Внутрішня політика Російської імперії на початку ХХ століття

Нарешті, заворушення торкнулися й  студентів – спадкоємців різночинної інтелігенції 1860-1870 рр., – число яких неухильно збільшувалося (в 1890-і рр. воно подвоїлося). Наприкінці 1890-х рр. студентство вже не хотіло миритися із "суворим нашийником" вищих учбових закладів, позбавлених всякої самостійності. Студенти вимагали автономії, в якій уряд, природно, їм відмовляв. У лютому 1899 р. поліція увірвалася в приміщення Санкт-Петербурзького університету і розправилася із студентами.

Петербурзьких студентів загрожували  віддати в армію простими солдатами. У відповідь вони почали бойкотувати  заняття; протягом ряду років в університеті поновлювалися страйки, які незабаром  перекинулися в провінцію. У березні 1902 р. відбувся підпільний всеросійський з'їзд студентів, на якому прихильники ліберальних поглядів і есери виступили один проти одного. У студентському середовищі утворилося невелике угруповання, що продовжило традицію революціонерів-народників максималістського порядку; саме вони й вступили до лав "бойової організації" есерів. Незважаючи на суворість відбору студентів при прийомі і виключення незадоволених, вищі учбові заклади перетворювалися на розсадник антиурядової агітації.

"Всі класи суспільства прийшли  в паніку", – писав у своїх донесеннях М. Бомпар, посол Франції в Росії в 1904 р.; в країні здійснюються політичні вбивства, йдуть страйки, селянські бунти, нові верстви суспільства, охоплені ідеями радикалізму і оновленого народництва, перетворилися в опозицію державі. Реакція влади не примусила себе чекати. Репресії почалися з того моменту, коли в квітні 1902 р. міністром внутрішніх справ був призначений Плеве. На всі ускладнення обстановки він реагував політичними та адміністративними заходами. Для придушення селянських повстань і робітничих страйків було послано армію. Зазнали переслідування євреї (в 1902-1904 рр. в Кишиневі та Одесі прокотилися масові погроми), уряд прагнув направити на них хвилю народного гніву. Всі земські діячі, які хоч трохи підозрювалися у лібералізмі, були зміщені зі своїх постів. У 1903 р. Плеве признавався французькому послу Бомпару: "Мене висунули на цей пост як людину міцної руки. Якщо я виявлю легкодухість у проведенні репресій, сенсу в моїй діяльності не буде... Коли я вже почав, треба продовжувати. Я сиджу на пороховій бочці і вибухну разом з нею".

Не можна точніше виразити безнадійність  становища, в яке поставили самодержавство його непохитність і відмова від  будь-яких реформ.

Неминучість революції в Росії  була зумовлена особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку.

По-перше, порівняно з країнами західної Європи і США, Росія залишалася економічно відсталою країною, незважаючи на інтенсивний розвиток капіталістичної  промисловості в пореформений період. Поглиблювалися суперечності між відносно розвиненою промисловістю і відсталим сільським господарством; в економіці посилювалися позиції іноземного капіталу. Злиденне село найбільше потерпало від феодальних пережитків і потребувало аграрної реформи. Наприкінці XIX ст. один поміщицький маєток в середньому мав 2,5 тис. десятин землі, тоді як сільське господарство близько – 7 десятин (1 десятина = 1,1 га). Необхідно було ліквідувати поміщицькі землеволодіння, викупні платежі, общинний устрій, забезпечити правові норми щодо селянства тощо.

У соціальній сфері в Росії був  один із найнижчих у Європі рівень життя трудящих. У робітників тривалість робочого дня сягала 10 годин, вони були позбавлені громадянських і політичних прав, загострювалася житлова проблема. Потребували вирішення питання встановлення 8-годинного робочого дня, мінімального розміру заробітної плати, запровадження системи соціального захисту тощо.

По-друге, в Росії фактично без  змін зберігалася абсолютна монархія, станові привілеї. Політична надбудова  держави мала відсталий феодальний характер. Росія залишилася «тюрмою народів» – царизм проводив політику гноблення неросійських народів, обмежуючи розвиток їхньої національної культури і проводячи політику русифікації [22, с. 201].

Революційно-радикальні партії та організації виступали за поновлення самодержавства, встановлення демократичної республіки, широкі соціально-економічні реформи, вирішення національного питання шляхом реалізації прав народів імперії на самовизначення. Ліберально-опозиційні сили виступали за проведення поміркованих соціально-економічних реформ і встановлення конституційної монархії, обмеженої парламентом.

У здійсненні цих реформ були зацікавлені  широкі верстви населення: буржуазія, військові, селянство, робітники, інтелігенція.

Економічна криза, неврожай на початку XX ст., а також поразка у війні з Японією прискорили назрівання революції.

У розвитку російської революції 1905-1907 pp. виділяють три основних етапи:

Перший (січень-вересень 1905 p.). Початком революції стали події 9 січня 1905 р. у Петербурзі, де за наказом уряду було розстріляно мирну демонстрацію робітників. Кривава розправа (200 загинуло, 800 поранено) викликала всенародне обурення. Цей період характеризується розвитком революції по висхідній лінії, розгортанням її вглиб і вшир. Протягом січня-березня у багатьох промислових містах відбувалися страйки і демонстрації з політичними вимогами. Лише в Україні відбулося 177 страйків, у яких взяли участь близько 170 тис. осіб. Почалися заворушення в армії, піднялося селянство. Весняно-літні виступи робітників у Москві, Ризі, Баку, Варшаві, Лодзі та інших містах (участь узяли 440 тис. осіб) стали поштовхом для руху демократичної інтелігенції та буржуазії. В Україні в червні 1905 р. відбулися загальнополітичні страйки в Одесі, Миколаєві, Катеринославі, Харкові. У липні страйкували робітники Луганська, Маріуполя, Горлівки, Кадіївки та інших міст. Упродовж травня-червня сталося майже 1,5 тис. селянських виступів. Найбільшим з виступів армії і флоту стало повстання матросів на панцернику «Князь Потьомкін – Таврійський» Чорноморського флоту у червні 1905 р. Царизм пішов на першу поступку – б серпня цар оголосив про створення Державної думи – законодавчого органу з обмеженими виборчими правами населення [16, с. 117].

Другий етап (жовтень-грудень 1905 р.) характеризується найвищим піднесенням революції. Революційна боротьба у жовтні переросла в загальноросійський політичний страйк (понад 2 млн учасників), що в ряді міст вилився в барикадні бої. Страйк паралізував дії уряду і примусив царя видати 17 жовтня Маніфест «Про вдосконалення державного порядку», в якому підданим було обіцяно ряд політичних свобод і громадянських прав, заснування законодавчої Державної думи на основі розширення виборчих прав. Проте обіцянки царя не спинили революцію: продовжувалися виступи в армії і флоті – повстання в Севастополі під керівництвом П. Шмідта, виступ саперів у Києві.

Ліберали, налякані революційним рухом  і сподіваючись на політичні реформи, створили політичні партії. У жовтні 1905 р. після об’єднання двох груп – «Союзу визволення» та «Союзу земців-конституціоналістів» була утворена Конституційно-демократична партія (кадетів), яку очолив П. Мілюков. До найбільш видатних її діячів належали П. Струве, А. Шингарьов, С. Муромцев. Метою партії було перетворення Росії в конституційну парламентську монархію.

Одночасно з партією кадетів виник «Союз 17 жовтня» (октябристи), на чолі якого стояв О. Гучков. Серед діячів партії були відомі підприємці П. Рябушинський, Г. Крестовніков, земські діячі Д. Шипов, М. Родзянко. Октябристи виступали за збереження сильної монархічної влади за умови підведення під неї конституційної основи. Партія була прихильницею «єдиної, неподільної Росії» і вороже ставилася до національних рухів в імперії.

Поновлення та зміцнення російського  абсолютизму вимагали створені в тому ж році реакційні партії «Союз Русского Народа», «Русская монархическая партия». Навіть Маніфест 17 жовтня ці партії зустріли з неприязню, вважаючи його послабленням самодержавства. Лідерами «Союза Русского Народа» були В. Пуришкевич, А. Дубровін та ін. У період революції ці партії відзначилися погромами єврейського населення та розправами над революційною інтелігенцією.

Восени 1905 р. революція переживала найвище піднесення. Водночас серед  революційних сил прискорилося розмежування.

У грудні 1905 р. виступи робітників, селян і солдатів переросли у  багатьох місцях у збройні повстання. Однак ці збройні виступи були розрізненими. Тактика оборони повсталих у ряді міст, нестача зброї і досвідчених командирів, недостатня активність селян і солдатів, неузгодженість дій різних політичних сил – усе це дало змогу царизму відбити натиск народу в грудні 1905 р. Організації трудящих було розгромлено, сотні і тисячі учасників повстання заарештовано і заслано до Сибіру.

Третій етап революції (січень 1906 – червень 1907 р.) характеризується спадом революції. Уряд поєднував тактику поступок і репресій. Однак продовжувалася боротьба пролетаріату і селянства, виступи в армії і флоті, посилився національно-визвольний рух у Польщі, Фінляндії, Прибалтиці. У 1906 р. уперше в Росії відбулися вибори до Державної думи. Дума запропонувала шляхи до демократизації Росії, проте царизм відкинув усі вимоги думи і розігнав її. Тоді було проведено вибори у II Державну думу, яка розпочала роботу в лютому 1907 р. Центральним у думі було аграрне питання та шляхи його вирішення, демократизація державного устрою та національні питання. Третього червня 1907 р. було проголошено царський маніфест про новий порядок виборів до Державної думи, що обмежував виборчі права населення. Ці події оцінюють як державний переворот і завершення Першої російської революції [12 ,с. 60].

Революція 1905-1907 pp. була спробою модернізувати  економічне і політичне життя  Росії шляхом зміни соціально-політичної системи (встановлення конституційної монархії), демократизації суспільного життя. Незважаючи на поразку, революція мала історичне значення. За роки революції почали діяти профспілки, політичні партії, вільна преса тощо. Царизм уже не міг спинити поступового процесу демократизації Росії.

3.2 Селянське питання. Реформа П. Столипіна

Революція примусила царизм піти на широкі реформи, пов´язані з діяльністю Голови Ради міністрів П. Столипіна. Столипінські реформи (1906-1911 pp.) мали за мету осучаснити економічний лад Росії, ліквідувати соціальну напруженість у суспільстві й розширити соціальну базу самодержавства на селі. Центральною була аграрна реформа, проведення якої передбачало ліквідацію общинного землеволодіння, передачу землі в особисту приватну власність селян, широке кредитування селянських господарств, сприяння переселенню й освоєнню земель Сибіру і Дальнього Сходу. Проте інтереси великого поміщицького землеволодіння істотно не зачіпалися. За час реформи з общин вийшла чверть селян, лише з України виїхало близько 1 млн осіб. Щоправда, аграрна політика П. Столипіна не набула підтримки в суспільстві. Реформа прискорила розвиток товарних відносин у сільському господарстві, сприяла зростанню врожайності і рентабельності господарств, привела до соціального розшарування на селі. Але вона не була доведена до кінця – проти неї виступали як праві монархічні кола, так і ліворадикальні партії. П. Столипін прагнув запровадити загальну початкову освіту, соціальне страхування, реорганізувати місцеве самоврядування, судові установи, прискорити перетворення самодержавства на конституційну монархію. Діяльність П. Столипіна була останньою спробою врятувати Російську імперію від соціальної революції [10, с. 57].

Основним законодавчими актами реформи були: указ від  9(22) листопада 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року. За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві – «відрубі», до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи т. ч. «хутір». Селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував купівлю землі і допомагав створити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства. Останнім актом Столипінської реформи був закон 29.5. (11.6.) 1911 р. про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій (губернських, повітових і волосних, створених ще указом від 4(17) березня 1906 року) [8, с. 58].

Протягом 1907–1910 років у всій Російській Імперії виділилися з общини близько 2,5 млн. дворів (26% всіх общинників) з 16,9 млн. десятин землі (15% всього общинного землеволодіння). В Україні процес виходу з громад пішов ще далі, при чому він був нерівномірний, бо общини майже не було на Правобережжі й Полтавщині, натомість вона переважала у степу й на Харківщині. Але й тут общинне землекористування було переважно лише формальним, бо поодинокі господарства користувалися землею на правах подвірного землеволодіння, тобто власником землі вважався весь двір; її, правда, не можна було продати, але можна було ділити між спадкоємцями двору. У наслідок Столипінської реформи близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних громад, вийшли з них: у Степу 42%, на Лівобережжі 16,5%, на Правобережжі 48%. Разом з тим на Правобережній Україні і на Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність, особисте приватне землеволодіння почало переважати у Чернігівській губернії, а у Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській воно охоплювало близько половини всіх дворів. З 1907 по 1911 в Україні вийшли на відруби і хутори 225 500 господарів, які володіли 1,8 млн. десятин землі. Найінтенсивніше зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях і на Волині. Значною мірою завдяки кредитній допомозі Поземельного Банку селяни купили лише у 1906–1909 роках 385 000 десятин поміщицької землі. Провадилося землевпорядкування до 1917 року. Землевпорядні комісії припинили свою діяльність відповідно до постанови Тимчасового уряду у червні 1917 року. За період своєї діяльності впорядкували у 9 українських губерніях близько 0,5 млн господарств з 3,7 млн десятин. За нового аграрного устрою селянин міг бодай частково виявити ініціативу і поліпшити своє господарство, у чому допомагала йому акція Селянського Поземельного Банку, сільгоспспілки, кооперація і земська агрономія. Завдяки прогресові агротехніки (перехід до плодозмін тощо) зросла врожайність (за 1904–1912 на 20%) і вартість селянських господарств.

Поліпшення, що почалося зі Столипінською  реформою, стосувалося лише близько  ¼ господарств, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства  опинилося 65% всієї землі, проте в  Україні далі панувало аграрне перенаселення. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1–4 десятини, 19% – 4–9, ледве 11% – більше (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400–700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Сел. Банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі еміґрували до Азійської Росії (рідше до міст) [18, с. 62].