Суспільний лад Київської Русі

             Феодальне господарство (від лат. fеоdum — маєток) у країнах Західної Європи періоду середньовіччя означав спадкове земельне володіння, а іноді посаду або прибутки, надані сеньйором своєму васалові за умови виконання ним певних обов’язків: військової служби, допомоги в управлінні маєтком сеньйора тощо) характеризується передусім пануванням приватної власності на землю. Основний дохід, а отже, і можливість вижити люди мали від землі, яка вважалася головним багатством.

             Особи, які нею володіли, зазвичай панували в суспільстві. Ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалася на васальних зв'язках, призводила до суперечностей між великою власністю на землю і дрібним селянським володінням, яке зберігалося. Селяни перебували в особистій, земельній, судово-адміністративній та військово-політичній залежності від землевласників. Домінувало натуральнее господарство.

_____________⁴

«Повість временних літ»

            Обмін відігравав другорядну роль. Майже всі багатства суспільства створювалися ручною працею. Знаряддя праці були примітивними. Енергію вітру й рік, вугілля і деревини почали використовувати лише в пізньому середньовіччі і спочатку дуже обмежено.

              Місце людини в суспільстві визначалося не її особистими якостями чи заслугами, а переважно походженням: син сеньйора (від лат. sеnіоr старший в середньовічній Європі великий землевласник, феодал, який мав усю повноту влади на території, що йому належала; вищий феодал щодо нижчого — васала) ставав сеньйором, син селянина — селянином, син ремісника — ремісником.

             Отже, в основі середньовічного господарства лежала власність феодалів на землю і їх неповна власність на виробників — закріпачених селян. Селяни наділялися землею і мали своє господарство.

             Користуючись землею феодала як наділом, вони зобов'язані були за це обробити панську землю своїми знаряддями або віддати йому додатковий продукт своєї праці — ренту (від лат. rеddо — повертаю, сплачую). Відомі три форми феодальної ренти: відробіткова (панщина), продуктова (натуральний оброк), грошова (грошовий оброк). Головними формами господарської діяльності були: феодальна вотчина, ремісничий цех, торгова гільдія. Загалом економіка була аграрно-ремісничою, що єднає її з господарством давніх цивілізацій і дає підставу називати цивілізацію, яка існувала до кінця XV ст., аграрно-ремісничою, а суспільство — традиційним. Упродовж V-VП ст. у східнослов'янських племен розпочався процесс становлення сільської територіальної громади під назвою «вервь». Вона складалася із самостійних родин-дворищ, об'єднаних сусідством та економічними зв'язками.

              Земля переходила в індивідуальну власність малих сімей, що витісняли великі патріархальні родини і утворювали самостійні господарства. Земельні відносини характеризувалися поступовим утвердженням спадкового володіння. За часів союзу племен під назвою Руська земля з центром у Києві (VIII—IX ст.) поглиблювалося майнове й соціальне розшарування. Виділялася племінна знать — князі, «лучші мужі», воїни-дружинники. Вони збагачувалися під час воєн, внаслідок стягування данини з населення, розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, привласнюючи значну частину воєнної здоби чі та найбільші прибутки. В громаді з'явилося велике землеволодіння. Земля поступово перетворювалася на головне багатство. Розпадові сільської громади сприяло рабство, основним джерелом якого були війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси і не переросло в рабовласницьку 
систему господарства.          

            Формування приватної земельної власності прискорилося у період Київської держави (кінець IX — середина XII ст.). Існували дві форми земельної власності. «Жизнь», як синонім західноєвропейського алоду, — спадкове володіння, домен князів і бояр, що вільно відчужувалася (продавалася, передавалася у спадок, дарувалася). Відбувалося завоювання («окняжіння») земель сусідніх громад, формувалася державна в особі князя власність на землю, що була панівною протягом ХІ-ХП ст. Це була власність не особисто князів, а столів, на яких вони сиділи. Втрачаючи стіл, князь одночасно втрачав волості, що було умовним, невідчуженим володінням бенефіціального характеру. ⁵   

           Князі постійно переходили з однієї землі-волості до іншої. Існувала практика запрошення їх вічевою громадою на князівський стіл. Уже наприкінці XI ст. розпочався процес перетворення волостей на феодально - спадкове володіння.   

           Однак, він не завершився в домонгольський період. Деякі дослідники розвиток феодального землеволодіння   пов'язують   з розпадом

_____________⁵

Греков Б.Д. Киевская Русь. - М.. 1953.

вільного селянського землеволодіння, виникненням і зростанням великої земельної власності на основі приватногосподарської ініціативи (приватного права).     

            У Київській Русі склалися такі типи землеволодіння, як князівське (доменіальне), боярське і церковне. Першими землевласниками були князі. За літописами, княгині Ользі належали село Ольжичі на Десні, село Бутурине і місто Вишгород під Києвом. Її син, князь Володимир, крім Вишгорода, отриманого у спадщину, володів містом Білгородом на Ірпені. Приватні володіння князів особливо швидко зростали в ХІ-ХІІ ст. 
          Боярське землеволодіння, за історичними джерелами, відоме з другої половини XI ст. Проте зародилося воно значно раніше. Боярами ставали князівські дружинники, які осіли на землі, та місцеві землевласники (земські бояри). Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчуження селянських та захоплення громадських земель, придбання їх, займанщина і освоєння нових земель. ⁶        

           Після прийняття християнства (988 р.) церква існувала на введену князем Володимиром десятину. Вона становила десяту частину князівських данин, прибутків з судових і торгових мит. У другій половині ХІ-ХІІ ст.виникло і зросло церковне землеволодіння з дарувань князів, бояр і членів їхніх родин, придбання, заселення пустищ. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) подарував Києво-Печерському монастиреві сусідню з ним гору. Князь Ярополк (80-ті роки XI ст.) передав у власність монастиреві три волості у Волинській землі: Небльську, Деревську, Луцьку. Багатьма селами та містом Полонним володіла Десятинна церква. Значні земельні володіння належали єпископам.

            У ХІ-ХІІ ст. формувалися васальні відносини. Великий київський князь   надавав князям-намісникам    землі-волості    з правом   стягувати

________________⁶

Історія держави і права  України: Академ, курс: У 2 т. / За ред. В.Я. Тація. А.Й. Рогожина. - К, 2000. - Т. 1.

податки   для     прожиття, які   раніше   надходили  йому   як   верховному

правителеві. Князі-намісники зобов'язувалися бути вірними київському князю, надавати йому військову та фінансову допомогу.

             Вони не мали права передавати волость у спадок, відчужувати її без згоди київського князя. За зраду або непокору вассал втрачав волость. Поряд із князівським складався боярський васалітет. Князі дарували боярам міста і села. Це було своєрідною платою за участь в управлінні суспільством. Такі дарування, як і в князівському васалітеті, не мали земельного характеру. Дарувалася не територія, а право стягувати податки з населення. Сеньйоріально-васальні відносини в Київській державі були нестійкими, розвивалися повільно. Однак, вони створювали можливіть для поступового привласнення князями і боярами громадських земель.

              Поряд із великокнязівським доменом і володіннями місцевих князів з'являється боярське землеволодіння. У літописній розповіді про похід Ольги в Іскоростень згадуються древлянські «кращі мужі», котрих, на думку деяких дослідників, можна вважати власниками феодальних вотчин. Літопис повідомляє, що у 1096 р. князь Мстислав Володимирович припинив воєнні дії і «розпустив дружину по селах». Усе це свідчить про розвиток боярсько-дружинного землеволодіння. Час виникнення на Русі такої форми землеволодіння через неповноту джерел поки що істориками остаточно не встановлений.⁷

             Суперечливими є й думки археологів. Проте ст. 34 К.П., де йдеться про штраф за псування межового знаку, свідчить про посилений захист передусім приватного землеволодіння. У Поширеній редакції Руської Правди (далі — П. П.), яка належить до кінця XI — початку XII ст., але відбила більш ранній період    розвитку суспільного    ладу, йдеться про

____________⁷

Хрестоматія з  історії держави і права України: У 2 т. / За ред. В.Д. Гончаренка. - К.. 1997.-Т. 1.

боярських туінів, рядовичів і холопів, а також про боярське успадкування. Феодальні землеволодіння збільшувалися за рахунок як князівських пожертвувань, так і захоплення вільних земель і земель общинників.

           Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Відбувався процес формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монашеське) й біле (мирське).

           Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Наприкінці XI ст. виникло церковне землеволодіння.

          Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де розміщувалися органи верховної державної влади. Великокнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і проживали адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях.

            Такі міста, як Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих місцевих князівств. Дрібні міста були центрами боярських вотчин, церковного землеволодіння.

          У X ст. відбувалося інтенсивне формування великокнязівського домену, а також удільних вотчин. У літописному оповіданні про похід Ольги на Іскоростень згадуються феодальні володіння, які перебували у власності древлянських «лучших» мужів. Про значні розміри володінь Володимира повідомляє літопис у зв'язку з його пожалуваннями Десятинній церкві. У «Сказанії про князів Бориса і Гліба» є відомості про володіння Святополка Володимировича.

            Повідомлення писемних джерел  про феодальні землеволодіння  на Русі у IX—X ст. доповнюють  археологічні дані. Дослідження  стародавніх міст — Вишгорода,  Іскоростеня, Овруча, Княжої гори  поблизу Канева і багатьох  інших — показують, що вони були центрами великого феодального землеволодіння.

              Про феодальне землеволодіння на Русі у IX—X ст. свідчать також дружинні поховання, які концентрувалися в основному поблизу великих давньоруських міських центрів — Києва, Чернігова, Смоленська, Ладоги, Плісненська та ін. Яскравим прикладом наявності боярсько-дружинного землеволодіння є чернігівські курганні поховання, розташовані довкола міста окремими групами.

              Спільність інтересів класу феодалів  забезпечувала його єдність. Сюзерен спирався на васалів, а васали шукали захисту у сюзерена під час частих воєнних сутичок. Розвиток феодальних відносин породжував суперечності як всередині панівного класу, так і між феодалами та селянами. Щоб збільшити прибутки, феодали посилювали експлуатацію підлеглих, намагалися розширити свої володіння. Але посилення експлуатації обмежувалося можливостями одержувати додатковий продукт на даному ступені розвитку виробництва. Збільшення додаткового продукту в умовах феодального суспільства гальмувалося, особливо на ранніх етапах його розвитку, дуже повільним зростанням продуктивності праці. А посягання на необхідний продукт підривало економічні підвалини суспільства і викликало рішучий опір виробників.

             Отже, основним шляхом збільшення прибутків феодалами було розширення володінь за рахунок земель вільних смердів і перетворення їх на залежних. На початкових етапах розвитку феодалізму це здійснювалося шляхом загарбання общинних земель і закабаления вільних общинників. Надалі, коли держава була поділена на феодальні володіння, збільшення кожним феодалом своїх маєтностей могло здійснюватися тільки шляхом загарбання земель у свого сусіда — феодала. Саме цим пояснюється постійна боротьба між окремими феодалами та групами феодалів, що була характерним явищем для кожного середньовічного феодального суспільства, у тому числі й Київської Русі.

                За таких умов засоби нападу  і захисту ставали для феодалів  абсолютно необхідними. Великі  феодали у своїх володіннях  будували гради-замки, утримували дружину. Феодальні володіння зростали протягом усього періоду існування Київської Русі. Нащадки князівського роду й численні представники боярського стану володіли у XI—XII ст. великими земельними угіддями, багатьма містами й селами. Особливо багато князівських та боярських володінь існувало поблизу таких великих давньоруських міст, як Київ, Чернігів, Галич та ін. Поблизу Києва були розташовані, наприклад, князівські міста Вишгород і Білгород, села Предславино та Берестово, які спадково переходили від одного київського князя до іншого.

               До місцевостей з особливо  розвинутим боярським землеволодінням  належала Галицька земля. Боярство  тут набуло великого значення  у житті князівства. За час  з середини XII до середини XIII ст. літописи  згадують понад 60 боярських імен. Насправді їх було набагато більше, бо до літописів потрапили імена лише тих, які відігравали значну роль у політичних і воєнних подіях.