Образ Вололодимира Великого в українській історіографії

 Про молоді літа  Володимира  маємо дуже скупі  історичні відомості. Загально прийняте  тільки те, що він народився  перед 960 роком. Володимир був позашлюбним сином Святослава та «ключниці» Малуші, що її західні джерела називають Мальфредою.

Загалом номенклатура жінок Володимира, що знаходиться в Літописі Нестора, не є вірна, бо наглядно видно, як з неї виєліміновано майже всі з’вязки молодої Русі з Заходом  і з Скандинавією.

На батьківщині своїх колишніх предків Володимир не сидів два роки марно, але, як каже Карамзін, брав участь у сміливих боях норманів майже на всіх морях від Німеччини аж до Італії. Бойовий і сміливий Володимир здобув собі в Скандинавії загальну симпатію, зібрав там сильну дружину і з нею вирушив на Новгород проти  Ярополка.

Хоча Володимир Великий дійшов до суверенної влади через братовбивство і при помічі скандинавців, однак він наглядно довів, що він має великі природні здібності, не вгнуту силу волі і крицевий характер, «великим каганом нашим».

У своїй зовнішній політиці на самому початку свого князювання Володимир мусив вкласти багато труду в те, щоб утримати разом різнородні землі й племена.

Довга низка воєн Володимира починається його виправою на Галичину 981р. тобто на західно-руські землі, на Червенські міста.

Володимир Великий дуже дбав про популярність серед громадянства, давав щедру допомогу населенню, розвозив по Києву цілими возами  харчі, а на своїм дворі уряджував бенкети для боярів і визначних людей, на яких спиралася його влада. Після відходу варягів також з місцевого елементу постала княжна дружина. Володимир особливо дбав про її розвиток і добробут37.

Бавмгартен схиляється до тієї думки, що все оповідання про Володимира як завзятого «язичника» запозичене в Біблії, бо воно дає Володимирові багато жінок різних націй так, як Біблія Соломонові. Бавмгартнові подобається думка, Костомарова , мовляв, все це оповідання вставлене літописцем, як теж оповідання про жонолюбність Володимира, єдино з тією метою, щоб яскравіше показати контраст між Володимиром-язичником і Володимиром християнином38.

Заслуговує на розгляд думка І. Огієнка. Він каже дослівно таке: «Справді наші давні пам’ятки, починаючи від літопису, мають Володимира за завзятого «язичника». Це правда, але тільки частинна, бо наші пам’ятки роблять це ненавмисне, а щоб показати яким грішником був цей князь до хрещення, а яким праведним став по хрещенню39.

Це звичайний давній трафарет побожних «житій» тих людей. Що пізніше стають святими.

На мою думку, не тільки державні рації і політичні причини, але також і психологічні моменти вплинули на зміну віри Володимиром. Адже перед князем стала проблема утримання його імперії. Як язичник він старався зразу свого роду релігійним синкретизмом сворити моральний осередок для своєї держави. Перед таким важливим рішенням, як зміна віри і реформа всього життя, яке знищило всі його минулі цінності,  у ньому мусило відбутися сильне моральне потрясіння. Насамперед, це може бути наслідком Ольги і вплив його жінок християнок та варязьких дружинників.

На основі свідоцтва Якова Мниха й Нестора, Володимир охрестився 987 році, і то таки на Русі. А само масове хрещення народу могло статися влітку 990 році в річці Почайні, так вважають більшість істориків.

Володимир заснував у Києві першу духовну школу. На жаль, про цю першу культурну установу ближче нічого не знаємо. Можемо тільки здогадуватись, що зразок для цієї школи Володимир узяв з Візантії, де наука і шкільництво стояли на високому рівні. Для утримання християнства на Русі Володимир мусив у першу чергу подбати про будування Божих храмів у потрібній кількості. Це було найперше практичне завдання християн. Літопис стверджує факт, що вже першого року після хрещення народу Володимир приступив до будування храмів40.

З християнством прийшла на Русь і головна підстава всіх культурних держав – тобто законоправність.  Крім того з зростом Церкви треба було застерегти її певні права. За часів Володимира з’являється церковне законодавство. До нас дійшов «Церковний устав князя Володимира», тобто збірник законів, що бодай у частині містить церковно-правні норми князя Володимира41.

Останні  роки правління Володимира Великого відзначилось виразним національним характером, змаганням до повного усамостійнення і зміцнення держави.

Інша монографія присвячена Володимиру Святославовичу, а саме його головній реформі – прийняттю християнства, це робота Брайчевського «Утвердження християнства на Русі». На основі численних джерел показано тривалість і складність процесу утвердження християнства, висвітлюється його роль як надбудови над феодальним базисом й подальше перетворення у реакційну силу.

Грецькі історики ХІ-ХІІ ст. були непогано проінформовані про київські справи. Стверджена у Візантії концепція християнської Русі, природно стикалася з Володимировою легендою, що прагнула приписати християнізацію країни самому лише Володимиру Святому.  Цікавим документом є так звана Бандурієва легенд, що належить анонімному візантійському автору. Зміст оповідки становить своєрідну контамінацію різних сюжетів.

Все ж соціально походження Володимира завжди цікавило науковців, тому на цю тему написано багато робіт , у тому числі з фантастичними вигадками. Суспільне становище матері імпонувало деяким дослідникам, які стверджували «демократичний» родовід «рівноапостольного князя».  Та все ж мати Володимира Малуша, була представницею найвищих кіл панівного класу і найближчою наперсницею княгині42.

Прийшовши до влади, Володимир мусив, принаймні на перший випадок, діяти відповідно до обраної ним політичної лінії. Одним з перших заходів Володимира, по здобутті великокнязівського столу було створення нового язичеського пантеону в Києві. Антихристиянські заходи Володимира відбувалися не тільки в Києві, а й у периферійних центрах. Зокрема, було відомо, що Добриню було відряджено до Новгорода із спеціальною місією ствердження там язичницького культу43.

Володимир на початку правління виявив неабиякі здібності державця: позитивну частину найманців він заспокоїв бенефіціями, перетворивши їх на своїх васалів44.

Програма Володимира орієнтувалася на відновлення досягнень Аскольдової доби, але доби, але нових умов кінця Х – початку ХІ ст. Володимир навіть прийняв титул кагана. Реформи Володимир охопили широке коло проблем. Найбільшого значення мала адміністративна реформа, суть якої полягала у ліквідації «племінних княжінь».

Військова реформа Володимира спрямовувалась на посилення оборонного потенціалу держави. Суть полягала у ліквідації «племіних» військових об’єднань і злитті воєнної системи з системою феодального землеволодіння45.

Судова реформа Володимира Великого полягає в уставленні та розмежуванні судів єпископського та градського. Єдиним юридичним документом, що дійшов до нас у надто деформованому вигляді, є Церковний устав.

Та все ж найголовнішою реформою Володимира є релігійна. Її не можна розглядати ізольований акт, незалежний від решти нововведень, запроваджених князем в галузі соціальної структури. Вона становила собою необхідний елемент системи.

Я вважаю, запровадження монотеїзму диктувалося об’єктивним розвитком країни, перемогою феодального способу виробництва.

 Літописна оповідь  про Володимирове хрещення має поза історичний характер і являє собою типову церковну легенду. Ще в В.М. Татіщева, докладно пересказавши «Сказаніє», в примітках відзначив деякі непевні аспекти. Промови місіонерів, на його думку, були не спеціальними проповідями, а уривками сентенцією, висловлених в різні часи і при нагоді переказаних Нестору людьми. Дуже дивним здається історику відрядження послів для ознайомлення з чужими релігіями, а найбільше – мотиви, якими керується Володимир при вирішенні важливої проблеми щодо запровадження нової релігії46.

Значний вклад в джерельну базу зробив П. Толочко, його стаття «Київська держава за Володимира Великого» характеризує його як видатного політика. Володимир вмів оцінити політичне значення християнства для своєї державної системи, хоча самого його, як бачимо, до водохрещення привели чисто політичні комбінації. Християнство було найважливішої складовою частиною візантійської культури, суспільної і державної організації Візантії, і Володимир, прагнучи до зближення, до уподібнення своєї держави до візантійської, природно.

 Розповсюджувана  урядом, ця нова релігія і надалі  повинна була триматися князівської  влади як своєї опори і, зв'язуючи  новим, культурним вузлом племена  російської політичної системи, повинна була зміцнювати їхню  залежність від Києва і київської династії. Не заперечуючи цілком нормальних мотивів моральним впливом розповсюдження нової релігії, ми все-таки в цих політичних мотивах насамперед повинні шукати пояснення тієї енергії, з яким Володимир зайнявся насадженням у землях Російської держави нової релігії і нерозривно зв'язаної з нею візантійської культури, уживаючи для цього весь вплив свого князівського авторитету і не зупиняючи перед примусом.

Історик М. Чубатий подає дуже влучну характеристику особи святого Володимира Великого. "Особа святого Володимира Великого, — каже він, — мабуть, єдина перейшла з усіма варіантами його життя в усну народну словесність як надзвичайна постать Володаря двох облич. Володимир — сильний, справедливий володар Руської Держави, що при допомозі своїх лицарів-помічників і героїв береже в державі лад, винищує всякі злочини та порушення права і справедливості. Це оборонець батьківщини перед зовнішніми ворогами. В усній словесності є теж другий Володимир, святий, богоугодний і милосердний, друг бідного народу. Цей другий Володимир — "сонечко ясне", батько всього народу, овіяний духом Євангелія не на словах, а на ділі. Він винищує нужду та вбожество у своїй країні. Це соціальний реформатор не на засаді ненависті людини до людини, не на теорії боротьби кляс без основ християнської любові, це соціальний реформатор, що усуває нужду, вбогість та недолік у своїй країні задля Бога та в ім'я справедливості і євангельського братолюбія"47.

Войтович Л.В. також, має згадку про біографію та діяльність Володимира Великого. Його монографія  «Княжа доба на Русі: портрети еліт» досліджує правлячу еліту Східної Європи кінця ІХ – початку XVI ст., їх роль у розвитку суспільства та політичних подіях.

           Діяльності Володимира Святославовича присвячена невелика кількість літератури, тому багато питань залишаються дискусійними.

Першими заходами Володимира і Добрині була спроба консолідувати племінні князівства навколо Києва. Спираючись на антихристиянську партію, яка сприяла їх перемозі, вони пробували зібрати в Києві пантеон головних язичеських племінних богів — Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла, Мокош, Велеса. Звичайно, головне місце зайняв Перун-Один, покровитель династії, боярства і дружини.

Язичники у Києві зберігали сильні позиції. Свого часу спроби запровадження християнства закінчились втратою влади для Аскольда, Ольги і Ярополка. Жорстокі репресії проти християн у перші роки правління Володимира тільки укріпили язичницьку партію. Це теж мусив враховувати Володимир. Йому потрібен був вагомий зовнішньополітичний успіх — рівноправний союз з Візантією, якого так добивалися його попередники.

Здобуття сильно укріпленого Херсонеса влітку 988 р. при допомозі священика Анастаса (який, можливо брав участь у попередніх переговорах, де йшла мова про прийняття християнства), котрий пустив стрілу із запискою, у якій вказувалося розташування міського водогону, завершилось союзною угодою, шлюбом Володимира з Анною48.

Утвердження християнства як офіційної релігії також стимулювало розвиток освіти приток книг, появу  письменства.

Лише у зовнішній політиці після утвердження християнства не відбулося суттєвих змін.

Робота Войтовича базується на працях і монографіях істориків минулих часі, тому ця праця не приносить ніякого наукового відкриття.

Отже, роблячи висновок цього періоду можна сказати, що науковці більше не критикують період Володимира-язичника. Постать князя найбільш широко представлена саме в історичних працях другої половини ХХ – початку ХХІ ст.

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Брайчевський М. Ю. Утвердження Християнства на Русі. - К.: Наук. Думка,1988. – 260 с.
2. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. – Л: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича, 2000. — 649 с.
3. Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 1. — Київ, 1913. — 648 с. (3-є вид.).
4. Диба Ю. Образ матері святого князя Володимира Малуші в українській обрядовій поезії // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Науковий збірник. Випуск 47. Матеріали XLVII Всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції. – Луцьк, 2013. – С. 212 – 227.
5. І.В. Жиленко. Синопсис Київський. Лаврський альманах / — К. : ВІПОЛ, — Спецвип. 2 : Синопсис Київський / І. В. Жиленко. — 2002. — 194 с.
6. В. Заїкин «Початки християнства в Київській Руси-Україні. - «Нова Зоря», Р. ІІІ, ч. 59, Львів 1928, с. – 2.
7. Іларіон Київський. Слово про Закон і Благодать / Давня українська література. Хрестоматія. — К., 1992. — С.195-214; 626-628
8.     о. Іриней, І. Назарко. Святий Володимир Великий: Володар і Христитель Руси-України (960 – 1015) – Рим, 1954. - с. 3, секція І, Записки ЧСВВ (Записки Чина св. Василія Великого)
9. ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — XVI с. — 938 стлб. — 87 с.
10. М. Костомаров Російська історія в життєписах  її головних діячів». — М.: Мысль, 1993. – 637 с.

 

11. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — XVI+591 с.

 

12. Митр. Макарій. Історія руської церкви, - М., 1994, Τ. І, - 432 с.

 

13. П.Н.Рибников. Зібрані пісні Вид. 2, т. I-III, М., - М., 1909–1910. –  538с.

 

14. Успенский, Федор Иванович. Русь и Византия в X веке / Ф. Успенский. - Одесса : Тип. Шульца, 1888. - [2], 38 с.