Колективізація та її наслідки для українського народу

Закон про сільгоспподаток передбачав пільги для колгоспного сектора, причому загальну суму податку від села не змінено, інакше кажучи пільги колгоспникам впроваджувались за рахунок підвищення  податку для індивідуального сектора[8, 63].

Отже, було створено штучний податково-пільговий перепад. В умовах цього перепаду від кожного  колгоспника вимагалася велика мужність, щоб написати заяву про вихід. Адже він позбавлявся податкових пільг і вод­ночас вішав собі на шию камінь оподаткування, яким тепер обкладалися одноосібники. Й навпаки: досить було одноосібнику написати заяву про вступ у колгосп, і він позбувався величезного податкового тягаря. У 1932 р. податок уже перевищував суму доходу від одноосібного гос­подарства. За таких умов господарювання ставало неможливим.

Проте податковий прес був не єдиним фактором тиску  на селян, які воліли господарювати  самостійно. Хліб та іншу продукцію реалізовувати на ринку заборонялося. Селянин мав здавати всі "лишки" державі за низькими цінами. Запроваджена Сталіним продрозкладка стала значно тяжчою, ніж у роки громадянської війни. На кожного одноосібника заводилася посівна картка з тим, щоб він сіяв стільки, скільки треба не йому, а державі. Восени селянин одержував план здачі продукції, який нерідко перевищував кількість зібраного, тож зовсім не залишалося запасів для власного харчування. Не дивно, що господарство селян-власників деградувало з фантастичною швидкістю. Доводиться дивуватися не тому, що в 1931 р. середняк пішов у колгоспи, а тому, що одноосібні господарства ще якось існували [11, 163].

Грудневий (1930 р.) об'єднаний пленум ЦК й ЦКК ВКП(б) дав директиву колективізувати не менш як 80% селянських господарств у степовій зоні й не менш як 50% — в лісостепових зонах України. Фактично до жовтня 1931 р. було колективізовано майже 87% господарств у Степу, 70% — у Лівобережному Лісостепу й 65% — у Правобережному Лісостепу. Отже, поставлене завдання виконувалося зі значним перевищенням.

У постанові "Про  темпи подальшої колективізації й завдання по зміцненню колгоспів" від 2 серпня 1932 p. ЦК ВКП(б) роз'яснював, що критерієм завершення колективізації в основному є залучення в  колгоспи не менш як 68-70% селянських господарств із охопленням не менш як 75-80% їхніх посівних площ (розрив між цифрами пояснюється тим, що "куркульські" господарства ліквідовувалися, але їхня земля приєднувалася до існуючих колгоспів). Постановою визнавалося, що колективізацію основних зерновиробних регіонів, зокрема Степової та Лівобережної України, закінчено. Й справді, тільки в поліських та прикордонних районах УСРР питома вага одноосібних господарств залишалася значною навіть у перші роки другої п'ятирічки.

Під подвійним  пресом податків і продрозкладки  двори селян-одно­осібників переставали  функціонувати як господарства. Не існує узагальнених статистичних даних, що показували б, яка частина одноосібників і далі господарювала на своїй землі, тa окремі факти свідчать: багато які з них не сіяли й перебивалися випадковими заробітками. Наприклад, у великому селі Інгулка Баштанського району в 1932 p. було два колгоспи й 121 одноосібницький дворів, з яких сіяли тільки 21 [11, 164].

Зважаючи на поширеність цього явища, політбюро ЦК КП(б)У 28 травня 1931 p. надіслало на місця директивний лист за підписами С.Косіора і В.Чубаря. У ньому вказувалося:

"Роз'яснити  одноосібникам, що відповідно  до постанови ЦВК СРСР від  12 квітня 1931 p. й закону про сільгоспподаток  податок на одноосібників, а також розрахунок по хлібозаготівлях визначатимуться в розмірах, що випливають із минулорічної площі їх посіву. Всю землю, не засіяну в строк у господарств, які ухиляються від сівби, відібрати й передати колгоспам. Щодо тих одноосібників, хто злісно ухиляється від сівби, райвиконкоми мають у примусовому порядку залучати їх коней та інший необхідний реманент для засіву відібраної землі за встановленими райвиконкомами твердими розцінками. Встановити колгоспам додаткові завдання по сівбі пізніх культур, маючи на увазі перекриття можливого недосіву індивідуальних господарств".

Цей директивний  лист керувався загальносоюзним законодавством, а не був самодіяльністю республіканських органів влади. Практична мета його зрозуміла: перешкодити ймовірному недосіву. Щоб розв'язати це завдання, законодавець не бачив жодних перепон правового характеру. Якщо при конфіскації "куркульських" господарств згадували про класовий підхід і норми "революційної законності", то в даному конкретному випадку не було й таких сумнівних мотивів. Кожного селянина, незалежно від соціального становища, можна було обкласти безрозмірним податком, довести "до двору" довільний хлібозаготівельний план, а в разі відмови господарювати за таких умов — зігнати із землі, відібрати коня й реманент. Державне беззаконня ставало юридичною практикою.

З другої половини 1931 p. відбувається злиття колгоспів, розташованих в одному населеному пункті. Воно здійснювалося  бюрократич­ним апаратом, якому було зручніше мати справу з великими колгоспами. Самих колгоспників не питали. Загальна кількість колгоспів зменшилася з 35,8 тис. у травні 1931 p. до 24,6 тис. у травні 1932. Злиття негативно позначилося на економічних показниках колгоспів.

На III Всеукраїнській партконференції в липні 1932 p. C.Kociop засудив "сверблячку до злиття". У резолюціях конференції вказувалося на те, що злиття можна допускати тільки як виняток і не інакше як за ухвалою самих колгоспників, при умові, що об'єднувані колгоспи перебувають в однаковому господарському й фінансовому стані. Все ж у місцевої влади "сверблячка" не зовсім припинилася. На кінець 1932 p. кількість колгоспів скоротилася до 23,3 тис.

Серед нечисленних  комун переважали старі, добре поставлені господарства. Більшість із них виникла на базі поміщицьких економій. Артілі стали панівною формою колективного господарства з весни 1930 p. В другій п'ятирічці вони утвердилися як єдина форма колгоспу. Відтоді термін "колгосп" став тотожним поняттю "артіль".

Починаючи з 1931 p., переважна частка продуктивних сил із приватного сектора сільського господарства перемістилася в колгоспний. Колгоспи мали взяти на себе левову пайку попиту на сільськогосподарську продукцію, який невпинно зростав. Щоб відповідати такому призначенню, вони повинні були налагодити цілком незвичну для селян організацію колективного господарювання.

Таке завдання за конкретних умов початку 30-х pp. XXст. виявилося надзвичайно важким. Втрата істотної частки продуктивних сил під час насильницької колективізації, цілковите розорення державою селянських господарств підприємницького характеру, запровадження нееквівалентного обміну між містом та селом у зв'язку з прискоренням темпів індустріалізації — все це зробило атмосферу, в якій народжувався колгоспний лад, кризовою.

3 ТРУДНОЩІ СТАНОВЛЕННЯ КОЛГОСПНОГО ЛАДУ

ТА НАСЛІДКИ КОЛЕКТИВІЗІЦІЇ

Економіка доколгоспного  села була ринковою й не потребувала  інших регуляторів. Колгоспна ж, створювана як складова частина ізольованої  від ринку командної економіки, без керівництва зверху обійтися не могла. Отже, проблема управління набувала в ній першорядного значення. Коли якість управлінських рішень не відповідала потребам, у судинах механізму колективного господарювання, побудованого на відчуженні безпосередніх виробників од засобів виробництва, виникали тромби.

Проблеми управління колективізованим сільським господарством ускладнювалися, насамперед, безпідставними адміністративно-територіальними реформами, що привели, на деякий час, до паралічу управління [11, 167].

Разом із колгоспним ладом народилося директивне управління колгоспами, за якого той, хто давав настанову, не брав на себе економічної відповідальності за її наслідки. Одержавлення колгоспів, які формально вважалися спільною власністю колективу селян, виявлялося в дріб'язковому, суперечливому, некомпетентному втручанні чиновників, зарегламентованості численними постановами, планами, нормативами, що плодилися на всіх рівнях управлінського апарату. Розмірковуючи над причинами провалу в сільському господарстві, С.Косіор на III конференції КП(б)У змушений був підкреслити: "Дуже небагато колгоспів наважуються виправити іноді вже справді цілком безглузді вказівки якого-небудь нашого планівного органу" [11, 168].

Чи не найважливішу роль у результатах колективного господарювання відігравав адміністративно-управлінський апарат самих колгоспів. За статутом, загальні збори колгоспників могли самостійно обирати голову й правління в цілому. Однак вирішальне слово у виборах залежало районним організаціям — райкому партії, районному відділенню ДПУ та райвиконкому. Незалежно від того, чи були директиви з району обґрунтовані, їх невиконання для керівників колгоспу завжди закінчувалося однаково: усуненням із посади, а нерідко — й ув’язненням. На III партконференції КП(б)У Г.Петровський бідкався з приводу великої плинності колгоспного активу та обурювався тим, що чинний закон про заборону змінювати правління колгоспу кілька разів на рік не виконують у багатьох місцях.

Успіхи або  невдачі колгоспу зазвичай визначалися  здібностями, досвідом, компетентністю й моральними якостями голови правління. На цю ключову посаду нерідко призначалися двадцятип'ятитисячники — робітники великих підприємств, відібрані й мобілізовані на колгоспну роботу партійним та профспілковим апаратом. Маючи досвід організації праці у великих колективах, володіючи культурою виробництва, заснованого на машинній техніці, двадцятип'ятитисячники часто виявлялися на висоті і в новій для себе справі. Однак історія колективізації знає також приклади протилежного характеру, коли трудові зусилля колгоспників сходили нанівець через некомпетентність і байдужість міських "висуванців".

Колгоспи в  артільній формі за своєю природою були дуалістичні: громадське господарство прив'язувалося до командної економіки, а підсобне — до ринку. Проіснувати  за рахунок невеликої присадибної  ділянки колгоспник не міг. Праця  на колектив повинна була давати йому певну частку виробленої спільними зусиллями продукції. Економічне заохочення продуктивності праці було необхідним: чим більше колгоспник одержував від громадського господарства, тим краще він працював.

Проте на левову пайку колгоспної продукції претендувала держава. Сталін назвав першою заповіддю колгоспів поставки державі. Розподіл виробленої продукції серед колгоспників мав здійснюватися за залишковим принципом, після виконання державних зобов'язань. Звичайно, якщо для такого розподілу щось залишалося.

Щоб узяти максимально  багато від колгоспів, працю в громадському господарстві належало механізувати. Тому радянська держава послідовно здійснювала механізацію сільського господарства. Проблема механізації розв'язувалася через машинно-тракторні станції (МТС).

Розгортання мережі МТС відбувалося швидко. Починаючи з жовтня 1930 p. й до кінця першої п'ятирічки в середньому кожні два дні в Україні з'являлася нова МТС. Наприкінці 1932 p. вже діяло 594 МТС із 25 630 тракторами. В зоні їх дії перебувала майже половина колгоспів, переважно великих. МТС обслуговували 77% колгоспного масиву орних земель.

Такі показники, однак, ще не свідчили про те, що МТС узяли на себе вагому частку трудовитрат, пов'язаних із оранкою землі, доглядом за посівами та збиранням врожаю. У першій п'ятирічці переважна більшість їх займалася формуванням трудових колективів, одержанням і розміщенням техніки, навчанням кадрів тощо. Підготовка механізаторів здійснювалася безпосередньо на виробництві, що призводило до постійних аварій. Низькою була й якість виготовлення техніки. Після поїздки по Дніпропетровщині в липні 1932 p. Г.Петровський розповідав, що комбайни запорізького заводу "Комунар" через конструктивні недоробки залишали в полі не менш як 15% врожаю.

Колективізація в артільній формі була поступкою селянству з боку Сталіна та його найближчого оточення. За поступку колгоспникам що­до присадибної ділянки Сталін узяв реванш у колгоспів. Розміри колгоспних поставок державі заздалегідь не визначалися. Коли хлібозаготівельний план ставав відомим, він охоплював майже весь урожай. Щоб колгоспники не могли продати хліб на сторону, приватну торгівлю в 1930 p. заборонили. Скасована в 1921 p. продовольча розкладка відродилась у новій формі.

Продрозкладка 1919-1920 pp. стягувалася з індивідуальних господарств, і заготівельники не могли дійти до кожного з мільйонів селянських дворів. Стягування продрозкладки з колгоспів виявилося напрочуд легкою справою. Хліб часто надходив на заготівельні пункти та елеватори прямо з колгоспних полів. Через те, що технічний бік розкладки в колгоспному селі відпав, Сталін привселюдно оголосив, що зернова проблема успішно розв'язується. У 1930-1931 pp. поставки колгоспної продукції державі перебували на рекордно високому рівні, але тільки через те, що колгоспникам держава майже нічого не залишала.

Колгоспники збагнули, що потрапили в пастку. Ніхто з них не бажав трудитися безплатно. Змушені все-таки працювати в громадському господарстві, вони тільки вдавали, що працюють. Абсолютна матеріальна незацікавленість призводила до колосальних втрат сільськогосподарської продукції.

Хлібозаготівлі проходили  дедалі важче. Заготівлі з урожаю 1931 p. тривали аж до весни 1932. Заготівельники тоді вимели в селян абсолютно все. У 44 районах розпочався повальний голод із численними смертними випадками. Були зареєстровані факти людожерства [11, 172].

Сталін усе-таки розраховував на те, що йому вдасться примусити селян  працювати в колективних господарствах  не під впливом матеріальної зацікавленості, а під загрозою суворих кар. 7 серпня 1932 p. ВЦВК й РНК СРСР ухвалили власноручно написану ним постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності". Відповідно до цього законодавчого акта, розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин" — позбавленням полі на строк не менш як 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодній сім'ї, колгоспник діставав строк у концтаборах. У народі цей драконівський акт охрестили "законом про п'ять колосків".