Колективізація та її наслідки для українського народу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

 

Інститут історії, етнології та правознавства

імені О.М. Лазаревського

 

 

 

"Колективізація та її наслідки  для

українського народу"

 

 

Курсова робота з дисципліни

"Історія України"

 

 

Виконала:

студентка 42 гр.

заочної форми навчання

Кезля В. Л.

 

Перевірив:                                                                                                      

                                                                                                                           Науковий керівник :

 

 

 

                                                          ЧЕРНІГІВ 2012

ЗМІСТ:

ВСТУП……………………………………………………………………………….	3
1 ЦІЛІ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ ТА ІЇ ПОЧАТОК………………………………….	5
1.1. Зміна економічного  курсу СРСР у 1927р. ........................................................	5
1.2. Ліквідація  “куркульського прошарку”………………………………………..	11
2 ХІД КОЛЕКТИВІЗАЦЇ  В УКРАЇНІ……………………………………………..	17
2.1. Темпи колективізації в Україні………………………………………………..	17
2.2. Форми колективного  господарства……………………………………………	20
2.3. Завершення  суцільної колективізації…………………………………………	24
3. ТРУДНОЩІ СТАНОВЛЕННЯ КОЛГОСПНОГО ЛАДУ ТА НАСЛІДКИ КОЛЕКТИВІЗІЦІЇ…………………………………………………………………..	30
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………	36
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА...................................................................................	38

 

 

ВСТУП

 

  Робота присвячена висвітленню проблем радянської колективізації 1928-1933 р. В сферу роботи потрапляють питання дослідження причин та передумов колективізації, особливостей колективізації в Україні та дослідження наслідків переведення села на планові рейки. Важлива роль відводиться особистісному фактору партійного керівництва республіки у тогочасних подіях, зокрема, висвітлюється діяльність Косіора C.В., Молотова В. М., Шліхтера О.Г.

       Метою роботи є прослідкувати утвердження радянської влади на селі.

Досягнення  мети здійснюється через реалізацію таких завдань:

• дослідити причини і передумови початку колективізації у 1927 р.;
• визначити і прослідкувати темпи колективізації 1927-1933 рр.;
• розглянути “куркульський” фактор у колективізації;
• визначити наслідки колективного ведення господарства.

Об’єктом дослідження  є радянізація сільського господарства у 1928–1933 роках, тобто період “великого перелому”.

Предметом дослідження  виступають методи і характер колективізації сільського господарства в Україні.

Історіографія дослідження.

Тему колективізації сільського господарства досліджували вітчизняні і зарубіжні вчені.

Вітчизняну  історіографію, у свою чергу, можна  поділити на радянську і новітню. Радянська історіографія розглядає  колективізацію у позитивному значені: визначаються успіхи, високі показники  заготівлі продуктів і замовчуються геноцид проти українського народу 1932–1933 рр. Новітня українська історіографія подає проблематику у новому баченні. Досліджуються дійсні масштаби колективізації, її грабіжницька і злочинна мета та наслідки (С. Кульчицький, В. Марочко, В. Даниленко, І. Білас та ін.).

На увагу  заслуговує зарубіжна історіографія, що знайшла своє відображення у працях української діаспори (О. Субтельний, В. Жуковський та ін.) та західних істориків (Р. Конквест, Дж. Мейс та ін.). Проблематика знайшла своє висвітлення у злочинному світлі радянської тоталітарної системи, що пройшлася “чорним вороном” по українському селі, зруйнувавши його традиційне господарювання і прирікши до сьогодні на злиденне, нужденне існування.

 

 

1 ЦІЛІ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ  ТА ІЇ ПОЧАТОК 

1.1. Зміна економічного  курсу СРСР у 1927р.

 

У партійно-державному керівництві СРСР точилася гостра боротьба навколо питань щодо подальшого розвитку країни. Прискорення економічного розвитку, створення новітніх галузей промисловості, модернізація сільського господарства, всіх сфер життя були об'єктивною необхідністю, з якою в керівництві ВКП(б) погоджувалися всі. Без цього надії на створення соціалістичного суспільства всередині країни і близьку світову революцію ставали нездійсненими. Розбіжності виникли лише щодо темпів розвитку, джерел індустріалізації, пріоритетів різних галузей народного господарства. Навколо цих питань розгорнулася боротьба, коли особисті та групові амбіції керівників заступали суспільство з його реальними потребами.

Гострої критики  зазнав, зокрема, суперник Сталіна у  боротьбі за лідерство у партії Л. Троцький. Його звинувачували у «підкопі під неп», закликах до індустріалізації за рахунок зниження закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію і підвищення їх на промислову. Майже всі керівники України, в тому числі Л. Каганович (тоді генеральний секретар ЦК КП(б)У), Д. Мануїльський, Г. Петровський, М. Скрипник, В. Чубар виступили проти Л. Троцького. Нечисленні його прихильники в Компартії України - І. Дашковський, Н. Гордон, М. Голубенко, Я. Дробніс - не мали підтримки.

XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 p.) висловився за прискорення темпів розвитку народного господарства при збереженні рівноваги між різними галузями, за госпрозрахунок та інші елементи непу. Й. Сталін переконав більшість з'їзду, в тому числі М. Бухаріна та його прихильників, виключити Троцького з партії. Тим самим з політичної арени був усунутий один з найпослідовніших противників Й. Сталіна. Останньому це відкрило шлях до необмеженої влади в партії та державі.

 

XV з'їзд ВКП(б)  прийняв директиви щодо першого  п'ятирічного плану розвитку господарства СРСР. Модернізаційні процеси, згідно з цим планом, мали охопити усі сфери життя, у тому числі сільське господарство [19, 255].

Відповідно  до основних показників п'ятирічного плану розроблялися плани економічного розвитку України. У травні 1929 p. вони були затверджені XI Всеукраїнським з'їздом рад.

Капіталовкладення в економіку України центр  визначив у сумі 13 млрд крб. Це досить багато, якщо зважати, що в цілому на капітальне будівництво в СРСР планувалося виділити 64 млрд крб. Планувалося завершення будівництва Дніпровської гідроелектростанції, інших електростанцій, спорудження багатьох шахт, заводів, фабрик. Виробництво електроенергії передбачалося збільшити в 2,5 рази, продукції машинобудування, головним чином важкого, — у 3 рази, хімічної промисловості — у 3,5 рази.

П'ятирічний  план потребував великих зусиль українського народу, але не обіцяв відповідного поліпшення його життя. Він закріплював  традиційну структуру народного  господарства, усталену ще до революції, котра ґрунтувалася на видобувних галузях і первинній обробці сировини [19, 256].

Розвивати промисловість  планувалось через перекачування  коштів з сільського господарства. Але для цього треба було привести в дію надзвичайні заходи, що давали б можливість інакше, ніж через ринок, тобто значно вигідніше для держави, розподілити вироблену сільськогосподарську продукцію. Однак ці заходи були нездатні змусити селянина-господаря виробляти продукцію в потрібній для держави кількості. Справу могло владнати тільки вилучення у селян засобів виробництва і перетворення їх у найману робочу силу, яка працює за командою і не розпоряджається виробленим продуктом. Зручним шляхом для цього була комунізація селянства. Ось чому вже у 1927 p., тобто до запровадження надзвичайних заходів, генсек сформулював незвичний термін — «всеосяжна колективізація». Він тут же пом'якшив політичний ефект від нового словосполучення, бо відніс його до невизначеного майбутнього. Але всеохоплююча, або, як стали пізніше говорити, суцільна колективізація швидко перетворилася на лозунг поточного моменту [18, 83-84].

Відразу після  завершення роботи XV з'їзду ВКП(б) почався  перегляд його рішення вести господарське будівництво в рамках нової економічної політики. Приводом до цього стала хлібозаготівельна криза взимку 1927/28 p. Урожай 1927 p. був невисоким. Ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян, тому вони не погодилися здавати зерно на заготівельні пункти. Подібна ситуація мала місце взимку 1925/26 p. Тоді для оздоровлення обстановки довелося підвищити закупівельні ціни і «заморозити» деякі новобудови.

Однак 1928 p. події розгорталися за іншим сценарієм. У січні Й. Сталін у виступах перед місцевим партійно-радянським активом Сибіру звинуватив заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників судів та прокуратури застосувати до них 107-му статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Це був перший крок до згортання непу. Економічні методи хлібозаготівель замінювались адміністративно-судовими. По суті, йшлося про повернення до продовольчої розкладки [19, 256-257].

Аналіз кризи хлібозаготівель  розглядався на квітневому і липневому  пленумах ЦК ВКП(б) 1928 p. На цих пленумах виявилися розбіжності в підходах Й. Сталіна і М. Бухаріна до розв'язання економічних проблем. М. Бухарін був одним з найпослідовніших прихильників непу. Кризу хлібозаготівель 1927—1928 pp. він пояснював недоліками в роботі державного апарату, його невмінням враховувати економічну кон'юнктуру. Зі свого боку, Й. Сталін головну причину кризи вбачав у виступах проти радянської влади «класових ворогів», передовсім зміцнілого за умов непу селянства. На його думку, по мірі «просування до соціалізму» опір «класового ворога» зростатиме. Ця теорія всі труднощі й проблеми в економіці та інших сферах суспільного життя списувала на прояви підступності противників радянської влади. А через те і подолання труднощів соціально-економічного розвитку зводилося до боротьби із «внутрішнім ворогом».

Незгода з поверненням  до методів «воєнного комунізму» проявлялась і серед партпрацівників в Україні. На липневому пленумі ЦК КП(б)У 1928 p. секретар Запорізького окружкому М. Ікс заявив: «Я не без деякого остраху хочу внести пропозицію, що пролунає різким дисонансом. Я хочу запропонувати з 1 липня, або із сьогоднішнього дня, припинити ударні темпи хлібозаготівель, які ми тепер проводимо... Треба прямо заявити, що останнім часом ми хліб не купуємо, а збираємо». Пропозиція М. Ікса була відкинута, а настрої, що відбилися в його промові, секретар ЦК КП(б)У П. Постишев оголосив «небезпечними».

Після поїздки Сталіна  до Сибіру по СРСР прокотилася хвиля  арештів селян, яка охопила й  Україну. Протягом 1928-1929 pp. у республіці «за спекуляцію» було притягнуто до суду 33 тис. селян. Заможні господарства обкладалися великим податком. 5 % селянських дворів оцінювались як куркульські. ЦК КП(б)У 1928 p. направив на село 6 тис. активістів для організації хлібозаготівель. За допомогою надзвичайних заходів у СРСР було заготовлено 115 млн. ц хліба, у тому числі в Україні 42 млн. ц, або майже 37 % [19, 257].

Сталін не наполягав на стопроцентній колективізації, хоч  відстоював її суцільність. Це — не парадокс. Справа в тому, що генсек чудово розумів: селянин міг змиритися  з відчуженням власності тільки під реальною загрозою взагалі втратити її, а тому потребував «заохочувального» прикладу розкуркуленого сусіда. У запланованих «соціалістичних» перетвореннях найзаможнішій частині селян випало зіграти роль куркулів. Якщо проти колгоспів протестували найбідніші селяни, соціальне становище їх не рятувало. Спеціально для такого випадку вигадливі апаратні чиновники знайшли новий політичний жупел — «підкуркульник».

Здобутки кооперативного руху, як і заповіт засновника партії, аніскільки не перешкоджали Сталіну проштовхувати свій лозунг суцільної колективізації. Бухарін прилюдно заявляв, що в країні відбувається воєнно-комуністична переоцінка ролі виробничих товариств, що в наявності забуття ленінської концепції кооперування, коли стовповою дорогою до соціалізму визначаються не

кооперативи, а колгоспи. Сталін на це відповів, що колгосп — також вид кооперації, причому найдосконаліший. Таке протиприродне поєднання двох принципово різних типів колективних господарств поступово увійшло в суспільну свідомість і втілилося у стереотип «колгоспно-кооперативна форма власності». Поєднання відбулося тільки на словах. На практиці ж одразу після здійснення колективізації всі форми сільської кооперації, крім споживчої, було ліквідовано, а споживчу — одержавлено.

Курс на суцільну колективізацію офіційно проголосив листопадовий (1929 p.) пленум ЦК ВКП(б). На ньому було заслухано окрему доповідь Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». У відповідній постанові відзначалося, що Україна має розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. Партійно-державному керівництву України пропонувалося посилити темпи колективізації [18, 84].

Орієнтуючись  на позицію генсека, Молотов і  Каганович на пленумі висловилися  за здійснення суцільної колективізації протягом року. З ними солідаризувався Косіор. Однак інші учасники пленуму наполягали на тому, щоб завершити колективізацію за більш тривалий строк, у межах п'ятирічки. Пленум вирішив утворити комісію під керівництвом наркомзема СРСР Яковлєва для розробки питань, пов'язаних з колективізацією. Рекомендації комісії було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україну віднесли до регіонів, де колективізацію планува­лося закінчити восени 1931 p. або навесні 1932 p.

Колективізація  була задумана Сталіним як комунізація, з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення. Щоправда, в офіційних партійно-державних документах йшлося про артільну форму господарств, але в інструкціях, якими вони супроводжувалися, артіль ця мала вигляд комуни. Під час кампанії по колективізації почали усуспільнювати корів, дрібну худобу, птицю. Це зустріло рішучий опір селянських мас і різко загострило політичне становище. Сталін змушений був відступити. У статті «Запаморочення від успіхів», надрукованій у газеті «Правда» на початку березня 1930 p., він назвав порушення добровільності при вступі в колгосп та ігнорування присадибної ділянки колгоспника «перегинами» і поклав відповідальність за них на місцеві власті. Маневр заспокоїв селянство, а потім колективізація продовжувалася уже в артільній формі [18, 85].