Політичні режими в Україні під час революції 1917 - 21 років ( ідеології, політ. програми та їх реалізаціх)

Першою припинила збройний опір УГА, яка після сепаратних переговорів  перейшла на бік денікінців. Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалася. Війська С. Петлюри ще деякий час  чинили опір. Опинившись в оточенні, залишки української армії перейшли до партизанських методів боротьби. Генерал М. Омелянович-Павленко очолив рейд частин військ УНР, що рушили тилами денікінських військ і Червоної армії (цей рейд увійшов в історію  як перший «Зимовий похід» (грудень 1919 р. – травень 1920 р.)).

С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським  керівництвом про визнання УНР і  спільну боротьбу з більшовиками.

Історики по-різному оцінюють діяльність С. Петлюри. Особливі суперечки  викликає його угода з Польщею. Але, незважаючи на це, С. Петлюра залишиться в історії як один з керівників УНР і національно-визвольного  руху.

Наприкінці літа 1919 р. денікінці  окупували майже всю Україну  і поділили її територію на три  області – Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі кожної стояв  губернатор з необмеженими повноваженнями. Політика денікінців в Україні проводилася  під гаслом відновлення «Великої Росії». Український національний рух  був проголошений зрадницьким і  зазнавав переслідувань. Назва «Україна»  була заборонена. Жорстокі репресії чекали всіх, хто запідозрювався в опозиції до режиму. У промисловості та на селі стали відроджуватися старі  порядки: на підприємствах скасовувалися  всі завоювання революції, на селі відновлювалося поміщицьке господарство. За допомогою  каральних загонів у селян  конфісковували будівлі, реманент, худобу. Згідно із законом про врожай 1919 р. селяни повинні були віддавати  третину зібраного врожаю поміщикам. Також був запроваджений податок – 5 пудів зерна з кожної десятини на потреби армії. Затримки й ухиляння каралися смертю. Такі порядки призвели до вибуху народного невдоволення: страйки і повстання робітників, розгортання масового селянського руху (партизанський рух загонів Н. Махна та інших отаманів), з яким денікінці не змогли впоратися. Усі успіхи денікінців на фронтах проти більшовиків зводилися нанівець повним розвалом їхнього тилу. Зрештою в жовтні 1919 р. Червона армія завдала контрудару по денікінцях. Після запеклих боїв їх головні сили були розгромлені (кінні корпуси Шкуро і Мамонтова) і залишки денікінців, що відступали, на початку 1920 р. закріпилися в Криму. Денікін склав із себе обов’язки головнокомандуючого. Із поразкою Денікіна частини УГА опинились у складному становищі й в лютому 1920 р. перейшли на бік більшовиків. З’єднання одержало назву Червоної Української Галицької армії (ЧУГА).

Таким чином, бойові дії другої половини 1919 р. призвели до третього приходу  більшовиків на Україну. Головні  противники більшовиків: Армія УНР  і Добровольча армія генерала Денікіна були розгромлені.

У червні білогвардійці зайняли  Харків, потім Катеринослав. Окрилений  цими успіхами, Денікін віддав наказ  про похід на Москву. А. Денікін  так швидко окупував Україну, що розташовані  на Херсонщині три дивізії залишилися в глибокому тилу. Главком С. Каменев  дав розпорядження об'єднати їх в  групу під командуванням Й. Якіра  й прориватися на північ. 30 серпня 1919 р. Південна група військ розпочала  свій 600-кілометровий марш, в ході якого  вибила денікінців з Житомира і зайняла  західні околиці Києва. Однак  білогвардійці підтягли підкріплення і через три дні витіснили  її з столиці України. Активні  дії Південної групи не дали змоги  Денікіну посилити війська, що наступали  на Москву, за рахунок залишених  в Україні гарнізонів.

Денікінський  режим в Україні.

У січні 1919 р. в Катеринодарі Денікін зробив заяву з визначенням  основних засад своєї політики; єдина, велика й неділима Росія; боротьба з  більшовизмом до кінця; встановлення порядку  і запровадження тимчасової військової диктатури; смертна кара за участь в  «бунтах», більшовицьких організаціях, дезертирство з армії. Ключове питання  про форму державного устрою країни відкладалося до кінця війни.

Пізніше у заяві генерала конкретизувалася позиція з земельного питання. Проголошений ним закон  про землю мав бути здійснений впродовж семи років після настання громадянського миру. Йшлося про обмеження  поміщицького землеволодіння максимумом в 400 десятин і можливість придбання  селянами за викуп поміщицької або  іншої землі в розмірі до 45 десятин на сім'ю.

Як і за П. Скоропадського, новий політичний режим в Україні  заходився відтворювати поміщицьке землеволодіння. У селян з допомогою  військових команд знову забирали землю  і реманент. За законом про врожай 1919 р. третину зібраного хліба  селяни зобов'язувалися безплатно  віддавати поміщикам і орендарям. Крім того, їх змушували внести на потреби  денікінської армії разовий податок  у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі. У разі несвоєчасної поставки подвійна сума боргу стягувалася  у примусовому порядку. Отже, білогвардійський податок був не краще більшовицької продрозкладки.

На підприємствах теоретично існував восьмигодинний робочий  день. Однак його запровадження відкладалося до мирних часів. Робочий день офіційно тривав 9,5 год, а фактично — до 11 —12 год. Але більшість підприємств  через відсутність сировини й  палива працювала неповний робочий  день або зовсім не діяла, і робітники  залишалися без зарплати. «Некеровані» профспілки, які закликали до страйків, розганялися.

На території окупованої України було створено три області  — Харківську, Київську і Новоросійську. їх очолювали генерал-губернатори  з необмеженими повноваженнями.

Принциповий борець за «єдину і неділиму» Росію, Денікін не визнавав незалежності України в  жодній з форм державної організації, що з'являлися протягом громадянської  війни: ні Української Держави, ні УНР, ні УСРР. Він боровся не тільки з  національно-визвольним рухом, а й  з будь-якими проявами українського національного життя. Майже в  повному обсязі відновлювалося царське  законодавство в галузі загальноосвітньої  школи, не видавалися кошти на утримання  навчальних закладів з викладанням  «малоросійською» мовою. Земствам також  заборонялося надавати матеріальну  підтримку українським школам. Викладання українознавства (мови, історії і  географії України) скасовувалося.

Войовничий шовінізм білогвардійських військ проявлявся в різних формах. Як тільки вони захопили Київ, чорносотенний  натовп скинув з п'єдестала бюст Т. Шевченка і розтрощив його. В усі установи надійшла інструкція: зняти портрети поета. Білогвардійці цілком справедливо  розглядали їх як символ української  державності. Спеціальні цензори переглянули  запасники київських книжкових  магазинів і вилучили десятки  назв українських книжок, навіть тих, що пройшли царську цензуру.

Ненависть до більшовизму  у денікінців нерідко переростала  у спалахи дикого антисемітизму (серед більшовиків, як і серед  представників інших соціалістичних партій, було багато євреїв). Десятки  тисяч єврейської бідноти, відданої на поталу місцевих каральних команд, гинули під час погромів. За короткий час денікінського режиму криваві  погроми перевершили всі ті страхіття, що роками чинилися в єврейських містечках  різноманітними місцевими бандами.

Боротьба трудящих мас  проти білогвардійців. Жителі окупованої України швидко побачили, що саме Денікін  розумів під очікуваним всіма  верствами суспільства «порядком». Це було умиротворення, що здійснювалося  військовою силою, терористичними засобами. Денікінський режим цілковито скасовував усі надбання трудящих в соціально-економічній  і національно-культурній сфері. Тому трудящі піднялися на боротьбу.

Боротьбу мас прагнули очолити різні політичні сили. Найкраще це вдавалося більшовикам, які завжди були організованими і  мали за собою усі переваги державної  партії, зокрема можливість розпоряджатися величезними матеріальними ресурсами. Метою більшовиків була дезорганізація тилових комунікацій денікінських армій, що рвалися до Москви, позбавлення їх резервів і ресурсів, які могли бути використані в Україні для підтримки цього наступу.

На початку липня 1919 р. у Кременчуці почало діяти Зафронтове бюро ЦК КП (б)У. Його завданням було керівництво діяльністю підпільних більшовицьких організацій, широка пропагандистська робота в районі денікінської окупації. Восени в Україні діяли  сотні партизанських загонів. У  них налічувалося щонайменше 100 тис. бійців. За своєю політичною спрямованістю  вони були різні — радянські, петлюрівські, махновські, політично не визначені.

У радянських за орієнтацією  загонах впливом користувалися  не тільки більшовики, а й боротьбисти, іноді борбисти. Партизани звільняли  від білогвардійців, хоч і ненадовго, навіть такі великі міста, як Новомосковськ (тричі), Полтаву (двічі), Єлисаветград, Кременчук.

Не менших масштабів набрав повстансько-партизанський рух на Херсонщині. Навколо великого села Баштанка Миколаївського повіту зібралося  близько 20 тис. повстанців. Вони вигнали  денікінців з усіх навколишніх сіл  і утворили Баштанську республіку, яка трималася два місяці. За цей  час повстанці спромоглися експропріювати всіх поміщиків і розділити між  біднотою їх землю. Денікінці врешті-решт придушили повстання і спалили  Баштанку. Та неподалік, в районі села Висунськ, утворилася нова республіка.

Після прориву фронту тяжкі  бої з наступаючими білогвардійцями  вела бригада Н. Махна. Вона не підкорилася  наказу Реввійськради РСФРР про  передислокацію і самовільно попрямувала  в район Гуляйполя, до рідних осель. Тоді голова Реввійськради Л. Троцький і голова уряду УСРР Х. Раковський оголосили Н. Махна поза законом. У цій складній ситуації далекоглядний  і по-селянському кмітливий «батько» залишив основну частину своїх  військ у лавах Червоної армії, а  сам з невеликим загоном став вичікувати.

У серпні 1919 р. Н. Махно наказав  командирам своїх загонів у Червоній армії приєднатися до нього. Не відмовлявся  він і від розгромлених денікінцями  залишків інших червоноармійських  частин. Таким чином, під командуванням  Махна виявилося чотири корпуси, зведені в армію. Ці сили дістали  назву Революційно-повстанська армія  України (махновців). Петлюра запропонував йому разом тримати фронт проти  Денікіна. Діставши від Петлюри боєприпаси, армія махновців вщент розгромила розпорошені на великій території  білогвардійські частини. Загони махновців  складалися з кінноти й піхоти, посадженої на тачанки з кулеметами. Вони були дивовиж рухливими —  за добу здійснювали майже стокілометрові переходи.

У жовтні під контроль Махна  перейшла величезна територія від  Перекопу до Бердянська та Маріуполя  і від Каховки до Синельникового. Денікін змушений був кинути проти  нього армійський корпус під командуванням  генерала Я. Слащова і кінний корпус генерала А. Шкуро. Тоді махновці залишили Північну Таврію і відступили в катеринославському напрямку. Вони вибили з Катеринослава  білогвардійський гарнізон і утримували місто до початку грудня.

У цей час основні махновські сили становили близько 14 тис. бійців піхоти на тачанках з тисячею кулеметів, 6 тис. кавалеристів в окремих частинах, до 5 тис. чоловік у допоміжних підрозділах, зокрема артилеристів і кіннотників  у піхотних полках. Це була регулярна  армія, що не поступалася за боєздатністю найкращим з'єднанням денікінських військ.

Поразка білогвардійців. У  вересні армії Денікіна перейшли в новий наступ. Денікінці підійшли до Тули — головного арсеналу РСФРР. Дипломати Антанти наполегливо  працювали над тим, щоб противники радянської Росії об'єднали воєнні зусилля в цей переломний час. Вони планували узгодити денікінський похід на Москву з наступом на Петроград  білогвардійських частин генерала М. Юденича  разом з фінською армією К. Маннергейма, а також арміями Й. Пілсудського. Однак Денікін не визнав незалежності Фінляндії. К. Маннергейм відмовився від  походу, а сили М. Юденича були надто  слабкі, щоб реально загрожувати  Петрограду.

Польща також не піддалася  тиску Антанти і не утворила єдиного  фронту з А. Денікіним. Й. Пілсудського не задовольняв хід обговорення  проблеми східного кордону відродженої  Польської держави, який Паризька мирна  конференція схилялася визначити  в основному за етнографічною  ознакою (тобто залишити за Польщею  тільки землі, заселені поляками). А  в разі перемоги Денікіна Польща не могла розраховувати на більш  вигідний кордон з включенням до своїх  меж українських і білоруських  земель. Незважаючи не те, що вона перебувала в неоголошеному стані війни  з РСФРР, Й. Пілсудський дав зрозуміти  радянській стороні, якою є його справжня позиція.

У результаті боєздатні частини  Червоної армії, які розміщувалися  на польсько-радянській лінії розмежування сил, було кинуто проти Добровольчої армії. Пізніше Денікін скаржився, що Й. Пілсудський вкрав у нього  перемогу.

У середині жовтня радянські  війська домоглися істотної переваги над Денікіним у живій силі та артилерії. Трохи пізніше було ліквідовано перевагу білогвардійців у кавалерії — найбільш ефективному  роді військ в умовах громадянської  війни.

Зі складу 14-ї армії  було виділено ударну групу військ, до якої увійшла бригада червоних козаків В. Примакова. Під Кромами  вони розпочали битву з трьома дивізіями Добровольчої армії. Тяжкі  бої точилися безперервно протягом 20 діб. Офіцерські полки не відступили, але майже повністю були знищені.

Одночасно корпус С. Будьонного на підступах до Воронежа завдав поразки  кінноті Шкуро і Мамонтова. Інші частини денікінцїв, що складалися частково з мобілізованих в Україні  селян, швидко втрачали боєздатність.