Економічна думка стародавнього світу

Відома формула В. Петті "Праця — батько й активний принцип багатства, а земля — його мати" висловлює суть його вчення про джерело вартості .Земля поряд з працею є джерелом вартості, а сама вартість зводиться до середньодобового набору продуктів харчування, тобто визначається заробітною платою. Остання становить ціну праці й залежить від об'єктивних чинників, а не суб'єктивних рішень підприємця чи влади. Заробітну плату В. Петті визначав мінімумом засобів існування, але підкреслював, що вона є лише частиною вартості, яка створюється робітником.

Прибутком у розумінні  В. Петті є та частина продукту, яка залишається після відрахування заробітної плати й витрат на насіння, тобто прибуток зводився до ренти. Саме В. Петті вперше запровадив поняття диференціальної ренти й описав його навіть краще, ніж А. Сміт. Рента, згідно з В. Петті, утворюється в сільському господарстві у зв'язку з різною родючістю земельних ділянок і різним розташуванням їх стосовно ринку. Він виводить ренту не з самої землі, а з праці, тому що праця на різних ділянках має різну продуктивність. Визначивши ренту як чистий прибуток із землі, В. Петті поставив питання про ціну землі. На його думку, вартість, або ціна, землі — це сума певної кількості річних рент, тобто капіталізована рента. Кількість річних рент повинна дорівнювати 21, тобто тривалості спільного життя трьох поколінь — діда, батька й сина.

Незважаючи на ототожнення  прибутку з рентою, один з видів  прибутку — відсоток на позичковий капітал — В. Петті проаналізував  окремо. Він визначив відсоток як доход, що є похідним від земельної ренти, і назвав його "грошовою рентою". Таким чином, В. Петті заклав підвалини класичної школи економічної науки. Незважаючи на деякі протиріччя його економічного вчення, наукові ідеї В. Петті були оцінені й розвинені нащадками.

Генезис класичної школи  політекономії у Франції відбувався в інших історичних умовах, ніж  в Англії. До кінця XVIII ст. Франція  залишалася феодальною державою з кризовим станом сільського господарства та слабким  розвитком промисловості. Політика Ж. Б. Коль-бера зазнала краху, Англія здобула перемогу над Францією в боротьбі за зовнішні ринки збуту, меркантилізм не дістав подальшого розвитку. Особливості становлення французького капіталізму суттєво вплинули на формування економічних поглядів П'єра Буагільбера (1646—1714) і спричинили його ворожість до ідей меркантилізму.

У вченні П. Буагільбера є  поняття природних законів економіки, які не можна порушувати. Учений заперечував недоцільне втручання  держави в економічне життя й  вимагав свободи торгівлі, яка забезпечить гармонію інтересів: "... тільки Природі під силу ... підтримувати мир, втручання будь-якого іншого авторитету все псує, з якими б добрими намірами воно не здійснювалося". Економічні закономірності П. Буагільбер шукав у сфері матеріального виробництва, а основою останнього вважав сільське господарство. Багатством він проголошував не гроші, а вироблені товари, метою товарного виробництва вважав споживання. Французький економіст фанатично боровся проти грошей, які, на його думку, своїм вторгненням порушують природну рівновагу й гармонію товарного виробництва. ( дина функція грошей, яку визнавав П. Буагільбер, — це засіб обміну, причому її можуть виконувати не лише металеві, а й паперові гроші.

П. Буагільбер, як і В. Петті, був прихильником трудової теорії вартості, "істинну вартість" товару визначав працею, а мірою вартості вважав робочий час. Учений стверджував, що всі предмети й товари мають постійно перебувати в рівновазі та зберігати ціну пропорційно до відносин між ними та згідно з витратами, які слід здійснити для їх виробництва. За теорією П. Буагільбера, розподіл праці між галузями має здійснюватися шляхом вільної конкуренції.

Різний рівень розвитку капіталізму в Англії та Франції спричинив і ісвні відмінності в розвитку класичної політичної економії в цих країнах. Контраст між англійською та французькою класичними школами наочно демонструють праці В. Петті та П. Буагільбера. Розбіжності поглядів двох учених можна дослідити в багатьох напрямках:

• ставленні до меркантилізму: В. Петті довгий час пропагував ідеї меркантилізму, а П. Буагільбер головною метою вважав викриття безпідставності цієї політики;
• В. Петті був прихильником розвитку промислового виробництва, а П. Буагільбер захищав інтереси сільського господарства;
• В. Петті розумій гроші як стимул економічного розвитку, П. Буагільбер — як зло, необхідне для товарного обміну;
• у центрі дослідження В. Петті була мінова вартість товару, а у П. Буагільбера — споживна.

Школа фізіократизму виникла й розвивалась у період мануфактурного капіталізму у Франції. Оскільки сільське господарство Франції було центром економічних суперечностей, аграрне питання для фізіократів стало найважливішим. Політика меркантилізму, яку проводив Ж. Б. Кольбер, не тільки підривала сільське господарство, а й перешкоджала технічному прогресу та вільній конкуренції у промисловості.

Засновником фізіократизму  став Франсуа Кене (1694—1774), який іаклав підвалини фізіократичної школи та сформулював її теоретичну й політичну програму. Продовжив його дослідження видатний державний діяч Франції другої половини XVIII ст. Анн Тюрго (1727— 1781). Ідеї фізіократизму пропагували багато політичних і державних діячів (В. Гурне, В. Мірабо, Дюпон де Немур). Розквіт школи фізіократів припав на 60—70-ті роки XVIII ст. В основу теоретичних пошуків фізіократів було покладено концепцію "природного порядку" Ф. Кене. Суспільні закони визнавалися законами "природного порядку", які встановлені Богом для відтворення й розподілу матеріальних благ і вигідні людському суспільству. Право власності, згідно з поглядами Ф. Кене, є основою природного права.

На відміну від англійської класичної школи, яка зосередила свою увагу на проблемах поділу праці, вартості, прибутку, заробітної плати, у першу чергу аналізуючи промислове виробництво, Ф. Кене об'єктом свого дослідження зробив землеробство, яке оголосив єдиною продуктивною галуззю, де створюється нове багатство. Продуктивними визнавалися лише витрати в сільському господарстві, промислові ж витрати оголошувалися безплідними. Фізіократи висунули ідею еквівалентності обміну та спростували погляди меркантилістів щодо створення багатства в процесі обміну. Представники фізіократичної школи вважали, що ефективні методи збагачення країни пов'язані з матеріальним виробництвом.

Одне з центральних  місць у економічній теорії фізіократів  посідає вчення про "чистий", або додатковий, продукт, походження якого пов'язувалося зі сферою матеріального виробництва. Під чистим продуктом фізіократи розуміли надлишок продукції, отриманої в землеробстві, над витратами виробництва. Ф. Кене стверджував, що промисловість не створює чистого продукту, а лише споживає надане землеробством. Учений розглядав чистий продукт, з одного боку, як продукт самої землі, дар природи, з іншого — як результат додаткової праці найманого працівника. Продуктивною визнавалася лише та праця, яка створює додаткову вартість, чистий продукт, тобто праця в землеробстві. У зв'язку з цим фізіократи ототожнювали додаткову вартість з рентою, ігноруючи категорію прибутку.

Фізіократичній школі  належить перший поділ населення  на великі соціальні групи (класи) за економічною ознакою — участю у створенні й розподілі суспільного багатства:

• до продуктивного класу належать фермери й сільськогосподарські робітники;
• до непродуктивного (безплідного) — торговці, ремісники та промисловці;
• третій клас формують земельні власники.

Найбільше наукове значення має вчення Ф. Кене про капітал. Дослідження витрат виробництва дало змогу розмежувати складові капіталу на первісні та щорічні аванси, що фактично відповідає поділу капіталу на основний та оборотний. До первісних витрат (капіталовкладень, або інвестицій) були віднесені витрати на сільськогосподарські будівлі, знаряддя праці, худобу тощо, до щорічних (витрат виробництва) — витрати на закупівлю насіння, утримання худоби, наймання робітників. Різниця між двома складовими капіталу правильно пов'язувалася з відмінністю способів їх входження до вартості виробленого продукту. Такий поділ Ф. Кене відносив тільки до продуктивного капіталу, який функціонував у землеробстві у вигляді запасу засобів сільськогосподарського виробництва. Учений повністю ігнорував грошову форму капіталу та промисловий капітал, і це не могло не спричинити обмеженості його поглядів.

Учення про складові капіталу стало для Ф. Кене вихідним пунктом  аналізу процесу відтворення  й обігу всього суспільного капіталу, опис якого він навів у відомій "Економічній таблиці" (1758). Ф. Кене вперше в історії політичної економії запропонував і використав поняття "відтворення" як постійне повторення процесу виробництва та збуту. Велика економічна таблиця, опублікована пізніше, та її аналіз за допомогою математичних розрахунків довели, що створений у землеробстві валовий і чистий продукт Франції обертається в натуральній і грошовій формі. Головна проблема, яку вирішував Ф. Кене, — відшукання головних народногосподарських пропорцій, які забезпечують розвиток економіки країни. Економічна таблиця — це схема, що показує, як проходить реалізація щорічного продукту суспільства та як формуються передумови відтворення. Ф. Кене свідомо абстрагувався від деяких моментів: спрощував процес реалізації, робив припущення про незмінність цін, ігнорував обмін усередині класів і зовнішню торгівлю, розглядав лише просте відтворення. Геніальність "Економічної таблиці"* — у тому, що вона є першою вдалою спробою показати головні пропорції й лінії реалізації суспільного продукту, об'єднавши численні акти купівлі-продажу та рух грошей і товарів. Ідеї, закладені у творах Ф. Кене, стали першоосновою майбутнього економічного моделювання.

Фізіократична система А. Тюрго — не проста пропаганда поглядів Ф. Кене, а більш глибокий аналіз капіталістичних відносин. Свою економічну доктрину А. Тюрго виклав у праці "Роздуми про створення і розподіл багатств" (1776), яка складається зі 100 тез. Відмовившись від трудової теорії вартості, А. Тюрго заклав основи теорії корисності. Він розрізняв суб'єктивну та об'єктивну цінність товару: перша є оцінкою речі її власником, друга встановлюється на ринку залежно від попиту й пропозиції. Основою вартості товару в А. Тюрго стає споживна вартість, або корисність речі, яка суб'єктивно оцінюється продавцями та покупцями. Ця концепція значно вплинула на подальше формування суб'єктивістської теорії корисності, яка посідає провідне місце в сучасній економічній науці, зокрема мікроекономіці. Досліджуючи категорію прибутку, А. Тюрго визначив три його складові: підприємницький доход, оплату праці, ризику й здібностей підприємця та земельну ренту. Досягненням ученого було розкриття ним сутності генезису найманої праці, появу якої він пояснював відчуженням робітника від засобів виробництва. А. Тюрго підтримав трирівневу класову структуру суспільства, запропоновану Ф. Кене, але виокремив у класах фермерів і промисловців, з одного боку, робітників, з іншого — капіталістів.

Економічне вчення Адама  Сміта (1723—1790), видатного англійського економіста, представника класичної школи політекономії, стало узагальненням мануфактурного періоду розвитку капіталізму. За часів А. Сміта Великобританія перетворилася на економічно найрозвиненішу країну світу завдяки швидкому розвитку промисловості, появі капіталістичних відносин у сільському господарстві, експансії зовнішньої торгівлі. Зазначені процеси дали змогу цьому геніальному економісту проаналізувати новий капіталістичний спосіб виробництва та притаманні йому економічні відносини. Працею всього життя А. Сміта схала книга "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776), у якій раніше нагромаджені людством економічні знання узагальнені й перетворені в систему економічної науки на засадах загальних теоретичних принципів. А. Сміт, як і інші представники класичної школи, користувався методом логічної абстракції. Він прагнув дослідити внутрішні зв'язки економічної системи, приховані "взаємовідносини" економічних категорій, тобто застосовував ендотеричний метод дослідження. З іншого боку, вчений намагався показати конкретну картину економічного життя, виробити рекомендації щодо економічної політики, дослідити видимі процеси конкуренції виробників (екзотеричний метод). Двоїстість і непослідовність економічної теорії А. Сміта відзначав К. Маркс, високо оцінивши першу її складову й нехтуючи другою. Економічна думка Заходу схвально поставилася до таких визначальних ідей цього видатного економіста, як свобода людини, особи, вільна конкуренція, невтручання держав:! в економіку. Саме ці принципи стали теоретичною основою сучасних концепцій економічного консерватизму, неолібералізму, соціального ринкового господарства. Тому на їх аналізі варто зупинитися докладніше.

Вихідним пунктом своєї  теоретичної системи А. Сміт визначав "абстрактну" людину, якій від  природи притаманний егоїзм. Дотримуючись постулатів теорії природного порядку, А. Сміт запевняв, що людьми рухають  виключно егоїзм і думка про власну вигоду, користь для себе. Люди, які обмінюються працею та її продуктами, роблять послуги одна одній, керуючись лише прагненням до особистої вигоди, — від інших мотивів поведінки "економічної" людини А. Сміт абстрагується. Дбаючи про власні інтереси, кожна людина сприяє дотриманню інтересів усього суспільства, зростанню продуктивних сил. "Невидима рука", яка керує складними взаємозв'язками господарської діяльності людей, визначена А. Смітом таким чином: "Він (індивід— О. Н.) має на увазі лише свій власний інтерес, дбає лише про власну вигоду, причому в цьому випадку він невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в його наміри. Дбаючи про свої власні інтереси, він часто дієвіше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне служити їм".

Економічне життя, на думку  А. Сміта, підпорядковане об'єктивним закономірностям, які не залежать від волі й свідомих прагнень людей. Таким чином, А. Сміт визнає стихійні й об'єктивні закони економічного розвитку, але ототожнює природний порядок з капіталізмом вільної конкуренції. Суть системи природної свободи він сформулював так: "Кожній людині, яка не порушує законів справедливості, надається право абсолютно вільно дбати ... про свої власні інтереси та конкурувати своєю працею й капіталом з працею й капіталом будь-якої іншої особи й цілого класу".

Теорія поділу праці А. Сміта була відповіддю на запитання: що пов'язує індивідів-егоїстів у єдине суспільство? А. Сміт показав, що коли кожна людина спеціалізується на виробництві одного предмета, усі індивіди стають залежними один від одного, а суспільство стає трудовим союзом, побудованим на поділі праці та об'єднаним цією працею. Визнаючи "природною" схильність людей до обміну, А. Сміт стверджував, що за умов приватної власності та поділу праці кожен стає торговцем, а суспільство — торговим союзом. Учений визнавав, що обмін товарами є обміном продуктами розподіленої праці, а єдиним творцем багатства є людська праця. Він проаналізував способи підвищення продуктивності праці, що існують завдяки поділу праці:

1. підвищення майстерності окремого робітника;
2. збереження часу в разі переходу від одного виду роботи до іншого;
3. сприяння технічному вдосконаленню виробництва та виникненню машин.

Свій внесок у теорію вартості А. Сміт почав з розмежування двох аспектів товару: споживної та мінової вартості. Споживну вартість він розумів як природну властивість товару, а мінову — як створену будь-якою працею у сфері матеріального виробництва. Учений оперує поняттям "цінність" у двох його значеннях: