Політичні режими в Україні під час революції 1917 - 21 років ( ідеології, політ. програми та їх реалізаціх)

Нова державна влада ґрунтувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських і, що особливо характерно, диктаторських засад. Гетьман наділявся  широкими прерогативами: йому належало виняткове право видавати закони, призначати кабінет міністрів, керувати зовнішньою політикою та військовими  справами й бути верховним суддею країни. Але ці претензії на майже  необмежену владу не могли приховати  того факту, що влада в Україні  практично належала німцям, а не українцям.

Внутрішня політика П. Скоропадського проводилася не в останню чергу в інтересах фабрикантів, банкірів, підприємців та поміщиків. Сформований гетьманом уряд складався переважно з представників поміщицького, буржуазних класів і їхніх партій. Гетьманський кабінет міністрів очолив великий землевласник Ф. Лизогуб.

Становище селян  та робітників за гетьманського режиму різко погіршилось. У селян силою відбирали майно, передане їм земельними комітетами відповідно до законодавства Центральної Ради. У липні 1918 р. було прийнято закон "Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства", згідно з яким селяни разом із худобою, возами та іншим реманентом віддавалися в розпорядження поміщиків. Організатори страйків на польових роботах підлягали тюремному ув’язненню терміном до одного року.

Гетьманський  режим примусив робітників працювати  більш інтенсивно. Порушувався закон про 8-годинний робочий день, виданий урядом Центральної Ради. Його тривалість на багатьох об’єктах збільшилася до 9-10, а ще на деяких - до 12 годин. Функції профспілок різко обмежувалися, їм заборонялося втручатися в питання найму та звільнення робітників. Заборона страйків, організація підприємцями локаутів стали характерною ознакою часу.

За П. Скоропадського відбулося  відновлення буржуазно-поміщицького, монархічного режиму в Україні, його внутрішня соціально-економічна політика стала основою для відродження  буржуазно-поміщицького ладу поваленої  Російської імперії. Під час Гетьманщини  до Києва з Росії переїхало  чимало промисловців, поміщиків, фінансистів, міністрів і генералів. Зокрема, тут знайшли притулок Пуришкевич, Рябушинський, Шульгін та ін. Вони були засновниками відповідних політичних угруповань, що мали за мету відновлення  великої і неподільної Росії. Різні за політичними поглядами, ці організації об’єднувала спільна  ненависть до української державності. Всі вони не визнавали незалежної України та українців як націю.

Проте в діяльності Української  держави П. Скоропадського були й  позитивні сторони. Насамперед вони стосуються освітньої, національно-культурної сфери.

В порівнянні з Центральною  Радою гетьманський уряд проводив активнішу  зовнішню політику. Якщо перша мала офіційні дипломатичні стосунки (не враховуючи тимчасовий уряд Росії) лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Туреччиною, то Гетьманщина обмінялася посольствами з 12 країнами. Важливого значення у  зовнішньополітичній сфері діяльності Української держави набули Бессарабське та Кримське питання, проблема західноукраїнських земель Холмщини і Підляшшя.

За доби гетьманату історики констатують факт певного економічного піднесення України. У цей час  було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний  бюджет, відкрито кілька українських  банків, відроджено промислові підприємства. Відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Великим  досягненням уряду було у галузі культури та освіти. Створено понад 150 українських гімназій, випущено кілька мільйонів примірників україномовних  підручників, відкрито два державних  університети, засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн. томів. Вершиною освітньої діяльності уряду стало створення 24 листопада 1918 року Української Академії Наук.

Фактично з самого початку  гетьманського перевороту стала  формуватися опозиція П. Скоропадському. Влітку 1918 р. розгортається справжній  повстансько-визвольний рух проти  гетьманського режиму та окупаційних  німецько-австрійських військ. Однією з вагомих причин майбутнього  краху гетьманського режиму стала  відмова українських соціалістичних партій брати участь у розбудові  Української Держави. Ряд спроб  П. Скоропадського залучити на свій бік  ці партії та їхніх авторитетних лідерів  залишилися безрезультатними.

У своєму першому програмному  документі, опублікованому 26 грудня 1918 р., - Декларації - проголошувалася ліквідація гетьманського режиму й відновлення  незалежної Української Народної Республіки.

З’ясовуючи роль і місце  Директорії УНР у демократичній  революції, звертаємо увагу студентів  на вкрай суперечливий характер її внутрішньої соціально-економічної  політики. Незважаючи на прийняті законодавчі  акти, що мали за мету соціальний захист трудящих мас, уряд Директорії так і  не зміг втілити їх у життя.

Неспроможність розв’язати нагальні соціально-економічні проблеми і передовсім аграрне питання, характерна "отаманізація" режиму Директорії викликала проти неї суспільний опір, який невдовзі переріс у масові повстання.

Ще наприкінці листопада 1918 р. у Москві за ініціативою ЦК КП (б) У було створено маріонетковий  Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. У своєму Маніфесті він  закликав трудящих до боротьби за відновлення  радянської (читай: російської) влади  в Україні. Почалася певна "більшовизація" повстання. На радянський бік перейшли війська Нестора Махна, повстанська  група отамана Григорьєва, отамана  Терпила (Зеленого) та ін.

4 січня 1919 р. рішенням  Реввійськради РРФСР був створений  Український фронт на чолі  з В. Антоновим-Овсієнком. Протягом  січня це військо захопило  Чернігів, Полтаву, Катеринослав, а  5 лютого - Київ. Січневі бої продемонстрували  недієздатність армії УНР, а  також виявили неспроможність  Директорії знайти політичну  платформу для створення міцної  соціальної опори.

Директорія  УНР

14 листопада 1918 року Директорія  звернулась до населення з  відозвою, в якій гетьман оголошувався  узурпатором влади і зрадником  української держави. Бойові дії  Січові стрільці почали з наступу  на київському напрямі. На бік  повстанців перейшли деякі з  найдобірніших загонів гетьмана. 21 листопада війська Директорії  оточили Київ. Після тривалих  переговорів з німецьким командуванням  було досягнуто домовленості  про нейтралітет німецьких військ. 14 грудня 1918 року гетьман П. Скоропадський  зрікся влади і в той же день з німецькими військами залишив Київ. Доба гетьманату, яка тривала сім з половиною місяців, закінчилася.

18 грудня 1918 року Директорія  УНР урочисто вступила до Києва.  Момент захоплення влади був  кульмінацією її успіху. Саме  тоді чітко виявилися сильні  сторони Директорії, оскільки вона, хоч і на короткий період, стала  виразником інтересів більшості  населення. Її виступ досяг  успіху тільки тому, що спирався  на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики  гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу  Директорії зібрати чисельну  армію і протягом кількох тижнів  взяти під контроль майже всю  територію України.

Однак становище нової  влади було дуже тяжке, Директорії не вдалося надовго втримати владу. Всередині уряду не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Єдине, що на перших кроках об’єднувало, була боротьба проти Гетьмана та його уряду. Елемент дезорганізації вносило  й особисте протистояння лідерів, відсутність  єдності щодо першочергових завдань  та політичної орієнтації. Більшість  яких стояла за «радянську платформу», за союз з більшовиками проти Антанти. Друга частина була за спільну  дію уряду з Антантою проти  більшовиків.

Між тим час вирішального вибору орієнтації для Директорії наближався. Радянська Росія не полишала думки  про встановлення свого контролю над таким стратегічно важливим для її життєдіяльності регіоном. 24 грудня 1918 року в газеті «Известия» - органі ВЦВК – циркуляра Наркомату  закордонних справ РСФРР було опубліковано, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК  РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу і припиняє діяльність усіх представницьких установ України  на своїй території. Тим самим  це був наступний крок підготовки для вторгнення радянських військ на українську територію.  Всі спроби Директорії зупинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Намагання вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення «единой и неделимой» не більшовицької Великої Росії.

У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії – погано підготовлена та організована армія. Під  час гетьманату Директорія мала 100-тисячну  армію, а перед здачею Києва могла  розраховувати на 21 тис. бійців. Створена за короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил, ця армія  не могла бути ні міцною, ні боєздатною. Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача  матеріального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний  санітарний стан тощо. Після того, як радянські війська захопили Чернігів, Полтаву, Катеринослав, поразка директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 року війська  УНР залишають Київ, а навесні  цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

Яскравою сторінкою в  державотворчій діяльності Директорії УНР стало проголошення 22 січня 1919 р. в Києві на Софіївській площі  акту злуки між ЗУНР (Західно-Українською Народною Республікою) та УНР - об’єднання Східної та Західної частин України в єдину соборну Українську Народну Республіку.

В умовах, коли вже було цілком очевидно, що Директорія не зможе, розраховуючи на власні сили, утриматися при владі, її керівники звернулися за допомогою  до Антанти, зокрема Франції, війська  якої на той час розпочали інтервенцію  на півдні України.

Західно-Українська Народна Республіка

Державне відродження  на західних українських землях, які  входили до складу Австро-Угорщини, відбувалося відокремлено, але під  сильним впливом подій на Наддніпрянщині. Зазнавши нищівної поразки у війні  Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Падіння імперії призвело до значної  активізації революційного руху на західноукраїнських землях. Основною проблемою тут стали відносини  між українцями та поляками. Останні  бажали відтворити польську державу  і включити до її складу західноукраїнські  землі. Щоб запобігти цьому 18 жовтня 1918 року у Львові було проголошено  про створення Української Національної Ради. Така позиція українців вступила в протиріччя з намірами поляків, які створили польську ліквідаційну комісію завданням якої було ліквідування всіх австрійських установ і передача їх польським. За цих обставин українська сторона вирішила взяти ініціативу в свої руки і в ніч з 31 жовтня на 1 листопада оволоділа головними  позиціями у Львові, взяла під  контроль ратушу та інші державні установи, і встановила свою владу в місті. 11 листопада було утворено виконавчий орган влади – Державний секретаріат, а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави – вона отримала назву Західно-Українська Народна Республіка.

Оговтавшись після українського превентивного удару , польська сторона  почала крок за кроком відвойовувати  свої позиції в західноукраїнському  краї. Краще підготовлені збройні  формування поляків досить швидко вийшли зі скрутного становища і 21 листопада  захопили Львів. За цих обставин уряди  ЗУНР і Директорії, намагаючись взаємно  зміцнити свої позиції та реалізувати  на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 року у Фастові уклали попередню угоду про об’єднання ЗУНР та УНР. Урочисте проголошення Акта з’єднання відбулося 22 січня 1919 року в Києві.

Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку  підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри  відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над  власною територією.

Після фіаско визвольних змагань  в Україні (за винятком західноукраїнських земель) утвердився окупаційний більшовицький  режим. Було запроваджено жорстоку централізацію  економічного і політичного життя. Центр розглядав УРСР як підлеглу Москві автономну частину Радянської Росії, а КП (б) У - як крайовий загін  РКП (б). Із утвердженням більшовицької  влади Україна втратила свою незалежність.

Література

Субтельний О. Україна. Історія. Вид. третє, перероб. і доп. - К.: Либідь, 1993. - С. 425-467.

Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. - К.: 3аповіт, 1997.

б) більшовики;

Встановлення влади на українських землях виявилося для  більшовиків нелегкою справою. Перші  їхні два походи на Україну були невдалими: 1-й радянський уряд проіснував тут з кін. 1917 по квітень 1918 p., a 2-й — з кін. 1918 по вересень 1919 р. Після поразки наприкінці літа 1919 р. один із провідних керівників більшовицької Росії Л.Троцький зазначав: «Ні для кого не є секретом, що зовсім не Денікін змусив нас покинути межі України, а грандіозне повстання, що підняло проти нас українське сите селянство. Комуну, «чрезвичайку», продовольчі загони, комісарів і євреїв зненавидів український селянин до глибини своєї душі. В ньому прокинувся вільний дух, який дрімав сотні років; нині він кипить, вирує, як грізний Дніпро на своїх порогах». Тому, збираючись у черговий раз завойовувати Україну, більшовики змушені були врахувати свої попередні помилки, насамперед — насадження колективізації та ігнорування українського націоналізму.

Створення 21 грудня 1919 р. третього радянського уряду супроводжувалося патріотичною риторикою на кшталт: «Знову постає з мертвих вільна і  незалежна Українська соціалістична  радянська республіка» .