Колективізація та її наслідки для українського народу

Влітку 1932 p. радянські  газети були переповнені рапортами переможців "соціалістичного змагання" про трудові успіхи на будовах важкої індустрії та на колгоспних ланах, а на селі вже панував голод, який взимку і весною 1933 р. набув жахливих масштабів.

На січневому (1933 p.) об'єднаному пленумі ЦК й ЦКК  ВКП(б) Сталін заявив, що настала пора відмовитись од політики прискорених  темпів колективізації, тому що, мовляв, її завдання виконані. Насправді слід було рятувати охоплене кризою сільське господарство. Поворот в економічній політиці ознаменувався заміною продрозкладки податком, дозволом колгоспам та одноосібникам реалізувати вироблену продукцію, за винятком твердо зафіксованої норми держпоставок, цінами вільного ринку.

19 січня 1933 p. вийшла постанова РНК СРСР  і ЦК ВКП(б) “Про обов'язкову  поставку зерна державі колгоспами  та одноосібними господарствами". У доповіді на лютневому (1933 p.) пленумі ЦК1(б)У С.Косіор знайшов точні слова, щоб охарактеризувати її значення: "Закон про обов'язкову поставку хліба державі — винятковий господарсько-політичної важливості документ, який повинен стати могутньою зброєю в успішному проведенні сівби і у всій нашій роботі до зміцнення колгоспів. Суть закону полягає в тому, що замість системи заготівель зернових культур по контрактації, яка існувала раніше, встановлюються певні тверді зобов'язання по здаванню зерна державі. Кожний колгосп знатиме тепер завчасно, скільки і коли він повинен здати. Чим краще колгосп проведе сівбу, тим більший врожай збере, тим більше хліба в нього залишиться після виконання своїх зобов’язань .

І все-таки різниця  між продподатком 1921 p. та обов'язковими податками 1933 p. була якісною. Ленінський продподаток зберігав натуральну форму  тільки до стабілізації грошового обігу. Надалі він набув грошової форми, й зібрані через бюджет кошти держава витрачала на вільному ринку, купуючи стільки зерна, скільки селяни могли продати встановленими цінами. Сталінські поставки завжди мали натуральну форму. Між державою та одержавленими колгоспами ринкових відносин не виникало. Обов'язкові поставки були податком із прибутку. Звичайно, вони принципово відрізнялись од реквізицій 1919-1920 pp. і безрозмірної продрозкладки 1929-1932 pp., бо залишали селянам певну можливість працювати на себе. Праця колгоспників за своєю природою була не рабською, а кріпацькою.

Отже, існування  колгоспного ладу виявилося можливим після досягнення певного консенсусу між тоталітарним режимом та селянством. У кризовій ситуації обом сторонам довелося відступити од первісних позицій. Сталінський режим відмовився од буквального втілення в життя комуністичної доктрини, яка прирікала селян на рабську працю в примусово створених комунах. У свою чергу, селяни (не відразу, а тільки після кампаній розкуркулення та терору голодом) змирилися з необхідністю працювати в артілі й припинили бойкотування громадського господарства, коли дістали змогу розпоряджатися частиною виробленої в ньому продукції.

ВИСНОВКИ

Шлях суспільства  до соціалізму більшовики пов'язували  із переведенням селянства на рейки великого виробництва.

Ідея соціалістичного  перетворення сільського господарства пройшла досить тривалу еволюцію. У 1917—1920 pp. виникли перші колгоспи. Це було результатом об'єднання селянських господарств за активного сприяння радянської влади. Залежно від ступеня усуспільнення колективні господарства поділялися на кілька типів; товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи) - колективізувалися лише посіви; артілі - колективізувалися посіви та майно, але залишалася присадибна ділян­ка та необхідний для її обробітку живий і неживий реманент; комуни - селянські господарства повністю розчинялися в колективному. Незважаючи на всебічну підтримку держави, селянство неохоче йшло в колгоспи.

Цілком очевидно, що кооперування і радянська колективізація не лише не поєднуються, а й суперечать одне одному. Проте Й. Сталін, усупереч реальному стану речей, оголосив у 1928 p. колгоспи «найбільш яскравим видом виробничої кооперації».

Колгоспи були зручною формою, з допомогою якої можна було легко викачувати ресурси до державного бюджету. Саме цим вони привернули до себе увагу Сталіна, який на початку 1928 p., в умовах надзвичайних заходів щодо ліквідації «кризи хлібозаготівель», висунув гасло суцільної колективізації. З самого початку колективізація розглядалась як засіб для прискорення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства - ворога радянської влади.

Перший п'ятирічний  план було оцінено як важливий крок до суцільної колективізації. По СРСР передбачалося об'єднати в колгоспи 18-20 % селянських господарств, в Україні – 30. План п'ятирічки, що включив і показники по сільському господарству, ще не був прийнятий, а вже пролунали заклики до форсування колективізації. Переломним у цьому відношенні був листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б). Серед ініціаторів форсування колективізації був і генеральний секретар КП(б)У С. Косіор, що підтримав пропозицію Й. Сталіна,   В. Молотова і Л. Кагановича завершити суцільну колективізацію  протягом року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» стверджувала, що Україна має все необхідне, аби йти прискореними темпами попереду інших союзних республік у справі колективізації сільського господарства.

Селяни не бажали відмовлятися від своєї власності  та передавати її в колгосп. Лише грубе адміністрування, погрози, обіцянки щасливого й заможного життя змушували їх вступати в колгоспи.

Колективізація  викликала впертий опір селянства. У ході колективізації постало питання  про долю заможних селян. Офіційна ідеологія зображала їх як куркулів, ворогів радянської влади. Ця частина селянства була найміцніше пов’язана з землею, тому й становила найбільшу перепону колективізації. Держава вживає ряд заходів з метою ліквідації цього стану суспільства шляхом: репресій, посиленого оподаткування, заборони торгівлі, забороною купувати реманент, використовувати вільнонайману робочу силу і т.д.

Створивши колгоспи, держава установила над ними всеосяжний контроль. Першою заповіддю були поставки державі, селянам майже нічого не залишалося. Наслідком такої політики став голод 1932-1933 рр.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні, 1917–1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: у 2 кн. – К.: Наукова думка, 1994.
2. Бойко О.Д. Історія України у ХХ столітті: 20-ті – 90-ті роки. – Ніжин, 1994.
3. Верт Н. История советского государства 1900–1991. – М.: Весь мир, 1998. – 542с.
4. Геллер М. Некрич А. История России 1917–1995 М.: ИМО, 1996. – 498 с.
5. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків мовою документів. /ред. – К.: Альтернативи, 1990.
6. Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20–30-ті роки. – К.: Основи, 1991.
7. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1998. – 488 с.
8. Колективізація і голод на Україні 1929 – 1933: Зб. док. матеріалів. /ред – К., 1992.
9. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. – К.: Основи, 1993.
10. Кульчицький С., Максудов С. Втрати населення України від голодомору 1933 р. // Укр.іст.журнал – 1991. - № 2. – С. 3-10.
11. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921–1939 рр.) // Україна крізь віки. Т. 11. – К.: Альтернативи, 1999. – 336.
12. Кульчицький С.В. Ціна “великого перелому”. – К.: Наукова думка, 1991. – 431 с.
13. Марочко В.І. Голод на Україні (1931-1933 рр.): причини та наслідки // проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. – К., 1991. – Вип.1. – С. 59-68.
14. Мейс Дж. Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933 рр.) // Укр.іст.журнал – 1995. - № 1. – С. 34-48.
15. Минуле України: відновлені сторінки / Гол. ред. І.М. Хворостяний. – К.: Наукова думка, 1991. – 280 с.

16. Постоловський Р., Троян С., Федорак В. Світ на зламі епох: історія кінця ХІХ – середини ХХ ст. – К.: Центр соціального розвитку освітянства, 2000. – 240 с.
17. Рибак І.В.Історія радянського суспільства (1917–1941 рр.). – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 1998. – 216 с.
18. Сторінки історії України: ХХ століття / За ред. С.В. Кульчицького. – К.: Освіта, 1992. – 336 с.
19. Шаповал Ю. І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії / Під ред. І.Ф.Кураса. - К. : Наукова думка, 1993. - 352 с.