочення робочого дня, висунувши так звану теорію останньої години, згідно з якою прибуток створюється тільки за останню годину робочого дня працівника, а в перші години лише відтворюється спожита вартість авансованого капіталу.

Особливу популярність в 40—50-х роках XIX ст. мав Фредерік Бастіа (1801—1850), який пропагував ідею свободи торгівлі й заперечував соціалістичне вчення про соціальний антагонізм. "Усі законні інтереси гармонійні. У цьому—основна думка мого твору", — писав він, маючи на увазі свою працю "Економічні гармонії" (1850) [4, с. 168]. Обґрунтовуючи таку ідею, Ф. Бастіа спирався на "теорію послуг" Ж. Б. Сея з тією лише відмінністю, що розглядав особисті послуги, хоч би в якій сфері суспільного життя вони не надавалися. "Послугу" капіталіста, що дає йому право на відсоток, Ф. Бастіа вбачав у тому, що під час авансування, або позички, капіталу є "відстрочка в споживанні". Земельна рента надається як плата за "послугу" землевласника або його предків з обробки чи поліпшення землі. Ф. Бастіа розглядав прибуток як відсоток на капітал, а земельна ренту — як різновид такого відсотка, вкладеного в землеробство. Буржуазне суспільство у нього — це гармонійне співробітництво різних класів, які еквівалентно обмінюються "послугами".

Американський варіант теорії гармонії інтересів виклав Генрі  Чарлз Кері (1793—1879). На відміну від  Ф. Бастіа він пов'язував її із захистом протекціонізму, який відповідав потребам ще не зміцнілої промисловості США. Згідно із законом розподілу Г. Ч. Кері частка робітника у вартості (національному продукті) завдяки зростанню продуктивності праці та примноженню капіталу збільшується не тільки абсолютно, а й відносно, а частка капіталістів, абсолютно збільшуючись, відносно падає. Звідси випливає справжня гармонія інтересів усіх класів суспільства. Г. Ч. Кері довів, що з розвитком капіталізму цінність праці збільшується. Всесвітня "гармонія націй", яку проповідував учений, передбачала органічне поєднання землеробства з промисловими мануфактурами та обмеження діяльності монополій.

Як бачимо, класичне економічне вчення не вичерпується грандіозною  постаттю А. Сміта; воно представлене плеядою  економістів, які пропагували, доповнювали й розвивали теорію "великого Майстра". Вони своєрідно трактували економічні категорії, по-різному визначали предмет і завдання політичної економії, рушійні сили й закони економічного розвитку, досліджували актуальні економічні проблеми (кризи, безробіття, соціальну нерівність), внутрішню та зовнішню економічну політику, що забезпечувало справжню полеміку й дискусійність економічної науки. Об'єднує "смітіанців" беззастережна віра в прогресивність капіталістичного ринкового устрою, в існування потенційних можливостей його еволюційного розвитку, у переваги ліберальної економічної політики, яка базується на дійових ринкових механізмах.

Основні напрямки критики класичної школи (перша половина XIX ст.)

1. Соціально-економічне вчення утопічного соціалізму
2. Дрібнобуржуазна критика економічних основ капіталізму
3. Економічні ідеї історичної школи в Німеччині

Класична школа  політичної економії тривалий час утримувала провідні позиції в економічній науці, але це не виключало можливості існування відмінних думок і поглядів. Початок XIX ст. став періодом не тільки розвитку економічної класики, а й появи нових течій і напрямків економічної науки, представники яких гостро критикували основні теоретичні положення класиків, пропонували інші шляхи й методи вирішення нагальних економічних проблем. Серед таких напрямків розрізняють:

• утопічний соціалізм;
• дрібнобуржуазну критику капіталізму (відому під назвами економічного романтизму, реформізму, анархізму);
• історичну школу в Німеччині, започатковану Ф. Лістом.

Соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон і Ш. Фур'є у Франції та Р. Оуен в Англії виступили з викривальною критикою капіталізму, указавши на історично обмежений характер капіталістичних відносин. Ідеальний суспільний устрій вони називали по-різному: так, А. Сен-Сімон іменував його індустріалізмом, Ш. Фур'є — гармонією, Р. Оуен — комунізмом. Соціалісти-утопісти не бачили радикальних шляхів переходу до суспільства соціальної справедливості, а своїм завданням вважали розвиток свідомості та пропаганду своїх ідей. Утопічний соціалізм відзначав протилежність класових інтересів* але заперечував політичну боротьбу й революцію, прагнучи перетворення суспільних відносин мирним, еволюційним, компромісним шляхом.

Анрі Сен-Сімон (1760—1825) проголосив освіту рушійною силою розвитку суспільства. Ідеї класичної політекономії про природний порядок він протиставив ідею розвитку. На думку вченого, економічні фактори, такі як діяльність людей у виробництві, форми власності, мають в історичному процесі велике значення. Він розрізняв такі епохи: ранній період, рабство, середньовіччя, сучасний період і золотий вік.

Концепція суспільного розвитку А. Сен-Сімона була ідеалістичною, тому що в основу його було покладено  науку, розум, ідею. Проте в "надрах" його ідеалізму є й деякі матеріалістичні положення, наприклад: "Встановлення власності — суть, саме цей інститут є основою суспільної будівлі... Закон, який встановлює владу й форму правління, не має такого значення й такого впливу на добробут націй, як закон, який встановлює власність, регулює користування нею".