Розквіт Київської Русі за Ярослава Мудрого

Цілком природно, що найголовнішою турботою народу України залишалася допомога Збройним силам, фронтові. Багато зусиль докладалося до налагодження оборонного виробництва. У завершальний період війни республіка змогла виконувати роль важливої матеріально-технічної бази діючої армії. За рахунок передачі індивідуальних, іноді навіть невеликих грошових внесків, родинних коштовностей у фонд оборони будувалися танкові колони, ескадрильї літаків. Патріоти віддавали власні заощадження, приказуючи: «З громади по нитці — Гітлеру мотузка. Отже, внесемо побільше грошей, щоб отой зашморг був товстішим, міцнішим і щоб швидше задушив бандита-Гітлера». «Звільнений Донбас», «Визволена Полтавщина», «Селяни Тернопільщини» — ці та десятки інших танкових колон і авіаційних ескадрилій були збудовані на особисті заощадження населення України, яке зібрало у фонд оборони близько 2 млрд. карбованців.

Тій же меті — зміцненню боєздатності Червоної армії — сприяла масова добровільна участь населення у збиранні багатьох тисяч тонн металевого брухту для потреб оборонної промисловості, теплих речей воїнам. Свій внесок у загальнонародний фонд оборони вносило і селянство масовою передачею продовольства для Червоної армії. Жінки лагодили та прали обмундирування для діючої армії, піклувалися про родини фронтовиків, утримували дітей, які залишилися без батьків, допомагали пораненим воїнам, а також інвалідам війни. Народ України робив усе можливе для зміцнення єдності фронту і тилу, що стало вирішальною силою в успішному веденні війни.

У період другої світової війни рух на підтримку визвольної боротьби народу України розгорнула українська еміграція. Викриваючи фашизм, роз'яснюючи місцевій громадськості справедливі визвольні цілі боротьби народів СРСР, численні українські організації у США, Канаді, країнах Латинської Америки розгорнули рух солідарності з Радянським Союзом. Вони створювали комітети допомоги для збирання коштів, цінних речей, медикаментів, обладнання військовим госпіталям, інвалідам, дитячим будинкам тощо. Ця допомога набула масового характеру, оскільки до цього руху приєдналися американці й канадці інших національностей. Десятки тисяч українців діаспори взяли участь у збройній боротьбі на західному театрі воєнних дій у складі армій США та Канади.

Внаслідок наступальних операцій Червоної армії у 1944 р. загарбники були вигнані за межі Радянського Союзу. Збройні сили, які вели на територіях «рейху» та його союзників бойові дії, були добре озброєні, згуртовані, навчені, набули цінного бойового досвіду. У їхньому багатонаціональному складі різко зросла питома вага воїнів-українців. Особливо це стосувалося 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Українських та 1-го Білоруського фронтів, особовий склад яких був українізований за рахунок жителів України, мобілізованих до армії у 1943—1945 рр.

Поряд з іншими воїнами — представниками багатьох народів Радянського Союзу — вагомий внесок у здійснення визвольної місії Червоної армії в Європі зробили сотні тисяч солдатів і офіцерів української національності. Багато з них відзначилися під час останньої битви — штурму Берліна. Вищої нагороди — звання Героя Радянського Союзу—було удостоєно 589 воїнів 23 національностей, поміж них 108 воїнів-українців, багато тисяч стали кавалерами орденів та медалей СРСР.

8 травня 1945 р. підписанням акту  про беззастережну капітуляцію Німеччини війну в Європі було закінчено. 9 травня стало всенародним святом — святом перемоги. Через три місяці, виконуючи зобов'язання, взяті на Кримській конференції (лютий 1945 р.), СРСР оголосив війну Японії. Розгромивши в стислі терміни сильну Квантунську армію, радянські війська, у складі яких було чимало українців, прискорили капітуляцію мілітаристської Японії. 2 вересня 1945 р. підписанням акту про беззастережну капітуляцію Японії закінчилася війна і на Далекому Сході. Завершилася друга світова і Велика Вітчизняна війни. Настав довгожданий мир.

У чотирирічній жорстокій боротьбі проти гітлерівського рейху радянські народи здобули всесвітньо-історичну перемогу. Радянсько-німецький фронт був основним фронтом другої світової війни. Саме проти Червоної армії билися найбоєздатніші сили вермахту. Втрати в особовому складі, яких вони зазнали на цьому фронті, були набагато більшими, ніж на західноєвропейському та середземноморському театрах воєнних дій, разом узятих. На радянсько-німецький фронт припадає 75 % загальних втрат нацистів у танках, літаках та артилерії.

Вирішальна роль радянських Збройних Сил у розгромі блоку фашистських держав на чолі з Німеччиною загальновизнана. Англійський історик А. Тейлор у своїй праці «Друга світова війна», виданій у Лондоні в 1975 р., зазначав: «Необхідно пам'ятати, що, коли японці завдали удару по Перл-Харбору, німці вже були зупинені під Москвою; коли англійці перемогли під Ель-Аламейном, Сталінград знаходився в облозі, і коли англо-американці висадилися в Сицілії, росіяни виграли битву під Курськом». І народ України зробив у ці перемоги великий внесок. Він дав Збройним силам принаймні 6 млн. чоловік. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом.

Вагомо представлені українці серед Героїв Радянського Союзу. Усій країні відоме ім'я тричі Героя Радянського Союзу І. М. Кожедуба. З 115 двічі Героїв Радянського Союзу 32 були українцями та уродженцями України.    Причому   двоє   з    них — С.П.Супрун   та О.Г.Молодчий — разом із  їхнім   російським  побратимом   Б.   Ф.   Сафоновим   були   першими,   хто   був   нагороджений другою Золотою Зіркою за виявлений героїзм.

З чотирьох Героїв Радянського Союзу і одночасно повних   кавалерів   ордена   Слави   двоє — українці.   Це Г. Драченко, родом із Черкащини, і П. X. Дубинда — з Херсонщини. За мужність і відвагу, виявлені у боротьбі проти  загарбників,  2072  українці  удостоєні  звання Героя   Радянського   Союзу.   Бійці   і   офіцери,   жителі України, які виявили масовий героїзм, отримали 2,5 млн.орденів і медалей із загальної кількості 7 млн. нагород, 
вручених воїнам Збройних Сил.

Безсмертні сторінки в історію війни вписали воїни-українці та  уродженці  України,  які  разом  з  бійцями й офіцерами інших національностей показали приклади ратного героїзму, що переріс у самопожертву в ім'я свободи і незалежності свого народу. Подвиг білоруса капітана М. Гастелло, який спрямував свій палаючий літак на танкову колону фашистів, повторили 52 українці. Серед учасників повітряних таранів — 55 льотчиків-українців та уродженців УРСР. 25 українських воїнів є поміж тих, хто, рятуючи товаришів під час бою, закрив своїм тілом амбразуру ворожих дотів. Український народ дав Збройним силам сотні полководців та воєначальників. З 15 фронтів, що діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювались маршалами та генералами — українцями за походженням. Поміж них командуючі фронтами Й. Р. Апанасенко, М. П. Кирпонос, С. К. Тимошенко, А. І. Єременко, І. Д. Черняховський, Р.Я.Малиновський, Ф. Я. Костенко, Я. Т. Черевиченко.

Складовою частиною Збройних Сил СРСР були, по суті, формування, створені партизанами і підпільниками, яких підтримували мільйони патріотів. У тилу німецьких військ, на території Української РСР, діяла ціла армія антифашистів — понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і груп, численні підпільні організації. Серед партизанів та підпільників України були представники багатьох національностей, із них 59 % — українці.

Тільки завдяки трудовим зусиллям усіх класів та соціальних прошарків суспільства вдалося подолати небувалі господарські труднощі, що обрушилися на країну з початком війни. Внесок України в створення матеріально-технічної бази перемоги над Німеччиною є особливо великим. І хоча промисловий потенціал СРСР був удвічі меншим, ніж у Німеччини, зрештою вдалося виробити майже вдвічі більше озброєння порівняно з промисловістю рейху. Крізь вогонь і кров, страждання і смерть, крізь гіркоту поразок і радість переможних боїв, долаючи жахливі наслідки фізичного та морального терору, що його принесли тоталітарні режими гітлеризму та сталінщини прийшов народ до всесвітньо-історичної перемоги.

Література :

1. Великая  Отечественная  война. Энциклопедия – М.,1985
2. Історичні  постаті  України – Одеса, 1993
3. Історія  України. Нове  бачення. Ч.1-2 – К., 1995
4. Котляр М. , Кульчицький  С. Довідник  з  історії  України. – К.,1996
5. Косик  В. Україна  і  Німеччина  у  Другій  світовій  війні – Париж – Нью-Йорк – Львів , 1993
6. Курило  В.М., Терещенко  Ю.І. Історія  України. У 2-х  книгах.– К.,1995
7. Лановик  Б.Д., Матисякевич  З.М., Матейко Р.М. Історія  господарства : Україна і  світ. – К.,1995
8. Полонська-Василенко  Н. Історія  України. Т. 2.—К., 1992
9. Рибалка  І.К. Історія  України. Ч.1-3 – Харків, 1995-1997

План:

1. Київський князь Святослав Ігоревич та його діяльність.
2. «Національне Відродження» на теренах Наддніпрянської України.
3. Бойові  дії  на  території  України  в  1941-42  рр.

Київський князь Святослав Ігоревич та його діяльність.

Держава Олега трималася на військовій силі. По смерті Олега від Києва стали одне за одним відпадати племінні  князівства. Князь Ігор Рюрикович змушений був знову приводити їх до покори. Це йому вдавалося з великими труднощами. Після невдалого походу на Константинополь Ігор, прагнучи відновити військо та флот, почав другий раз на рік збирати дань з слов’янських племен. Це викликало повстання древлян, під час якого Ігор був вбитий. Дружина Ігоря Ольга, яка була регентшею при малому князеві Святославі, жорстоко придушила повстання. Столиця древлян місто Іскоростень було спалене, племінні старійшини та князі вбиті. Але з іншого боку Ольга зробила наступний крок у державотворчому процесі – впорядкувала збирання данини. Тепер підлеглі племена  платили наперед встановлений розмір  данини. Збір данини відбувався двічі на рік у наперед встановлений термін. У зовнішній політиці Ольга покладалася більше на дипломатичні заходи ніж на військову силу. У 957 р. під час візиту до Константинополя  вона спромоглася відновити угоду з візантійцями. Там же вона прийняла християнство.

Тим часом виріс Святослав Ігоревич. Святослав мав дуже войовничий характер. З самого початку його княжіння почалися завойовницькі походи на сусідів. Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу, де розгромив в'ятичів, камських болгар у 964 році і перейшов до Хозарського каганату; в 965 році він знищив його, і хозари розбіглися хто куди. Він зруйнував міста – Саркел, Ігіль, Семендер. Після того пішов на Кавказ, розбив ясів (колишніх аланів, осетинів) і касогів (черкесів). Людність тікала, коли наближалося руське військо, але Святослав уживав всіх заходів, щоб поновити життя та порядок в завойованих краях. Однак, скористатися з своїх східніх походів він не встиг: його втягнуто в справи Візантії та Балканського півострова. У 968-969 рр. Святослав за домовленістю з Візантією напав на Дунайську Болгарію. Візантія вела боротьбу з новим Болгарським царством, яке в ІХ-Х ст. значно зросло; межі Болгарії доходили до Константинополя, і Візантія примушена була платити їй данину. Але в половині Х ст. Болгарія стала підупадати і поділилася на дві частини – східню та західню.  
Візантійський цісар Нікифор Фока вирішив скористатися з її ослаблення і втягнув у боротьбу Святослава, обіцяючи йому за допомогу багато золота й спокушаючи можливістю заволодіти тією країною. З великим військом – до 60.000 вояків – Святослав напав на Болгарію, здобув Дорістол (Силістрія), ще 80 міст, і вирішив перенести свою столицю до Переяславця. Там, казав він, «вся благая сходяться: від греків – золото, паволоки, вина, овочі, з Чехів і Угрів – срібло та коні, з України – хутра, мед, віск і раби». Болгари пішли на порозуміння зі Святославом.

Візантійцям вдалося підкупити печенігів -- нове кочове плем’я, що вдерлося у Причорноморські степи після руйнувння Хазарської держави, -- і ті напали на Київ, де була Ольга з онуками. Лише завдяки випадкові, вона уникнула полону.Святослав змушений був повернутися додому. Тим часом новий візантійській імператор Іоан Цимісхій захопив Болгарію. Святослав, відігнавши печенігів, зібрав нове військо і повернувся, але одразу був оточений військом Цимісхія в придунайському місті Доростол. Після кількамісячної облоги Цимісхій змушений був відпустити Святослава. Святослав вирушив на Русь, сподіваючись повторити похід з новим військом. На шляху до Києва Святослава перестріли печеніги і вбили.

Святослав був політичним діячем, який брав участь у великих подіях на Сході Европи. Однак, у справах України він грав скорше негативну ролю, і мали рацію бояри, які закидали йому, що, шукаючи чужих земель, він нехтував своїми. Знищення Хозарського каганату принесло Русі тільки шкоду, бо вона сама неспроможна було боротися проти кочовиків, які протягом чотирьох століть панування в степах. Балканська політика Святослава також не дала Русі. В цьому періоді можна констатувати важливий факт: зміцненяім поганської реакції серед княжої дружини. Літопис оповідає, що Святослав відмовився охреститися,  
покликаючись на вороже ставлення дружини до християнства: вона глузуватиме з князя-християнина. Проте, серед його дружинників було багато християн.

Святослав, безумовно, одна з найцікавіших постатей давньої доби історії України. М. Грушевський, який називав його «запорожцем на престолі», почасти мав рацію: Святослав вув мужній,  
войовничий князь, з лицарською вдачею. Але в той аге час він глибоко включився в міжнародні відносини і відіграв у них величезну ролю. Він воював протягом усього свого правління, і походи його охоплювали грандіозну територію: ім'я його гриміло по всій Східній Европі та Західній Азії. Його знали письменники Візантії та арабського світу. Після смерті  Святослава між його синами почалася боротьба за владу в Києві. Головним противниками були старший син Ярополк і молодший син новгородський князь Володимир. За допомогою варягів та  новгородців Володимир подолав Ярополка, який спирався головно на печенігів. Ставши до влади Володимир  продовжив заходи по централізації держави.

«Національне Відродження» на теренах Наддніпрянської України.

Рідко коли спостерігався такий захоплюючий, різноманітний і широкий 
розквіт нових ідей, як у XIX ст. До того часу вже давно завершився розпоча- 
тий в епоху Відродження відхід від поглядів, згідно з якими світ можливо було збагнути лише з точки зору Божої волі. Освічені європейці утвердились 
у переконанні, що розум людини цілком здатний аналізувати й спрямовувати 
людське життя. Ця впевненість у можливостях інтелекту привела до небаче- 
ного розмаїття нових ідеологій. Власне, у цей час ідеологія — тобто система 
поглядів, що претендує на пояснення минулого й теперішнього світу й на роль дороговказу до кращого життя в майбутньому,— постає як рушійна сила історії.