Украинская диаспора

          До того  ж Україні в цьому напрямку сьогодні активно діють громадські розгалужені структури - Товариство "Україна-Світ" та Українська Всесвітня Координаційна Рада (УВКР) та інші.

         Товариство "Україна-Світ" - організація по  зв'язках з українцями за кордоном, яка перейняла на початку 1990-х років естафету роботи з діаспорою у Товариства "Україна". Товариство структурно має у своєму складі регіональні (обласні) відділення та Федерацію товариств зв'язків із зарубіжними країнами. Товариство має секретаріат у Києві, газету "Український форум". Тісно співпрацює з Верховною Радою, частково фінансується з державних джерел, але всі регіональні відділення не мають жодного фінансування, працюють на громадських засадах. В доробку товариства участь у створенні проекту закону "Про правовий статус закордонних українців" (прийнятий ВР 20 листопада 2003 р.), ряд масштабних форумів українців світу в Україні, мистецьких форумів-концертів, виставок, науково-практичних семінарів і конференцій в Україні і країнах проживання українців тощо. Тут же працює (хоча і автономно) Інститут досліджень діаспори (І.Винниченко), який збирає і випускає друком банки даних щодо сучасного українства в світі, провадить аналітичну роботу.

          Українську  Всесвітню Координаційну Раду  було створено на підставі рішення І-го Всесвітнього форуму українців (1992) у Києві. Організацію зареєстровано у 1993 р. Головна мета УВКР - сприяння утвердженню інтересів України та світового українства у всіх сферах світового простору - економічній, політичній, правовій, етно-культурній, спортивній та ін. шляхом координації діяльності громадських організацій в Україні й українській діаспорі та співпраці з вітчизняними і закордонними урядовими, підприємницькими та громадськими структурами. Члени УВКР - громадські організації в Україні й за кордоном. УВКР видає журнал.

Нещодавно - у 2003 році - виникла нова організація "Українська взаємодопомога", яка ставить на меті співпрацю з так званою 4-ю хвилею української діаспори (з 1990-х років) - головним чином трудової еміграції та заробітчан, які переїхали в Європу та інші країни.

     Таким чином, серед  складових української Діаспорної  мережі слід виділити:

І — Організаційну – це СКУ (1967 рік), ЕКУ (1949 рік). Характерна для них особливість - демократичність, колективність та координація спільних зусиль.

ІІ — Інституційна складова – театри, школи – ВНЗ, культурні та документаційні центри, церкви, підприємства етнічного бізнесу.

ІІІ — Глобально–комунікативна складова діаспорної мережі (Інтернет, телебачення,радіо, друковані двомовні видання).

Наприклад, під час проведення спільних міжнародних конференцій під назвою "Діаспора, як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті 2006 р-2008 р." Європейський Конгрес Українців виступав співорганізатором разом з Міжнародним Інститутом освіти, культури та зв'язків з діаспорою національного Університету "Львівська Політехніка". Головні положення прийнятих рішень виходили із того, що українська діаспора – це потенціальний фактор суттєвого впливу на державотворчі процеси в Україні, дієвий інструмент політичного, економічного та культурного впливу в країнах проживання і, звичайно, це потужний засіб утвердження позитивного іміджу Української держави в міжнародній спільноті.

          Україна  дуже мляво здійснює політику  стосовно української діаспори, так би мовити, дотримуючись принципу недоторканності кордонів і цілісності держав. На жаль, сьогодні влада української держави майже не приділяє уваги українцям за кордоном та майже не робить нічого для їх захисту. Виправдовування тим, що держава не має достатніх фінансових засобів, щоб задовольнити прохання, що надходять від українського населення зарубіжжя про повернення в Україну, виглядають принаймні неправдоподібно, щоб не сказати смішно. Закордонні українці мають взаємні почуття до української влади, й регулярно це засвідчують акціями та мітингами. Але все ж українська діаспора, яка звикла надіятись лише на себе, не забуває своїх коренів та всіляко підтримує Україну на міжнародній арені.

       Узаконення подвійного  громадянства емігрантів може стати першим, дуже потрібним кроком з української сторони. Але Україна є в першу чергу державою, тому її інтерес завжди буде у зміцненні власних інститутів державності, тому доводиться рахуватись із ними.

 

2. РОЗБУДОВА СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

 

2.1. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ.

 

           Всеохоплюючий  спектр проблем, що постають з  прийняттям Декларації про державний  суверенітет України, становить  у порядок  денний завдання  розглянути питання про її  юридичну природу. Оскільки декларація  є джерелом основних принципів при вирішенні відповідних проблем, насамперед слід вирішити питання про юридичну її природу, а саме: чи є зазначені принципи правовими, а отже - обов’язковими для нормативної  реалізації, чи не правовими, тобто необов’язковими до цього.

        В юридичній літературі висловлена думка, що ставити питання про надання сили закону деклараціям про незалежність і суверенітет республіки взагалі є неправомірним. Згідно з цією точкою зору подібні декларації (у тому числі  Декларацію про Державний суверенітет України), «можна розглядати як наукові концепції розвитку республіки, розвитку конституційного і поточного законодавства».Інакше кажучи, Декларація про Державний суверенітет України є якимось науковим трактатом, виробленим ВР УРСР, позбавленим юридичної природи і має характер рекомендацій для наступного конституційного і поточного законодавства і через це не є елементом системи права України. Такий підхід має окремих прихильників, які розв’язали на другій сесії ВР УРСР дискусію, котра завершилася актом надання Декларації сили закону.

       Питання про  визнання за Декларацією про  Державний суверенітет України  сили закону з моменту її  прийняття, не тільки є правомірною, а й історично обґрунтованою. Історичні умови, що детермінували  її прийняття, як і аналогічні акти інших союзних республік, визначають особливий їх характер як правової  гарантії перебудовних процесів.

         Системна  належність Декларації про Державний  суверенітет України, як і будь-якого  іншого правового акта, визначається насамперед предметом і методом правового регулювання як класифікаційними ознаками поділу системи права на галузі (якщо під системою права розуміти відображення і результат внутрішньої єдності різноманіття права).Предметом регулювання даної Декларації є суспільні відносини пов’язані з функціонуванням державної влади, економічної системи  і здійсненням прав і свобод громадян. У преамбулі Декларації зазначається, що ВР УРСР, виражаючи волю народу, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки у межах її території  та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

       З тексту преамбули  і заключної частини Декларації  й аналізу положень випливає, що їй притаманний метод загального  конституційного закріплення найважливіших політичних і економічних відносин. У її тексті немає умовних способів, формулювання мають імперативний характер, як і належить акту конституційного рівня.

           Багато  принципів і положень Декларації  про державний суверенітет України  мають спільні риси з відповідними принципами і положеннями декларацій про суверенітет інших республік. Проте без «квасного патріотизму» можна констатувати, що Декларація про державний суверенітет України вигідно відрізняється тим, що до неї включено спеціальний VII розділ «Екологічна безпека». Це одне з корінних питань виживання людства взагалі. Для України воно надто болюче через ряд екологічних трагедій , що сталися за останнє 20-ти річчя. Тут береться до уваги не лише викид радіоактивних речовин на Чорнобильській АЕС, а й інші аварії, наслідки зловісного впливу  яких на живі організми поки не виявилися.

         Процес  нормативної реалізації принципів  Декларації почався незабаром  після її прийняття. Так 3 серпня 1990 р. набрав чинності закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР».

           Термін  «суверенітет» з французької - верховна  влада. В державно-правовому смислі  дане поняття  вперше застосоване  у ХVІ ст. французьким вченим  Ж.Боденом. Нині воно означає верховенство і незалежність влади. Таким чином, термін «незалежність» є складовою поняття «суверенітет». Водночас «незалежність» має самостійне політико-правове навантаження - поглиблення і розвиток суверенітету, включення будь-якої підлеглості і залежності. Україна спочатку проголосила державний суверенітет (16.07.1990р.), а потім - незалежність (24 серпня 91 р.).

      Є три види суверенітету: державний, національний і народний.

      Державний суверенітет - верховенство державної влади  у своїй країні і її незалежність в зовнішньополітичній сфері. В Декларації від 16 липня 90 р. Україна проголосила державний суверенітет, який характеризується як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади у межах національної території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Джерелом такого суверенітету і незалежності є воля народу, виражена населенням на референдумі 1 грудня 1991 р. За незалежність проголосували - 90,32 відсотки голосуючих (близько 29 млн. чол.).

          Суверенітет  полягає у ефективному функціонуванні органів держави - законодавчих, виконавчих, судових, а також у правовій системі. Реалізуючи суверенні права, Україна зміцнює триєдину владу. В цьому плані слід розглядати введення поста президента і обрання цієї вищої службової особи шляхом всенародного голосування. Важливе значення має також введення посад і призначення представників президента України, формування місцевої державної адміністрації. Вироблена концепція судово-правової реформи, яка реалізується вже у законодавчих актах і на практиці.

          Національний  суверенітет - повновладдя нації, її  політична свобода, реальна можливість  визначити характер свого національного  життя. Для колишнього Союзу РСР, який об’єднував 53 національно-територіальні  державні утворення, даний суверенітет набув особливого значення. Важливим він є також для України, де проживає 110 національностей.

            Народний суверенітет - повновладдя  народу, володіння ним соціально-економічними  і політичними засобами, які забезпечують  участь громадян в управлінні суспільством і державою. Народ України реалізує суверенітет через обрані демократичним шляхом ради народних депутатів, президента, а також безпосередньо через референдуми. Здійснюється він й через різні громадські організації та формування. Головним виразником суверенітету народу є держава, яка поставила за мету формування правового, демократичного суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2.СТВОРЕННЯ ВЛАСНОГО ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ.

 

         Здобувши  незалежність, народ України розпочав  активну діяльність по створенню  своєї демократичної правової  держави. Ця розбудова розпочиналась  в дуже складних умовах. Необхідно  було перш за все здійснити  перехід від статусу союзної  республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична Республіка» і «Українська РСР» були змінені на споконвічну назву нашої держави - «Україна». В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу.

            Проголошення України незалежною  державою обумовило настійну  необхідність визначити правовий статус її населення. Він регулювався Конституцією, а також Законом «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. та прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами. Ці правові акти передбачали, які особи визнаються громадянами України; порядок набуття українського громадянства; внаслідок яких юридичних фактів може бути втрачено українське громадянство; як визначається громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні; які органи держави є правомочними вирішувати питання громадянства і порядок його оформлення; як виконуються рішення з питань громадянства і порядок їх оскарження.

            Незалежність України відкрила  широкі можливості для створення  власного демократичного державного  апарату, без втручання в цей  процес сторонніх сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління.

 

        Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес  міжнародного визнання нової  держави. Першою 2 грудня 91 р. незалежність  України визнала Польща і вирішила  встановити з нею дипломатичні відносини. Того ж дня прем’єр-міністр Канади Братан Малрупі заявив, що Канада визнає Україну, як незалежну державу і розпочинає переговори про встановлення дипломатичних відносин. Наступного дня підписано протокол про встановлення міжнародних відносин між Україною та Угорською республікою і розпочало роботу перше в Україні посольство.

4 грудня Україну визнали Литва  та Латвія, 5 грудня - Росія і Болгарія. Серед західноєвропейських країн  першими були Швеція (19 грудня) і  Норвегія (24 грудня). 25 грудня Вашингтон визнав незалежність України. Того ж дня це зробили Мексика, Ізраїль, далі ФРН, Австралія та Бразилія (26 грудня), КНР (27 грудня), Японія та Італія (28 грудня), Великобританія та Данія (31 грудня). Загалом протягом першого місяця після референдуму Україну визнало 57 держав світу, а на початок березня 1992 р. - 104. Водночас 47 з них встановили з республікою повномасштабні дипломатичні відносини.

Протягом першого року існування незалежної України її державну самостійність  визнали більш як 130 країн, дипломатичні відносини було встановлено у повному обсязі з 110 з них, а 40 держав відкрили свої представництва у Києві.

          26 лютого 1992 р. Україна зробила важливий  крок у напрямі інтеграції  в Європу, коли в столиці Фінляндії Президент Кравчук підписав Гельсінський заключний акт. Ця подія знаменувала собою курс на незалежну й рівноправну міждержавну політику. Одним з найважливіших принципів документа є положення про відсутність територіальних претензій один до одного та про непорушність кордонів.