Формування політичної культури молоді

На сьогодні політична культура сучасного українського суспільства має перехідний, фрагментарний характер. У ній співіснують орієнтації на нові та на старі цінності, причому переважають риси авторитарного типу. Як проілюстрували виборчі кампанії 2006-2007 років, громадяни не орієнтуються на політичні програми, а надають підтримку яскравим, харизматичним лідерам, їх обіцянкам, а інколи і “подачкам” (мер м. Києва Л.Черновецький та ін.).

Потрібно зазначити, що в українців переважають більш патерналістські настрої, тобто замість активної громадянської позиції перевага надається шуканню заступництва “зверху”. До того ж можна спостерігати поєднання протилежних цінностей і норм, тобто, з одного боку, - вимога демократичних свобод, а з другого - схвалення недемократичних методів вирішення суспільних проблем. Звучить підтримка ринкових відносин, а на противагу - вимога соціальної рівності. Такі протиріччя свідчать про певну роздвоєність політичної свідомості громадян і про дефіцит політичної культури як у політиків, так і в громадян, а це не зовсім сприяє вступу України до ЄС.

Українське суспільство різноманітне у багатьох вимірах: національному, соціальному, регіональному, економічному, ідейно-політичному, мовному тощо. Важливу роль у розмежуванні суспільства також відіграють різні політичні сили, які задля отримання влади розділяють його на Схід та Захід, що теж стоятиме на перешкоді вступу до ЄС.

Відмінності між регіональними політичними культурами продовжують зберігатися у сферах: 1) усвідомлення навчання, спілкування й використання української мови в громадському житті; 2) розуміння патріотизму, заснованому на українському (національному чи етнічному) факторі або важливості соціальних цінностей в Українській державі; 3) геополітичні орієнтації: Америка, Європа, ЄС і НАТО або Росія, ЄЕП, СНД.

Такі ж самі проблеми існують і в українській мовній політиці та культурі, коли до 80% друкованої продукції в Україні видається російською мовою, а ЗМІ російської держави мають вільний доступ до української аудиторії, українська мова, українське культурне середовище і далі перебуває в нерівноцінній конкуренції та змушене змагатися з російським культурним виробництвом, що значно переважає в ресурсах.

Так, Україну можна віднести до плюралістичних, багатоскладових суспільств із “розділеною демократією”. Наявність кількох субкультур у країні ускладнює внутрішньонаціональний діалог. “Біполярність”, тиск на владні структури то однієї, то іншої світоглядної і ціннісної системи породжують дуалізм підходів і, як наслідок, непослідовні дії владних структур.

Історичний виклик для України полягає у кристалізації політичної та національної свідомості, “збудуванні хребта” та подоланні розмитості. Найскладніша проблема української ідентичності - це наявність двох полюсів - східного із тяжінням до Росії і західного - з тяжінням до Європи. Незважаючи на те, що Україна багатонаціональна країна, в її неоднорідності немає нічого поганого. За висновками У.Коннора, зробленими ще на початку 70-х років XIX ст., лише близько 10% держав можуть претендувати на те, що вони таки справді “національні держави” - в тому розумінні, що державні кордони збігаються з межами нації і що все населення держави має спільну етнічну культуру тощо. Тому, враховуючи подібний досвід, говорити про розкол України немає підстав [15].

Українська нація, яка 1991 р. вийшла зі складу Радянського Союзу та намагалася порвати з комуністичною ідеологією і радянською системою, була продуктом цієї системи, мала певні елементи так званої “совєтської ідентичності”. І якщо політичні партії, які перебувають на західній Україні, відкинули її як штучну імперську вигадку, то для партій із східних регіонів вона певним чином співвідносилася з ідеями багатокультурності й позаетнічної політичної концепції громадянства.

Саме ці регіональні особливості зумовили неможливість мобілізувати на підтримку “національної ідеї” частково етнічно нівілійоване населення східної України. Але найімовірніше, що східні українці відкидають не саму “національну ідею”, а її антиросійський зміст. І заважають їм не психологічні комплекси залежності й неповноцінності, а спільна радянська історія, в якій українці були не тільки жертвами нав’язаного їм ззовні режиму, а й активними її діячами.

Висновки. Отже, для перспективи розвиту української політичної культури на шляху до ЄС була б прийнятною державно-громадська модель, принципи якої будуються на засадах демократизації соціально і політично стратифікованого суспільства з розвинутими демократичними національними інститутами. Насамперед йдеться про розвиток на основі сутнісних засад політичної культури українського етносу (історичного досвіду, мови, території, політичної символіки), державно-громадської спільноти сучасного типу, тобто української політичної нації. Таку позицію називають ідеєю етнічної серцевини, або більш розповсюдженою назвою, такою як ідеєю “титульної нації”, яка повинна відпрацювати усі політико-економічні стандарти до вступу в ЄС.

Для подальшої консолідації суспільства необхідно виробити чіткі науково-обґрунтовані уявлення про співвідношення між громадською та етнічною українською ідентичностями, а також окремими національними меншинами, що проживають в Україні.

Аналізуючи стан сучасного українського суспільства, на нашу думку, можна виділити такі передумови формування політичної нації та демократизації її політичної культури. Найважливішими з них є:

- загальний соціокультурний тип  українського народу;

- рівність політичних і громадянських  прав усіх громадян України, незалежно  від їхньої етнічної належності;

- відсутність міжетнічних антагонізмів;

- природне прагнення громадян  України творити процвітаючу  державу;

- усвідомлення більшістю громадян, що тільки в Україні вони можуть розраховувати на повноцінний захист своїх природних і політичних прав.

Важливим компонентом творення політичної культури в українському суспільстві може стати уявлення про територіальну спільність як об’єктивну історичну даність для населення України. Ґрунтом для формування цього компонента політичної єдності може стати турбота про екологічний стан спільної території проживання як умову біологічного самозбереження і прогресивного самовідтворення населення.

Отже, на шляху політичного розвитку України першочергового значення набуває формування демократичної політичної свідомості громадян, набуття ними досвіду та навичок активної політичної поведінки, подолання існуючої фрагментарності історичної пам’яті і становлення на цій основі громадянської політичної культури. Ці завдання мають вирішуватись конкретними шляхами загальної політичної соціалізації, політичного виховання та політичної освіти громадян і повинні передбачати:

- розуміння й творче засвоєння  цінностей та норм демократії;

- визнання всіма громадянами  цивілізованих форм прояву активності  та вияву політичного протесту;

- виховання якостей терпимості, лояльності, політичної толерантності, готовності до компромісів і  партнерства.

Для формування демократичної політичної свідомості громадян необхідною умовою є створення та розвиток демократичних інститутів за допомогою реалізації політичної реформи в цьому аспекті, яка сприятиме зміненню ставлення людей до своїх обранців і, водночас, підвищить відповідальність останніх за свої дії. 

Серед основних механізмів реформування політичної системи потрібно виділити:

·       становлення якісно нової політичної системи, демонтаж застарілих політичних інститутів;

·       гармонізацію взаємодії всіх складових політичної системи: держави, політичних партій, органів місцевого самоврядування, громад;

·       чітке визначення повноважень гілок влади та забезпечення їх взаємодії;

·       забезпечення принципу демократизму та прозорості у діяльності всіх органів державної влади і місцевого самоврядування;

·       забезпечення політичної та духовної консолідації суспільства;

·       розвиток правової і політичної культури населення;

·       зміну технологій ділового спілкування, які нині використовуються у відносинах влада - народ, на гуманних, демократичних засадах. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2.Формування політичної культури молоді на сучасному етапі

                             та її психологічні аспекти.

 

Відродження незалежної демократичної держави залежить, насамперед, від громадянської позиції, соціальної активності кожного члена суспільства, передусім молоді.

Роль молоді в суспільстві визначається її духовністю, моральними устоями, національними традиціями, загальним рівнем культури. Кожне покоління формується на основі попередніх духовно-моральних основ, що є відбитком соціально-політичних та економічних факторів суспільного розвитку. Сьогодні нова українська держава прагне підтримувати національну культуру, щоб на її основі сформувати цінності, які повинні сприйматися молоддю. Але цей процес досить складний і тривалий, так що очікувати миттєвих результатів не доводиться. [13; 17 - 26].

Проблема формування і розвитку політичної культури сучасної молоді набуває дедалі більшої гостроти. Йдеться про політичну культуру якісно нового рівня — культуру громадянськості, культуру реальної участі у процесах вироблення політики і державного управління. Запорукою того, що нашій молоді не дадуть відсиджуватися у тенетах інфантилізму і апатії, є зусилля громадських організацій, засобів масової інформації, науковців і освітян, спрямовані на соціалізацію молоді, її більш активне залучення до суспільно-політичних процесів.

Українська держава надзвичайно зацікавлена у цивілізаційній соціалізації молодого громадянина, у формуванні в нього демократичної політичної свідомості й культури, законослухняності, які обмежують прояви крайнощів і радикалізму, роблять людину соціально активною, здатною до саморозвитку та самореалізації.

Однак самої такої зацікавленості замало. Необхідні ще й практичні дії в напрямку заохочення участі молоді в розвитку державотворчих процесів, потрібна відповідна молодіжна політика, яка б ураховувала інтереси молоді, визначала шляхи вирішення проблем, які її хвилюють, конкретні дії з реалізації такої політики.

Становлення й розвиток державної молодіжної політики передбачає систематичний аналіз стану свідомості як методологічної основи цього процесу і водночас виступає як необхідна умова формування політичної свідомості, що є основою демократичної політичної культури особи.[15; 35].

Політична свідомість — це сприйняття суб'єктом тієї частини реальності, що пов'язана з політикою, це суб'єктивний образ політичної системи. Знання та уявлення про політику не є продуктом індивідуальної свідомості. Особа здобуває їх із навколишнього середовища в процесі політичної соціалізації. Політична свідомість, як елемент політичної культури, вбирає в себе як ідеологічні компоненти (політичні знання, цінності, переконання), так і психологічні (політичні почуття, емоції, переживання, орієнтації та настрої).

Формування політичної свідомості залежить не тільки від тієї об'єктивної ситуації, у якій розвивається цей процес. Цей фактор є вирішальним, але не єдиним. Велике значення мають і фактори суб'єктивного характеру, зокрема:

1. зовнішні, до яких належать інститути політичної системи, національні та соціальні групи, різні неформальні об'єднання, під впливом яких відбувається соціалізація особистості;
2. внутрішні, що характеризують механізм світосприймання, аналізу та прийняття рішень тощо. Останні охоплюють потреби, інтереси, духовні цінності, індивідуальні психологічні якості людини.

Формування політичної свідомості, а, відтак, політичної культури відбувається в процесі політичного життя, є історично і соціально зумовленим продуктом політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних вдатностей як суб'єктів політичного життя, а також значною мірою залежить від характеру, темпу, змісту процесу політичної соціалізації молодої особи.

Політична соціалізація — не просто засвоєння певних політичних відносин, досвіду, знань і та. ін., а й перетворення їх в особисті орієнтири та установки, внаслідок чого формується політична свідомість, позиція, зрілість, тобто певний рівень політичної культури. [12; 26 - 28].

        Ще одним  важливим фактором формування політичної свідомості є необхідність врахування бажання самої людини відповідати запитам політичної системи. У даному випадку йдеться насамперед про вирішення проблеми мотивації, заохочення людини, зокрема, молодої людини, до участі у політичному житті, тобто про запровадження системи ціннісних, а не примусових мотивів політичної соціалізації. Вони передбачають бажання молодої людини відповідати вимогам політичної системи згідно із внутрішніми переконаннями, по совісті, через почуття обов'язку по відношенню до держави і суспільства взагалі.