Внутрішня політика Російської імперії на початку ХХ століття

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

 

 

ВСТУП …………………………………………………………………..……….. 3

 

РОЗДІЛ 1 СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ ……………..…………. 5

 

РОЗДІЛ 2 МИКОЛА ІІ – ОСТАННІЙ РОСІЙСЬКИЙ ІМПЕРАТОР .... 11

2.1 Дитинство. Юність. Навчання ……………………………………… 11

2.2 Сім'я ………………………………………………………….………. 12

2.3 Вступ на престол та початок правління …………………...………. 14

 

РОЗДІЛ 3 ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА МИКОЛИ ІІ ……………...……… 17

3.1 Криза 1900-1903 рр. та революція 1905-1907 рр. ……………….. 17

3.2 Селянське питання. Реформа П. Столипіна ………………….……. 25

3.3 Зречення з престолу. Розстріл царської сім’ї. Кінець імперії ……. 28

 

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………………. 40

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ …………..…….. 45

 

 

ВСТУП

 

 

 

Актуальність теми дослідження. Вступ на престол Миколи II (1894 р.) пробудив надії тих, хто, як і раніше прагнув, беручи за зразок суспільні цінності сучасних промислово розвинених країн, до реформ, таких, як відділення релігії від держави, гарантія основних свобод, наявність виборних органів влади, національний суверенітет. На адресу царя надходили прохання, в яких земства висловлювали надію на поновлення і продовження реформ, проведених в 60 - 70 рр. 29 січня 1895 р. Микола II у своїй промові перед представниками земств категорично відмовився від будь-яких поступок і, назвавши їх "безглуздими мріяннями", заявив: "Нехай всі знають, що Я, присвячуючи всі Свої сили благу народному, буду охороняти начало самодержавства так само твердо й неухильно, як охороняв його Мій незабутній, покійний Родитель". На рубежі століть у царської влади була лише одна насущна політична задача – у будь-який спосіб зберегти самодержавство. Фактично це і стало головною причиною краху внутрішньої політики Миколи ІІ та розпаду усієї Російської імперії.

Метою дослідження є аналіз внутрішньої політики останнього російського імператора Миколи ІІ, з'ясування стану внутрішнього розвитку імперії на початку ХХ століття та в період її розпаду.

Завдання дослідження визначаються поставленою метою, підпорядковуються їй і полягають у наступному:

• охарактеризувати стан наукового дослідження проблеми;
• дослідити особистість останнього російського імператора Миколи ІІ крізь призму аналізу формування його характеру, становлення як особи, сім’ї та приходу до влади;
• проаналізувати внутрішню політику Миколи ІІ, а саме: кризу початку ХХ століття, революції 1905-1907 рр., 1917 р., аграрну реформу П. Столипіна, її наслідки;
• охарактеризувати факт зречення Миколи ІІ та розстріл імператорської родини.

Об'єкт дослідження – Російська імперія початку ХХ століття, в період правління останнього імператора Миколи ІІ

Предмет дослідження – внутрішня політика останнього російського імператора Миколи ІІ

Хронологічні межі дослідження  охоплюють період 1894-1917 рр. – час правління Миколи ІІ.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому систематизована внутрішня політика останнього російського імператора Миколи ІІ, визначені основні хиби та прорахунки цієї політики, що привели до падіння самодержавства та цілковитого краху Російської імперії.

Практичне значення курсової роботи полягає в тому, що фактичний матеріал та висновки можуть бути використані під час підготовки узагальнюючих праць з історії Російської Федерації та України, з історії селянства, у процесі розроблення нормативних та спеціальних курсів в вищій школі.

Структура курсової роботи зумовлена поставленою метою, завданнями і характером дослідження. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

 

 

РОЗДІЛ 1

СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ

 

 

 

Час правління Миколи I історики називають апогеєм самодержавства (О. Пресняков). Російська історіографія в цілому визначала правління Миколи ІІ як консервативно-охоронне, при цьому відзначаючи все-таки прагнення до певної реформаторської діяльності. Причини ж провалу всіх перетворень Миколи бачилися в опорі на бюрократію (О. Кизіветтер, О. Корнілов, С. Платонов).

Радянські історики однозначно трактували режим Миколи ІІ як час найлютішої і темнішої реакції, а його самого як гонителя всякого прогресу. При цьому за рамками дослідження залишався аналіз реальних можливостей уряду Миколи IІ.

Стаття про нього у Великій  радянській енциклопедії (видання 1-е, 1939 рік; цитується із збереженням орфографії джерела): «Микола II був так само обмежений  як його батько. <.> Властиві Миколі II риси тупого, недалекого, недовірливого і самолюбного деспота в період його перебування на престолі отримали особливо яскравий вираз. <.> Розумове убозтво і моральне розкладання придворних кіл досягли крайніх меж. Режим гнив на корню <.> До останньої хвилини Микола II залишався тим, чим був — тупим самодержцем, нездібним зрозуміти ні навколишнього оточення ні навіть своєї вигоди. <.> Він готувався йти походом на Петроград, щоб в крові потопити революційний рух і разом з наближеними до нього генералами обговорював план зради».

В. Ленін у публічних виступах і статтях ніде не давав своєї характеристики Миколи II як особи, найбільш широко відома його політична характеристика імператора як "першого поміщика" [20, с. 35].

Більшість пізніших (післявоєнних) радянських історіографічних публікацій, призначених для широкого кола, в описі історії Росії в період царювання Миколи II прагнули, наскільки можливо, уникати згадки про нього як про людину і особу: так, «Посібник з історії СРСР для підготовчих відділень вузів» (1979 рік) на 82-х сторінках тексту (без ілюстрацій), що висловлюють соціально-економічний і політичний розвиток Російської імперії в даний період, згадує ім'я імператора, що стояв на чолі держави в описуваний час, тільки одного разу – при викладі подій його зречення на користь брата (про його запанування не мовиться нічого; ім'я В. Ленина на тих же сторінках згадано 121 раз).

У 1972-1973 роках в журналі «Зірка» була опублікована присвячена царюванню Миколи, його зреченню і розстрілу книга М. Касвінова «Двадцять три ступені вниз» (23 – число років царювання Миколи II і одночасне число сходинок сходів в будинку Іпатьєва, по якій Микола II пройшов перед розстрілом). Надалі книга була кілька разів перевидана окремими виданнями. Книга зображала Миколу жорстоким, підлим, хитрим і в той же час обмеженим. Разом з тим книга представляє інтерес своєю значною бібліографією: автор використовував матеріали закритих архівів (зокрема мав доступ до «Записки» Юровського), численні маловідомі публікації [7, с. 27].

 

Значна кількість наукових досліджень присвячена передумовам, перебігу та оцінці наслідків столипінської реформи в аграрній сфері. Сторіччя з дня впровадження столипінської аграрної реформи в життя спричинила також появу нових історичних розвідок з теми.

Безумовно, не слід забувати про здобутки представників радянської історіографії, яким вдалося опрацювати значний фактичний матеріал, систематизувати його та дати свої оцінки, залучити до наукового обігу нові історичні джерела. Йдеться насамперед про таких відомих дослідників реформи, як С. Дубровський, П. Єфремов, С. Сідєльніков та ін. Проте в радянській історичній літературі помітна певна тенденційність в оцінках та зміщення уваги науковців у бік дослідження соціально-політичних завдань реформи [19, с. 24].

Докорінні зміни в трактуванні  столипінської аграрної реформи припадають на період трансформації історичних умов (середина 80 – початок 90-х років ХХ ст.). Помітне місце в історичних дослідженнях цього періоду посіли проблеми аграрної історії Російської імперії: усебічний аналіз аграрного питання, шляхів його вирішення, успішності столипінської аграрної реформи. З’явилися нові підходи в дослідженні процесу модернізації Російської імперії. Зокрема вивчення перетворень початку ХХ ст. у контексті циклів реформ та контрреформ тощо [19, с. 25].

Аналіз літератури із заявленої теми свідчить про зміни, що відбулися в трактуванні причин та передумов аграрної реформи. Майже століття в історіографії панувала теза про те, що непослідовна та неповна реформа 1861 року  не вирішила аграрного питання й спровокувала революцію 1905 року. А столипінський курс був спробою загасити революційне полум’я.

У новітній літературі представлені різні погляди на економічні та політичні  передумови столипінських перетворень  на селі. Але спільним є відхід від  стереотипів та ідеологічних догм. Змінюються оцінки успішності реформи. Ідея неминучості революції перестала бути загальноприйнятою, селянство більше не розглядається як надійний союзник пролетаріату. Більшою стала історіографічна база дослідження столипінської реформи. Зокрема вітчизняні дослідники одержали можливість повною мірою вивчати праці західних істориків.

Сучасних дослідників аграрної реформи П. Столипіна умовно можна  поділити на три групи: прихильники  реформаторської діяльності, її критики  й науковці, що дотримуються поміркованої позиції в оцінці столипінських перетворень.

До першої групи належать такі дослідники, як А. Бородін [6], О. Глаголєв [10], М. Румянцев [23]. Спільним підходом для вищезгаданих авторів є зосередження уваги на економічній складовій аграрної реформи, а також позитивна оцінка її наслідків і результатів. Варто зазначити, що схвальні оцінки реформи частіше можна зустріти в публіцистичній літературі. Прихильників реформ приваблюють у столипінському досвіді ідеї побудови сильної держави, яка заснована на порядку та законності, а також спроба переходу до ринкової економіки та утвердження приватної власності на землю.

Діаметрально протилежну позицію  розділяють дослідники другої групи: О. Аварех [1; 2], І. Ковальченко [17], О. Анфімов [3] тощо. У своїх працях вони дійшли висновку про провал столипінських аграрних перетворень, оскільки, на їх думку, реформа не вирішила поставлених перед нею завдань ні в економічній, ні в політичній, ані в соціальній сферах. І попри показники хуторизації, досягти суттєвих прогресивних зрушень на селі не вдалося.

Помірковані погляди на реформу  та її успішність можна знайти в  працях В. Тюкавкіна [25], П. Зирянова [11; 12], В. Боровікової [5], О. Смирнова [24]. Ці дослідження містять спробу об’єктивного аналізу історичної дійсності на селі початку ХХ ст., розглядають реформу як результат розвитку Російської імперії, з’ясовують позитивні й негативні складові столипінської політики.

Столипінська аграрна модернізація стала об’єктом вивчення й українських  дослідників. Для них характерним  є зосередження на регіональних особливостях реформи, її більшої успішності в українських губерніях та з’ясуванні причин такої специфіки.

Український історик О. Реєнт зазначав: «аналізуючи процеси в аграрній сфері другої половини ХІХ - поч. ХХ ст., слід мати на увазі, що вони мали свої особливості у різних регіонах країни. Отже, й висновки по кожному аспекту реформ слід робити на підставі детального вивчення ситуації в кожному із них. Очевидно, що вони будуть неоднаковими, коли мова йтиме про українські губернії, різні регіони Росії» [22, с. 21].

У цілому для сучасної української  історіографії характерні твердження про значні успіхи реформи в українських  губерніях, що пояснюється меншою поширеністю  общини на українських землях та особливостями  менталітету українського селянства, зокрема більшим індивідуалізмом та особливим ставленням до праці.

Значна увага в новітній історичній літературі приділена проблемі переселення  в період реформи, оскільки міграція з українських губерній становила  більше половини міграції з Європейської частини російської імперії. Дослідження зазначеного аспекту ринкових перетворень представлені в працях сучасного українського історика М. Якименка [27].

Столипінська аграрна реформа  та особливості її перебігу в Україні  стали об’єктом  дисертаційних досліджень В. Майстренка [19], В. Бочарова [8], І. Власюка [9], О. Приймака [21]. Вперше комплексний аналіз аграрної реформи в Україні був зроблений Л. Ігнатовою [13]. Дисертантом встановлено, що стан сільського господарства України відрізнявся від загального в Російській імперії; проведення аграрної реформи дало найбільше позитивних результатів саме на Україні, незважаючи на недостатнє фінансування та необґрунтованість її організації.

Дослідження дозволило сформулювати наступні висновки. Зміни в трактуванні столипінської аграрної реформи припадають на період трансформації історичних умов в середині 80 – на  початку 90-х років ХХ ст. У новітній літературі представлені різні погляди на економічні та політичні передумови столипінських перетворень на селі. Сучасних дослідників аграрної реформи умовно можна поділити на три групи: прихильники реформаторської діяльності, її критики й науковці, що дотримуються поміркованої позиції. Столипінська аграрна модернізація стала об’єктом вивчення й українських дослідників, для яких характерним є зосередження на регіональних особливостях реформи, її наслідків та причин більшої успішності в українських губерніях.

Безумовним досягненням сучасної історіографії столипінської аграрної реформи є поява праць історико-краєзнавчого характеру, певна деталізація проблеми, зокрема конкретизація причин невдач урядової політики в аграрному секторі (у тих авторів, які вважають реформу такою, що провалилася).

Недоліком сучасних праць, присвячених  аграрній реформі, можна вважати  певну суперечність і непорівнюваність наведених даних. Існує відмінність у підставах для розрахунків, хронологічних межах та просторових ареалах досліджень. Часто використовуються середні дані по імперії, на основі яких важко відтворити об’єктивну картину процесу реформування.

 

 

РОЗДІЛ 2

МИКОЛА ІІ – ОСТАННІЙ РОСІЙСЬКИЙ ІМПЕРАТОР