Політичні режими в Україні під час революції 1917 - 21 років ( ідеології, політ. програми та їх реалізаціх)

Розвиваючи наступ, радянські  війська у середині листопада  заволоділи вузловою станцією Касторна. Білогвардійці почали відступати у  двох напрямках: на Ростов та Крим і  Одесу.

Успіх почала незабаром розвивати 12-та армія, яка тримала 700-кілометровий фронт по периметру північно-західних кордонів України. 6 листопада її частини  увірвалися в Чернігів, а 16 грудня оволоділи  Києвом.

У цей час 13-та армія очищала  від білогвардійців Лівобережну  Україну. 12 грудня козаки Примакова  і латиські стрільці вступили у Харків.

Г) інтервенти

Інтерве́нція (лат. interventio —  втручання) — у міжнародному праві  насильницьке втручання однієї чи кількох  держав у внутрішні справи іншої  держави, спрямоване проти її територіальної цілісності або політичної незалежності. У наш час такі цілі означають  несумісність з цілями і принципами Статуту ООН.

Антантівські війська  на півдні України і в Криму  та їхній відступ і евакуація

Висадка антантівських військ на півдні Укра­їни і в Криму

Після поразки військ німецько-австрійського  блоку у Першій світовій війні  прав­лячі кола Антанти вирішили посилити боротьбу проти більшовиків  і направити для цього свої збройні сили на територію колишньої  Російської імперії. Одним з напрямків  руху їхніх військ був південь  України і Крим. У ніч з 15 на 16 листопада 1918 р. англо-французька ескадра  ввійшла в Чорне море і наприкінці листопада висадила у Новоросійську, Севастополі, Одесі свої війська. Розширяючи зону окупації, антантівські війська 1 лютого 1919 р. захопили Херсон, 2 лютого – Миколаїв. На початок лютого 1919 р. межі окупованої території України  на північному заході проходили по лінії Одеса-Тираспіль - станція  Бірзула, на півночі та північному сході  по лінії Вознесенськ -Новий Буг  – Олешки - Берислав. Усього на початок  лютого 1919 р. на півдні України і  в Криму налічувалося 60 тис. чол  військ інтервентів.  Командування французьких військ в Одесі (командуючим  військами Антанти на півдні Росії  був призначений генерал Бертелло) стояло за відновлення єдиної Росії  і тому підтримувало білогвардійців. В Одесі тоді зосереджувалось  близько 10 тис. денікінських офіцерів, а всього на півдні України - приблизно 25 тис.  За погодженням з французьким  командуванням військовим губернато­ром  Одеси Денікін призначив генерала Гришина-Алмазова.  На початку грудня 1918 р. до Одеси з півночі наблизились  війська Директорії і 12 грудня ввійшли  до міста. Білогвардійські загони відійшли в приморську частину під захист військових кораблів Антанти.  17 грудня в Одесі висадилася 156-а французька дивізія, і її командир генерал Боріус наказав білогвардійцям вибити загони Директорії з міста. Після бою  з білогвардійцями командування військ Директорії ввечері 18 грудня підписало  угоду з французами про виведення  своїх військ з Одеси. 

Окупаційний режим інтервентів

На зайнятій території  антантівські інтервенти встановили режим  терору, свавілля, грабежу.  Тільки в  Одесі діяло 17 різних контррозвідок. Тюрми були переповнені арештованими, яких розстрілювали часто без  суду. За короткий час в одеський морг було доставлено 209 трупів людей, убитих начебто під час "спроб  до втечі". Усього інтервенти і білогвардійці закатували понад 38 тис. чол., ув'язнили близько 46 тис.  В Одесі, Миколаєві, Севастополі окупанти пограбували всі склади, у Херсоні спалили портові будови. У Миколаївському міському банку вони захопили 19 млн. крб. золотом. Зайнявши Севастополь, англійські і французькі інтервенти на більшості ро­сійських військових кораблів підняли свої прапори. Утікаючи, вони зруйнували берегові укріплення, склади, гідролітаки, затопи­ли підводні човни. Евакуюючи Одесу, інтервенти вивели з собою 112 російських торговельних суден, навантажених різним добром. Вони грабували також і приватних громадян, відбирали в них продукти, одяг, домашні речі тощо. Загальна сума збитків, яких зазнали приватні громадяни в період антантівської інтервенції в Україні, становила понад 600 млн. крб. 

Боротьба проти окупантів

У відповідь на звірства і знущання інтервентів та білогвардійців розгорнулася підпільна, партизанська боротьба. Активно діяли повстанці  на Придністров'ї та в інших місцевостях - у районах Біляївки, Вознесенська, Голти, Балти, Помощної, Херсона, Олешок, Чаплинки та інших міст і сіл.  Для ведення роз'яснювальної роботи серед солдатів і матросів окупаційних, у першу чергу французьких, військ, у грудні 1918 р. при Одеському обласному  комітеті КП(б)У було створено спеціальну Іноземну колегію, що складалася з французької, румунської, поль­ської, сербської  і грецької груп. Її очолювала президія, до якої входили С.Соколовська, Ж.Лябурб.  Члени Іноземної колегії проникали  на військові кораблі і в полки, розповсюджували серед солдатів і матросів газету “Коммунист”, листівки англійською, румунською, грецькою, польською, французькою мовами, роз'яснювали їм їхню ганебну роль у справі окупації.  Під впливом агітації в ході боїв з повстанцями іноземні сол­дати і матроси стали відмовлятися від участі у боях проти партизанів і наступаючих частин Червоної Армії.  У ніч з 1 на 2 березня члени  Іноземної комісії Жанна Лябурб, Я.Елін, М.Штілівкер, І. Дубинський, 0. Вінницький, О. Вапельник були арештовані і після  звірячих катувань розстріляні. Незабаром  інтервентам удалося захопити і  вбити секретаря Одеського комітету КП(б)У I.Смирнова (Ласточкіна). 

Відступ і евакуація антантівських  військ з півдня України й Криму

А в цей час з фронту розгорнули наступ частини Харківської  групи радянських військ (командуючий  А.Скачко).  На початку березня 1919 р. 1-а бригада Задніпровської дивізії (командир М.Григор'єв) почала бої під  Херсоном. Вони тривали вісім днів і 10 березня закінчились визволенням  міста. 15 березня радянські війська  вступили до Миколаєва.  Після визволення Херсона й Миколаєва частини  Харківської групи військ розгорнули бої за Одесу. Окупанти вирішили затримати  наступ Червоної Армії під станцією Березівкою і для цього пустили  в бій танки. Але радянські  війська 18 березня зайняли Березівку, захопивши великі трофеї, серед яких було і 5 французьких танків.  Наступ радянських військ поєднувався з  посиленням дій партизанських загонів  у тилу інтервентів і подальшим  революціонізуванням окупаційних  військ, що ставали не боєздатними. Французьке командування змушене було віддати наказ про евакуацію  Одеси, яка й почалась 3 квітня 1919 р. 5 квітня після успішно проведеного  страйку владу в Одесі взяла  до своїх рук досі підпільна рада робітничих депутатів, а 6 квітня до міста  вступили частини Червоної Армії.  Одночасно з наступом на Одесу  радянські війська Харківської групи розгортали наступальні бої в південному напрямку. Була організована ударна кримська група військ під командуванням П.Дибенка. Тут радянські війська вели запеклі бої переважно проти білогвардійців, підтримуваних англо-французькими окупантами. Унаслідок цих боїв у середині березня 1919 р. були зайняті міста Бердянськ, Мелітополь, а 25 березня - і Маріуполь.  Навально рухаючись уперед, радянські війська на початку квітня підійшли до Перекопа і 4 квітня взяли його. 11 квітня вони ввійшли до Сімферополя і Євпаторії, 13 квітня - до Бахчисарая та Ялти і вийшли на підступи до Севастополя. Білогвардійці і війська англо-французьких інтервентів не змогли стримати натиску радянських військ і партизанських загонів, що діяли в Криму.  Серед солдатів та матросів військових частин окупантів поширювалися революційні настрої. 19 квітня повстали матроси французьких лінкорів “Жан Бар” і “Франс” у Севастополі. До повсталих приєдналися екіпажі інших кораблів. 21 квітня командування військ інтервентів вирішило залишити Севастополь, і владу в місті взяв ревком. У місто ввійшли радянські війська. У Криму було проголошено створення Кримської Радянської Республіки і створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд на чолі з Д.Ульяновим (братом В.Леніна).

КАЛІНІЧЕНКО В.В., РИБАЛКА  І.К.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА  ІІІ: 1917-2003 рр.:

Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. -

Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. - 628 с.

д) махновці.

Махновський рух — збройна  боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань  у 1918–1921 роках під час Громадянської  війни під керівництвом Нестора  Махна.

Революційна повстанська  армія України (махновців) (таку назву  повстанська армія одержала 1 вересня 1919 року після переформування) вела збройну боротьбу проти австро-угорської  та німецької окупаційних армій, Гетьманату, Директорії, білогвардійців, окупаційних військ Радянської Росії.

Революційна повстанська  армія України [1] (РПАУ) - збройні  повстанські формування під час  Громадянської війни в Росії, що діяли на південному сході України  з 21 липня 1918 по 28 серпня 1921 під гаслами  анархізму.

РПАУ зустрічається в  документах і джерелах під такими назвами, як Повстанська армія України, Українська повстанська армія, армія  імені батька Махна, повстанський рух  під керівництвом Махно або достатньо  часто в джерелах більш пізньої  радянської епохи - просто "махновці".

Центром повстанського руху махновців було село Гуляйполе Катеринославської  губернії - батьківщина Нестора Махна. Район операцій загонів Махна  простягався від Дністра до західних кордонів Області Війська Донського.

Склад

Більше 90% армії Махно - селяни, дрібні власники землі та нечисленні робітники, в основному металурги  і шахтарі. Багато демобілізованих  солдатів і матросів колишньої царської армії; саме вони і склали кістяк командного складу махновців.

2. Організація  і тактика

Командний склад армії - виборний. Якщо обраний бійцями командир не мав достатньої підготовки, щоб прийняти командування - його направляли на діючі  при штабі командирські курси, а  до їх закінчення підрозділом командував так званий "призначений" командир, присланий з штабу.

Чисельність загонів Махно  різко коливалась, проте завжди існувало ядро з наближених. В основному  махновські загони рекрутувалися з  добровольців. У випадку невдач ця "армія" розпорошувалася, а сам  Махно з охороною йшов від переслідувань. Загони махновців, що складалися з кінноти  і піхоти, посадженої на тачанки  з кулеметами, володіли великою рухливістю (переходи здійснювалися до 100 км на добу); завдяки підтримці місцевого  селянства, вони мали добре налагоджену  розвідку і зв'язок.

Незважаючи на конфлікти  з урядом більшовиків і неприйняття  ідеї диктатури пролетаріату, у військовому  відношенні загони махновців виступали, в основному, на стороні червоних. У середині лютого 1919, в період наступу  військ генерала А. І. Денікіна на Україна, махновці уклали військову угоду  з урядом Української РСР і  командуванням Червоної Армії, у  відповідності з яким 21 лютого 1919 повстанські формування під командуванням  Н. Махна ввійшла до складу Червоної Армії під назвою 3-я бригада 1-ї  Задніпровської стрілецької дивізії  і билися на Південному фронті проти  денікінських військ на лінії Маріуполь - Волноваха. Влітку 1919р. повстанська  бригада, розгорнута в стрілецьку дивізію  Червоної Армії, була розгромлена денікінцями, залишки повстанців відійшли в Херсонську губернію.

У 1919 р. Нестор Махно говорив [1] :

Головний наш ворог, товариші селяни, - Денікін. Комуністи - все ж  революціонери ... З ними ми зможемо  розрахуватися потім. Зараз все  має бути спрямоване проти Денікіна.

До вересня 1919 року махновці відновили боєздатність своїх військ. За даними начальника штабу Махна  Віктора Белаш, армія Махна восени 1919 р., перебуваючи в тилу Збройних сил Півдня Росії, складалася з чотирьох корпусів. 1-й Донецький мав 15500 багнетів, 3650 шабель, 16 гармат і 144 кулемети; 2-й  Азовський - 21000 багнетів, 385 шабель, 16 гармат і 176 кулеметів; третє Катеринославський - 29000 багнетів, 5100 шабель, 34 гармати і 266 кулеметів , 4-й Кримський - 17500 багнетів, 7500 шабель, 18 гармат і 154 кулемети. У резерві штабу армії перебували: кулеметний полк (700 кулеметів), бригада кавалерії (3000 шабель), обозні війська, трудові полки, комендантські роти і ескадрони загальною чисельністю 20000 чоловік. Всього армія мала 103 тис. багнетів, 20 тис. шабель, 1435 кулеметів, 84 гармати. Махновські формування складалися з піхотних і кінних полків, більшість з частин були сформовані відповідно до червоноармійськими штатами і реорганізації не піддавалися. Нові полки створювалися за їх зразком.

У вирішальний момент наступу  білих на Москву полки Революційної повстанської армії України під  командуванням Нестора Махна  завдали удару по тиловим частинам і складах боєприпасів ЗСПР. У  своїх спогадах А. І. Денікін писав [2] :

В добу Української революції 1917-1921рр. в центрі Україні  існував  анархістський рух, члени якого  – анархісти не визнавали ніякої держави, ніякої влади, ніякої обов’язкової для членів суспільства суспільної організації, також вони не визнавали  владу більшості над меншістю.

     Ем.Ярославський  не вважає махновський рух  з самого початку його виникнення, в усі його моменти ворожим  революції, були короткочасні  моменти, коли Махно і махновці  допомагали революції. До таких  моментів слід віднести боротьбу  махновського повстанського загону  влітку 1918р. проти військ гетьмана  і австро-німецької окупації, а  також допомога Махном повсталим  робітникам Катеринослава у звільненні  міста від білогвардійців в  кін. 1918р.

     Радянська  влада була налаштована прийняти  співробітництво з Махном і  анархістами у боротьбі проти  інтервентів і білогвардійців; це  впливає з того, що командування  Червоної Армії призначило Махна  командиром дивізії.

Однак  дії Махна і  його штабу виявились відштовхуючими по відношенню    до влади більшовиків.