Серед
перших зовнішньоекономічних заяв
незалежна Україна проголосила
відмову від війни як засобу
розв’язання міждержавних спорів.
Вона декларувала також, що не
вважає жодного народу своїм
ворогом і не має територіальних
претензій до інших держав. За ініціативою
української дипломатії 20 березня 1992 р.
було підписано Декларацію про незастосування
сили або погрози силою у стосунках між
країнами - учасниками СНД.
В «Основних
напрямах зовнішньої політики
України», схвалених Верховною Радою липні 1993 р. підкреслювалося,
що перспективною метою української зовнішньої
політики членство України в Європейських
співтовариствах, а також інших загальноєвропейських
структурах. Однак у перші роки незалежності
пріоритетними залишалися відносини з
державами, що виникли після розпаду СРСР,
насамперед із Росією.
Іншою проблемою,
яка зачіпала інтереси не тільки
України і Росії, а й усього
світу, було питання про ядерну
зброю, розміщену на території
України. Йшлося про 15% ядерного потенціалу колишнього СРСР: 176
міжконтинентальних балістичних ракет
(МБР) та близько 3 тис. Одиниць тактичної
ядерної зброї, які потенційно перетворювали
Україну на третю після США та Росії військову
потугу світу, з арсеналом більшим ніж
у Великобританії, Франції та Китаю разом
узятих.
Україна
ще в Декларації про суверенітет
1990 р. проголосила свій намір стати
без’ядерною державою. Це було
підтверджено і після проголошення
незалежності.1
Розбудова
Української незалежної держави, створення її розгалуженої правової
системи - складний і тривалий процес,
який вимагає великого напруження та зусиль
з боку як державних структур, так і громадськості.
Уже багато зроблено. Зрушено з місця і
розпочато здійснення економічних реформ.
Чималими є здобутки у сфері утвердження
демократії. Україна стала повноправним
членом світового співтовариства. Найважливішим
кроком у майбутнє є входження її до Ради
Європи. В той же час в процесі державно-правового
будівництва існує чимало проблем. Виникали
ускладнення у взаємовідносинах між законодавчою
і виконавчою гілками влади. Не менш проблемним
виявилось й питання про ефективність
реалізації чинного законодавства, що
істотно відбилося на темпах формування
правової держави. Відчувалася нагальна
потреба у посиленні контролю з боку судової
влади за реалізацією чинного законодавства.
Велику роль в
розбудові Української правової
держави повинна відіграти нова
Конституція, яка була прийнята
Верховною Радою 28 червня 1996 р. Ця
історична подія посідає одне
з головних місць у новітній історії України,
яка віднині міцно стоятиме на ґрунті
демократії і парламентаризму на фундаменті
власної Конституції.2
2.3. ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ В
НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ.
Розбудова суверенної Української держави
розпочалася в складних умовах. Необхідно
було в короткий час здійснити перехід
від статусу союзної республіки з украй
обмеженим суверенітитетом до статусу
незалежної держави. Це передбачало реформування
існуючих органів влади та створення нових,
які б відповідали потребам незалежної
держави, проведення значної законотворчої
роботи, визначення правового статусу
держави і її громадян.
Використовуючи
досвід державотворчої діяльності
УНР і УРСР, а також досвід
європейського державотворення, вже
12 вересня 1991 р. був прийнятий Закон “Про
правонаступництво України”. У ньому
вказувалось, що з моменту проголошення
незалежної України найвищим органом
влади є Верховна Рада в існуючому депутатському
складі. Вона повинна діяти до скликання
Установчих зборів або нових виборів у
Верховну Раду. Закони та інші нормативні
акти УРСР продовжували діяти на
території республіки, якщо вони не суперечили
законам України, які були ухвалені після
проголошення Акту про незалежність. Українська
держава підтвердила свої зобов’язання
за міжнародними договорами, що укладалися
до 24 серпня 1991 р. У Законі також визначались
основні принципи державного будівництва
– народ України створюватиме державу
“суверенну і самоврядну, незалежну і
відкриту, демократичну і правову”.
Головними
ознаками такої держави були:
законність влади і монополія
на її здійснення; наявність соціальних
інститутів, регулюючих відносини
в громадському суспільстві і
поза ним, в тому числі насильницьких;
наявність території і населення,
на яких розповсюджується дія держави;
наявність збройних сил, митних кордонів
і митниць; національна грошова одиниця;
національна символіка.
Відразу
ж після прийняття Акту про
незалежність Україні прийшлось
заново створювати такі інститути
як національний банк, посольства та консульства,
експортно-імпортні організації тощо.
Особливе місце відводилося створенню
власних Збройних Сил. На території України
на той час перебувало досить велике
і боєздатне військове угрупування
колишнього СРСР, яке налічувало понад
700 тис. військовослужбовців. В ньому були
представлені всі роди Збройних сил –
від сухопутних до ракетних військ стратегічного
призначення. Наявність такого угрупування
не відповідала проголошеному Верховною
Радою України курсові на нейтралітет
і позаблоковість. До того ж його утримання
ускладнювало й без того нелегке соціально-економічне
становище молодої держави. Верховна Рада
України своєю постановою від 24 серпня
1991 р. утворила Міністерство оборони України,
яке офіційно стало функціонувати з 1 січня
1992 р. Міністром оборони було призначено
генерал-майора авіації К.Морозова. Всі
військові формування, дислоковані на
території республіки, підпорядковувались
Верховній Раді України. Цією ж постановою
вищий законодавчий орган зобов’язав
уряд держави приступити до створення
Збройних Сил та національної гвардії
України. Деякий час стратегічні сили
стримування не входили до складу Збройних
Сил України, а підпорядковувалися командуванню
Збройних Сил СНД. Це призвело до того,
що керівництво об’єднаних Збройних Сил
почало втручатися у внутрішні справи
України. Внаслідок цього загострилася
ситуація у військових частинах, які були
розташовані на території республіки,
але не входили до складу Збройних Сил
України. В цих умовах Президент України
5 квітня 1992 р. підпорядкував Міністерству
оборони України всі військові формування,
дислоковані на території держави.
Парламент
України від імені народу виявив
довіру і високу честь усьому
особовому складу військ, розташованих
на українських землях.Всім військовослужбовцям,
які опинились в Україні, була
надана можливість добровільно
зробити свій вибір – присягнути на вірність Україні або
іншій новоутворенній державі із числа
колишніх союзних республік СРСР.
Будівництво
Збройних Сил України проводилось
у відповідності з демократичними
засадами українського суспільства.
У воєнній доктрині держави, ухваленній Верховною Радою України
19 жовтня 1993 р., наголошувалося, що Україна
здійснює політичний і воєнно-політичний
курс у відповідності з національними
інтересами і не буде використовувати
Збройні Сили для розв'язання політичних
завдань на своїй території.
Важливим
кроком у захисті інтересів
держави було створення служби
Безпеки України (СБУ). Верховна Рада
схвалила концепцію у відповідності
з нею прийняла Закон “Про
Службу Безпеки України”. Ця державна
структура була позбавлена караючої функції. Головне завдання СБУ полягає
в захисті державного суверенітету, конституційного
ладу, територіальної цілосності, науково-технічного
та оборонного потенціалу України. Однією
з важливих функцій СБУ була визначена
боротьба з організованою злочинністю
у сфері управління й економіки. У своїй
роботі СБУ, вказувалось в Законі, керується
конституційними нормами та законом
“Про оперативно – розшукову діяльність”.
Безпосередньо СБУ підпорядковується
Президентові України, підконтрольна
Верховній Раді, зокрема її комісії з питань
оборони і державної безпеки.
Верховна
Рада прийняла також і інші
важливі законодавчі акти та
постанови про права людини, які
мали практичне значення для
демократичних перетворень у
суспільстві. Серед них – Закони
“Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”,
“Про свободу совісті і релігійних
організацій”.
Важливе
значення в розширенні соціальної
бази державотворення мало забезпечення
прав національних меншин, що
проживають на території України.
За даними перепису населення 1989 р. в Україні
проживало 37,4 млн. українців (71,1 %), 11,4 млн.
росіян (21,9 %), 484 тис. євреїв (9,3 %), 439, 9 тис.
білорусів (8,4 %), 325 тис. молдаван (6,2 %), 234
тис. поляків (4,2 %), 163 тис. угорців (3,1 %),
135 тис. румун (2,5 %) та ін. Усі ці люди різних
націй і народностей, якщо вони були
постійними жителями України, і прийняли
її громадянство, становлять єдинний народ
України. Його повновладдя на своїй території,
право самочинно розв’язувати усі питання
економічного, політичного, культурного,
духовного життя, визначати форми й структуру
органів держави – це і є реальний
суверенітет, що втілюється у незалежність
кожної суверенної держави.
В Україні
поступово починає складатись
система управління національними
процесами. Ще 10 квітня 1990 р. Указом Президії
Верховної Ради було створено Державний
комітет зі справ національностей. При
НАН України був організований інститут
національних відносин і політології,
розроблена комплексна програма “Шляхи
гармонізації міжнаціональних відносин”.
1 листопада
1991 р. Верховна Рада схвалила Декларацію
прав національностей України. Вона
складається з семи статей. В
першій з них підкреслюється,
що “Українська держава гарантує
усім народам, національним групам,
громадянам, які живуть на її території, рівні політичні,
економічні, соціальні й культурні
права”. В наступних статтях мова йде:
а) про гарантію Українською державою
усім національностям права на їх традиційне
розселення й забезпечення існування
національно-державних одиниць; б) про
гарантії кожній національності права
сповідувати свою релігію, відмічати свої
національні свята; в) про гарантію права
усім національностям створювати свої
культурні центри, землячества та інші
об’єднання; г) про гарантії прав національних
центрів і товариств на вільні контакти
зі своєю історичною Батьківщиною.
Положення
Декларації національностей знайшли
відображення в спеціальному
законі, який гарантував національним
меншинам права й можливості
вільного розвитку.
Важливою віхою національно-культурного
життя України стало прийняття “Закону
про мови”. Оголошуючи українську мову
державною, закон гарантує використання
й розвиток мов усіх націй, що проживають
в Україні. Громадянам забезпечується
право користуватися своєю чи будь-якою
іншою мовою. Вони можуть звертатися до
державних, громадсько-політичних організацій,
підприємств, установ українською чи рідною
мовою, як їм краще.
Дуже важливим
в законі є те, що він містить
норми, спрямовані на захист різних
мов. Заборонені будь-які привілеї чи обмеження
громадянських прав за мовною ознакою,
а також мовна дискримінація. Передбачено,
що публічне приниження чи зневажання,
навмисне спотворення української чи
інших мов у офіційних документах, а також
створення перешкод і обмежень у користуванні
ними, проповідь ворожнечі на мовному
грунті несе правову відповідальність.
Маючи на увазі різний ступінь готовності
регіонів країни до реалізації положень
закону, Верховна Рада прийняла
рішення про введення закону в дію з 1 січня
1990 р. Причому був встановлений термін
для його поступового впровадження в суспільно-політичне
життя – від трьох до десяти років. Значну
роль в активізації вивчення й впровадження
державної мови відіграє Товариство української
мови ім. Т.Г.Шевченка (“Просвіта”). З кожним
роком зростає мережа шкіл і класів з поглибленим
вивченням української мови, літератури,
фольклору, історії та мистецтва.
Посилилась
увага до задоволення національно-культурних
запитів національних меншин. У
цьому плані велику роль відіграють національно-культурні
товариства. Сьогодні в Україні діють
російське, болгарське, польське, єврейське,
німецьке, угорське, чеське, тюркське,
кримсько-татарське та інші національні
товариства. Створено Раду національних
товариств України. У місцях компактного
проживання національно-етнічних меншин
працює понад 220 шкіл з викладанням національними
мовами. У навчальних закладах організовано
понад 450 факультетів з вивченням болгарської,
польської, угорської, єврейської та інших
мов. Виходять газети мовами національних
меншин, діють театри, радіо та телебачення
(наприклад, на новогрецькій мові у Донецькій
області, молдавській – у Чернігівській,
болгарській – в Одеській, російській
– майже у всіх областях України).
Визначною
подією у суспільному житті України стало проведення
Всеукраїнських міжнаціональних конгресів
з проблем духовного відродження народів,
які живуть в Україні. Перший конгрес відбувся
16-17 листопада 1991 р. в Одесі. Учасники конгрусу
розробили і схвалили зважену програму
забезпечення прав вільного розвитку
всих національностей, які проживають
в республіці.
Своєрідним
продовженням його став конгрес
українців, які проживають в інших
країнах. Відбувся він у Києві
22-23 грудня 1992 р. В його роботі
прийняли участь близько 1500 чоловік. Відкривав його
перший Президент України Л.Кравчук. Конгрес
сприяв консолідації українців, які проживають
на території як далекого, так і близького
зарубіжжя, розробив програму невідкладних
завдань будівництва незалежної Української
держави та національного розвитку українців
де б вони не проживали. Така увага до цієї
проблеми пов’язана з тим, що багато українців
з різних причин опинились за межами своєї
Батьківщини. Так, за данними перепису
1989 р., в колишніх республіках Радянського
Союзу, проживає близько 6 млн. українців,
в тому числі: в Російській Федерації –
більш 4 млн., Казахстані – понад 900 тис.,
Молдові – близько 600 тис., Білорусі –
240 тис., Узбекистані – 154 тис.чоловік. У
так званому далекому зарубіжжі теж немало
українців: у США - понад 1 млн., Канаді
– близько 1 млн., Польщі - 300 тис., Бразілії
– 150, Аргентині – 100, Чехії та Словаччині
– 100 тис. чоловік.
Українська діаспора неоднорідна
в політичному й соціальному
відношенні. Провідна організація,
яка здійснює контакти з ними, - це товариство
“Україна”. Воно знайомить зарубіжних
співвітчизників з історією і культурою
України, надсилає їм художню літературу,
підручники рідною мовою, фотовиставки,
кіно і телефільми, організує для них гастролі
артистів. За останні п’ять років обсяг
зарубіжних зв’язків товариства подвоївся.