Розквіт Київської Русі за Ярослава Мудрого

На другому етапі відбулася стабілізація партизанського руху. Він продовжувався до середини 1943 р. і характеризувався появою штабів партизанського руху значних масштабів. Матеріальна допомога Великої землі давала змогу народним месникам не тільки боронити власні бази і протистояти каральним акціям фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Етап характеризується великомасштабними диверсіями, численними рейдами в тил противника, активною взаємодією з формуванням Червоної Армії. Так, у червні 1942 р. німці розгорнули великий наступ у напрямку Сталінграда і Кавказу. Для того щоб ослабити німецький тиск, Москва вирішила активізувати партизанську війну в Україні. У червні—липні партизанські загони О. Сабурова і С. Ковпака вийшли з брянських лісів і почали робити наскоки на гарнізони і шляхи сполучення. 28 червня вони взяли на кілька годин Ямпіль і відступили із значними трофеями. Щоправда, через кілька тижнів усе населення району пройшло через контроль спеціальних загонів поліції і СД. В результаті було розстріляно в районі Конотоп—Кролевець 318 чол., Ямпіль—Середина-Буда — 215 чол., у повітах Новгород-Сіверсько-го, Середини-Буди — 1508 чол. У цей час партизанський загін С. Ковпака, який по суті був винуватцем цієї каральної акції німців, відступив у ліси.

Третій етап тривав до повного розгрому фашистів. Радянські партизани руйнували німецькі комунікації, створювали напруженість та безладдя в тилу ворога. Особливо ефективною виявилася «рейкова війна», що перешкоджала постачанню фронту німецькими підкріпленнями. У 1943 р. партизани підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. Майже скрізь вони мали постійний зв'язок з військовим командуванням та центральним керівництвом. На партизанських аеродромах регулярно приземлялись літаки зі зброєю, одягом, харчами, медикаментами тощо. З центру переправлявся також кваліфікований командний склад та диверсійні групи. Улюбленою тактикою радянських партизанів було проведення далеких рейдів із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великих недоступних районів Полісся та Волині. Всього протягом війни партизанські формування провели 19 рейдів — це 52 тис. км. Найбільшими загонами були партизанські з'єднання С. Ковпака, О. Федорова, М. Наумова та ін. Активізація дій загонів, як правило, ув'язувалась з подіями на фронтах. Улітку 1943 р. перед початком Курської битви С. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Поставлене воєнне завдання — знищення промислів у Прикарпатті, а також знищення загонів націоналістів. Завдання не було виконано, а значна частина з'єднання загинула.

Радянська історіографія стверджує, що підпілля в Україні — це масовий інтернаціональний рух представників 62 національностей. Але в загонах, які формувались і діяли в Україні, саме українців було менше половини, а у з'єднанні С. Ковпака -- третина. За всі роки війни у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалось близько 180 тис. чол. (у тому числі ті хто брав участь у боротьбі на території країн Південно-Східної та Центральної Європи), 30 % з них загинули.

Література :

1. Великая  Отечественная  война. Энциклопедия – М.,1985
2. Історичні  постаті  України – Одеса, 1993
3. Історія  України. Нове  бачення. Ч.1-2 – К., 1995
4. Котляр М. , Кульчицький  С. Довідник  з  історії  України. – К.,1996
5. Косик  В. Україна  і  Німеччина  у  Другій  світовій  війні – Париж – Нью-Йорк – Львів , 1993
6. Курило  В.М., Терещенко  Ю.І. Історія  України. У 2-х  книгах.– К.,1995
7. Лановик  Б.Д., Матисякевич  З.М., Матейко Р.М. Історія  господарства : Україна  і  світ. – К.,1995
8. Полонська-Василенко  Н. Історія  України. Т. 2.—К., 1992
9. Рибалка  І.К. Історія  України. Ч.1-3 – Харків, 1995-1997

План.

1. Кочівники  на  Україні  в  Х  ст.  до  н.е.—ІІІ ст.  н.е.
2. Запорізька  Січ  наприкінці XVII—наприкінці  XVIII  ст.  Занепад  і  ліквідація  запорізького  козацтва.
3. Еволюція  політичної  системи. Масові репресії  1930х   рр.  в  Україні. 

№1. Кочівники  на  Україні  в  Х  ст.  до  н.е.—ІІІ ст.  н.е.

На цю добу припадає поява на Україні того першого народу, ім'я якого збережено історією. Це кимерійці, яких описав у V ст. Геродот. Земля кимерійців лежала від Карпат та гирл Дунаю до Кубані. Хронологічно культура кимерійців датується 1500 до 700 р. до Р. X. Кимерійці мали укріплені городища (Немирово, Волковці, Пастирське, Мотронівку, Хмільне та інші). Вони ховали небіжчиків і мали некрополі (с. Волоське на Запоріжжі). У них були складні ритуальні обряди. Збереглися стели — статуї із зображенням людей (с. Волковці біля Кам'янця-Подільського, с. Білогрудівка б. Умані, Білозерка на Херсонщині).

Кимерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Вони були першим народом, який мав царів, їхні царі були племінними ватажками (могила царя біля с. М. Лепетиха, Херсонщина). Вони мали культурні зв'язки з Кавказом, Закавказзям, Малою Азією, Шлезьком, Гальштадтом. Геродот писав, що кимерійці" прийшли з Азії. Сучасні археологи доводять інше. Дослідник Білогрудівської культури П. П. Курінний вважає, що не з Азії могли прийти вони, а з середньої Наддніпрянщини, їхня культура  вредовження Трипільської, пристосованої до умов табунного скотарства. Перехід частини осілого населення до табунного скотарстаа штовхав їх на південь, зокрема із Запоріжжя.

Біля Х століття до Р. X. в Евроігі входить у вжиток залізо і витискає дорожчу бронзу. Старіший період цієї доби має назву «Гальштадтського» — за місцем Гальштадт в Австрії, де було вперше знайдено пам'ятки її. Проф. Д. В. Антонович вважав, що залізо прийшло до Европи з Передньої Азії і, правдоподібно, шляхом через Україну. Тому можливо, що на Україні залізо з'явилося трохи раніш, ніж у центральній Европі.

Під назвою скифів розуміють усе населеная України. Геродот був в Ольвії, бачив там скіфів і писав, що скіфи прийшли з Азії і вигнали кимерійців. Якби це було так, ми мали б на Україні від VII ст. нову культуру, яка знищила б культуру народів-попередників. Насправді того не було. Культура часів скіфських в основному залишилася кимерійською. Відбувається не боротьба народів, а диференціація суспільства, утворюються казкові багатства родів табунників і струнка система патріярхального династичного права. Виділюються могутні, багаті царі.

Скіфи поділяються на чотири племена. Над р. Південний Буг жили скіфи-скотарі, між Бугом та Дніпром — скіфи-хлібороби, на південь від них — скіфи-кочовики, між Дніпром та Доном — скіфи царські, Скіфи-скотарі випасали худобу, перекочовували зі своїми стадами з місця на місце, в залежності від пасовиськ. Скіфи-хлібороби жили осіло, сіяли пшеницю, просо, ячмінь, коноплі, цибулю, часник. Продукти скотарського та хліборобського господарства вони продавали грецьким колоніям,

Крім сіл, відомі скіфські міста-городища, оточені валами. Деякі з них, як от Мотронинське, Пастирське, Немирівське, Більське, відомі з часів кимерійців, були великих розмірів, їх оточували вали та глибокі рови. У скіфів було широко розвинене гончарство: вони виробляли прекрасний різноманітний посуд, за зразками грецького. Мали простий глиняний посуд, часто величезного розміру, високий, стрункий, так звані «амфори» — в них зберігали воду, зерно. Був також прекрасний різноманітної форми посуд, прикрашений, за зразком грецького, сценами з грецького побуту, мітології, вкритий блискучою поливою. Скіфський посуд, подібно до грецького, виробляли вже на гончарному колі. В ті часи греки виробляли також і металеві речі: залізну зброю, мечі, кинджали, різні стріли для луків, переважно трикутної форми.

Скіфи підтримували торговельні зносини з грецькими колоніями, постачали їм продукти свого господарства і діставали від греків вино, посуд, прикраси, зброю. Таким чином, до скіфських степів потрапляли високомистецькі вироби грецької індустрії, вироби з золота, срібла. В них можна відзначити дві групи: одні з них прикрашені сценами з грецького побуту, міфології, другі — сценами з побуту скіфів, безперечно зроблені для скіфів. Завдяки цим пам'яткам ми можемо яскраво уявити зовнішність, одяг, побут скіфів.

Серед таких виробів треба згадати мистецькі вази, знайдені в Куль-Обському та Чортомлицькому курганах, у кургані Солоха та інших. Чоловіки носили короткі каптани, підперезані шкіряним поясом, штани, які заправляли в короткі шкіряні чоботи, шапки з повсті. Жінки носили довгі суйгі з поясами, на головах гостроверхі шапки з довгими покривалами. Скіфи мали антропоморфні вірування, в яких поєднали старі вірування хліборобської трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливами грецької мітології.

Скіфи вірили в позагробове життя. Своїх мерців вони ховали в могилах, при бідних клали горщик з їжею, злиденний інвентар, кам'яні речі. Багатих ховали у глибоких могилах у формі будинку, над ними насипали високі кургани та одягали їх у розкішний одяг, з золотими оздобами, клали коштовну зброю, посуд. Забивали й ховали разом з мерцем жінку, коней. Осередком, серцем царської Скіфії був басейн р. Конки, де лежало місто Геррас. Взагалі по берегах Дніпра було надзвичайно багато могил. У 80-х роках XIX ст. Д. 1. Самоквасов нараховував до 500 могил, що стояли купами й поодинці, і всі вони, як писав М. 1. Ростовцев, являли собою цілість.

Завдяки цим могилам ми маємо найкращі пам'ятки скіфської доби, в якій грецька культура об'єдналася з місцевою та східніми впливами. Проф. П. П. Курінний робить такі важливі висновки щодо скіфської культури: Поховання скіфів, скорчене під курганами, має аналогію з похованням трипільців та кимерійців ігід курганами, а видатних осіб скіфи палили на вогні (с. Верем'я та Щербанівка — трипільських часів, Білотрудівка — кимерійських). Обидва обряди переходять до антів і сягають слов'янських дохристиянських часів на Київщині та Чернігівщині.

Скіфи продовжують розробку трипільської міфології в образах фантастичного звіринного стилю і передають її через антослов'ян селу: це образи матері-богині, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо. Скіфи користуються всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Цікавий «слов'янський» горщик, оздоблений «гребінцевим» орнаментом. Початок його — ямково-гребінцевий стиль, який був провідною формою в трипільській, кимерійській, скіфській та анто-слов'янській культурі і е національною формою пцсуду. Ще виразніше традиційний зв'язок дає наша хата з її піччю. Від Скіфії маємо знамениті білі штани й сорочку, чоботи, шпичасту козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.

№2. Запорізька  Січ  наприкінці XVII—наприкінці  XVIII  ст.  Занепад  і  ліквідація  запорізького  козацтва.

Наприкінці XVII ст. становище запорізьких козаків дещо стабілізувалося. Припинення військових дій на Україні та російсько-турецька війна, походи під Азов давали можливість запорожцям займатися військовою справою і отримувати військову здобич, крім того на запорізькі землі починають тікати від феодального гніту втікачі з Росії та України. Залюднення запорозьких земель вело до піднесення  господарства Січі і збагачення старшини, яка розпоряджалися численними повинностями, які виконували на користь  війська прості козаки та селяни-втікачі, значним джерелом доходу стало постачання козаків Російським царем, який надсилав на Січ гроші, харчі, зброю  та боєприпаси. Значна кількість російської допомоги осідала у кишенях старшини. Проте царський уряд ставився до запорожців з недовірою. Напади запорожців на татар, турок, купців викликали гостру реакцію з боку Османської імперії. Тому російські царі намагалися стримувати активність низових козаків. У 1709 р. після переходу запорожців на бік гетьмана Мазепи Петро І наказав зруйнувати Січ. Запоріжжя було приєднане до Миргородського полку, низовим козакам було заборонено жити на Січі. Козаки розселилися по лівобережних містах, частина переселилася до Туреччини, решта отримала дозвіл від турецького султана створити Січ в урочищі Олешки на Кардашинському лимані Дніпра. Кримський хан примушував козаків будувати укріплення на Перекопі, ходити у походи на Кавказ, обмежував їх економічну діяльність. Життя запорожців під татарами було дуже важким, тому коли почалася російсько-турецька війна 1734-39 рр. козаки попросилися у російське підданство.

 Після повернення у 1734 р. під  владу росіян запорожці знову  оселилися на своїх колишніх  землях, збудувавши неподалік від  залишків старої січі Нову Січ. У наступних боях з турками запорожці так добре воювали, що Катерина II осипала їх похвалами та медалями. Однак вони також завдавали їй багато клопоту. Оскільки на землях запорожців кріпацтва не існувало й було вдосталь вільних земель, Січ стала раєм для селян-утікачів. До того ж, як тільки спалахувало повстання проти панів, запорожці незмінно брали в ньому участь. Так, у 1768 р. вони відіграли провідну роль у кривавому повстанні гайдамаків на Правобережжі, а коли російський козак Омелян Пугачов підняв у 1772 р. величезне повстання на півдні Росії, запорожці сховали його людей від гніву імператриці. Серед самих запорожців звичайним явищем були соціальні конфлікти й насильство.

 З густішим заселенням запорозьких  земель (на 1770 р.тут проживало близько 200 тис. чоловік, більшість яких не належала до козацтва) стали розвиватися хліборобство, торгівля й тваринництво. Господарську діяльність контролювали запорозькі старшини. Зокрема, останньому запорозькому кошовому Петрові Калнишевському належало понад 14 тис. голів худоби. Більшість його старшин  були такими ж багатими. Як і в Гетьманщині, між запорозькою старшиною та неімущою голотою розвинулися різкі соціально-економічні відмінності, через які часто вибухали конфлікти. Зокрема, у 1768 р. особливо запекла сутичка змусила старшину рятуватися по сусідніх російських залогах. Порядок було відновлено лише після втручання імператорського війська. Постійні конфлікти на Січі, а також упертий опір, який чинили запорожці російським намаганням колонізувати Чорноморське узбережжя, переконали Катерину II в необхідності радикального вирішення цієї проблеми. Тому, як тільки скінчилася війна1768—1774 рр. й татари вже не являли загрози, вона наказала зруйнувати Січ. 4 червня 1775 р., коли більшість запорожців ще перебувала на турецькому фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що поверталася з війни, оточила Січ і зрівняла її з землею. Калнишевського й старшину, незважаючи на їхній проросійський курс, було заарештовано й заслано до Соловків. Найбільший загін з 5 тис. козаків знайшов собі притулок на турецькій території неподалік гирла Дунаю. Близько половини всіх запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а решта передана німецьким і сербським колоністам. П’ять тисяч запорожців, що втекли до Оттоманської імперії, дістали дозвіл оселитися в гирлі Дунаю. У 1784 р., щоб створити їм противагу, російський уряд переселяє решту колишніх запорожців на землі між річками Буг та Дністер. У 1792 р.цих бузьких козаків перейменували у Чорноморське Військо й переселили на Кубань.