Формування політичної культури молоді

У висновках підведені підсумки проведеного дослідження.

 

 

 

 

 

           

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти дослідження 

                       політичної культури молоді

1. Політична культура в українському суспільстві: стан та

                                 перспективи її демократизації. 

 

 

 

Останнім часом у світі спостерігається підвищення інтересу суспільствознавців, політиків, журналістів і широкої громадськості до проблем політичної культури. Це пов’язано:

·       по-перше, із змінами в менталітеті населення західних країн, де відбулися суттєві зміни в структурі політичних цінностей та орієнтацій населення;

·       по-друге, з необхідністю осмислення результатів соціально-політичних перетворень у країнах пострадянського простору та потребою прогнозування їх майбутнього розвитку.

У країнах пострадянського простору з’явилась своєрідна “мода” на вивчення політичної культури. Розвиток держави дослідники в цілій низці робіт пов’язують саме з розвитком політичної культури, тобто цей термін визнається одним з двигунів історії.

Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань моралі, соціальної етики, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Перші знання про політику та їхнє використання на практиці виникли ще в античній Греції, саме їх можна вже розглядати як зародження політичної культури. Сам термін “політична культура” був вперше вжитий ще в XVIII ст. німецьким філософом Іоганом Гердером (1744-1803 рр.). Він не вкладав нинішнього змісту в цей термін і навіть не припускав, що концепція політичної культури може так сильно вплинути на політичну науку та практику. Згодом, особливо в кінці XIX - початку XX ст. дане поняття використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними школами, в тому числі й радянськими вченими: В.І.Гер’є, В.В.Івановським, М.Я.Острогорським.

 

У сучасній політичній науці не має загальноприйнятого розуміння політичної культури. Виділяють дві основні концепції політичної культури. Перша була розроблена Г.Алмондом у 1956 р., надрукована у статті “Порівняльні політичні дослідження”, де політична культура розглянута як визначений зразок орієнтирів на політичні дії, що відбиває особливості кожної політичної системи. Американське розуміння цього феномену (яке ґрунтується в основному на принципі “петтернів” - зразків поведінки) пізніше було розвинуто у класичній політологічній праці Г.Алмонда і С.Верби “Громадянська культура” (1963 р). Даний підхід тяжіє до ототожнення політичної культури й політичної свідомості. Прибічники так званої всеосяжної інтерпретації включають в політичну культуру поряд з психологічними настановами і відповідні їм форми поведінки суб’єктів. Цю концепцію пізніше тією чи іншою мірою підтримали у своїх роботах А.Браун, Д.Елазар, Х.Доменігер, Л.Пай, С.Хантінгтон та ін. Навіть у 90-х рр. дослідники часто вдавалися тільки до такого розуміння, що політична культура “це термін, який належить до таких диспозиційних орієнтацій, які настільки поширені серед членів політичної системи, що можуть бути використані для характеристики даної системи як такої. Політична культура складається зі ставлень, вірувань і почуттів, а також знання й інформації про політичні об’єкти” [16, с. 32].

Розглядаючи наступну концепцію політичної культури, можна відзначити, що вона більш широка, ніж перша, це помітно за рахунок того, що тут політична культура включає в своє розуміння ще й діяльнісний аспект, тобто зразки політичної поведінки відповідно до набутого знання, системи оцінок тощо. Наприклад, У.Розенбаум розуміє під політичною культурою концептуальне поєднання почуттів, думок і поведінки. Так само, на думку Е.Баталова, явище політичної культури - це система історично сформованих стійких установок, переконань, уявлень, моделей поведінки, які виявляються в безпосередній діяльності суб’єктів політичного процесу та забезпечують відтворення політичного життя суспільства на основі наступництва [2]. Таке бачення теж формується на основі так званих “зразків поведінки”, нібито виключаючи індивідуальний моральнісний аспект. Тобто дослідники виходять з того, що кожна людина живе в суспільстві, проходить етапи соціалізації, тому має оперувати у своїй діяльності вже готовими алгоритмами та правилами. Однак те, що важливо і прийнятно у другій концепції політичної культури, індивід не обов’язково повинен діяти за вивченими правилами - він зазнає впливу інших чинників (знання, релігії, керівництва тощо), тому його політична поведінка часто є певною мірою автономною й не прогнозованою.

Можна поглянути на політичну культуру як на більш загальне явище, яке містить у собі: знання про політику, знайомство з фактами, інтерес до них, оцінку політичних явищ, оціночні думки про те, як повинна здійснюватися влада, емоційну сторону політичних позицій, як, наприклад, любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремiстських настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають як можна і як слід діяти в політичному житті, фінансові зв’язки тощо. Виходячи з цього можна погодитись з М.Фуко, який припускає, що “політична культура”, як і влада, присутня в будь-якому феномені нашого життя, впливаючи (безпосередньо чи опосередковано) на наші дії, думки чи інтенції.

Слід розрізняти політичну культуру особистості та політичну культуру суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо додати усвідомлення її суті та мети політичного процесу, знання своїх прав і обов’язків, міру включеності в реалізацію політичної влади. Політична культура суспільства - інституалізований і неінституалізований історичний і соціальний досвід національної та наднаціональної спільнот. Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів як великих, так і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях, традиціях політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес.

При вивченні політичної культури відкривається можливість зрозуміти її функції в суспільстві. Однією з важливих є прогностична, що виявляється у впливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона - найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві.

Нормативно-регулююча функція спрямована на забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи. Політична нормативність включає людину у сферу прийнятої для даного режиму влади політичної поведінки.

Комунікативна функція полягає в тому, що через політичні традиції особистості передаються зразки поведінки, забезпечується спадкоємність у суспільному розвитку.

Важливо відзначити, що політична культура є найбільш циклічним і водночас незмінним елементом політичної системи, тобто реакцію суспільства на ті чи інші речі можна передбачити залежно від обставин. Однак стабiлiзацiя політичного процесу, наприклад в Україні, багато в чому залежатиме від демократизації в полiтико-культурній сфері.

Якщо спробувати структурувати політичну культуру, то можна побачити, що також немає її однозначного розуміння. Наприклад, У. Розенбаум запропонував виокремлювати так звані “компоненти ядра”, тобто ті елементи, які відіграють фундаментальну роль у формуванні політичної культури нації. Такі компоненти він розбив на три основні групи:

·       орієнтація щодо урядових структур - ставлення суб’єкта до політичного режиму, основних урядових органів, його символів, офіційних осіб і норм;

·       політичні ідентифікації, тобто причетність індивіда до “політичних одиниць” - нації, держави, міста; політична довіра і “правила гри” (уявлення індивіда про те, за якими правилами він має діяти);

·       політична орієнтація щодо власної політичної діяльності чи “політична компетентність” і “політична ефективність” (відчуття можливості вплинути на політичний процес) [17].

Існує й інше бачення структури політичної культури. У її рамках дослідники часто виділяють лише два складники: когнітивні орієнтації та афективні орієнтації людей. До когнітивних орієнтацій можна віднести знання про політичну сферу й поінформованість про політичні події. Когнітивний складник політичної культури людини формується як на пасивній основі (у процесі соціалізації), так і на активній (коли людина самостійно, свідомо й цілеспрямовано цікавиться політичним життям). Рівень поінформованості громадян може розглядатися як один із показників ефективної діяльності державних органів, що соціалізують, а також як передумова свідомої активної громадянської позиції.

Що стосується афективних орієнтацій, то тут можна побачити, що вони конструюються на основі почуттів і емоцій, викликаних різними політичними суб’єктами. Люди, як правило, оцінюють те, що відбувається в політиці, із суб’єктивної точки зору (за шкалою “добре - погано для мене особисто”), і на основі цих оцінок формується ставлення до політичної події. Афективний складник політичної культури в сучасному суспільстві, звичайно, часто може займати домінантне становище, тим більше, коли йдеться про культуру електоральну, так звані біфуркації якої відбуваються під час виборчих кампаній, інформаційних сплесків, агітаційної кампанії.

Взагалі політична культура, особливо якщо її розглядати в процесі демократизації, є дуже багатогранним і нечітко відокремлюваним предметом дослідження. Її не можна вважати конкретним явищем, оскільки в результаті можна отримати софістичний парадокс: Україна не може стати демократичною, бо в ній погана політична культура, а політична культура в державі погана, бо відсутня демократія. Саме тому поняття політичної культури і не входить у виборчі законодавства. А головним є те, що не можна до кінця покладатися на світові розробки теорії політичної культури, оскільки їхньою основою стали зовсім інші суспільства.

Щодо українських дослідників, погляди яких орієнтовані на вітчизняну політичну культуру, вони також звертаються до західної класифікації, хоча й виокремлюють деякі інші аспекти. Наприклад, В.Лісовий, кажучи про політичну культуру, зводить її до таких складників: 1) політична свідомість - уявлення, погляди, ідеї про суспільство та державу; 2) політична поведінка - поведінка, пов’язана з використанням влади або з намаганням вплинути на державу; 3) політичні інститути - тобто їх вплив на попередні два елементи (наприклад законодавство сильно коригує і свідомість, і поведінку) [6, с. 117].

При розгляді структури політичної культури слід згадати класичну класифікацію типів політичної культури, виведену згаданими вченими Алмондом і Вербою. Вона й досі панує в науковому середовищі, хоча з часом було виокремлено додаткові типи культури, все ж таки основоположними вважають три таких “чистих” типи політичної культури: патріархальна, підданська й активістська.

Патріархальна політична культура зорієнтована на локальні цінності (цінності клану, племені, роду) і може виявлятися у формі місцевого патріотизму, поваги до сім’ї, сюди ж можна віднести явище корупції та появу політичної “клановості”, що є актуальним і для України.

Підданський тип політичної культури передбачає, що індивід, громадянин є пасивним і віддаленим від політичної системи й рішень. Такий тип політичної культури притаманний тоталітарним країнам, де громадяни підкоряються владі, очікуючи від неї різноманітних благ та побоюються її.

Активістська культура (“учасницька”), вже по назві цієї культури можна зрозуміти про те, що громадяни беруть активну участь у політичних рішеннях. Вони прагнуть раціонально впливати на владу, спрямовувати її діяльність за допомогою законних засобів впливу, до яких можна віднести громадянську непокору, вибори, плебісцити [1].

Такі ідеальні типи політичної культури в чистому вигляді в жодній країні світу не зустрічаються. В реальному політичному житті відбувається поєднання цих типів, в результаті чого виникають ще три типи, але вже змішаних політичних культур: патріархально-підданська культура, піддансько-активістська та патріархально-активістська. При цьому оптимальний варіант змішаного типу політичної культури, який більш характерний для демократичних країн Заходу, Алмон і Верба запропонували назвати “громадянська культура, рисою якої є раціонально-активна поведінка громадян. Її зміст можна охарактеризувати в таких твердженнях: загалом позитивна оцінка діяльності уряду, високий рівень інтересу в діяльності уряду, почуття гордості за політичні інститути країни, бажання обговорювати питання політики, відкритий і лояльний прояв опозиційних настроїв, участь у політичних кампаніях, розвинуте почуття політичного обов’язку, віра в необхідність демократії для розвитку країни і т.ін.

Виходячи з розглянутих класифікацій українську політичну культуру скоріше за все можна віднести до підданського або до піддансько-патріархального типу політичної культури. Хоча в Україні і проголошений курс, орієнтований на “активістську” культуру, проте виходячи з відношення громадян до влади, і навпаки, реальних результатів та поступального руху до цього ще не видно. Хоч нині в Україні декларується інтеграційна політична культура, проте насправді має місце функціонування культури фрагментарної, такої, що не відображає цілісної картини політичної дійсності, реальності динамічних змін у всіх сферах суспільного життя, що засвідчують про демократизацію. Можна назвати в даному контексті тільки свободу слова і яскраві гасла до змін, але вони не виконуються.

Розв’язання завдань трансформації українського суспільства неможливе без цілісної, конструктивної роботи у сфері політичної культури. Ігнорування цієї сфери владною елітою може призвести до накопичення проблем, посилення суперечностей, і навіть до загострення проблеми, які уже гальмують процеси інтеграції України до ЄС. Причому подолання такої інерції вимагає чіткого аналізу існуючих труднощів та інтегративного плану дій для ефективних відповідей на виклики часу.

Слід зауважити, що характер і стан політичної культури суттєво впливають на формування політичної системи, яку з березня 2003 р. політики прагнуть реформувати, але “заговорили” її. Якщо ж Україна і далі триматиме курс щодо вступу до Європейського Союзу, важливо розглядати політичну культуру не просто як показник рівня демократії в суспільстві, а й як чинник та детермінанту її становлення, оскільки демократія найбільшою мірою сприяє становленню демократичних норм і принципів політичної культури.