Колективізація та її наслідки для українського народу

Отже, з 1927 р. готувалася нова програма політичного і економічного розвитку СРСР. Потреба індустріалізації країни, що була викликана міжнародною  напруженістю, повинна була знайти джерела фінансування та розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Ліквідація  “куркульського прошарку”

 

Стало звичним  твердження про те, що колективізація селянських господарств виявилася  потрібною для того, щоб індустріалізувати  країну. Справді, індустріалізація здійснювалася передусім на кошти найбільш чисельного та безправного класу радянського суспільства — примусово загнаного в колгоспи селянства.

Проте індустріалізація не була для компартійно-радянського керівництва самоціллю. Воно прагнуло позбавити сільських виробників приватної власності, яка забезпечувала їхню економічну незалежність від держави, взяти під свій цілковитий контроль виробництво й розподіл продовольства. Без колективізації вожді партії не могли здійснювати в повному обсязі диктатуру, а тому, як це засвідчив досвід 1920 p., не могли домогтися своїх головних цілей усередині країни та на міжнародній арені.

Компартійно-радянські органи влади готувалися до здійснення суцільної колективізації довго й ретельно. Під час підготовчої роботи стало зрозумілим, що селяни-власники й переважна більшість бідноти не збираються з власної волі вступати до колективних господарств. Не допомагали ні пропагандистські зусилля, ні матеріальні пільги, що надавалися державою новим колгоспам. Із 1927 p. органи державної безпеки активізували вилучення зброї, яка нагрома­дилася в селах за роки війни. Це означало, що радянська влада всерйоз готується до здійснення колективізації насильницькими методами. Основним було обрано метод "ліквідації куркульства як класу" [11, 147].

Політика "обмеження  й витіснення капіталістичних елементів", яка здійснювалася на селі в 1928-1929 pp., внесла істотні корективи в  соціальний склад селянства. Проведене в 1927 p. ЦСУ УСРР обстеження засвідчило, що із загальної кількості 5 млн.  14,7 тис. селянських господарств до підприємницьких, тобто, "куркульських", можна було зарахувати за сукупністю соціально-економічних ознак 204,5 тис., тобто, менш як 4%. У 1929 p., коли ухвалювалося рішення про перехід до ліквідації куркульства як класу в районах суцільної колективізації, в Україні залишилося тільки 73 тис. господарств, що використовували найману працю (1,4% загальної кількості). Переважна більшість селян, яких статистика зарахувала до куркулів, перейшли на господарювання власними силами.

Однак політика суцільної колективізації не могла обійтися без "куркуля". Тому ця соціальна динаміка не популяризувалася. Навпаки, "куркульський" прошарок штучно розширювався за рахунок селян-власників, які “експлуатували” найману працю в минулому, або перебували колись у петлюрівських та білогвардійських військах, або воювали в антирадянських партизанських загонах. Інакше кажучи, на селі відроджувалося властиве громадянській війні протистояння соціальних сил.

Зумисне розпалювання соціальної напруженості несло в собі небезпеку підриву продуктивних сил сільського господарства. Сталін ішов на це свідомо, бо його метою було насадження колгоспів як необхідного елемента командної економіки. Селяни могли б змиритися з колгоспами тільки під реальною загрозою розкуркулення. Тому їх слід було залякати прикладом розкуркуленого сусіда. Найбільш заможну селянську верству прирікала на знищення сама логіка колективізації. Перефразовуючи Вольтера, можна сказати так: якби не існувало "куркуля", його слід було б вигадати. Його й вигадували, якщо підприємницьких господарств не вистачало. У кожному селі були різні за ступенем заможності господарства. Більш заможним випадала роль "куркуля" [11, 148].

     Після проголошення Сталіним у грудні 1929 p. на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів нової класової політики щодо селянства місцеві органи влади не могли зорієнтуватися, як цю політику втілювати в життя. Тому розкуркулення провадилося явочним порядком і по-різному. Іноді селянські господарства ліквідувалися, іноді експропріювалися тільки реманент та худоба зверх тих зрівняльних норм, які існували в даній місцевості (подібно до того, як це відбувалося на початку 20-х pp.).

У другій половині січня 1930 p. спеціальна комісія політбюро під керівництвом В.Молотова розробила план кампанії з розкуркулення. Його було затверджено в таємній постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня "Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". За цим документом, власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії.

До першої належали учасники й організатори антирадянських виступів. Вони мали бути “ізольовані” в тюрмах і концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто чинив "менш активний опір" кампанії розкуркулення, їх разом із сім'ями виселяли в північні райони країни. До третьої категорії зараховувалися всі, хто не опирався розкуркуленню, їм давалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Ремарка про  зарахування розкуркулюваних судовими органами до певних категорій не додавала правосудності цьому документові. В ньому називалися точні цифри селянських дворів, які підлягали включенню до першої (52 тис.) і другої (112 тис.) категорій. Тобто, авторам постанови заздалегідь було відомо, скільки селян (і в яких саме формах) чинитимуть опір майбутній кампанії.

1 лютого 1930 p. ЦВК  і РНК СРСР ухвалили постанову "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством. Цією постановою насиллю надавалася видимість законності. Оголошувалося про скасування законів, які дозволяли оренду землі та найману працю в сільському господарстві, а також про конфіскацію в куркулів засобів виробництва. Списки розкуркулюваних із поділом на категорії мали складатися за постановою наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райвиконкомами. В Україні в розкуркуленні активну участь брали комнезами. До початку березня вони створили 7762 групи сприяння колективізації. Конфісковане майно передавалося колгоспам як пайовий внесок незаможників [11, 148-149].

Перша хвиля  розкуркулення тривала з другої половини січня до початку березня 1930 p. Вона охопила в Україні 309 районів, де налічувалося 2 млн. 524 тис. селянських дворів (із загальної кількості 5 мли. 54 тис. в 581 районі). За станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, тобто, 2,5%.

На період весняної сівби експропріація заможних господарств тимчасово припинилася. У квітні спеціальні комісії перевірили правильність висилки розкуркулених сімей у райони Півночі. Було розглянуто 10 495 заяв депортованих з УСРР і встановлено, що 943 господарства (9% загальної кількості) розкуркулено неправильно, їм було дозволено повернутися, відшкодовувалося конфісковане майно. Так створювалася видимість законності  [11, 149].

Новий наступ на середняка розпочався з вересня. Україні було «спущено» завдання подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 p. в основному завершити суцільну колективізацію зерновиробних районів. Скрізь, де відбулося розкуркулювання, треба було знову ставити на порядок денний лозунг «ліквідації куркуля як класу» і підшукувати на роль куркулів інші кандидатури. Якщо після першої хвилі розкуркулювання частина «куркулів» ще залишалася на місці, то під час другої — у віддалені райони країни депортували всіх.

Загалом за роки колективізації було експропрійовано, як оголосив у 1934 p. Постишев, близько 200 тис. селянських господарств. Ця цифра підозріло збігається з оцінкою кількості «куркульських» господарств, що її подавали статистичні органи в 1927 p. Фактично ж під час колективізації зникло майже вдвоє більше селянських господарств. Щоправда, значна частина їх розпалася з волі самих селян. Не бажаючи прийняти новий порядок, вони розпродували майно, кидали землю і виїздили на новобудови [18, 85–86].

Кампанія розкуркулення здійснювалася терористичними методами. Ізольовані один від одного, селяни-власники не могли протистояти державному апарату й своїм односельцям із числа бідняків та наймитів, яких апаратники нацьковували на них. Коли ж незаможники не погоджувалися виконувати нав'язувану їм роль і приєднувалися до протестів проти колективізації, злиденний майновий стан не гарантував їм безпеки. Кмітливі чиновники винайшли для таких бунтарів політичний неологізм "підкуркульник", що дозволяло репресувати їх як "куркулів .

 

Переважна частина  сімей, охоплених першою хвилею розкуркулення, залишалася на місцях. Вони повинні  були селитися групами від 10 до 50 чоловік  у спеціально збудованих виселках. Кожній сім'ї планувалося надати мінімум засобів виробництва й земельну ділянку. За задумом, основні сільськогосподарські роботи мали виконуватися об'єднаними зусиллями, для чого утворювалися ланки-п'ятихатки. Адміністративна влада у виселках належала комендантові, призначеному райвиконкомом.

Проте будівництво  виселків виявилося мертвонародженою ідеєю. За даними зі 156 районів, де до кінця 1930 p. розкуркулили по третій категорії 28,3 тис. селянських сімей, на виселках проживало тільки 3,7 тис. У своїх селах залишалося 17,3 тис., а всі інші вибули в невідомому напрямку [11, 151].

Селянські господарства гинули не тільки в кампанії розкуркулення. У 1928-1929 pp. вони знищувалися шляхом продажу  майна з торгів у разі невиконання "зобов'язань" по хлібозаготівлях  або за несплату індивідуальних податків (так зване експертне оподаткування найзаможніших селян). У січні 1930 p. було опубліковано постанову ЦВК й РНК СРСР "Про заходи боротьби з хижацьким забоєм худоби". Відповідно до неї, куркулі, які вирізали власне поголів'я та підбурювали до цього інших селян, притягувалися до кримінальної відповідальності. Вони засуджувалися до позбавлення волі або виселення у віддалені регіони. Багато господарств ліквідувалися з волі самих власників [11, 152].

Таким чином, після 1929 p. в українському селі надовго  утвердилися сваволя й хаос. Під  загрозою невідворотних репресій з боку органів державної безпеки місцеве начальство старанно втілювало в життя одержувані з вищих інстанцій циркуляри із конкретними завданнями на розкуркулення найбільш заможних і залучення в колгоспи всіх інших селян. Зловживання владою в такій ситуації набуло потворних форм.

Ціллю колективізації було позбавлення селянства засобів  на виробництво, а відтак і втрата останніми права на вироблений продукт. Селяни перетворюються на безправну, дешеву робочу силу держави, що використовує їх у власних інтересах.

Отже, у 1927 р. Сталін готував передумови для скасування нової економічної політики, об’єднання селян у колгоспи під загрозою розкуркулення й накладення на ці колгоспи тяжкої продрозкладки. Однією з причин переходу до доби “великого  перелому” була потреба індустріалізації, що диктувалась міжнародною розстановкою сил в умовах назрівання Другої світової війни. Одним із засобів індустріалізації було викачування коштів з сільського господарства. В свою чергу запроваджуючи колективізацію на селі Сталін переслідував й інші, більш глобальніші, цілі - вилучення у селян засобів виробництва і перетворення їх у найману робочу силу, яка працює за командою і не розпоряджається виробленим продуктом.

 

 

2 ХІД КОЛЕКТИВІЗАЦЇ В  УКРАЇНІ

2.1 Темпи колективізації в Україні

 

В історії суцільної  колективізації сільського господарства є дві ключові проблеми — темпи  її здійснення та форма колективних  господарств, нав'язувана державою селянству. Пов'язані з ними конфлікти  набували небаченої гостроти. У 1930 p. країна опинилася на порозі стихійного вибуху, рівнозначного громадянській війні.

Аналіз питання  про темпи колективізації слід розпочинати  з резолюції листопадового (1929 p.) пленуму ЦК ВКП(б) "Про сільське господарство України і про роботу на селі". Пленумом офіційно проголошувався лозунг “всеосяжної колективізації”. В ній говорилося: "Україна повита протягом найкоротшого строку дати зразки організації великого громадською господарства не тільки на території окремих районів, а навіть на суцільних площах, які охоплюють цілі округи, маючи на увазі протягом найближчих років суцільну колективізацію всього степового району України" [4, 219].

Резолюція не залишала сумнівів у тому, що вислів "найкоротший  строк" означав кілька років і  стосувався тільки південного регіону республіки. По суті, йшлося про здійснення суцільної колективізації УСРР у рамках першої п'ятирічки.

Безпосередньо на пленумі ЦК С.Косіор висловлювався, услід за Сталіним та іншими провідними діячами політбюро ЦК ВКП(б), за здійснення суцільної колективізації в республіці протягом року. Маючи можливість спертися на резолюцію цього пленуму, він змінив позицію й навіть спробував переконати тих місцевих апаратників, які бажали прискорити темпи втягнення селян у колгоспи. Для цього Косіор використав трибуну Всеукраїнської наради з організаційних питань, скликаної в Харкові 12 грудня 1929 p. На нараді генеральний секретар ЦК КП(б)У заявив таке: "Тепер серед партійних комітетів ми спостерігаємо великий рух за те, щоб відразу колективізувати весь округ й цілі краї. Треба запобігти такому швидкому розв'язанню цього найскладнішого, найважчого питання".

На додаток  до цього попередження в підписаному Косіором директивному листі ЦК КП(б)У місцевим партійним організаціям "Про весняну посівну кампанію й чергові практичні завдання в галузі колективізації" від 27 грудня 1929 p. було запропоновано зосередити увагу не на формальному, у відсотках, охопленні населення колективізацією, а на тому, щоб організаційно закріпити рух за утворення колгоспів [11, 152,153].

Істотні уточнення в терміни колективізації в Україні внесла постанова ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву" від 5 січня 1930 p. Комісія політбюро під керівництвом наркомзема СРСР Я.Яковлева, результати роботи якої підсумовувалися в цій постанові, зарахувала Україну до регіонів другої черги. Суцільну колективізацію в республіці потрібно було завершити восени 1931 або навесні 1932 p.