Украинская диаспора

           По-четверте, недооцінювалась роль держави, управлінських структур, хоча особливості української промисловості – з одного боку, та реально існуюча відсутність чіткої програми її реформування до останнього  часу – з іншого, вимагали в  перехідний момент активного використання державного регулювання. Особливо це стосується провідних галузей народного господарства. Більш продуманою повинна була бути державна політика і в сільському господарстві. Адже до останнього часу мала місце дискримінація колективних господарств. Державні органи постійно обкрадали їх, затримуючи розрахунки за вирощену ними продукцію та постійно зростаючими цінами на паливно-мастильні матеріали, недоступними кредитами і цінами на промислову та іншу продукцію. При цьому політика вільної торгівлі приводить до того, що колективні та фермерські господарства вимущені продавати свою продукцію за низькими цінами. Значна частина її вивозиться за кордон, залишаючи без роботи вітчизняні підприємства легкої та харчової промисловості. В свою чергу це приводить до засилля і наповнення України зарубіжними товарами і продуктами харчування.

         Незважаючи на кризові явища, президент Л.Кучма, інші вищі органи державної влади послідовно проводять курс на приватизацію підприємств всіх основних галузей матеріального виробництва включаючи і енергетику. Так, починаючи з 1992 р., набувають все більшого розмаху оренда, а згодом і приватизація як важливі складові ринкових відносин. Спочатку цей процес охопив сферу громадського харчування (їдальні, кафе, чайні, ресторани тощо). Далі розпочалась привітизація сфери побутового обслуговування (перукарні, салони красоти, фабрики і майстерні індівідуального пошиву та ремонту одягу, взуття, будинки побуту тощо). Поступово здійснюється продаж цих об’єктів власникам через аукціони, що проходили в усіх без винятку регіонах. Створення конкурентного середовища, одинакових умов і можливостей для вільної конкуренції суб’єктів підприємницької діяльності, незалежно від форми власності, було визначальним, домінуючим лейтмотивом  економічних відносин у 1994-1996 рр.

          Вже в першій половині 1994 року в Україні було приватизовано майже 5,5 тис. об’єктів державної комунальної власності, а на 1 квітня 1996 р. кількість таких об’єктів зросла більше ніж удвічі. Разом з тим, як неодноразово наголошували керівники Кабінету Міністрів, процес приватизації в країні здійснювався досить повільними темпами. З цього приводу не раз точилися гострі суперечки у Верховній Раді. Причому остання не завжди враховувала те, що приватизація це об’єктивний процес демонополізації власності, створення умов для нормальної, здорової конкуренції.

           Тяжке становище продовжує залишатись в агропромисловому комплексі. Так, у 1997 році рівень рентабельності сільгоспідприємств становив мінус 23%, у 1998 році – мінус 28,6%. Виробництво валової продукції сільського господарства (у порівняльних цінах 1996 року) складало у 1990 році 48,6 млрд., в 1998 році 25,3 млрд. грн.; в т.ч. продукція рослинництва – 24,3 млрд. і 14,3 млрд.грн., продукція тваринництва – 24,3 млрд. і 11,0 млрд.грн. Одночасно відбувалося зниження кредитування сільського господарства з бюджету держави. Якщо в 1997 році воно становило 690 млн., у 1998 – 608 млн., то у 1999 – лише 323 млн.грн.

           Кардинальним вирішенням проблем сільськогосподарського виробництва може стати Указ Президента України Л.Кучми, підписаний ним у січні 2000 р., “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”. Реформування, в першу чергу відносин власності на землю, ставить за мету швидке наповнення внутрішнього ринку вітчизняною  високоякісною сільгосппродукцією. Селяни ж отримали право самостійно вирішувати свою долю та обирати організаційно-правову форму господарювання.

           22 лютого 2000 р. Президент України Л.Кучма виступив зі щорічним посланням до Верховної Ради  “Україна: поступ у ХХІ сторіччя.   Стратегія  економічного  та   соціального   розвитку  на  2000-2004 рр.”, де запропонував конкретну, обгрунтованну стратегію економічного розвитку. Стрижнева позиція цього важливого документу – визначення шляхів виведення вітчизняної економіки на траєкторію  сталого розвитку, тісного поєднання структурних змін та економічного зростання з активною соціальною політикою держави. Програмні положення цієї стратегії перетворень на пять років лягли в основу діяльності уряду, парламенту, регіональних органів влади і управління.

           Підсумки економічного розвитку держави за 1999 рік свідчать про те, що з’явилися деякі позитивні тенденції у виробництві, які дають підстави вбачати подальшу стабілізацію в розвитку економіки країни. Так, за даними Кабінему Міністрів у 1999 р. ВВП склав 127 млрд.грн., скоротившись лише на 0,4%. Це найменший спад за останні десять років. Уперше було зафіксовано деяке зростання виробництва промислової продукції. Загальний його обсяг виріс у порівнянні з 1998 роком на 4,3%, а середньодобове виробництво – навіть на 5,6%. В цих більш сприятливих умовах держава продовжує здійснювати активну інвестиційну політику, поставив перед собою мету перейти на інноваційний шлях розвитку як основної передумови реалізації стратегії економічного зростання, покращення матеріального становища всіх верств українського народу.

          Основним стратегічним завданням України, як його сформулював Л.Кучма на наступні п’ять років, є впровадження в життя політики економічного зростання. Перед Кабінетом Міністрів ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 1-2%, у 2001 р. – на 4%, а в 2002-2004 рр. – в  середньому за рік на 6,5%.

2.5.ЗОВНІШНЬО – ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ.

        Основні принципи зовнішньої політики були розроблені у Декларації про державний суверенітет України. В ній зовнішньополітичний курс визначався  як демократичний і миролюбивий. Вже восени 1990 р. вперше за свою діяльность в ООН, делегація України діяла самостійно, активно налагоджуючи дипломатичні зв’язки з країнами світу.

         Після проголошення Акту про державну незалежність України та проведення всеукраїнського референдуму розпочався якісно новий етап у її зовнішньополітичній діяльності. Відповідальним моментом для сувереної України стало визнання її державами світового співтовариства. Першою незалежність України 2 грудня 1991 р. визнала Польща, яка вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Впродовж місяця після референдуму Україну визнали вже 57 країн світу, а протягом першого року її існування як незалежної держави – 132 країни. Переважна більшість із них – 92 – встановили з Україною повномаштабні дипломатичні відносини.

          Велике значення для розвитку зовнішньо-політичної діяльності молодої держави було схвалення Верховною Радою України 2 липня 1992 р. “Основних напрямків зовнішньої політики України”. В цьому документі визначались основні, базові національні інтереси країни та обгрунтовувалися засади, на яких повинна була реалізуватися її зовнішня політика. В ньому наголошувалось, що Україна здійснюватиме відкриту зовнішню політику і прагнутиме до співробітництва з усіма країнами світу, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.

      За короткий час (листопад 1990 – січень 1993 р.) Україна підписала 35 міжнародних і 88 міжурядових угод на двосторонній основі. Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. “Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою”.

          Уряд Російської Федерації теж одним із перших, вже 5 грудня  1991 р. визнав незалежність України. Однак багатовікове перебування України у складі Російської імперії, а потім СРСР небажання впливових, шовіністично налаштованих московських політиків примиритися з появою суверенної України, ускладнювало відносини між обома сувереними державами. Для цього були й певні об’єктивні причини. Принциповими з них було чотири. Перша – це вирішення проблеми пов’язаної з подальшою долею Чорноморського флоту та його розподілу, до складу якого входило 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак, 85 вертольотів палубної авіації. Приблизно це складало 10% усього військово-морського флоту колишнього СРСР. Вартість його досягала понад 80 млрд. доларів. Друга - з приводу Криму, територія якого тільки у 1954 році ввійшла до складу України. Третя – цілий комплекс питань пов’язаних з забезпечення України російськими енергоносіями. Четверта – різні підходи до розподілу закордонного майна, золотовалютного запасу та активів колишнього Союзу РСР. На жаль, ці проблеми і сьогодні ще не вирішені і значно ускладнюють відносини між двома східновлов’янськими державами.

       У відносинах між Україною і Росією при бажанні можна було вирішити всі спірні проблеми. Так, ще 17 червня 1993 р. Б.Єльцин та Л.Кравчук підписали угоду між Російською федерацією та Україною про невідкладні заходи щодо формування Військово-морського флоту Росії і Військово-морських сил України на базі  Чорноморського Флоту. Однак, проблема Чорноморського флоту органічно впліталася в геополітичні інтереси Росії, що випливали з її  великодержавних амбіцій. Так вже через кілька днів після проголошення незалежності України, керівництво російського парламенту поставило під сумнів суверенітет Криму, що ускладнювало проблему вирішення і Черноморського флоту. На півострові з’явилися політичні організації, які почали агітацію за приєднання Криму до Росії, а 9 липня 1993 р. Верховна Рада Російської федерації прийняла постанову “Про статус міста Севастополь”. Згідно з цією постановою місто, яке знаходиться на території Української держави, проголошувалось російським, головною базою Чорноморського флоту. Аналогічне рішення було прийняте Державною Думою і верхньою палатою російського парламенту  в листопаді 1996 р. Такі акції свідчили про неприпустиме втручання законодавчого органу у внутрішні справи України. Були і інші недружні акти відносно України. Так, 16 березня 1996 р. з ініціативи фракції комуністів Державна Дума Росії ухвалила постанову про денонсацію Беловезських угод, якими юридично припинялося існування СРСР. Цим актом російські політики демонстративно проігнорували волю населення колишніх союзних республік, які проголосили про свій суверенітет і стали будувати свої незалежні держави. Одна з причин існуючих суперечностей між Україною і Росією криється також і різний підхід до Співдружності незалежних держав. В обох країнах  по-різному розглядають роль і функції цього об’єднання. Ще 12 грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала угоду про її утворення з окремими застереженнями. Так, Верховна Рада України виступила проти перетворення СНД на наддержавну структуру зі своїми органами влади й управління, проти надання цьому об’єднанню статусу суб’єкта міжнародного права. Між тим, у статуті СНД, прийнятому 22 січня 1993 р., йдеться про “спільний економічний простір”, “зовнішні кордони”, “головне командування о’єднаних збройних сил”, “колективні сили” тощо. Такі положення не відповідають принципам позаблоковості та нейтралітету, проголошених Україною. Верховна Рада не ратифікувала цей документ. Україна у Співдружності вбачала механізм цивілізованного розлучення, рівноправного розділу активів,  золотого та алмазного запасів колишнього СРСР. Однак життя показало, що СНД не вдалося забезпечити збереження рівноправних стосунків між колишніми республіками СРСР. Керівництво Росії намагалося використати органи Співдружності як інструмент інтеграції молодих держав, закріплення впливу російських владних структур на їх територіях. З боку Російської федерації все більше стали проявлятися намагання надати СНД  наднаціональні повноваження. Україна рішуче виступила проти цього, так і не підписавши  угоду про сили спільного призначення, договір про колективну безпеку та цілу низку інших документів, що передбачали створення наднаціональних органів.

          Керівництво України вважало більш ефективним розширення рівноправного співробітництва між країнами співдружності на двосторонній основі, тобто щоб СНД сприяла вигідним торговоекономічним відносинам між країнами, які стали членами цього об’єднання. Треба визнати, що  на долю країн СНД поки що припадає більше половини всього зовнішнього товарообміну України. Враховуючи, що в  усьому світі точиться гостра боротьба за ринки збуту, відмовлятись від вигідних торгових та інших зв’язків з країнами  СНД і особливо  з  Російською Федерацією було б, звичайно, необачно. Лише протягом одного року 1995 року Україна уклала з Росією понад 20 двосторонних угод, ратифіковала Договір про дружбу і співробітництво між обома країнами. Процес створення взаємовигідних умов співробітництва триває, особлива увага при цьому надається економічним стосункам. Україна бере участь в роботі всіх  органів СНД. Так, на вересень 1995 р. у структурі СНД  діяло 74 комітети, в 54 із них Україна активно працювала: у 27 як  повноправний член, в інших – як спостерігач.

        Ускладнювало відносини між Україною і Росією і різне відношення до НАТО. Росія, невдоволена вступом до цього воєнно-політичного об’єднання країн Східної Європи, рішуче виступає проти розширення НАТО на Схід. Україна ж вважає, що вступ до нового союзу – це внутрішня справа кожної суверенної держави. Разом з тим вона виступає проти того, щоб  ядерна зброя  розміщувалась на території країн, які будуть прийняті до НАТО.

         Поступово керівництво двох суверенних держав, почало розуміти, що розбіжності можуть і будуть між ними, але треба шукати, що нас може зблизити, розширювати взаємовигідні зв’язки.

         Після напружених переговорів у кінці травня 1997 р. прем’єр-міністри  України і Росії підписали три угоди щодо Чорноморського флоту, які визначили умови його розподілу та здачі в  оренду Російській Федерації кількох  військово-морських баз.

Усунути суперечності між обома державами, надати їхнім відносинам нової якості повинен широкомасштабний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який підписали в Києві 31 травня 1998 р. Президент України Л.Кучма та російський Президент Б.Єльцин. Сторони зобов’язалися поважати територіальну цілістність обох держав,  дотримуватися принципу непорушності їхніх кордонів, що унеможливлює висування в майбутньому будь-яких територіальних претензій до України. В договорі наголошувалось, що обидві країни будуватимуть свої відносини на мирних засадах, не удаватимуться до сили чи загрози її використання, не застосовуватимуть економічні та будь-які інші форми і засоби тиску. Базовий договір укладено строком на десять років. При цьому він може бути  продовжений на наступні десятирічні періоди, якщо жодна з сторін не заявить про свій намір припинити його дію.