Політичні режими в Україні під час революції 1917 - 21 років ( ідеології, політ. програми та їх реалізаціх)

Політичні режими в Україні під час революції 1917 - 21 років ( ідеології, політ. програми та їх реалізаціх) : а) нац. режими;

1917-1920рр. мають дуже велике  історичне значення в історії  державного відродження України.  Після тривалого періоду русифікації,  національного та соціального  гноблення уперше в XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йшли інші народи, що здобули державну незалежність в XX ст.

Початок державного відродження  України

Утворення Української Центральної  Ради. Звістка про те, що у Петрограді повалено царизм дійшла до Києва тільки 13 березня 1917 року. За кілька днів представники найголовніших установ і організацій  міста утворили Виконавчий комітет, який взяв на себе повноваження представника Тимчасового уряду. Одночасно було створено Київську Раду робітничих і  солдатських депутатів.

Тим часом революція поширювалась на всі верстви населення, перетворюючись в масовий рух, якого вже не можна було стримати в рамках старого  суспільства. Тепер уже не одиниці, а цілий народ домагався своїх  соціальних і національних прав.

Скориставшись із цих настроїв, Товариство українських поступовців (ТУП) 17 березня 1917 року вирішило створити Об’єднуючий центр. Із цією метою 20 березня було скликано збори українських  організацій та політичних партій Києва, які ухвалили сформувати Українську Центральну Раду. До Ради, крім членів ТУП вступили представники різних українських  політичних сил і організацій: військових, робітників, студентів, православного  духовенства Києва, Українського Наукового  Товариства, соціал-демократи на чолі з В. Винниченко та С. Петлюрою, Українська партія соціалістів-революціонерів та інші. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, а його заступником  В.Науменко.

22 березня 1917 року Центральна  Рада видала свою першу відозву  до українського народу, в якій  наголосила про необхідність  побудови нового життя, розвитку  національної свідомості. Відозва  закликала українців домагатися  всіх прав, які їм природно  належать, роблячи особливий наголос  на заведенні української мови  по всіх школах – від нищих  до вищих, по судах і установах.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього  органу влади сприяло те , що він  обстоював близькі та зрозумілі  народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий  принцип формування Центральної  Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою забезпечили їй широку народну підтримку.

Важливою подією в першій фазі революційних подій на Україні  було скликання Українською Центральною  Радою Всеукраїнського Національного  Конгресу, що відбувся у Києві 17-21 квітня 1917 року за участю 900 делегатів від  політичних, культурних і професійних  організацій усієї України. Головним питаннями, навколо якого точилися вичерпні дебати, було питання автономії  України: «тільки національно-територіальна  автономія України у змозі  забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі». Конгрес переобрав  Центральну Раду у складі 150 членів та затвердив М. Грушевського на посаді президента. Після Конгресу було обрано виконавчий орган – Комітет, який згодом названо Малою Радою.

У перші місяці після революції  прагнення українських діячів усіх партій обмежувалися автономією України  у федеративній російській державі. Про самостійність, про творення незалежної держави мріяли тільки одиниці. Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом комплексу різних чинників:

- програмною засадою більшості  політичних партій та сил Центральної  Ради була саме політична автономія;

- ідея самостійності ще  не набула поширення, визначення  та популярності в масах;

- серед української політичної  еліти поширеними були ілюзорне  сподівання на справедливе і  раціональне вирішення національного  питання революційною демократією  Росії;

- в межах Росії в  Україні був, як вважалося,  реальний шанс вибороти бодай  автономію, а проголошення самостійності  залишило б її самотньою в  епіцентрі Першої світової війни  фактично без державних структур, без армії, без фінансування  та надійного матеріального забезпечення. Проти самостійності рішуче виступав  сам М. Грушевський – у розмовах  із представниками лівих партій, а найвиразніше у своїх брошурах. «Українці не мають за міру  одривати Україну від Росії, - писав він, - вони хочуть задержатися  в добровільній і свобідній  зв’язі з нею».

I Універсал. Проголошення автономії України

Влітку 1917 року Центральна Рада досягла апогею своїх успіхів. Вона стала провідним органом цілої  України. Наприкінці травня до Петрограду виїхала делегація яка висловила  Тимчасовому Уряду свої побажання: Н : щоб усі пости займали українці.

Тимчасовий Уряд відмовив усім домаганням делегації Центральної  Ради, це тільки загострило українсько-російські  відносини. «Свято революції скінчилося. Настає грізний час» - багатозначно заявив М. Грушевський виступаючи на селянському з’їзді. 23 червня 1917 року вона приймає I Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя». Для цього треба творити українські організації по всіх містах та селах. Укласти свої закони. Створено Генеральний Секретаріат, як Уряд автономної України на чолі з В. Винниченком.

Оголошення I Універсалу дуже занепокоїло Тимчасовий Уряд і 11 липня 1917 року до Києва прибула делегація для того щоб порозумітись з Центральною Радою. Було визнано право України на автономію і надано право Генеральному Секретаріатові здійснювати управління Київською, Полтавською, Подільською, Волинською і Чернігівською губерніями.

16 липня 1917 року Центральна Рада видала свій II Універсал, укладений більше в діловому тоні, ніж перший. В ньому вона заявила, що визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити автономію України, і що вона не має наміру відокремлюватись від Росії.

Досягнувши попередньої  згоди з Тимчасовим Урядом Центральна Рада виробила проект автономного устрою України, який отримав назву «Статут  вищого управління України». В цьому  документі був визначений склад  Генерального секретаріату, його функції, права та межі компетенції. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий Уряд не затвердив  цього документа, а сам видав  «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України. У відповідь Центральна Рада прийняла резолюцію, де не ухвалювала і не відкидала «Інструкцію», а  «брала її до відома». Така ситуація не сприяла нормалізації стосунків  між Радою і урядом.

Становище в Україні створилося дуже тяжке. Фактично влада Центральної  Ради й Генерального Секретаріату не виходила поза межі Києва, провінція  їх не знала, і це було великою помилкою.

Проголошення  Української Народної Республіки

З падінням Тимчасового Уряду  вся влада в Україні перейшла до Центральної Ради. Продовжуючи  власну державотворчу лінію, 7 листопада 1917 року вона ухвалила III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев’яти українських губерній. Цей документ накреслював широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам «національно-персональної автономії»; забезпечення українському народові демократичних прав і свобод

У цей час на перебіг  подій в Україні дедалі більше впливали нові чинники: зміцнення більшовицької  влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі; фактичний розвал та деморалізація  російської армії, її перетворення на носія насильства, анархії та безладу  у краї.

Відносини між Центральною  Радою і Радою Народних Комісарів  продовжувались загострюватись. 17 грудня 1917 року Рада Народних Комісарів надіслала  українському урядові ультиматум, який одночасним «визнанням» УНР втручався  у внутрішні справи України. Обвинувачення в «дезорганізації» фронту, роззброєння радянських військ, наданні допомоги контрреволюційному заколотові на Дону та Уралі. Закінчувався документ загрозою проголошення війни.

IV Універсал та його історичне значення

Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 року, Центральна Рада перебувала в стані війни  з Раднаркомом Росії. Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав 30-тисячному  радянському війську наказ про  наступ на УНР. Просуваючись прискореним  темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної  Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український  народ для відсічі агресору; формально  відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних  переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 року.

  Головною цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками».

16 січня 1918 року у бою  під Крутами, де вирішувалася  доля Києва, вона могла розраховувати  лише на багнети 420 студентів,  гімназистів та юнкерів, більшість  з яких загинула в нерівному  протистоянні. Ситуація стала критичною,  коли проти Ради повстали робітники  столичного Арсеналу. І хоча це  повстання було придушене, втримати  Київ все ж не вдалося. Після  п’ятидобового бомбардування більшовицькі  війська М. Муравйова 26 січня  1918 року увійшли до столиці  УНР. Український уряд змушений  був перебазуватися до Житомира, а невдовзі – до Сарн.

Берестейській договір

Потерпівши найдошкульнішу поразку на теренах України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній  сфері. Ще 1 січня 1918 року делегація  Центральної Ради прибула до Брест-Литовська, де в той час велися переговори між країнами німецького блоку та Радянською Росією. 9 лютого 1918 року було підписано мирний договір між  делегацією Центральної Ради і Центральними державами. Договір обумовлював  кордони України, звільнення її окупованих територій, встановлення дипломатичних  відносин між Україною і Центральними державами, а також економічних  зв’язків. Сторони обопільно відмовлялись від збитків принесених війною. Додатковими  умовами мирного договору було надання  збройної допомоги УНР у боротьбі з радянськими військами.

18 лютого 1918 року німці  розпочали широкомасштабний наступ. Під тиском 450-тисячної армади  німецького блоку більшовики  втрачали позицію за позицією  і вже на початку березня  були змушені залишити Київ. До  травня німецько-австрійське військо  зайняло майже всю Україну  і Крим. Проте для Центральної  Ради це була піррова перемога. Військо УНР того часу, за німецькими даними, налічувало лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів» і тому не могло контролювати ситуацію у всій Україні. Через це фактично було встановлено окупаційний режим.

Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої  влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування почало схилятися  до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні. Консерватизм німецького генералітету став підґрунтям для зближення  німецької воєнної адміністрації  та колишнього царського генерала П. Скоропадського. Невдовзі саме на нього  німецька сторона зробила ставку.

Гетьманський  переворот

Навесні 1918 року Україна  стала ареною найбільш хаотичних  і складних подій. Реальність поновлення більшовицької експансії, нездатність  Центральної Ради опанувати ситуацію, наростаюча загроза перетворення України  на німецьке генерал-губернаторство, а  насправді в колонію, підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва генерал Павло  Скоропадський.

29 квітня 1918 року Центральна  Рада ухвалила Конституцію УНР,  а Всеукраїнський хліборобський  з’їзд проголосив П. Скоропадського  гетьманом України. Внаслідок  майже безкровного державного  перевороту Центральна Рада була  розпущена і в українських  землях виникло нове державне  утворення – гетьманат «Українська  держава».

Очоливши гетьманат, П. Скоропадський  зосередив у своїх руках усю  повноту влади. Він призначав  отамана Ради міністрів, мав право  затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

Того ж дня, 16 (29) квітня 1918 р., коли була розігнана Центральна Рада, в Києві, на з’їзді хліборобів було обрано Павла Скоропадського гетьманом  України. Німецька окупаційна влада  санкціонувала державний переворот. П. Скоропадський із пафосом проголосив відновлення Української Держави (на відміну від Української Народної Республіки Центральної Ради).