Соціально-політичний розвиток Птолемеїв

 Птолемеї також або  реставрували, або будували нові  храми власне єгипетським богам.

   Эгипетські храми  залишались великими господарськими  центрами. Областю великого храмового  землеволодіння була Фіваїда.  Храми Гора і Едфу, Ісіди на  острові Філи мали тисячи арур. Окрім "священної землі"  храми використовували і ту  землю яку віруюҹі, наприклад,  клерухи, присвячували богу та  іноді ще приарендовували більш  менш великі участки царської  землі.¹⁶

   Храми мали привілеї  і в галузі ремісного виробництва,  наприклад, правом на вироблення  сезамного масла, що вважалося  монополією держави, на виготовлення  особливих тканин. Жреці отримували  грошову допомогу з казни і  збирали з віруючих значні  приношення. В еліністичному Єгипті жрецтво являло собою багаточисельну й гарно організовану корпорацію. На ҹолі храму стояв "архіерей" або "епістат", який представляв місцевих жерців у відношеннях з владою. Жерці періодично збиралися на з'їзди, так звані "синоди". Храми зберігали деякі права, як наприклад, право убіжища.

Окремим соціальним прошарком  у Новому Царстві були воїни, на той  час — уже професіонали. Основна  маса їх озброювалася з царського  арсеналу, проте найзаможніші з них  купували собі бойові колісниці. Командири  та власники колісниць жили безбідно, одержуючи за службу пристойну платню та свою пайку з військової здобичі. Рядовим воїнам жилося значно гірше  вже тому, що в мирний час їх використовували  на каторжних роботах у каменоломнях. В єгипетському війську панувала жорстока палична дисципліна. В епоху  Нового Царства воно значною мірою  поповнювалось іноземними найманцями (переважно лівійцями та шерденами), яким надавалося єгипетське громадянство.¹⁷

    Французький єгиптолог  П. Монте так описує життя  єгипетського воїна: "Майбутнього  піхотного командира призначали  з колиски. Коли він досягав  росту двох ліктів, Його направляли  в казарму. Там Його навчали,  та так, що на голові й  тілі залишалися шрами на все  життя... А коли він ставав нарешті  придатним для походів, життя  його перетворювалось на суцільний  кошмар... Писці вважали воїнів  нижчими за себе, все ж їхні  юні учні, заворожені блиском  військової кар’єри, часом міняли  щіточку й папірус на меч  і лук, а радше на колісницю  з баскими кіньми".¹⁸

    Велику роль  в постійних військових сутичках  і політичних подіях кінця  ІV - ІІІ ст. д.н.е. відігравала армія.  У порівнянні з іншими еліністичними  державами Єгипет знаходився  в досить вигідному положенні  - воїнів сюди приваблювало гарна  грошова винагорода, перспектива  отримання земельних наділів  в заможній країні.

    Земля була  основним засобом забезпечення  військової служби в Єгипті. Система  наділення воїнів земельними  участками застосовувалась в  Єгипті і державах предньої  Азії ще у ІІ тисячолітті  д.н.е. участки надавались воїнам  не в повну власність, а лише  як тимчасова і умовне володіння.  Осонови цієї системи з деякими  змінами збереглись і в еліністичному  Єгипті. Перш за все змінився  етнічний склад армії. Місцеві  воїни - "махімой" - втратили  колишнє значення і опинились  в гіршому, чим раніше, положенні.  Наділення воїнів різними розрядами  землі було тісно пов'язане  з економічною та соціальною  політикою Птолемеїв.¹⁹

     Крупні воєначальники  отримували в якості дарствених  земель великі маєтки. Воєначальники  нижчих рангів та прості воїни  забезпечувалися наділами від  5 до 100 арур. І якщо клерухи з  наділами в 5 - 7 арур були тими  ж селянами, то катеки, які складали  вищий пласт військових колоністів, були власниками порівняно великих участків і використовували працю в своєму господарстві царських землеробців.

     Одним з  центрів військової колонізації  був Фаюм. Далі йшла лінія військових  поселень від Мемфісу до півдня. Земля, що надавалася воїнам  за їх службу в ІІІ ст. д.н.е.  залишалася в принципі царською  і могла бути відібраною, окрім  землі воїни отримували худобу  та семена. Розміщувалися вони  в будинках місцевих жителів.  Питання про постой стояло  дуже гострі і досить частенько  призводив до зіткнень між  воїнами та місцевим населенням. Військові колоністи вносили  елемент насилля та проізволу  в життя єгипетського села.

     Лаой або  "царські землеробці", як їх  називали в Єгипті, були основними  робітниками в сільському господарстві. На царській землі, у великих  маєтках приватних володарів  та храмів практикувалася роздача  дрібних участків землі царськими  землевласниками. Їх відношення  до держави і приватним особам  формально представляло собою  спадкову договірну аренду.

    Усі сільськогосподарські  роботи контролювала і регулювала  царська адміністрація. Вона, зокрема,  вказувала, чим і коли селянин  повинен засіювати свій участок  та слідкувала за виконанням  робіт. Коли врожай було зібрано,  царські землеробці були зобов'язані  сплатити державі так звану  арендну плату натурою і всі  інші збори.²⁰

    Землеробці зберегли  свою общинну організацію. Правлячі  кола були зацікавлені в її  існуванні по фіскальним міркуванням.  Община відповідала за виправне  виконання її ҹленами державних  повинностей. Царські селяни були  прикріплені до своїх клаптиків  землі, вони повністю втратили  право вільного пеҏесування, і, коли виникала потреба в людях, їх притягували до примусових робот по обслуговуванню зрошувальних каналів. В цьому проступає сутність системи, яка зберіглася без змін від епохи фараонів до часів Птолемеїв. Також селяни не володіли громадянськими правами, вони повинні були радіти, якщо після збору врожаю в їх розпорядженні залишалося достатня кількість продуктів і зерна для власних родин.

    Їм іноді приходилося також виконувати нижчі функції в сільському управлінні; шани від цього було мало, а відповідальность була велика. Часто виникали неприємності зі страптивими селянами, рівно як і з надмінними жрецями та окружними чиновниками, які вели себе як маленькі тирани. Важкими були відносини і в наданні квартир для солдатів. При цьому, звичайно, досить частенько доходило до суперечок між власниками житла та расквартированими в них солдатами.²¹

    Але були й  деякі позитивні явища. Так,  будь-який підданий мав право  і можливість звернутися з  заявою або скаргою безпосередньо  до царя в Александрію. Такі  заяви збереглися у великій  кількості. Невідомо лише, чи дійсно  цар сам читав їх та давав  відповідь. Деякі з цих листів  доходили до царської канцелярії, а звідси переправлялися відповідним  органам.

    Населення коми (села) не було однорідним. Поряд  з землеробцями, які орендували  участки царської землі, жили  бідняки, які не вели ніякого  самостійного господарства, працювали  поденщиками і використовувались  на державних роботах. Поряд  з бідними єгипетськими воїнами, "махімою", жили відносно заможно  "катекі".²²

    Становище ремісників, які працювали в царських майстернях, в більшості нагадувало становище  царських землеробів. Вони також  підлягали під адміністративну  юрисдикцію і були прикріплені  до майстерень. Їх діяльність  також на кожному кроці контролювалася  адміністрацією. Поряд з великим  майстернями, які знаходилися  в руках царської адміністрації,  жреців і власників спадкових  земель, існувало багато дрібних  ремісників, які працювали в невеличких  майстернях або брали роботу  на дом. Ремісники об'єднувались в союзи, члени яких сходились на спільні обіди, мали свого бога-покровителя і платили внески в суспільну казну.

     Про рабство  та рабів при перших Птолемеях  відомо небагато. Рабська праця  в Єгипті застосовувалася в  гірничій справі і в сільському  господарстві. Особливо важкою була  участь рабів, які працювали  на родовищах та камененоломнях. В такому ж положенні з ними  знаходилися державні боржники  та злодії. Праця рабів застосовувалась  і в великих маєтках. У власників  середньої руки - чиновників, військових  колоністів - чисельність рабів також  була значна. Наприклад, якийсь  воїн Лептин володів 16 рабами.

     Великими рабовласниками  були храми, які отримували  значний прибуток від праці  храмових рабів, так званих "ієродулів". Збереглися спеціальні укази  Птолемеїв про реєстрацію рабів,  забороні їх вивозу з Єгипту, про розшук та покарання рабів,  що втекли. В заповідях і в  брачних контрактах раби згадувалися  як вид майна. Торгівля рабами  займала видне місце в торгових  операціях.²³

    Поряд з розвиненим  рабовласництвом в Єгипті, існували  і стародавні форми рабства  - самопродаж вільних людей, боргове рабство. Представники правлячої верхівки Єгипту перетворювали в рабів В Сирії і Палестині багато лаой. Це явище прийняло настільки крупні масштаби, що викликало втручання влади, яка була зацікавлена в збереженні платників податків. В 261 р. д.н.е. Птолемей ІІ видав указ, який забороняв купляти або брати під заставу лаой.

    Елітний прошарок у Новому Царстві ще више піднявся над простим людом, завдяки напливу військової здобичі він буквально купався в розкошах. Матеріальний добробут знаті залежав також від царських щедрот. Найбільше збагачувалась жрецька верхівка (настоятелі храмів та їхні замісники), особливо жерці фіванського храму Амона та мемфіського храму Птаха.

      У Новому Царстві досягла апогею бюрократизація єгипетського суспільства. Країна стала по суті єдиним державним господарським комплексом, у ній навіть храмові господарства контролювалися царською адміністрацією й були особливою формою державного майна. Держава регулювала кількісний склад і соціальну структуру громадських служб і закладів, причому робила це, як і раніше, за допомогою системи нарядів та регулярних переписів населення й майна. Під час цих переписів чиновники встановлювали розмір податку для кожного господарства та визначали професію кожного єгиптянина (одних записували в "державні землероби", інших — воїнами, пастухами, рибалками тощо). Інститут громадянства, таким чином, у Єгипті був відсутній. Переписи населення й майна відігравали в житті єгипетського суспільства таку важливу роль, що служили точкою відліку років для єгиптян.²⁴

РОЗДІЛ ІІ.

Економічний лад у Птолемеївському  Єгипті

       Основою  основ економічного життя стародавніх  єгиптян завжди було сільськогосподарське  виробництво, передусім добре  поставлене іригаційне землеробство, ефективність якого залишалася  високою навіть у періоди політичного  занепаду держави. Іригаційне  землеробство переважало у Верхньому  Єгипті, родючі землі якого використовувалися  головно для розвитку зернового  господарства, землі ж Дельти, відвойовані  у боліт, більше годилися як  пасовиська. Об’єднання країни в  єдину державу посприяло будівництву  та експлуатації іригаційної  мережі, створювати яку населення  почало ще в Додинастичну добу, а завершило вже в епоху  Середнього Царства.

     Стародавні єгиптяни побудували оригінальну іригаційну систему, не схожу на месопотамську. Якщо в долині рік-близнюків система каналів і дамб мала передусім дренажне призначення, то в долині Нілу склалася проста й надійна басейнова система іригації, покликана якомога довше, впродовж усього посівного періоду, затримати воду на полях. Будувати й експлуатувати таку систему штучного зрошення землі можна було лише усім миром, злагодженими зусиллями всіх номів, що дуже вплинуло на політичну організацію староєгипетського суспільства.²⁵

     Споруджувати  саме басейнову систему іригації  єгиптян спонукав рельєф Нільської  долини. Справа в тому, що на  природно високих берегах Нілу  мул під час паводку відкладався  товщим шаром, ніж у долині, яка через це понижувалась  також на захід і схід, у  бік Лівійського та Аравійського  плато. Скориставшись цією особливістю  рельєфу Нільської долини, єгиптяни  поділили її повздовжніми та  поперечними греблями і дамбами  на більші й менші басейни,  через що вона зовні стала  схожою на гігантську шахову  дошку. Напередодні розливу Нілу, чи коли вода вже починала  прибувати, селяни проривали крізь високі нільські береги (їх вони ще й штучно нарощували) короткі канали, якими впускали воду в басейни, звідки її потім розподіляли на поля за допомогою невеликих земляних валів. Коли мул осідав, паводкову воду відводили назад, у річку. Вода заодно промивала грунт, оберігаючи його від засолювання. Нільський мул, що залишався на полях, зберігав вологу впродовж двох місяців, проте цього часу цілком вистачало для проростання й дозрівання зернових культур (нільський мул був справжнім поживним бульйоном для рослин, він давав найшвидші сходи у світі).²⁶

      Басейнова система іригації в Єгипті виявилася значно ефективнішою, аніж дренажна — в Месопотамії. Вона чинила менший тиск на природу і забезпечувала стабільну екологічну обстановку в країні. Вода в Нільській долині стояла в каналах лише під час повені, впродовж 6—9 тижнів, решту часу вони залишалися сухими, за каналами ж у Месопотамії доводилось наглядати протягом цілого року. Проіснувала ця система іригації в Єгипті до середини XIX ст., поки її не зруйнувала Асуанська гребля. Нині вона почасти збереглася лише у Верхньому Єгипті.

     Майже кожен єгипетський фараон приділяв увагу іригаційному будівництву в країні. Проте найграндіозніші іригаційні роботи було здійснено в епоху Пізнього Царства. ²⁷

       В епоху Нового Царства було винайдено шадуф. За допомогою цього нехитрого пристрою два робітники, працюючи позмінно, могли полити за світловий день до пів гектара землі. Шадуф дозволив єгиптянам інтенсивно освоювати високі поля і посприяв, насамперед, розвитку садівництва. Нарешті, в І тис. до н. е. єгиптяни почали використовувати для поливу землі водоналивне колесо сакіє, яким користуються й нинішні єгипетські селяни.

      Система штучного поливу землі забезпечувала високий валовий збір зернових у країні. За підрахунками єгиптологів, одна сім’я хліборобів могла прогодувати з єгипетських ґрунтів ще три сім’ї.

     Сільськогосподарський рік починався в Єгипті у серпні зриттям завчасно побудованих гребель, щоб врятувати поля й канали від затоплення. В листопаді, коли повінь спадала, єгиптяни приступали до посіву зернових і садіння городніх культур. Із зернових вони вирощували переважно пшеницю-еммер (вид полби), ячмінь і сорго, з городніх — часник, огірки тощо, з технічних — льон, з волокон якого ткачі виробляли напівпрозору тканину, значно тоншу за сучасний шовк чи капрон. Пора жнив наставала у березні — квітні, у південних номах на місяць раніше, ніж у північних.²⁸