Розквіт Київської Русі за Ярослава Мудрого

Два роки боярські угруповання  шукали компромісу у питанні про нового князя. Нарешті у 1325 р. на престол було обрано Болеслава Мазовецького – племінника Лева ІІ та Андрія. Приймаючи православ’я, Болеслав взяв ім’я Юрій. Юрій ІІ правив  у Галичині у 1325-1340 рр. Юрій-Болеслав відновив союз з татарами і Тевтонським орденом проти Польщі і навіть намагався повернути собі Люблін. З Литвою галицький правитель уклав союзну угоду і скріпив її шлюбом Любарта Гедиміновича з своєю дочкою Євфимією. Юрій ІІ підтримував міське населення, надавав містам різноманітні привілеї, ввів у більшості міст Магдебурзьке право. Для підтримання економічного та військового потенціалу держави запрошував переселенців  з Німеччини, Польщі та Угорщини, роздавав землі іноземним та руським служилим дворянам. Така політика підривала могутність боярської олігархії і у 1340 р. останній галицький король був отруєний боярами. Після його смерті у Галичині прокотилася хвиля погромів прибічників Юрія.

Найближчим претендентом на галицький стіл був литовський князь Любарт Гедимінович. Але свої права на князівство заявив польський король Казимир Великий. У 1340 р. Казимир  захопив і пограбував Львів. На допомогу галицькі бояри закликали татар. Граючи на польсько-литовсько-татарських протиріччях, лідер боярської олігархії Дмитро Детько спромігся добитися права Галичини на самоуправління під спільним протекторатом Польщі, Литви  та  Орди. Лише у 1349 р. після смерті Детька Казимир захопив Галичину. Проте йому довелося зіткнутися з Любартом. Війна тривала до 1377 р. і закінчилася розподілом Галицько-Волинської держави: Галичина залишилася у поляків, Волинь – у литовських князів. З 1370 р. у Галичині княжив сілезький князь Володислав Опольський, але у 1378 р. польсько-угорський король Людовік Угорський замінив його урядовцем, перетворивши князівство на звичайну провінцію Польщі.

Питання 2. Політика  австро-угорської імперської  влади  щодо  українців у 1772-1847 рр.

На підставі першого розподілу Польщі 1772-го року Галичина,  
а незабаром і Буковина, опинилися під владою Австрії. Свої претензії на Галичину Австрія умотивувала в спеціяльному меморандумі, укладеному 1771 року під назвою: «Вивід прав Угорської корони до Червоної Руси і до Поділля, так само як Чеської корони — до князівств Освєциіма й Затора». У цьому меморіялі Австрія доводила свої права на всі землі, які належали Угорщині та Чехії, бо Угорщина та Чехія належали Габсбурґам. Росія, яка ввесь час прагнула загарбати під свою владу всі українські землі, дуже неохоче погодилася відступити ті території Австрії, і російські війська покинули Галичину тільки під тиском австрійських окупаційних військ.

До Австрії прилучено Руське воєвідство, без Холмської землі,  
але з Замостям, Волзьке та окраїни Подільського й Волинського  
восвідств, а з чисто польських земель — південні частини Краківського й Сандомирського воевідства та частину Люблінського. Ці землі дістали назву «Королівство Галичини та Льодомерії (Володимирії)».

По третьому розподілу Польщі до Австрії прилучено Холмську  
землю та окраїни Берестейського і Підляського восвідств. Але року  
1809 Холмщину приєднано до Варшавського воєвідства, а після Віденського Конгресу —в 1815 році — до Царства польського.

Року 1774 до Австрії приєднано частину Молдавії під назвою  
Буковина, а до Угорщини — українське Закарпаття (або Підкарпаття). Ці три українські території жили своїм відмінним життям і тому історію їх під австрійською окупацією подається окремо.

Доля цих трьох частин українського народу мала багато спіль-  
ного: всі вони терпіли тяжкий гніт сусідніх народів — угорського,  
польського, румунського, а Австрія нічого не робила, щоб їх захистити. З другого боку, протягом цілого XIX ст. всі вони вели боротьбу проти зовнішнього тиску і денаціоналізуючого москвофільства, прихильники якого доказували, що галичани, буковинці та закарпатські українці належать до російського народу, а їхня мова — до єдиної російської мови.

Австрія дістала Галичину в стані занепаду. Шляхетство  
підірвало своє значення в Польській державі взаємною боротьбою  
окремих родів; міське населення занепало одночасно з занепадом  
торгівлі та промисловости. Селянство зубожіло під гнітом кріпацтва. Хліборобство мало екстенсивний характер. Ремісництво ледве животіло.

Представник освіченого абсолютизму, цісар Йосиф II, намага-  
ючись піднести господарське й духове життя Галичини, дав новий  
устрій містам, реґулював торгівлю, будував школи і шпиталі. Року 1774 засновано у Відні при церкві св. Варвари «Барбареум» — семінарію для уніятського духовенства, яку року 1784 перенесено до Львова. Замість шкіл єзуїтського, василіянського та піярського орденів, де наука велася латинською й польською мовами. Австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання. Пізніше, року 1825, введено польську мову навчання. Року 1774 засноване народні школи трьох типів: однокласні — парафіяльні, з наукою українською мовою, триклясові та чотириклясові — з наукою німецькою мовою. Року 1784 у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, а на Богословському — латинською. 1787 року зорганізовано окремий Богословський факультет для українських студентів з українською викладовою мовою: цей університет існував до 1809 року.

Велику увагу звернув австрійський уряд на впорядкування економічних та соціяльних відносин. Особисте підданство селян скасовано. 1782 року видано наказ для Галичини, яким обмежувалося права панів над селянами: селяни діставали право одружуватися без згоди пана, віддавати дітей до шкіл, шукати заробітку де завгодно; було реформовано суд. Року 1799 встановлено нове оподаткування: 70% прибутку з праці йшло селянинові, 18% — державі і тільки 12% — поміщику. Щоправда, усі ці реформи здебільшого залишилися на папері, бо після смерти Йосифа II наступники його не дбали за долю селян. Австрія переживала тяжкі часи воєн із Наполеоном, які зруйнували державу. Нові накази 1819 року збільшили оподаткування селян. Почалися безконечні судові процеси селян із поміщиками, на яких здебільшого вирішувалось справи в користь останніх.  
Становище селян погіршувало те, що в Галичині знову почала здобувати вплив польська шляхта, яка лякала німецьку адміністрацію вигадками про прихильність українців до Росії. Під впливом польської шляхти запроваджено в школах польську мову замість української. Польонізація так широко охоплювала населення, що навіть духовенство, яке прагнуло зберегти власну культуру, в особистих стосунках вживало польської мови.

Проте, хоч австрійські реформи мали невелике практичне значення, вони багато зробили для морального піднесення українців, дали надію на ліпше майбутнє, розбудили енергію для боротьби за майбутнє. Велику роль у цьому відродженні відіграло молоде українське духовенство, серед якого було багато освічених осіб, що дбали за національні інтереси. Взагалі Уніятська Церква, яку спочатку хотіли були використати поляки для польонізації українців, стала у другому, третьому поколінні народньою Церквою, що охороняла інтереси, звичаї, традиції, мову народу.

Питання 3.Наслідки  ІІ  Світової  війни  для  України.

З другої половини 1943 р. у зв'язку з відступом з України німецькі загарбники взяли курс на вивезення всього, що тільки можна було завантажити у вагони й автомашини — сировину, продовольство, промислове устаткування, цінності культури, наукове обладнання. А те, що не можна було вивезти, спалювалося й руйнувалося.

Війна спричинила жахливих руйнувань на європейській частині СРСР. Тільки прямі збитки оцінювалися у 679 млрд. крб. у цінах 1940 р. Разом з непрямими збитками цифра досягала астрономічної величини 2 трлн. 569 млрд. крб., що у 14 разів перевищувало всі прибутки державного бюджету СРСР у 1940 р. Частка України сягала відповідно 285 млрд. крб. прямих збитків і 1,2 трлн. крб. разом з витратами на військові дії і втратами від припинення виробництва. 3,9 млн. мирних мешканців загинуло, 2,2 млн. було примусово вивезено на роботи до Німеччини, 10 млн. залишилися без житла. Окупанти зруйнували 714 міст і селищ міського типу України і 28 тис. сіл (250 з них спалено разом з мешканцями), залишивши без притулку понад 10 млн. чоловік, 16,5 тис.(81%) промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 колгоспів і радгоспів. Німецькі мародери, не обмежуючись лише промисловим обладнанням і продуктами сільського господарства, вивозили ешелонами полтавський чорнозем, викопали й вивезли до Німеччини понад 1 млн. фруктових дерев. Вони знищили і пограбували тисячі шкіл, багато вузів і технікумів, театрів, музеїв. Ці нечувані звірства не повинні забувати прийдешні покоління.

Досить складним завданням, що стало перед українським народом з визволенням Червоною армією окупованих територій, була відбудова народного господарства, вогнищ культури, освіти, науки. Відбудовні роботи починалися зразу ж після визволення того чи іншого населеного пункту. Причому з огляду на війну, що тривала, першочерговою метою була термінова відбудова об'єктів оборонного значення.

Союзний уряд не мав змоги виділити Україні достатні кошти, а також необхідне обладнання, транспорт тощо. Гостро бракувало кваліфікованих робітників. У людей, що приступали до відбудови, основна надія була, по суті, на самих себе, на власні кмітливість, працелюбність. До всього реевакуації вивезених на схід підприємств практично не відбувалося: повертати обладнання було визнано економічно нераціональним. Робітники та інженерно-технічні працівники, очищаючи приміщення підприємств від куп сміття, битої цегли, понівечених конструкцій, розшукували деталі та лагодили старе обладнання. Багато робітників опановували спеціальності будівельників, приносили з дому або самі виготовляли інструменти, яких бракувало.

Працюючи вдень і вночі, долаючи втому, терплячи незліченні побутові нестатки, трудівники вершили справді звитяжні справи, відбудовуючи Придніпровський металургійний район, Криворізький рудний басейн, машинобудування Києва, Харкова, Одеси, Полтави. На кінець війни у республіці поновила роботу третина підприємств, що працювали до війни. Вони давали чверть довоєнної продукції.

Труднощі відбудови села також посилювалися браком робочої сили. Адже поріділе сільське населення було об'єктом нескінченних трудових мобілізацій на відбудову промисловості Донбасу, Кривбасу, Києва тощо. Хоча в 1945 р. формально вважалися відбудованими майже всі артілі і МТС, сільськогосподарських машин у них була лише половина довоєнної кількості. Селяни зуміли засіяти половину довоєнних посівних площ, частково поновити тваринництво. У 1943—1945 рр. вони заготували і згідно з планом здали державі 825 млн. пудів хліба. Та власді цього здалося замало. Було розгорнуто безпрецендентну кампанію по здачі хліба у фонд оборони. Звичними вже здирницькими методами з села було одержано зерна ще майже таку кількість. Вилучали навіть посівне насіння.

Пуск підприємств супроводжувався нарощуванням виробничих потужностей і боротьбою колективів за збільшення виробництва продукції. Незмірно важкі дні переживало робітництво України. Переважна маса проживала у підвалах зруйнованих будинків, землянках тощо. Низькокалорійним було харчування в їдальнях на підприємствах. А продовольчі картки рідко можна було «отоварити» продуктами. Гостро бракувало одягу, зокрема спеціального.

А втім, це не дуже турбувало забюрократизовані профспілки, що заходилися розгортати на підприємствах трудове «соціалістичне» змагання. У нього було втягнуто 85 % робітників України. З'являлися робітники, що свої норми перевиконували на 500, 1000 і більше відсотків. Розмаху набув рух комсомольсько-молодіжних бригад, яких налічувалося понад 15 тисяч. Ці бригади виконували виробничі програми на 150—200 % і називалися «фронтовими». Та незрідка подібні відсотки були «липою» і мали на меті штучно збудити «трудовий ентузіазм».

Дедалі ширше застосовувалася праця жінок на важких, зокрема підземних роботах. Молоді жінки Горлівки виступили ініціаторами опанування жінками шахтарських професій. Однією з них була М. Гришутіна. Її батько, шахтар, подарував дівчині свій обушок, сказавши: «Іди, дочко, вчись. У нашому роду ще не перевелись майстри». Незабаром Гришутіна очолила бригаду на шахті № 19—20 тресту «Артемвугілля», встановила рекорд серед жінок Донбасу і стала шахтарем, відомим усій країні. Загалом у Донбасі шахтарські професії опанували більше тисячі жінок.

Надзвичайно складно проходили відбудовні процеси в Західній Україні. Збройні формування Української повстанської   армії   намагалися   чинити   опір   Червоній армії. Водночас підпільні боївки ОУН згідно з ухвалою III надзвичайного великого збору цієї організації розгорнули дії проти місцевих державних та партійних органів і тих, хто їх підтримував, з метою не допустити утвердження радянської влади. Відповіддю були масові репресії органів державної безпеки та внутрішніх військ проти повстанських формувань, підпілля, а також проти тих, кого підозрювали в пособництві їм. Це спричинилося до того, що в областях Західної України розгорілася справжня громадянська війна — палали села, висаджувалися в повітря ешелони, лилася людська кров.

На визволених територіях поновлювалася й розгорталася діяльність установ освіти і науки, культосвітніх закладів, творчих організацій, преси, радіо. Незважаючи на війну, що тривала, уряд здійснив важливі заходи щодо реорганізації та вдосконалення загальноосвітньої школи. На кінець 1945 р. в республіці діяло понад 30 тис. шкіл, а в 150 вузах, які повернулися з евакуації й поновили роботу, навчалося майже 140 тис. студентів. У березні 1944 р. до Києва прибула з евакуації Академія наук і зразу ж включилась у відбудову народного господарства. З допомогою інституту електрозварювання під керівництвом академіка Є. О. Патона впроваджувалася технологічна новинка — автоматичне електрозварювання.

У мобілізацію зусиль українського народу на розгром ворога та відбудову народного господарства свій внесок зробили літератори і митці. Визвольна війна, спалах патріотичних почуттів у народі допомогли їм вийти зі стану душевного розпачу та творчої пригніченості, викликаних сталінським фізичним і психологічним терором. У ці роки нові патріотичні твори написали письменники П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Яновський, композитори М. Вериківський, Ю. Мейтус, К. Данькевич, художники М. Дерегус, О. Шовкуненко, К. Трохименко, М. Глущенко та ін. Своє мистецтво несли народові 103 театри, які поновили роботу в республіці.