Суспільний лад Київської Русі

          Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяло і розорення селян унаслідок стихій, неврожаю та ін. Посилення позаекономічного примусу також штовхало селян під покровительство наймогутніших феодалів, які тут лише примушували працювати на себе. Таким чином, установлення феодальної залежності було тривалим процесом, у якому виділяються етапи й різні стадії залежності.

            Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. В VII — IX ст. у східних слов’ян йшов процес розкладання родоплемінного ладу: перехід від родової громади до общинної. Общинники жили в окремих будинках — напівземлянках, розрахованих на одну родину. Приватна власність вже існувала, але худоба залишалася в загальному володінні, нерівності у середині громад ще не було.    

          Виділилася родоплемінна знать — вожді (кнезы, князі) і старійшини. Вони оточували себе дружинами, тобто збройною силою, що не залежить від волі народних зборів і здатної примусити рядових общинників до покори. Таким чином, слов’янське суспільство вже підходило до виникненню державності.      

            Постійні напади кочовиків на торгові шляхи, а також економічний занепад Константинополя у XII ст. призвели до обмеження можливостей займатися торгівлею, внаслідок чого колишні воїни-купці поступово перетворилися на великих землевласників. Знайти собі землю не становило труднощів, оскільки князі мали в достатку незайманих угідь і роздавали їх

____________¹⁰

Толочко П.П. Стародавній Київ. Київ, 1989

ллдружині. На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри користувалися правом спадкового володіння маєтками (вотчинами), зберігаючи його навіть з переходом від одного князя до іншого. Багато бояр проживали у містах, здаючи свою землю селянам, за що брали частину їхньої продукції та продавали її на ринку. Власне, орієнтованість на місто, заінтересованість у комерції та рухливість відрізняли бояр Київської Русі від західноєвропейських феодалів.            

 

             3.Правове становище   смердів і закупів за «Руською Правдою».   

             3.1.Правове становище смердів. 

             Як свідчать давньоруські джерела, смерди в XI— XII ст. становили значну частину напівселянського феодально залежного населення. За своїм місцем у суспільстві вони займали проміжну позицію між нижчим розрядом вільних князівських міні-стеріалів і «людьми» селянської общини.

          Смерди становили третій стан населення Київської Русі. До середини 11 ст.більшість людей були ще відносно вільними і сплачували князям данину – спершу хутром, а потім грішми. Наприкінці 11–напочатку 12 ст. більшість з них стають феодально залежним напівселянським населенням внаслідок князівських і боярських поборів, участі у воєнних походах, стихійних лих, епідемій, неврожаю, феодальних міжусобиць та нападів кочівників. Вони були особисто вільні, мали право переходити до іншого патрона. Разом із сім`єю смерд господарював у своєму “селі” (землі), яку князь давав йому під умову відбування повинностей на його користь – служби в ополченні, сплати податку. Він мав у своєму володінні господарські будівлі, дім, худобу, але його майнові права були обмежені. Якщо смерд помирав, не залишивши синів, його майно (і земля) повертались князю (на відміну, якщо помирав феодал, який не мав синів, його майно переходило у спадок дочкам). Смерд, який завоював довіру князя, міг стати міністеріалом-імцем, отроком, дітським, старостою;але смерд-боржник міг бути перетворений у феодально залежного закупа.

           Те, що смерд входив у систему князівського домену, випливає із включення його в перелік доменіальних осіб у Правді Ярославичів (ст. 26 К П.), а також із того, що особиста недоторканність смерда забезпечувалася «княжим словом» (ст. 78 П. П.). Будучи особисто вільним, смерд мав право переходити до сильного патрона. Князь давав смерду землю («село») за умови, що він буде йому служити. У разі смерті смерда, який не мав синів, земля поверталася князеві (ст. 90 П. П.). За своє право самостійного володіння господарством смерди сплачували князеві данину.

          Смерд, який завоював довір'я князя, мав можливість стати міністеріалом — емцем, отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися за соціальною градацією досить високо. Але смерд-боржник міг стати феодально залежним закупом.

           Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у давньоруському суспільстві. Уривчастість і нечіткість джерел про смердів зумовили різне розуміння правового становища цієї категорії населення Київської Русі.

             Основним обов’язком смердів була сплата данини та відбування військової повинності (як правило, допоміжного характеру) під час війни. Про безправне становище селян у суспільстві свідчив передбачений ”Руською правдою” штраф за вбивство смерда: кровні гроші у цих випадках становили 5 гривень. Для порівняння: за вбивство купця чи молодшого дружинника компенсація родині становила 40, а за вбивство старшого дружинника князя — 80 гривень.

             Смерди жили на власних дворищах і займалися хліборобством. Мали особисті права, могли подавати свої справи до князівського суду. Населення міст, особливо менших, не відрізнялося від селян ані своїм побутом, ані правами. Окрема міщанська верства купців і промисловців творилася тільки по великих містах. Міське населення брало участь у міських вічах і здобуло значний вплив на політичні справи. І міщани і селяни виконували військову службу – народне рушення. До вільних людей належали також церковні люди.

            3.2. Правове становище закупів.

           Численну групу феодально залежних людей становили рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на підставі договору – “ряду”. Однією з категорій рядовичів були закупи– селяни (смерди), які розорились і потрапили у боргову кабалу до князів і бояр – брали у них грошову позику (“купу”) і отримували від них земельний наділ або осідали на землі феодала і обробляли її, отримуючи частину врожаю. Для позначення феодально-залежного населення у Київській Русі поширеним був термін «закуп».

            Закуп мав виконувати сільські  роботи, працювати на полі (ролейний  закуп), доглядати худобу феодала  (випасати її), тобто мав відбувати  панщину. Феодал наділяв закупа господарським знаряддям і робочою худобою. Закуп міг мати і власне господарство, реманент, тяглову худобу. Якщо закуп залишав феодала, то повинен був повернути йому позику. Закуп був юридично вільним, але істотно обмеженим у своїх правах, напівзалежним. За втечу від феодала закуп перетворювався у повного  (“обільного”) холопа. За крадіжку, вчинене закупом, відповідав його феодал (“господар”), а закуп ставав повним холопом.

             За провину феодал міг піддати закупа тілесному покаранню. Феодал не мав права продавати закупа у холопи, а в разі продажу сплачував штраф, а закупу повертали свободу. Закуп ніс матеріальну відповідальність за втрати і збитки, заподіяні ним у господарстві феодала;у незначних справах він міг виступати у суді як свідок і звертатись до суду зі скаргою на свого господаря^{. 11}

 

Мавродін В.В. Народне виховання у Стародавній  Русі XI-XIIвв. М., 1961.

       

           Основним джерелом для вивчення закупництва є компактна група статей Поширеної редакції Руської Правди, названої «Статутом про закупи» (статті 56—64, 66). Статут з'явився на початку XII ст. унаслідок боротьби народних мас проти сваволі    феодалів і      вимоги       чіткішого

визначення  правового становища закупів. Закуп  — це людина, яка потрапила в  боргову кабалу і зобов'язана  своєю працею у господарстві позикодавця повернути одержану у нього «купу» (позику — борг під проценти). Закуп, який одержав позику під проценти, називався наймитом.

             Закуп був зобов'язаний відбувати барщину на пана. Він вико¬нував сільські роботи, мусив працювати на полі («релейний закуп») (ст. 57 П. IL). У ст. 58 Поширеної Правди вказано, що закуп догля¬дає панську худобу: випасає її на полі, заганяє у двір, запирає у хліві. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і своє господарство, власний кінь. Прагнучи закріпити за собою закупів, землевласники вимагали від них «купу» у збільшеному розмірі, привласнювали значну кількість продуктів їхньої праці.

          Закуп був істотно обмеженим у правах, зокрема у праві залишення пана. За втечу від пана він перетворювався у повного («обільного») холопа (ст. 56 П. П). За крадіжку, вчинену закупом, відповідав його пан (ст. 64 П. П.), але у цьому разі, як і на випадок втечі, закуп ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню «за діло» і не міг бити закупа «без вини» (ст. 62 П. П.). Це застереження у Руській Правді свідчило про панську сваволю. Пан не мав права продавати закупа у холопи (ст. 61 П. П.). За цей незаконний акт він мусив платити штраф, а закуп здобував волю. У незначних справах закуп міг виступати як свідок, а також звертатися до суду зі скаргою на свого пана.            

            Зростання закупництва було пов'язане з розвитком приватного землеволодіння. Слід наголосити, що у дослідників немає єдиної точки зору в оцінці економічного, соціального і юридичного становища закупа.

             Так, Б. Д. Греков, даючи соціально-юридичну характеристику закупництву, бачив його аналогію в селянській служилій кабалі. С. В. Юшков вважав, що закуп був не вільним, не рабом, а напів-рабом.

            О. О. Зімін зараховував закупів до холопів. Як напівкріпака, котрий сидів на панській землі, але не втратив ще цивільних прав, характеризував закупа С. О. Покровський. М. Б. Свердлов вважає, що у закупів, які потрапили в залежність через «купу», були і свої земельні ділянки, і тяглова худоба, що слугувала економічною ос¬новою часткового збереження прав вільної людини.

          У Київській Русі феодально залежними верствами населення були й вотчинні ремісники, які проживали при дворах феодалів. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Руська Правда, оцінюючи їхнє життя у 12 гривень (ст. 15 П. П.). Джерела називають феодально залежним населенням також відпущеників, задушних людей, прощеників.

 

          4. Правове становище челяді й холопів.

 

          У Київській Русі до складу невільного населення входили й раби. Основним джерелом рабства був полон. УХ—XII ст. для позначення рабів-полонених вживалися терміни «челядь», «холоп».

           Невільними, рабами були челядь і холопи. Джерела рабства: військовий полон (перетворення у челядь; а всі решта джерела спричинювались до холопства);купівля невільної людини, одруження з рабинею без “ряду” (без укладення договору з її господарем), продаж збанкрутілого боржника (зокрема, купця за борги), самопродаж, покарання закупа за провину чи втечу від феодала, народження від батьків-холопів, вступ “без ряду” на посаду тіуна (уніфікована, узагальнена назва всіх князівських слуг з різними функціями) чи ключника до феодала. Челядин був цілком безправним рабом, що перебував під владою свого господаря.          

          «Холоп» — це член племені, продукт тих соціальних процесів, які відбувалися в суспільстві. Руська Правда називає і такі джерела холопства, як самопродавання, одруження на рабі «без ряду», вступ «без ряду» на посаду тіуна або ключника (ст. 110 П.П.). У холопа автоматично перетворювався також закуп, який утікав або провинився (статті 56, 64 П. П.). У рабство могли продати боржника, який збанкрутував (ст. 55 П. П.).

         За Руською Правдою челядин — це раб, який перебуває під владою свого пана, тобто зовсім безправна істота. Холоп мав дещо інший статус. В окремих випадках він був наділений деякими правами. Так, будучи боярським тіуном, холоп міг виступати в суді як свідок (ст. 66 П. П.); але холоп не міг присягати на суді як послух, тому що послух має бути вільним; холоп, який ударив «вільного мужа», зазнавав кари (ст. 65 П. П.); за холопа, котрий учинив крадіжку, відповідав його хазяїн (ст. 4 П. П.), тоді як вільні люди, винні в такому самому діянні, сплачували «продажу» (тобто штраф). ¹²

             За вбивство холопа його пану сплачувалася не «віра», а тільки «урок». Хазяїн відповідав за угоди, укладені його холопом. Руська Правда

встановлювала відповідальність вільних людей  за допомогу, що надавалася збіглому холопові (ст. 112 П. П.); зобов'язувала власті і  приватних осіб сприяти його спійманню (ст. 114 П. П.).

            Холопи використовувалися переважно у домашньому господарстві феодалів, а посаджені на землю перетворювалися у феодально залежних селян.

            Холоп іноді наділявся певними правами – як боярський тіун міг виступати у суді як видок, але не міг бути послухом. Холоп не мав власності, а сам був власністю свого господаря  Господар   відповідав за

___________¹²

Зимін А.А. Холопи на Русі. М., 1973

 

угодами, укладеними його холопом. За крадіжку, вчинену холопом, відповідав його господар (сплачував потерпілому штраф);за вбивство холопа його господар отримував компенсацію (“урок”). Вільні люди відповідали за допомогу, надану ними холопу-втікачу, та навпаки, мали сприяти поверненню його господарю. Холоп міг отримати   свободу   через

самовикуп або  звільнення його господарем, внаслідок  чого він переходив в ізгойство. Феодали часто посаджували своїх рабів на господарствах і вони ставали залежними селянами. Згодом рабство майже зовсім зникло, зокрема, цьому сприяло християнство, яке не визнавало невільництва, а поза тим, історично давньоруському народу не була властива така форма суспільних відносин.

           Ніяких прав не мали раби, яких називали холопами або челяддю. Джерела рабства були різні: полон під час війни, купівля невільної людини при ньому і свідках, подружжя з рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупа за втечу від пана. Діти холопа були також рабами. Холопам не належало ніяких прав – вони не могли подавати своїх справ до суду, не могли бути свідками, всюди відповідав за них власник. Раб мав право викупитися з неволі.