Розквіт Київської Русі за Ярослава Мудрого

№3.Еволюція  політичної  системи. Масові  репресії  1930х   рр.  в  Україні. 

Прискорена індустріалізація  та масова колективізація завдали жорстокого удару по звичному укладу життя українців. Страх і невдоволення труднощами нового життя шукали виходу. Для того щоб відвести від себе невдоволення і  знищити в зародку будь-які прояви опозиції сталінське керівництво розпочинає тривалу смугу репресивних заходів проти залишків дореволюційної інтелігенції та нових партійних апаратників, превентивні заходи проти карних злочинців.

Першою хвилею масштабних репресій стали судові процеси проти тих, хто намагався опиратися необґрунтованим  темпам індустріального стрибка. Проявами цього стали шахтинська справа – процес над технічними спеціалістами Донбасу, яких звинуватили у організації аварій на шахтах, -- та справа Промпартії – процес над  вченими-аграріями та працівниками Народного комісаріату землеробства, які науково обгрунтовували недоцільність прискореної колективізації. Паралельно ДПУ добивало колишніх українських політичних діячів. Так  у 1930-му було організовано процес Спілки Визволення України, на якому було засуджено 45 українських інтелігентів, на чолі з колишнім діячем Центральної Ради С.О.Єфремовим. Потім було завдано удару по українським вченим (процес ”Українського національного центру”) та радянським офіцерам, колишнім воякам армії УНР (процес “Української військової організації”). Почалася травля українських більшовиків, що були головними натхненниками  українізації 1920х рр. Так у 1933 р. застрелився, не витримавши критики у пресі, заступник голови Ради Народних комісарів України М.Скрипник. Під загрозою опинилися організатори  голодоморів в Україні, Казахстані та на Кубані.

Репресії проти  партійних працівників викликали зародження опозиції Сталіну всередині партії. Навколо старих більшовиків Бухаріна, Томського, Рикова, Орджонікідзе, Кірова почали формуватися внутріпартійні угруповання, що загрожувало не тільки Сталіну особисто, але й єдності партії і радянського суспільства напередодні війни. Тому Сталін і його найближчі співробітники вирішили провести партійну чистку. Приводом для нової хвилі масштабних судових переслідувань  стало вбивство у Ленінграді С.М.Кірова. Першими жертвами стали  партійні працівники, яки у свій час групувалися з Троцьким та Зинов’євим, зокрема Х.Раковський, Е.Квірінг, Ю.Коцюбинський. Проте наймасштабніші арешти розпочалися у 1937 р., коли  головою НКВС став М.Єжов, а на Україні – його ставленик Балицький. Репресії набули  масового характеру. Загалом по СРСР у 1937 р.за контрреволюційні злочини було засуджено 104826 осіб, а у 1938 р. – 185324. Кількість в’язнів у радянських концтаборах зросла з 794 тис. у 1935 р. до 1313 тис. у 1938 р. Серед репресованих  опинилося вище керівництво КП(б)У, визначні  цивільні та військові посадовці. Так із 62 членів  ЦК КП(б)У було знищено 55. З 11 членів  Політбюро було засуджено 10, з 5 кандидатів у члени Політбюро – 4. Були репресовані всі 9 членів Організаційного бюро ЦК КП(б)У. Було розпущено та заарештовано весь склад Центрального комітету Комсомолу України.

Значних репресій зазнало керівництво Київської та Харківської військових округів. Так, із 9 командирів корпусів було репресовано 9, із 24 командирів дивізій – 24, із 9 командирів бригад – 9,  із 125 командирів полків – 87, а також 85-90% штабних та політичних працівників. Були розстріляні командуючий ХВО І.М.Дубовий  та командуючий КОВО Й.Е.Якір. Репресовані герої громадянської війни Думенко, Ковтюх, Гаркавий, Федько та інші. Безумовно цих людей не можна вважати безневинними жертвами, але вони були досвідченими командирами і їх загибель фактично звела нанівець всі зусилля радянського народу по піднесенню обороноздатності країни напередодні війни. Важкими наслідками обернулися передвоєнні репресії серед інженерного складу заводів та конструкторських бюро. Були знищені конструктори, що розробляли нові зразки танків, літаків, артилерії, ракет та стрілецького озброєння. Тяжкого удару зазнала українська культура. Ціна за об’єднання та дисципліну радянського суспільства виявилася занадто високою і невдовзі обернулася важкими наслідками.

Література :

1. Великая  Отечественная  война. Энциклопедия – М.,1985
2. Історичні  постаті  України – Одеса, 1993
3. Історія  України. Нове  бачення. Ч.1-2 – К., 1995
4. Котляр М. , Кульчицький  С. Довідник  з  історії  України. – К.,1996
5. Косик  В. Україна  і  Німеччина  у  Другій  світовій  війні – Париж – Нью-Йорк – Львів , 1993
6. Курило  В.М., Терещенко  Ю.І. Історія  України. У 2-х  книгах.– К.,1995
7. Лановик  Б.Д., Матисякевич  З.М., Матейко Р.М. Історія  господарства : Україна  і  світ. – К.,1995
8. Полонська-Василенко  Н. Історія  України. Т. 2.—К., 1992
9. Рибалка  І.К. Історія  України. Ч.1-3 – Харків, 1995-1997

План:

1. Історія  Галицько-Волинського  князівства.
2. Політика  австро-угорської імперської  влади  щодо  українців у 1772-1847 рр.
3. Наслідки  ІІ  Світової  війни  для  України.

Питання 1.Історія  Галицько-Волинського  князівства.

Після татарського погрому Південно-Східна Русь фактично втрачає самостійне політичне значення. Переяславське князівство фактично перестає існувати як державно-політична одиниця. Київське князівство у 1241-1246 рр. потрапляє під верховенство чернігівського князя Михайла Всеволодича. Після загибелі Михайла у Золотій  Орді, Чернігівське та Київське князівства подрібнюються. Окремими володіннями князів стають Трубчевськ, Стародуб, Брянськ, Путивль, Глухів, Рильськ, Курськ, тощо. З 1246 р. великим князем всієї Русі монголи визнали Ярослава Всеволодовича Суздальського, потім – його сина Олександра Невського, але ні той, ні інший не мали бажання жити у Києві. Тому Південно-Східна Русь  наприкінці ХІІІ ст. фактично перетворилася на конгломерат дрібних князівств і самоврядованих сільських громад, залежних безпосередньо від монголів.

У набагато кращому становищі опинилася Південно-Західна Русь – Галицьке і Волинське князівства. Лісова та гірська місцевість дозволяли місцевому населенню  ховатися  під час набігів. Територія князівств була віддалена від Золотої Орди. Тому Галицько-Волинські князі отримали змогу проводити відносно незалежну політику, перетворившись на один з  важливих осередків руської державності.

Формування території князівства починається наприкінці Х ст., коли Володимир Святославич примусив платити данину на свою користь так звану Червону( Червінську, Червенську) Русь – міста Белз, Червень, Звенигород, Теребовлю, Галич, Перемишль та інші карпатські території. У 1054 р. згідно заповіту Ярослава Володимировича Мудрого Галич отримав у княжіння його племінник Ростислав Володимирович. Проте у 1064 р. під тиском старших Ярославичів він мусив тікати з Галичини. У 1084 р., прагнучи заспокоїти синів Ростислава, Всеволод розподілив між ними  батьківські землі. Рюрик Ростиславич сів княжити у Перемишлі,  Володар Ростиславич – у Звенигороді, Василько Ростиславич – у Теребовлі. Остаточно Галичина була закріплена за родом Ростислава на Любецькому з’їзді. У 1124 р. у Галичі утвердився Володимир Володаревич, який дотримувався союзних відносин з Юрієм Довгоруким – ростово-суздальським князем, і за рахунок цього не давав київським князям приєднати Галичину до Волині. Після чергового конфлікту з Ізяславом Мстиславичем київським у 1153 Володимир помер. Його син Ярослав Осмомисл  примирився з київським князем, але проводив незалежну політику просування території князівства на південь по Дністру. Для захисту від Польщі визнав себе васалом німецького імператора Фрідріха І. Син Ярослава, Володимир, вступив у конфлікт з боярством і помер у 1198 р., не залишивши прямих спадкоємців.

Тому частина галицького боярства запросила на княжіння волинського князя Романа Мстиславича. Роман жорстоко придушив боярську опозицію і спираючись на міські прошарки населення почав поширювати свій вплив на всю Південну Русь. Проте у 1205 р. Роман загинув під час походу у Польщу і у Галичині почався період боротьби за владу. Вдова Романа, рятуючи малолітніх синів Данила та Василька тікає спершу до Володимира, а потім до Кракова. До Галичини запросили Володимира Ігоревича  новгород-сіверського. Волинським князем став його брат Святослав. Але вони швидко увійшли у конфлікт з боярами і знищили близько 500 з них. Незабаром Ігоревичі потрапили у полон до угорців, які продали їх галицьким боярам. Ті ж повісили всіх трьох князів. Натомість бояри наважилися на обрання князем людини некнязівського роду – Володислава Кормильчича. Це викликало польсько-угорську інтервенцію. У 1214 р. поляки з угорцями домовилися про шлюб польського королевича з угорською королівною, які мали правити у Галичі. Тоді на престол був запрошений торопецький князь Мстислав Удатний. Мстислав княжив з 1219 до 1228 р. під  контролем бояр, після чого поїхав до Торчеська доживати віку. 

Данило Романович  з самого початку свідомого життя опинився під впливом матері та найближчого оточення Романа Мстиславича. Поступово він ствердився у думці про повернення на батьківський стіл. У 1219 р. прагнучи  отримати законні права на повернення він одружується на доньці Мстислава Удатного. Але Мстислав під тиском галицького боярства заповів галицький стіл угорському королевичу. Тому Данило зосередився на об’єднанні Волині.  У 1219 р. він вибив поляків з Берестя та Забужжя. У 1229 р. здійснив вторгнення у Польщу. 1230 р. нарешті зібрав всі волинські території і розпочав боротьбу за Галичину. Після тривалої війни з угорцями 1238 р. Данило остаточно утвердився у Галичі. У цьому ж році відбив у хрестоносців м. Дорогочин. Після опанування Галича Данило звернувся до давньої мети свого батька – встановлення гегемонії над усією Південною Руссю. У цій боротьбі йому довелося зіткнутися з чернігівським князем Михайлом Всеволодичем. Обидва намагалися опанувати Київ і нарешті у 1240 р. місто дісталося Михайлу. Але напередодні монгольської навали чернігівський князь покинув Київ і обороною міста керував воєвода Данила Галицького Дмитро. Київ був зруйнований і монголи у 1241 р. вдерлися на територію Волині, зруйнувавши провідні міста краю, у тому числі і Володимир Волинський. Далі шлях монголів проліг через Галичину. Галич та Звенигород були спалені, Кременець, Холм та Данилів встояли головним чином через те, що  монголи  не хотіли гаяти часу на довгу облогу. 

Після встановлення монгольського панування над Руссю  боротьба за лідерство у південно-східній Русі не припинялася. У 1245 р. Данило розбив під Ярославом  військо Ростислава Михайловича – сина Михайла Чернігівського. Восени цього ж року Данило разом з Михайлом Чернігівським поїхав до Орди  за ярликом на княжіння. Михайло відмовився виконувати монгольські обряди і був вбитий, а Данила Бату-хан зустрів дуже приязно і дав йому ярлик на княжіння у Галичині та на Волині. Проте Данило не був задоволений. Не бажаючи підкорятися монголам, він починає переговори з римським папою про організацію хрестового походу проти монголів і з Андрієм Суздальським про підготовку спільного антимонгольського виступу.

Від римського папи Данило допомоги не отримав. У вигляді моральної компенсації папа римський надіслав йому корону, якою Данило Галицький коронувався в Дорогичині у 1253 р. Виступ Андрія Суздальського загрожував Північно-Східній Русі новим монгольським набігом і руйнуванням, тому його старший брат великий князь Олександр Невський сам придушив повстання і Андрій мусив тікати до Литви. Данило виступив проти монголів сам. У 1252 і 1254 р. він здійснив походи проти так званих “болоховців” – руських та тюркських громад, що підпорядковувалися безпосередньо монголам. Загін темника Куремси, що намагався завадити Данилові, був розбитий. Одночасно Данило вів війну проти Литви за прикордонні території. Але у 1259 р. нове монгольське військо під командуванням темника Бурундая з’явилося на кордонах Волині. Бурундай не став руйнувати Русь, але примусив Данила зруйнувати укріплення  прикордонних міст і визнати залежність від Золотої Орди. Галицько-Волинська держава  повинна була також надавати допомогу Орді у набігах на Польщу, Литву та Угорщину. Це стало тяжким ударом для Данила і пришвидшило його смерть, що настала у 1264 р.

По смерті Данила Галицько-Волинська держава була розподілена між його нащадками. Східну Галичину, Забужжя  та Чорну Русь отримав Шварно Данилович, Західну Галичину – Лев Данилович, Луцьке князівство – Мстислав Данилович, Волинське князівство – Василько Романович. Але  відносно зовнішньої політики  всі члени династії демонстрували повну єдність, тому фактично Галицько-Волинська держава не розпалася, а перетворилася на федерацію князівств. Лише Лева Даниловича  родичі не поважали за вбивство литовського князя Войшелка, що хотів передати Литовське князівство Шварну. Після смерті Войшелка до влади у Литві прийшов князь Тройден, що був ворожий Галичині та Волині.

У 1269 р. помер Шварно і вся Галичина опинилася в руках Лева. Лев, користуючись монгольською зверхністю активно розширював кордони князівства. У 1271 р. він допомагав австрійському цісареві Рудольфу Габсбургу у війні з чехами. 1281 р. захопив Закарпаття з Мукачевом у Угорщини. До 1288 р. він воював за краківський престол проти польського короля Лешка Чорного.  Захопив Люблін, а коли  краківський стіл все ж таки потрапив до противника, підтримав Болеслава Мазовецького у боротьбі за польську корону.   У 1280-90х рр. підтримував союзні відносини з Чехами та Тевтонським орденом для нейтралізації Литви, Польщі і Угорщини. Золота орда не заважала Левові, адже таким чином розширювалася і її сфера впливу. У разі необхідності татари надавали Леву допомогу і навіть спонукали його до нападів на Польщу і Литву.

На  Волині у 1270-1289 р. князював син Василька Володимир. Володимир Василькович був людиною освіченою і не войовничою. Він мало воював і більше будував нових міст, замків, укріплень, храмів. Помираючи у 1289 р. заповів князівство   Мстиславу Романовичу. Мстислав (1289-1292) активно воював з литовцями, відбив у них Волковийськ і таким чином об’єднав всі волинські території. Після його смерті всі галицькі і волинські землі переходять до Лева, який править у Галицько-Волинській державі до своєї смерті у 1301 р.

Його спадкоємець – Юрій І (1301-1315) був людиною  мирною за характером і не любив воювати. Вже у 1302 р. він втратив Люблінщину. Прагнучи бути подалі від неспокійного кордону та ненадійного галицького боярства, Юрій переніс столицю до Володимира Волинського. Натомість добився від константинопольського патріарха заснування у Галичині окремої митрополії. Прагнучи якось стримувати Польщу та Литву, тримався союзу з Тевтонським орденом. В цей період занепадає Золота Орда, що спонукає поляків та литовців до більш агресивних дій щодо західноруських територій.

Після смерті Юрія І його сини Лев ІІ та Андрій  разом співправили  у Галичині (1316-1323). У їх правління починається занепад Галицько-Волинської держави. У зв’язку з початком розпаду Золотої Орди зростає загроза нападів з боку невеликих татарських загонів. Тому головні зусилля Юрійовичі спрямували на захист східних кордонів держави. Польські зазіхання на Галичину вони стримували за рахунок союзу з Тевтонським орденом. Але угорський король Карл-Роберт Анжуйський спромігся захопити Закарпаття. Одночасно у Польській державі закінчився період усобиць. Королем став Володислав Локеток. У цей же час Гедимін об’єднав Литовську державу. Таким чином зовнішньополітичне становище Галицько-Волинської держави погіршилося. У 1323 р. брати загинули у сутичці з татарами. Династія Даниловичів перервалася.