Політичні режими в Україні під час революції 1917 - 21 років ( ідеології, політ. програми та їх реалізаціх)

 Згаданий вже Л.Троцький  наприкінці 1920 р. відкрито стверджував:  «Радянська влада протрималася  на Україні до сих пір (і  протрималася нелегко) в основному  силою Москви, великоруських комуністів  і червоної армії». Отже, остаточна  перемога більшовицького режиму  в Україні була забезпечена  не чим іншим як збройною  силою Радянської Росії, яка  на весну 1920 р. нараховувала  майже 3,5 млн. солдатів під командуванням  50 тис. колишніх царських офіцерів.

Що ж собою являла більшовицька влада в Україні? Згідно з офіційними даними партійного перепису КП(б)У, у 1918 р. ця організація мала у своїх  лавах тільки 3 % членів, що визнавали  себе українцями, тобто з усіх 4364 членів КП(б)У лише 130 вважали себе українцями. У 1925 р. КП(б)У нараховувала вже 101 852 члени, але й тепер українці в ній становили меншість —  всього 36,9 %. Враховуючи той факт, що керівні пости займали, як правило, комуністи, можна зробити висновок, що ця влада була чужою для України  і не могла виражати інтереси українського народу.

Прагнення більшовицької  Росії будь-що завоювати Україну  пояснював Л.Троцький: «Без України  немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря — Росія існувати не може». Особливо гострою була хлібна проблема. У  телеграмі до Антонова-Овсієнка та Орджонікідзе в Харків від 15 січня 1918 р. російський керівник В.Ульянов-Ленін  благав: «Ради бога, вживайте НАЙБІЛЬШ енергійних і революційних заходів  для відправлення хліба, хліба, хліба! Інакше Пітер може сконати... Повідомляти  щодня. Ради бога». І заходи вживалися. Після проголошення радянської влади  в Харкові більшовики стали відправляти  в центральну Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 р. щоденно з України в Росію вирушало по 140 вагонів з продовольством, з 1 березня — по 300, а з 1 квітня — по 400 вагонів. Проте цього було замало. Трохи згодом більшовицький вождь уже прямо закликає своїх підданих до загарбання України: «Безглуздям було б голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хліб і вугілля». Якогось дискомфорту від того, що Україна в той час була незалежною державою, Ленін, очевидно, не відчував, сповідуючи принцип «мета виправдовує засоби».

1. Установлення радянської  влади в 1919 р. На початку  1919 р. радянські війська здобули  вирішальну перемогу в боротьбі  з Директорією. 3 січня 1919 р. Червона  армія зайняла Харків, куди переїхав  Тимчасовий робітничо-селянський  уряд України. 6 січня була проголошена  Українська Соціалістична Радянська  Республіка (УСРР) (з 1936 р.- Українська  Радянська Соціалістична Республіка - УРСР). До травня 1919 р. Червона  армія встановила контроль майже  над усією територію України,  що входила до складу Російської  імперії. III Всеукраїнський з'їзд Рад (6-10 березня 1919 р.) обрав радянську форму державності. В Україні вдруге (вперше - 25 грудня 1917 р.) була встановлена радянська влада.

2. Формування більшовицького  режиму на початку 1919р. Фактично  вся влада в Україні належала  РКП(б) - КП(б)У. Комуністична партія (більшовиків) України була створена  ще в липні 1918 р. у Москві, на І з'їзді більшовицьких організацій  України. КП(б)У стала невід'ємною  складовою частиною РКП(б) і  була найбільшою її організацією. Секретарем ЦК КП(б)У було обрано  Г. П'ятакова. У складі її  ЦК із 15 чоловік тільки 2 були українцями.

4. Політика «воєнного  комунізму». Як і в радянській  Росії, політика українського  радянського уряду в цей період  здобула назву «воєнний комунізм».

4.1. Суть, зміст і мета політики «воєнного комунізму. «Воєнний комунізм» - система надзвичайних заходів керування економікою, що проводилася більшовиками в 1918-1921 pp. (з 1919 р. - в Україні).

Метою політики «воєнного комунізму» були: побудова комунізму насильницькими методами, мобілізація ресурсів для боротьби з противниками радянської влади, підготовка до світової соціалістичної революції.

Політика  «воєнного комунізму» містила в  собі: одержавлення економіки, припинення товарно-грошових відносин, введення продрозкладки (примусове вилучення продовольства у селянства), загальної трудової повинності, введення зрівняльної оплати праці, мілітаризацію суспільства, скасування комунальних платежів, плати за проїзд в транспорті тощо.

У 1919 р. політика «воєнного  комунізму» була введена в Україні.

Націоналізація  промисловості. Держава намагалася взяти важелі керування пріоритетними галузями у свої руки. Була встановлена державна монополія на торгівлю найважливішими товарами - цукром, чаєм, сіллю, вугіллям, металом тощо. Приватні підприємства, які ще не були націоналізовані, повинні були дотримуватися цін, установлених Раднаркомом РСФРР. У 1920 р. були націоналізовані практично всі підприємства України.

Трудові відносини. Більшовики ввели загальну трудову повинність, трудову мобілізацію. Щоб змусити людей працювати, вони дорівняли робітників до солдатів в армії. Запроваджувалися мілітаризація праці, примусова праці «буржуазних елементів». У 1920 р. була створена Українська трудова армія.

Торгівля  та фінанси. При «воєнному комунізмі» торгівля була заборонена, здійснювався прямий продуктообмін; скасовувалася оплата за паливо, житло, транспорт тощо; влада намагалася повністю скасувати гроші; вводилася карткова система розподілу товарів і продуктів.

Політика  «воєнного комунізму» на селі. У ході здійснення політики «воєнного комунізму» заборонялася оренда, наймана праця, робилися спроби запровадити колективні форми господарства (комуни).

а) Продовольча  диктатура. Більшовицький режим  увів продовольчу диктатуру. Влада  поклала обов'язки на селян у примусовому порядку здавати запаси зерна та інших сільськогосподарських товарів за державними (украй низькими) розцінками, а ринкова торгівля цими товарами заборонялась і розглядалась як спекулятивна. Така політика здобула назву «продовольча розкладка» - «продрозкладка». Це була фактична конфіскація товару в селян. Для вилучення продовольства створювалися спеціальні «продовольчі загони» (продзагони). У 1920 р. продрозкладка була поширена на овочі, м'ясо, молоко тощо.

б) Створення  комнезамів. Для зміцнення свого режиму на селі більшовики створювали з найбідніших селян комітети незаможників (комнезами). Вони повинні були доповідати державним службовцям і членам продзагонів про те, хто із селян має запаси хліба і де їх ховають. У 1919 р. комнезами почали створюватися в українських селах.

Впровадження політики «воєнного  комунізму призвело до господарської  розрухи, формування адміністративних методів управління, масового невдоволення населення. Уже в 1920-1921 pp. ця політика зазнала повного краху.

5. Політика більшовиків  у 1920р. На початку 1920 р. радянська  влада в Україні була встановлена  втретє (вперше - 25 грудня 1917 p., вдруге - 6 січня 1919 р.). Більшовики створили надзвичайні органи влади-революційні комітети (ревкоми). Ще в грудні 1919 р. у Москві був створений Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), якому передавалася законодавча і виконавча влада. У лютому 1920 p. у зв'язку з виборами до Рад усіх рівнів Всеукрревком і ревкоми на місцях ліквідувалися, і всі владні повноваження переходили до Рад.

Вибори до Рад відбувалися  під контролем більшовиків, тому вони одержали 80% місць у губернських  виконкомах і 70% місць у повітових  виконкомах.

У 1920 р. Кремль намагався  створити враження про зміну своєї  політики стосовно України:

- проголошувалося визнання  незалежності УСРР;

- була дана обіцянка  ширше враховувати інтереси середнього  селянства, забезпечити добровільність  у створенні комун.

На ділі проголошення цих  «змін», особливо стосовно визнання незалежності України, мало демагогічний характер. У 1920 р. в Україні затвердилася політична  диктатура КП(б)У в формі радянського  режиму.

Більшовики продовжили політику «воєнного комунізму». До продзагонів  було мобілізовано 15 тис. робітників. Влітку 1920 р. продрозкладку здійснювала 1-а  Кінна армія С. Будьонного.

Значно поширилася націоналізація підприємств, фактично була згорнута приватна торгівля. Ліквідувалися поміщицькі господарства; створювалися радгоспи (їм було відведено понад 1 млн десятин  землі) і комуни, куди селяни не бажали вступати. Відповідно до закону про  землю від 5 лютого 1920 р., конфіскована поміщицька земля віддавалася працюючим  селянам без викупу. Поміщиків  не тільки позбавляли землі та інвентарю, але і виселяли разом із сім'ями  з маєтків.

6. «Червоний терор». Становлення  більшовицького режиму супроводжувалося  посиленням «червоного терору».  У 1919 р. була створена Всеукраїнська  надзвичайна комісія (ВУНК), яку  з квітня 1919 р. очолив М. Лацис.  Створювалися «народні суди»  й революційні трибунали, робітничо-селянська  міліція.

Фізично знищувалися «класові вороги»: поміщики, капіталісти, офіцери  царської армії, члени антирадянських партій, священики, представники інтелігенції, селяни та ін. Правові і моральні норми не бралися до уваги. Методами «червоного терору» були: військова  блокада, захоплення заручників, кругова  порука, виселення сімей, масові страти. Знищувалися як реальні супротивники більшовиків, так і випадкові  люди. Особливо багато жертв було серед  повстанців-махновців, селян півдня України.

Цього часу в Україні створювалася система примусових робіт і перші  концтабори, через які в 1920-1921 pp. пройшли 25-30 тис. чоловік.

"ІСТОРІЯ УКРАЇНИ"  навчальний посібник Б.Д.Лановик,  М.В.Лазарович

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ВІД НАЙДАВНІШИХ  ЧАСІВ ДО ПОЧАТКУ XX СТ.

В) білогвардійські режими

Воєнно-політична ситуація в Україні влітку 1919 р.

Влітку 1919 р. у боротьбі за оволодіння Україною зійшлися білогвардійські  війська і Червона армія. Нові спроби прорватися в центральні райони України робила також армія УНР. Боротьба між цими трьома силами визначила характер воєнних дій улітку 1919 р.

Нестабільність політичної обстановки в УСРР ще з весни 1919 р. згубно впливала на ситуацію на зовнішніх  фронтах, що проходили територією Донбасу  і Правобережжя. Після евакуації  військ Антанти з південних районів  республіки більшовицьким військам в Україні протистояли білогвардійські  частини Денікіна, які наступали  в Донбасі, а також військові  з'єднання Директорії, що діяли на заході.

Наступ білогвардійців

Білогвардійці зуміли потіснити  Червону армію в Донбасі, де тривали  бої з січня. Радянське керівництво  недооцінило загрозу. 19 травня денікінські  війська перейшли у наступ на всій донецькій дільниці Південного фронту. 27 травня білогвардійці захопили Луганськ. Головного удару було завдано  на стику 13-ї армії і 3-ї бригади  Задніпровської дивізії. Не діставши підкріплення, бригада змушена була відступати. Воєнно-стратегічна обстановка в  Україні стала докорінно змінюватися  на користь Денікіна.

25 червня білогвардійські  війська, які наступали у Поволжі,  захопили Царицин. Тут 3 липня  Денікін підписав «Московську  директиву» - наказ про наступ  на Москву. Головного удару мала  завдати Добровольча армія: встановити  повний контроль над Україною, а потім оволодіти Москвою.

Спроби зупинити денікінські  війська на території України  не вдалися. Форсувавши Дніпро і захопивши  Знам'янку та Черкаси, білогвардійці  повели наступ у двох напрямках: північному - на Київ, допомагаючи лівобережній групі військ, яка діяла у тому ж напрямку, та південному — на Єлисаветград—Миколаїв  —Одесу, прагнучи з допомогою військ генерала Шиллінга, які наступали  вздовж Чорноморського узбережжя, оточити  радянські війська на півдні України.

Друга половина 1919 р. характеризувалася  гострою боротьбою в Україні  між трьома силами: Червоною армією, білогвардійцями і військами  УНР. На середину року більшу частину  України контролювали більшовики. Але  їхня попередня політика «воєнного  комунізму» викликала обурення населення  і, відповідно, позначилася на боєздатності частин Червоної армії, що знаходилися  на фронті.

У травні 1919 р. білогвардійські  війська генерала Денікіна, які контролювали Донбас, Дон, Кубань і Північний Кавказ, перейшли в рішучий наступ. Подолавши  опір Південного фронту Червоної армії, вони оволоділи майже всією Лівобережною Україною і рухалися далі на Київ. У  той час інші частини армії  Денікіна згідно з директивою від 25 червня 1919 р. розгортали наступ на Москву. Єдиний серйозний опір армії Денікіна чинили загони Н.Махна.

Одночасно на Правобережній  Україні проти більшовиків розгорнули наступ частини армії УНР.

Сталося це після того, як 17 липня Українська Галицька армія (УГА) та керівництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на лівий берег  р. Збруч. Згідно з угодою між урядами  УНР і ЗУНР УГА влилася в  армію УНР для продовження  спільної боротьби за незалежність України  під гаслом «На Львів через  Київ!». Об’єднана армія налічувала 80 тис. чоловік, із яких 50 тис. були галичанами. Об’єднана армія розгорнула наступ у двох стратегічних напрямках: на Київ та Одесу. На Київ наступали галичани, а на Одесу – частини армії  УНР. Спочатку наступ розвивався успішно  і вже 30 серпня галичани вступили в  Київ. Одночасно з лівого берега Дніпра до Києва вступили частини  Добровольчої армії під командуванням  генерала Бредова. Спроба знайти порозуміння  з денікінцями не мала успіху, й  українські частини змушені були відійти на Васильків. Здача Києва  була рівносильною поразці. Ця подія  увійшла в історію як «Київська  катастрофа». Українці втратили символ незалежної держави. До морально-психологічної  поразки додалися й інші негаразди: між українською і Добровольчою арміями розпочалися бої, тим  часом польська армія оволоділа  Західною Волинню, позбавивши українську армію тилу; армію вразила епідемія тифу та інших хвороб і, як результат, її кількість скоротилася на 70 %.