Внутрішня політика Російської імперії на початку ХХ століття

2.1 Дитинство. Юність. Навчання

Микола здобув добру домашню  освіту в рамках великого гімназичного курсу і в 1885-1890 рр. – за спеціально написаною програмою, що сполучала курс державного і економічного відділень юридичного факультету університету з курсом Академії Генерального штабу.

Виховання і навчання майбутнього  імператора проходило під особистим  керівництвом Олександра III на традиційній  релігійній основі. Вихователі майбутнього  імператора і його молодшого брата Георгія отримали наступну вказівку: «Вони повинні добре молитися Богу, вчитися, грати, пустувати в міру. Вчите гарненько, спуску не давайте, питайте по всій строгості законів, не заохочуйте ліні особливо. Якщо що, то адресуйтеся прямо до мене, а я знаю, що потрібно робити. Повторюю, що мені фарфору не потрібно. Мені потрібні нормальні російські діти. Поб'ються – будь-ласка. Але донощикові – перший батіг. Це – сама моя перша вимога» [7, с. 44].

Учбові заняття Миколи II велися за ретельно розробленою програмою протягом тринадцяти років. Перші 8 років були присвячені предметам розширеного гімназичного курсу. Особлива увага приділялася вивченню політичної історії, російської літератури, англійської, німецької і французької мов, якими Микола Олександрович оволодів досконало. Подальші п'ять років присвячувалися вивченню військової справи, юридичних і економічних наук, необхідних для державного діяча. Викладання цих наук велося видатними російськими ученими-академіками зі світовим ім'ям: М. Бекетовим, М. Обручевим, Ц. Кюї, М. Драгомировим, М. Бунге, К.Победоносцевим і ін.

Щоб майбутній імператор на практиці познайомився з військовим побутом  і стройовою службою, батько направив його на військові збори. Перші 2 роки Микола служив молодшим офіцером в лавах Преображенського полку. Два літні сезони він проходив службу в рядах кавалерійського гусарського полку ескадронним командиром, а потім в рядах артилерії. В той же час батько вводить його в курс справи управління країною, запрошуючи брати участь в засіданнях Державної Ради і Кабінету Міністрів.

У програму освіти імператора входили  численні подорожі по різних губерніях  Росії, які він здійснював разом  з батьком. На довершення освіти батько виділив в його розпорядження крейсер для подорожі на Далекий Схід. За 9 місяців він зі свитою відвідав Грецію, Єгипет, Індію, Китай, Японію, а пізніше – сухим шляхом через весь Сибір повернувся в столицю Росії. У 23 роки свого життя Микола Романов – високоосвічена молода людина з широким кругозором, що чудово знає історію і літературу і що досконало володіє основними європейськими мовами. Блискуча освіта поєднувалася у нього з глибокою релігійністю і знанням духовної літератури, що було нечасто для державних діячів того часу. Ідеалом правителя для Миколи II був цар Олексій Михайлович Тихий, до якого він відносився з глибокою повагою і любов'ю [20, с. 38].

2.2 Сім'я 

Перша усвідомлена зустріч Цесаревича Миколи з майбутньою дружиною відбулася  в січні 1889 р. (другий приїзд принцеси Аліси до Росії), коли і виник взаємний потяг. У тому ж році Микола просив у отця дозволу на брак з нею, але дістав відмову. У серпні 1890 року, під час третього візиту Аліси, батьки Миколи не дозволили йому зустрічі з нею; негативний результат мав і лист в тому ж році великій княгині Єлизаветі Федорівні від англійської королеви Вікторії у якому бабця потенційної нареченої зондувала перспективи шлюбного союзу. Проте, зважаючи на здоров'я Олександра ІІІ, що погіршується, і наполегливості Цесаревича, йому було дозволено зробити офіційну пропозицію принцесі Алісі і 2 квітня Микола в супроводі дядька відправився в Кобург, куди і прибув 4 квітня. Сюди ж приїхали королева Вікторія і німецький імператор Вільгельм II. 5 квітня Цесаревич зробив пропозицію принцесі Алісі, проте вона коливалася із-за питання зміни віросповідання. Проте через три дні після сімейної ради з родичами (королева Вікторія, сестра Єлизавета Федорівна) принцеса дала свою згоду на брак і 8 квітня (ст. ст.) 1894 року в Кобурзі на весіллі герцога Гессенського Ернста-Людвига (брат Аліси) і принцеси Единбурзької Вікторії-Меліти (дочка герцога Альфреда і Марії Олександрівни) відбулася їх помовка, оголошена в Росії простим газетним сповіщенням. У щоденнику Микола назвав цей день "Дивним і незабутнім в моєму житті" [7, с. 53].

14 листопада 1894 року в палацовій церкві Зимового палацу відбулося одруження Миколи II з німецькою принцесою Алісою Гессенською, що прийняла після миропомазання (здійснено 21 жовтня 1894 року в Лівадії) ім'я Олександри Федорівни. Молодожони спочатку оселилися в палаці поряд з імператрицею Марією Федорівною, проте весною 1895 р. переїхали в Царське Село, а восени в Зимовий палац в свої спокої.

У липні-вересні 1896 р., після коронації, Микола і Олександра Федорівна зробили велике європейське турне як царствена чета і відвідали з візитами австрійського імператора, німецького кайзера, данського короля і британську королеву. Завершилася подорож візитом до Парижа і відпочинком на батьківщині імператриці в Дармштадті.

У подальші роки у царської чети народилися чотири дочки – Ольга (3 листопада 1895 р.), Тетяна (29 травня 1897 р.), Марія (14 червня 1899 р.) і Анастасія (5 червня 1901 р.). 30 липня (12 серпня) 1904 року в Петергофі з'явилася п'ята дитина і єдиний син – Цесаревич Олексій Миколайович.

Збереглося все листування Олександри Федорівни з Миколою II (англійською мовою); загублений лише один лист Олександри Федорівни, всі її листи нумеровані самою імператрицею; видані в Берліні в 1922 році.

Сенатор В. Гурко відносив витоки втручання Олександри в справи державного правління на початок 1905 року, коли цар знаходився в особливо складному політичному становищі, — коли він почав передавати на її перегляд видавані ним державні акти; Гурко вважав: «Якщо государ, за відсутністю у нього необхідної внутрішньої потужності, не володів належною для правителя владністю, то імператриця, навпаки, була вся виткана з владності, що спиралася у неї до того ж на властиву самовпевненість» [20, с. 59].

2.3 Вступ на престол та початок правління

Опісля декілька днів по кончині  Олександра III (20 жовтня 1894 року) і свого  вступу на престол (високий маніфест обнародуваний 21 жовтня; того ж дня  приносилася присяга сановниками, чиновниками, придворними і у  військах), 14 листопада 1894 року у Великій церкві Зимового палацу Микола ІІ поєднався шлюбом з Олександрою Федорівною.

Одними з перших кадрових рішень імператора Миколи II було звільнення в  грудні 1894 року конфліктного І. Гурко з поста генерал-губернатора Царства Польського і призначення в лютому 1895 року на посаду міністра закордонних справ О. Лобанова-Ростовського – по смерті М. Гірса.

Першим публічним виступом імператора в Петербурзі стала його промова, вимовлена 17 січня 1895 року в Миколаївській залі Зимового палацу перед депутаціями дворянства, земств і міст, прибулих «для виразу їх величності вірнопідданських відчуттів і принесення поздоровлення з одруженням»; вимовлений текст промови (промова була заздалегідь написана, але імператор вимовляв її лише часом заглядаючи в папір) свідчив: «Мені відомо, що останнім часом чулися в деяких земських зборах голоси людей, що захоплювалися безглуздими мріяннями про участь представників земства в справах внутрішнього управління. Хай всі знають, що я, присвячуючи всі свої сили благу народному, охоронятиму початок самодержавства так само твердо і неухильно, як охороняв його мій незабутній, покійний батько» [7, с. 69].

У зв'язку з цією промовою обер-прокурор К. Победоносцев 2 лютого того ж року писав великому князеві Сергію Олександровичу: «Після промови государя продовжується хвилювання з базіканням всякого роду. Я не чую її, але мені розповідають, що всюди в молоді і інтелігенції йде толк з якимсь роздратуванням проти молодого государя. Вчора заїжджала до мене Марія Мещерська (ур. Паніна), що приїхала сюди на короткий час з села. Вона в обуренні від всіх мов, які чує із цього приводу у вітальнях. Зате на простих людей і на села слово государя провело благотворне враження. Багато депутатів, їдучи сюди, чекали бог знає чого, і, почувши, зітхнули вільно. Але як сумно, що у верхніх кругах відбувається безглузде роздратування. <.> Я упевнений, до нещастя, що більшість членів державної Ради відносяться критично до вчинку государя і, на жаль, деякі міністри теж! Бог знає, що було в головах у людей до цього дня, і які виросли очікування. Правда, що давали до того привід. Багато прямих російських людей були позитивно збиті з пантелику нагородами, оголошеними 1 січня. Вийшло так, що новий государ з першого кроку відрізнив тих самих, кого покійний рахував небезпечними <.> Все це вселяє побоювання за майбутнє» [7, с. 72].

Протягом 1897 року до Петербургу прибули 3 голови держав, щоб віддати візит російському імператорові: Франц-Йосип, Вільгельм II, президент Франції Фелікс Фор; в ході візиту Франца-Йосипа між Росією і Австрією було укладено угоду на 10 років.

Царювання Миколи II з'явилося періодом економічного зростання: у 1885–1913 рр. темпи зростання сільськогосподарського виробництва складали в середньому 2%, а темпи зростання промислового виробництва 4,5-5 % у рік. Видобуток вугілля в Донбасі збільшився з 4,8 млн тонн в 1894 році до 24 млн тонн в 1913 р. Розвивався видобуток нафти в околицях Баку, Грозного і на Ембі.

Продовжувалося будівництво залізниць, сумарна протяжність яких складала 44 тис. км. в 1898 році, до 1913 року перевищила 70 тис. кілометрів. По сумарній протяжності залізниць Росія перевершувала будь-яку іншу європейську країну і поступалася тільки США, проте по забезпеченості залізницями на душу населення поступалася як США, так і найбільшим європейським країнам. За показниками випуску основних видів промислової продукції на душу населення Росія в 1913 році була сусідкою Іспанії [20, с. 86].

РОЗДІЛ 3

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА МИКОЛИ ІІ

3.1 Криза 1900-1903 рр. та  революція 1905-1907 рр.

Після економічного підйому 1895-1899 рр. стався значний спад виробництва, який розповсюдився на Західну Європу і Сполучені Штати. Ринок капіталовкладень різко скоротився і криза сильно вдарила по економіці Росії, оскільки промислові підприємства країни тільки нещодавно встали на ноги і потребували ще значних банківських кредитів. Щойно побудовані заводи вимушені були в 1900-1901 рр. різко скоротити виробництво, а то й зовсім зупинити його. Восени 1899 рр. в Санкт-Петербурзі на біржі було оголошено про крах двох великих промисловців, що наробило багато галасу і свідчило про прихід важких часів. Російський уряд втратив можливість отримувати іноземні позики, наслідком чого явилося негайне скорочення державних замовлень, і це в країні, де для деяких галузей промисловості держава була основним замовником, а значить, і єдиним рушійним чинником розвитку економіки. Таким чином, криза виявила крихкість промислових галузей, які трималися на державних замовленнях і обслуговували будівництво залізниць. Дійсно, промисловість, працююча на поточне споживання, майже не постраждала від кризи. У той час, як для гірської та металургійної промисловості настали важкі часи, рівень виробництва текстильної промисловості, наприклад, залишився незмінним. Як би там не було, протягом трьох років більше 4 тис. підприємств вимушені були закритися і звільнити своїх робітників. "Оздоровлення" ринку все більш явно йшло шляхом утворення промислових об'єднань (картелів). Так, у липні 1902 р. під тиском французьких і бельгійських металургійних підприємств утворився картель по продажу металургійних виробів - "Продамет", який об'єднав найбільших виробників Донецької області. У 1904 р. були створені "Продвугілля" для продажу вугілля, "Продвагон" для торгівлі залізничним обладнанням і безліч інших трестів, концернів і картелів. Це було доказом того, що важка промисловість Росії повністю вступила на шлях концентрації виробництва. У соціальному плані масові звільнення викликали хвилю безробіття, яка в свою чергу спричинила повернення в село робітників, які лише нещодавно влаштувалися в місті. Так хвиля кризи докотилася й до села [14, с. 75].

1901 р. виявився неврожайним, йому  передував 1900 р., досить посередній  за результатами. Повсюди в селі  давало себе знати перенаселення.  ї без цього жебрацька оплата  сільських трудівників впала  ще нижче; традиційна заборгованість  селян-бідняків посилилася. Навіть великі поміщики відчули на собі наслідки кризи: світові ціни на зерно знизилися, що помітно вплинуло на їхні прибутки, оскільки внутрішній ринок не ріс. Вітте був усунений зі своєї посади. Поміщики звинуватили його в розвалі сільського господарства па догоду промисловості, яка не змогла встояти перед кризою, що прийшла із-за кордону.

Позбавлені можливості модернізувати  свої господарства, доведені до убогості перенаселенням і низькими врожаями, селяни вимушені були за високими цінами орендувати землі у поміщиків або захоплювати їх силою. У 1902 р., вперше з 1861 р., піднялася ціла хвиля заворушень на селі. На Україні і Середньому Поволжі вибухнули бунти. Відомства царського уряду нарахували тільки за період з 1902 по 1904 р. 670 "селянських повстань". Зазвичай вони починалися із розгрому поміщицьких садиб, потім селяни займали поля та угіддя своїх поміщиків, привласнювали собі худобу і сільськогосподарський інвентар.

Тим часом характер російського  села поступово мінявся; з появою сільських шкіл і розвитком залізничного сполучення життя селян ставало менш замкненим. Земствам вдалося ввести початкову освіту. Тепер вже 20-25% селян були грамотними і здатними засвоювати ідеї, поширювані, згідно з донесеннями поліції, "студентами і всілякими агітаторами, переодягнутими коробейниками, мандрівниками або бродягами". Міністерство внутрішніх справ повідомляло в донесенні від 1902 р.: "Селяни охоче читають брошури, передають їх один одному або влаштовують загальні читання. Це зміцнює в них надію на найшвидший розділ поміщицьких земель, якого вони чекають із нетерпінням". Розширенню контактів сільського населення із зовнішньою середою сприяло й те, що все молоде чоловіче населення (за винятком старших синів у сім'ї) відбувало загальну воїнську повинність, що відривала їх на шість років від рідного середовища, а також щорічний відхід мільйонів селян на роботу в місто під час "мертвого сезону". Все це сприяло виникненню нового покоління селян, яке не знало кріпацтва, більш освіченого, більш відкритого, більш незалежного і "фрондерського".

З новим підйомом економічного виробництва, що намітився в 1903 р., міські робітники знову прийшли у хвилювання. За один тільки 1903 р. страйкувало більше 200 тис. робітників. Так, нафтовики Баку, доведені до крайності убогістю, отримали часткову перемогу над нафтовими компаніями внаслідок першого масового страйку. Вони вимагали, передусім, поліпшення умов праці і підвищення зарплати. У країні, де будь-які форми страйків були заборонені законом, вимоги нафтовиків переросли в політичну боротьбу: вони почали боротися за право на страйки, за визнання їх профспілки, за політичні свободи. Офіційні урядові профспілки виявилися не у справ внаслідок стихійних "непідконтрольних" страйків, які охопили південь Росії в 1903 р. (Одесу і Ростов), Зубагов був зміщений [22, с. 187].