Автор работы: Пользователь скрыл имя, 25 Октября 2013 в 17:57, лекция
Зародження економічної думки збігається зі становленням людського суспільства. Початок викладу історії економічної думки пов'язаний з виникненням перших цивілізацій, тому що можна дослідити лише ті питання економічного мислення давнини, які були висвітлені в письмових джерелах.
Період рабовласництва почався зі встановлення класових суспільств у Месопотамії та Єгипті в IV тисячолітті до н. є. Матеріальною основою цього процесу була технологічна революція, пов'язана з початком застосування металів, переходом до інтенсивного (зрошувального) землеробства й можливістю отримання в результаті цього додаткового продукту.
Характеристика економічного життя перших цивілізацій
Економічна думка Стародавнього Сходу
Економічна думка античного світу
Аналізуючи переважно мінову вартість, А. Сміт розрізняв природну та ринкову ціну товару. Природна ціна — це середня ціна товару за умов вільної конкуренції, тому вона є найнижчою. Ринкова ціна формується на основі попиту й пропозиції, відхиляючись від природного рівня. Монопольну ціну А. Сміт визначив як найвищу, що формується природним або штучним шляхом: у першому випадку через виключні географічні та кліматичні умови, у другому — унаслідок надання державою привілеїв і пільг.
В А. Сміта можна знайти чотири протилежні теорії вартості, які "мирно" уживаються та поєднуються. Спершу вчений визначає вартість витраченою на виробництво товару працею (трудова теорія вартості). Згідно з іншою теорією вартість визначається кількістю праці, що купується за даний товар, тобто визначення вартості переноситься у сферу обміну. На думку А. Сміта, два варіанти визначення вартості (працею, що витрачена, і працею, що купується) майже ідентичні. Він неодноразово зазначав, що трудова теорія вартості може бути застосована лише в докапіталістичних умовах, бо за капіталізму закон вартості порушується. За умов капіталістичного виробництва, писав А. Сміт, обмін здійснюється безвідносно до витрат праці, а тому вартість поділяється на заробітну плату, прибуток і ренту (третє визначення). Ігнорування постійного капіталу як складової вартості дістало назву догми Сміта. Останнім, четвертим визначенням вартості в А. Сміта є таке: "Заробітна плата, прибуток і рента є трьома первісними джерелами будь-якого доходу, так само як і будь-якої мінової вартості" [50, с. 59]. Зведення вартості до доходів прямо протилежне трудовій теорії вартості.
А. Сміт започаткував класовий поділ суспільства за критерієм відношення до засобів виробництва. Кожен клас отримує свій головний доход: робітники — заробітну плату, капіталісти — прибуток, власники землі — ренту. Крім первісних доходів у результаті виробництва існують ще й вторинні як наслідок перерозподілу. Заробітну плату — доход робітника — А. Сміт оголошував продуктом праці, або природною винагородою за працю. Категорію заробітної плати він розглядав позаісторично, але не обмежував її фізичним прожитковим мінімумом людини, наголошував на значенні співвідношення сил робітників і капіталістів у встановленні заробітної плати. Виходячи з трудової теорії вартості А. Сміт визначив прибуток як продукт неоплаченої праці найманого робітника. В іншому випадку він розумів під прибутком доход промислового капіталіста, що залишився після сплати ренти земельному власнику та відсотка власнику грошового капіталу. Прибуток розглядався як породження всього авансованого капіталу, а його отримання визнавалося кінцевою метою капіталістичного виробництва. Земельну ренту, як і прибуток, А. Сміт проголосив відрахуванням із продукту праці робітника, наголошуючи на її значенні як виключному доході землевласника. Він пов'язував існування ренти з багатьма чинниками — від монополії приватної власності на землю до визначення ренти як результату дії сил природи чи як джерела вартості.
На відміну від фізіократів, які вважали продуктивним лише капітал, зайнятий у сільському господарстві, А. Сміт увесь суспільний капітал розглядав як продуктивний. Згідно з трудовою теорією вартості капітал визначався як вартість, що приносить прибуток на основі експлуатації найманої праці. Бачення капіталу як нагромадженого запасу для розвитку виробництва зумовило його поділ на основний і оборотний (А. Сміт першим запровадив ці терміни). Під оборотним капіталом він розумів товарний і грошовий капітал, тобто капітал у сфері обігу. Продовольство, матеріали, готові вироби, гроші — це елементи оборотного капіталу країни. Гроші вчений пафосно називав "великим колесом обігу", проте зазначав, що доход суспільства набирає форми матеріальних товарів, а не "колеса", яке їх переносить і поширює.
У теорії відтворення А. Сміта розглядається два основних показники — чистий доход, що є ртіленням справжнього багатства країни (у сучасній економічній теорії — національний доход), і валовий доход (сукупний суспільний продукт). Конкретизуючи погляди Ф. Кене стосовно механізму суспільного відтворення, А. Сміт чітко розрізняє грошову та матеріальну форми чистого доходу: перша складається з доходів усіх класів (прибутку, ренти, заробітної плати), які формують фонди споживання та нагромадження, а друга представлена виробленими предметами споживання й засобами виробництва. Разом з тим підкреслюється, що це не дві складові, а лише дві форми вираження того самого суспільного багатства. Суттєво, що А. Сміт розглядав повноцінний процес розширеного відтворення, а нагромадження капіталу визнавав головною умовою збільшення суспільного багатства.
Таким чином, сформульована в назві книги мета А. Сміта — з'ясувати сутність та причини формування багатства — була досягнута. Він пояснив механізми зростання приватного та національного (суспільного) багатства на основі поділу праці, теорій вартості, класового поділу суспільства, теорії доходів, капіталу та відтворення. Значення економічної теорії А. Сміта важко переоцінити: уперше була побудована цілісна система економічної науки; набрали нового змісту старі й були введені нові економічні категорії та закони; були чітко сформульовані принципи економічного лібералізму, невтручання держави в економічне життя, свободи конкуренції. А. Сміт став засновником систематизованої науки, генератором нових ідей, які були сприйняті й розвинуті наступними поколіннями економістів: від Ж. Б. Сея та Д. Рікардо (початок XIX ст.) до А. Маршалла (кінець XIX ст.), В. Ойкена та М. Фрідмена (кінець XX ст.).
Видання книги "Дослідження про природу та причини багатства народів" А. Сміта, що поєднала всі відомі людству напрямки економічних досліджень і вперше показала економічну науку як логічну й цілісну систему, спонукало наступне покоління економістів до постійного пошуку нових ідей і теоретичних рішень. Жодному з послідовників А. Сміта — економістів першої половини XIX ст. — не вдалося охопити весь спектр економічних проблем. Кожний з них досліджував лише окремий напрямок економічної науки. До найвідоміших "смітіанців" належать Т. Р. Мальтус і Д. Рікардо в Англії та Ж. Б. Сей і С. Сісмонді у Франції.
Економічне вчення А. Сміта хоч і було всеохоплюючим, але залишалося теорією XVIII ст. (мануфактурного капіталізму та вільної конкуренції). Тому воно потребувало доробки й уточнення внаслідок виникнення нових явищ у капіталістичній системі. Господарська практика поставила перед економічною теорією нові проблеми: насамперед з'явилися такі незнані соціально-економічні явища, як кризи перевиробництва та безробіття, існування яких не вписувалося в існуючу "смітіанську" схему й потребувало належного теоретичного обґрунтування. З цим пов'язаний перехід від проблематики багатства до досліджень сфери реалізації, причин кризових явищ, соціальної нерівності тощо. Дотримуючись хронології, розпочнемо з Т. Р. Мальтуса.
Томас Роберт Мальтус (1766—1834) трудовій теорії вартості протиставив видозмінений варіант одного з трактувань вартості А. Сміта. Він визначив вартість працею, що купується на даний товар. Вартість пропорційна витратам виробництва, до яких учений зараховував витрати живої й уречевленої праці та прибуток на авансований капітал. Таким чином, Т. Р. Мальтус включав прибуток безпосередньо у вартість товару разом з працею та вважав його незалежним від праці. Прибуток він визнавав номінальною надбавкою до ціни товару, а офера обігу — такою, де цей надлишок з'являється за рахунок продажу товару дорожче від вартості. Із цього випливало, що кожен, хто вигравав би як продавець, одразу втрачав би як покупець, тобто прибуток завжди лишається нереалізованим. Вирішення проблеми реалізації Т. Р. Мальтус вбачав в існуванні непродуктивних верств населення (землевласників, чиновників та ін.), які купують, нічого не виробляючи, і уможливлюють отримання прибутку капіталістами. У цьому полягає сутність так званої теорії третіх осіб. У праці "Принципи політичної економії" (1820) Т. Р. Мальтус, по суті, спростовує закон Ж. Б. Сея (який ми розглянемо далі), аргументуючи невідповідність між попитом і пропозицією категорією "недоспоживання".
Т. Р. Мальтус надав нового звучання проблемі народонаселення ("Дослід про закон народонаселення", 1798) у зв'язку з виникненням економічних криз, що призводили до втрати роботи й засобів існування значною частиною робітників. Ідеологічне підґрунтя його книги — боротьба за обмеження впливу соціалістичного вчення, проти вимог рівномірного розподілу матеріальних благ між усіма верствами населення. Т. Р. Мальтус вважав (подібно до китайських філософів), що уникнути бідності широ :их народних мас можна шляхом морального виховання й освіти на ;елення, а "закони про бідних" лише ускладнюють ситуацію, оскільки привчають людей до безвідповідальності та утриманства.
Т. Р. Мальтус спробував відкрити "вічний" закон народонаселення, базуючись на концепції спадної родючості ґрунту, згідно з якою засоби існування людей не можуть зростати швидше, ніж в арифметичній прогресії. Учений стверджував, що аналогічно до природи, де рослини й тварини здатні безмежно розмножуватися, населення збільшується в геометричній прогресії. У невідповідності темпів зростання населення та засобів існування Т. Р. Мальтус і бачив свій "вічний" закон, який діє постійно, неминуче прирікаючи надлишок населення на нестатки, голод і смерть. Закони природи він механічно переніс на суспільство, хоча на відміну від живої природи світ людей не тільки витрачає та споживає, а й виробляє та збільшує своє багатство.
Жан Батіст Сей (1767—1832) був першим економістом за межами Англії, який сприйняв, збагатив і розвинув теоретичні постулати А. Сміта. У своїй головній праці "Трактат політичної економії" (1803) він запропонував класифікацію політичної економії, згідно з якою вона поділялася на три самостійні частини: виробництво, розподіл та споживання. У межах кожної з них учений обстоював технологічний підхід до розгляду явищ і процесів. Трудовій теорії вартості Ж. Б. Сей протиставив теорію корисності, згідно з якою виробництво створює корисність, яка надає предметам цінності.
Значне місце в економічній системі Ж. Б. Сея посідає теорія трьох факторів виробництва (модифікований вираз триєдиної формули доходів А. Сміта). Спираючись на те, що у процесі виробництва беруть участь три фактори — праця, капітал (засоби виробництва) і земля — і кожен з них у певний спосіб впливає на створення вартості, Ж. Б. Сей розрізняв три види доходів, стверджуючи, що праця створює заробітну плату, капітал — прибуток, земля — земельну ренту. Відмінність між підприємцями та робітниками відсутня: доходи перших є також винагородою за працю, пов'язану з керуванням, певним талантом і ризиком.
Сучасна економічна наука повністю сприйняла означену теорію факторів виробництва Ж. Б. Сея, додавши четвертий фактор — підприємницьку здібність (її має лише 5-7 % працездатного населення) [31, с. 37—38]. Свого часу теорія трьох факторів була цінною як антитеза трудової теорії вартості, сучасне ж її наукове значення полягає в започаткуванні факторного аналізу виробництва на рівні підприємств.
Теорія збуту, запропонована Ж. Б. Сеєм, обґрунтувала гармонійність капіталістичного відтворення, неможливість загальних криз перевиробництва виходячи з припущення, що інтересом усіх виробників є обмін товарів. Ж. Б. Сей зазначав, що кожен продавець є водночас покупцем, тобто будь-яка пропозиція породжує попит, тому можливе лише часткове перевиробництво в певних галузях, яке пояснюється недовиробництвом в інших.
Твердження про те, що будь-яка пропозиція народжує адекватний попит, називається законом Сея, або законом ринків. Загальні кризи перевиробництва, періодично повторювані з 1825 р., по суті, спростували це твердження, оскільки кризовими явищами були охоплені всі без винятку галузі виробництва. Проте закон Сея й донині зберігає одіозний характер. За ставленням до нього, тобто до питання про можливість саморегулювання ринкової економіки без будь-якого зовнішнього впливу (зокрема, державного), відбувається поділ сучасних економістів на прихильників класичної ліберальної традиції та альтернативних (передусім кейнсіанських) методів.
Сімон де Сісмонді (1773—1842), з одного боку, започаткував дрібнобуржуазний напрямок в економічній думці та критику існуючого суспільного ладу, а з іншого — продовжив класичну економічну традицію. У цій темі висвітлимо ті економічні ідеї вченого, які не суперечать класичній політекономії. По-перше, С. Сісмонді був прихильником трудової теорії вартості, розглядаючи прибуток, ренту й заробітну плату тільки як різні форми користування продуктами людської праці. Тому робився висновок про експлуататорську природу доходів. По-друге, проголошуючи примат споживання над виробництвом і ототожнюючи вартість суспільного продукту з доходами, С. Сісмонді вважав, що для реалізації виробленого продукту необхідно, аби виробництво повністю відповідало доходам суспільства.
Таким чином, існування кризових явищ в економіці пояснювалося не надмірним обсягом споживчих витрат, а навпаки, недоспоживанням, ситуацією, коли певна кількість товарів не знаходить споживача. Це пояснювалося тим, що заробітна плата робітників зростає значно повільніше, аніж випуск товарної продукції; у свою чергу, капіта-гасти-підприємці також відносно зменшують своє споживання внаслідок збереження частини доходу для виробничого нагромадження. У результаті цього сукупний попит на споживчі товари стає недостатнім, і виникає криза перевиробництва, тобто пропозиція не породжує адекватного попиту.
Економічні праці Давіда Рікардо (1772—1823) були написані в період промислового перевороту, переходу від мануфактурної промисловості до великої промислової індустрії на початку XIX ст. У своїй головній праці "Начала політичної економії та оподаткування" (1817) Д. Рікардо спробував довести, що політична економія підпорядковується закону вартості та іншим об'єктивним законам. Він послідовно дотримувався трудової теорії вартості, наголошуючи, що всі доходи утворюються у виробництві. Предметом економічної науки Д. Рікардо вважав визначення законів розподілу суспільного багатства. Методології вченого бракувало історичного підходу в економічних дослідженнях.