Розквіт Київської Русі за Ярослава Мудрого

Другого воєнного дня, згідно з директивою № 3 Ставки Головного Командування перейшли в контрнаступ у районі Луцьк—Рівне—Броди з метою розгрому 1-ї танкової групи  ворога вісім мотомеханізованих корпусів. Подальшим завданням Південно-Західного фронту було оволодіння районом Любліна. Це рішення добре віддзеркалювало розуміння переваг місцевості, але не враховувало ситуацію, що склалася. Радянські танкові частини, що навіть у неповному складі просто задавили б масою заліза німецьку танкову групу, потрапили під удари німецької авіації та артилерії. Мехкорпуси вступали в бій поодинці, не закінчивши зосередження. Радянські танкісти не мали бойового досвіду, недостатньо знали нову техніку. Німці спромоглися завдати поразки Південно-Західному фронту. Втрати радянських військ, озброєних переважно машинами застарілих типів, співвідносилися з втратами противника як 20:1. З 4200 танків у них залишилося тільки 737.

Таким чином, опинившись уже на середину липня 1941 р. практично без літаків і танків, радянські війська були приречені на відступ. На цей час із 170 дивізій діючої армії на радянсько-німецькому фронті боєздатність зберігали тільки 70. Червона армія втратила за перші три тижні війни 850 тис. чоловік, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі танкові клини, щільно прикриті з повітря авіацією, захопили Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Станіслав (нині — Івано-Франківськ), Тернопіль, Проскурів (нині—Хмельницький), Житомир і відкрили собі шлях до Києва, Одеси, інших життєво важливих центрів республіки.

Період з липня по вересень 1941 р. в Україні був неймовірно тяжким для Червоної армії, яка в нерівних кровопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування броньованих фашистських полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення, втрачали зв'язки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення. Більшість гинула або потрапляла у ворожий полон. Намагання Ставки опанувати обстановку на місцях не давало належного ефекту. Інколи накази «зверху» лише свідчили про нерозуміння справжнього становища, у якому опинилася діюча армія. Такою, наприклад, була директива військам: при відступі бойову техніку закопувати в землю. Радянське керівництво фактично не могло розібратися у ситуації, що проходила поза здалегідь виробленого сценарію “війни малою кров’ю на чужій території”. Хоча з точки зору військової географії України вихід напрошувався сам собою – відступ до Дніпра.

Спроби радянських військ затримати німців на старому радянсько-польському кордоні виявилися марними. Південно-Захiдний фронт не втримав оборони і почав відступати до Дніпра, оголяючи північний фланг Південного фронту. В проріхи радянської оборони швидко вклинювалися німецькі моторизовані і танкові з’єднання, шматуючі відступаючі війська та колони біженців. У серпні 1941 р. в  оточення потрапили війська Південного фронту в районі Умані, поблизу с. Підвисоке. Ліс, де зібралися рештки знекровлених 6-ї та 12-ї армій, наскрізь прострілювався противником з усіх видів зброї. Воїни залишалися без продовольства, було багато поранених, знесилених від нескінченних боїв. У ніч з 19 на 20 серпня генерал Огурцов організував прорив кільця оточення, але він закінчився невдачею. Те, що ще вчора могло вважатися військом, перетворилося на натовп військовополонених. 103 тис. радянських солдат та офіцерів змушені були здатися німцям, залишившись без харчів та боєприпасів.

Ставка Верховного Головнокомандування, Генеральний штаб, командування напрямками й фронтами вживали всіх можливих заходів для переформування та укріплення боєздатності частин і з'єднань. Проте, незважаючи на контрудари радянських військ, ворог продовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глиб території СРСР. В Україні вирішальні бої розгорнулися на житомирсько-київському напрямку. Мужньо трималися захисники Києва, оборона якого тривала з 11 липня до 26 вересня 1941 р., та Одеси -— з 5 серпня до 16 жовтня 1941 р. Але у радянського командування не вистачало танків, літаків, резервів. Незважаючи на це, командуючий Південно-Західним фронтом Кирпонос і член військової ради Хрущов у телефонній розмові зі Сталіним запевнили його, що ними "вжито всіх заходів для того, щоб ні в якому разі не дати противнику як перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ". Через два тижні після цієї розмови, в кінці серпня, противник безперешкодно форсував Дніпро на південь від Києва у районі Кременчука й розпочав операцію по оточенню міста.

Німецьке командування ретельно і холоднокровне готувало для радянських військ величезний «котел». Форсування Дніпра відкривало німцям широкий шлях на схід. У наказі № 29 по 17-й німецькій армії від 10 вересня говорилося: «Беручи до уваги різні ознаки, слід зробити висновок, що противник кинув на оборону рубежа Дніпро—Десна свої останні сили. Тактичні бойові дії він також переважно веде при відсутності резервів. Боєздатність багатьох бойових з'єднань противника є низькою. Це становище необхідно використати шляхом граничної концентрації сил з тим, щоб відвернути вихід основних сил противника з оточення”. 11 вересня начальник штабу Південно-Західного фронту генерал Тупиков, характеризуючи обстановку, яка склалася, відверто писав начальнику Генерального штабу Шапошникову: «Початок зрозумілої для вас катастрофи — справа двох днів». У відповідь Сталін через начальника Генштабу Шапошникова звинуватив Тупікова у панікерстві і наказав триматися до останнього.

16 вересня 1941 р. до штабу Південно-Західного  фронту прибув начальник оперативного  управління штабу Південно-Західного напрямку Баграмян з наказом Тимошенка залишити Київ і виводити війська з оточення. Два дні вагався командуючий фронтом генерал Кирпонос, побоюючись приймати рішення про відхід, яке суперечило вказівці Сталіна. Його нерішучість можна зрозуміти: адже незадовго до того був розстріляний за звинуваченням у зраді його колега — командуючий Західним фронтом Павлов. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. Та було пізно: вороже кільце замкнулося. У київському оточенні загинуло чотири армії. Майже 1,5 млн. червоноармійців та командирів, погано озброєних і навчених, потрапили протягом 1941 р. в оточення на території України, стали в'язнями нацистських таборів смерті.

До межі напружуючи всі свої сили, ведучи тяжкі бої, Червона армія створила необхідні умови для здійснення державними органами заходів щодо переведення економіки, всього суспільного життя країни на воєнні рейки. Зміцненню воєнного потенціалу СРСР, а також зриву планів німецького командування захопити й використати багатства України для посилення своєї могутності сприяла своєчасна і в цілому успішно проведена (головним чином з Лівобережної України) евакуація устаткування 550 найбільших підприємств машинобудівної, металургійної, легкої та інших галузей промисловості, найціннішого майна радгоспів, машинно-тракторних станцій, колгоспів, науково-дослідних установ, у тому числі Академії наук, 70 вузів, понад 40 театрів, а також 3,5 млн. робітників, колгоспників, службовців та їхніх сімей.

Восени 1941 р. обстановка на радянсько-німецькому фронті продовжувала залишатися надзвичайно напруженою. 25 жовтня після жорстоких боїв війська противника вдерлися в Харків. На кінець 1941 р. вони окупували майже всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловградської областей. Радянські війська зазнали нових втрат. Тільки у Донбасько-Ростовській операції загинуло та потрапило у полон 143 тис. радянських військовослужбовців. 70 тис. – під Сумами і Харковом. Добившись успіхів на вирішальних ділянках фронту — під Києвом та Смоленськом, німецькі війська почали масований наступ на Москву. Але їхній розгром під Москвою (грудень 1941 — січень 1942 рр.) означав крах плану «блискавичної війни». На цей час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було, по суті, «компенсовано» втрату основного ешелону кадрової армії в перші тижні німецької агресії. Навесні 1942 р. за вказівкою Сталіна було розпочато ряд часткових, розрізнених, погано підготовлених і забезпечених наступальних операцій. Однак армія не могла водночас і наступати й оборонятися. Ці операції були наперед приречені на невдачу. Так, протягом січня—березня 1942 р. радянські війська вели криваві, але безуспішні бої за визволення Донбасу, Харкова і Кримського півострова.

Невдало розвивалися воєнні дії під  Харковом. Незважаючи на те, що частини Червоної армії прорвали тут лінію оборони противника, загальне співвідношення сил було не на їхню користь. На клопотання головкома Південно-Західного напрямку Тимошенка, члена військової ради Хрущова і начальника штабу Баграмяна Ставка й особисто Сталін дозволили провести в районі Харкова велику наступальну операцію, що почалася 12 травня 1942 р. Спочатку наступ розвивався успішно, але незабаром почав видихатися. Завдавши сильного удару, противник оточив три армії і тільки в полон захопив принаймні 200 тис. червоноармійців та командирів. 28 червня 1942 р. великі танкові з'єднання ворога у взаємодії з піхотою й авіацією розпочали генеральний наступ на воронезькому напрямку. Було прорвано фронт протяжністю 650 км і глибиною 150—400 км на південно-західній ділянці театру воєнних дій. Радянські війська, ведучи оборонні бої, почали відходити.

Знову, як і в 1941 р., у Червоній армії поряд з героїзмом та самопожертвою рядових воїнів мали місце безладдя й паніка, розгубленість командування і, як наслідок цього, марні спроби стабілізувати становище. У травні—червні 1942 р рухнув Кримський фронт. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів, у тому числі й м. Керч. У ворожому полоні опинилося до 200 тис. радянських військовослужбовців. Понад 10 тис. воїнів зайняли Аджимушкайські каменоломні, де оборонялися кілька місяців, марно очікуючи повернення Червоної армії. На початку липня 1942 р., блоковані ворогом із суші, моря та з повітря, після 250-денної оборони за наказом Ставки припинили бої героїчні захисники Севастополя. На кінець літа німцям вдалося прорватися до Сталінграда та Головного Кавказького хребта.

Література :

1. Великая  Отечественная  война. Энциклопедия – М.,1985
2. Історичні  постаті  України – Одеса, 1993
3. Історія  України. Нове  бачення. Ч.1-2 – К., 1995
4. Котляр М. , Кульчицький  С. Довідник  з  історії  України. – К.,1996
5. Косик  В. Україна  і  Німеччина  у  Другій  світовій  війні – Париж – Нью-Йорк – Львів , 1993
6. Курило  В.М., Терещенко  Ю.І. Історія  України. У 2-х  книгах.– К.,1995
7. Лановик  Б.Д., Матисякевич  З.М., Матейко Р.М. Історія  господарства : Україна  і  світ. – К.,1995
8. Полонська-Василенко  Н. Історія  України. Т. 2.—К., 1992
9. Рибалка  І.К. Історія  України. Ч.1-3 – Харків, 1995-1997