Контрольная работа по "Культурологии"

Основними джерелами для вивчення історії  Галицько-Волинського князівства є  місцеві та іноземні літописи, описи  подорожей, нечисленні грамоти, дані археологічних розкопок.

Початковий  період історії Галичини і Волині в період перших Ростиславичів висвітлює «Повість временних літ», а події 1117–1199 років розкриваєКиївський літопис. Добу 1205–1292 років охоплює Галицько-Волинський літопис, що умовно поділяється на дві частини — правління Данила Романовича і княжіння Володимира Васильковича.

До основних джерел іноземного походження, що висвітлюють  історію Галичини і Волині, входять:

• польські хроніки Галла 12 століття, Вінцентія Кадлубека 13 століття, Яна Длуґоша 15 століття
• чеська хроніка Козьми Празького ХІІІ століття
• німецька хроніка Тітмара Мерзебурзького ХІ століття
• угорські хроніки Яноша Туроці XV століття, «Chronicon Pictum».

 
Про останні роки Галицько-Волинського  князівства дають відомості польські літописи Янка з Чарнкова, Траска, Малопольський літопис, чеськіхроніки Франтішека з Праги, угорська Дубницька хроніка.

Цінними є грамоти Володимира Васильковича 1287 року і Мстислава Даниловича 1289 року, що вписані до Галицько-Волинського літопису, та оригінали грамот Андрія і Льва Юрійовичів 1316–1325 років та Юрія II 1325–1339 років.^[1]

Історіографія[ред. • ред. код]

Перші дослідження, присвячені історії Галичини і Волині, з'явилися наприкінці 18 століття (роботи австрійських істориків Л. А. Гебгарда, Р. А. Гоппе та Й.X.Енґеля). На початку 19 століття польський історик Ф.Сярчинський видав праці з історії князівств Перемиського і Белзького, Михайло Гарасевич скомпілював матеріали з історії Церкви в Галичині.

Першим  істориком, який написав наукову  «Историю древняго Галичско-русского княжества» у трьох частинах (1852–1855) був Денис Зубрицький. Йому наслідував Антоній Петрушевич, який у 1854 році у статті «Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве c половины XII до конца XIII ст.» дав загальний огляд історії Галичини. У 1863 професор Львівського університету Ісидор Шараневич вперше на основі історичних, археологічних і топонімічних джерел видав у Львові «Історію Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453». Його роботу продовжили історики С.Смірнов, А.Бєльовський та А.Левицький.

У першій половині ХІХ століття історію Волині та Холмщини досліджували С. Руссов, Михайло Максимович, В.Комашко, Л.Перлштейн і М.Вербицький, Ю. Т. Стецький, А.Крушинський та інші. Їхні праці мали оглядово-популярний характер. У 1885 році у Варшаві вийшла спеціалізована робота А. В. Лонгинова «Червенские городы, исторический очерк, в связи c этнографией и топографией Червоной Руси», присвячена історії Холмщини. Давня історія Волині була висвітлена у 1887 році в праці О. Андріяшева, 1895 року в монографії П.Іванова.

Більшість праць ХІХ століття висвітлювали переважно політичну Галицько-Волинського  князівства, оминаючи соціально-економічну тематику. Історія Галичини і Волині розглядалася через призму політичного  буття Австро-Угорщини, Росії, легалізуючи права і претензії цих імперій на вищезгадані землі.

Після приєднання Західної України до СРСР у 1939 році тема Галицько-волинського князівства була піднята радянською історіографією. Дослідники ХХ століття приділяли головну увагу переважно соціально-економічній проблематиці. Нові підходи до висвітлення історії князівства були представлені в роботах Бориса Грекова, В. І. Пічети, Володимира Пашуто. У 1984році вийшла у світ перша фундаментальна монографія з історії Галицько-волинського князівства під авторством Івана Крип'якевича.^[2]

Територія і  демографія[ред. • ред. код]

Кордони[ред. • ред. код]

Галицько-Волинське  князівство було утворене наприкінці ХІІ століття шляхом об'єднання Галицького та Волинського князівств. Землі  простягалися в басейнах рік Сяну, ВерхньогоДністра, Західного Богу (Бугу). Князівство межувало на сході з руськими Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні — з Берладдю, згодом Золотою Ордою, на південному заході — з Угорським королівством, на заході — з Польським королівством, на півночі — з Литвою, Тевтонським Орденом, Полоцьким князівством.

Карпатські гори на південному заході служили природним кордоном Галицько-Волинського князівства (відділяли від Угорщини). У 1320-х роках цей кордон було відсунуто південніше у зв'язку з приєднанням галицькими князями Закарпаття. Західний кордон з Польщею затвердився по лінії, що проходила річками Яселкою, Віслоком і Сяном, також суходолом на 15 — 30 км на захід від ріки Вепр. Незважаючи на тимчасові захоплення поляками Надсяння і приєднання Любліна русичами, західний кордон Галицько-Волинського князівства був доволі стабільним. Північна межа князівства пролягала ріками Нарев і Ясельда, на півночі Берестейської землі; часто змінювалася через перманентні війни з Литвою. Східний кордон з Турово-Пінщиною і Київщиною проходив через Прип'ять, Стир, по правій стороні ріки Горині, з кінця XI ст. - по річці Случ. Південна межа Галицько-Волинського князівства починалась у верхів'ях Південного Бугу і сягала верхів'їв Пруту і Серету. Ймовірно, з ХІІ по ХІІІ століття територія сучасного Поділля, Молдавії і Нижнього Дунаю також знаходилась у залежности від галицьких князів.^[3]

Внутрішній  поділ[ред. • ред. код]

Починаючи з 1199 року, межа між Галицьким і Волинським князівствами залишала по галицькій стороні міста Любачів, Львів, Голі Гори, Пліснеськ, по волинській — Белз, Бужськ,Крем'янець, Збараж, Тихомль. Територія обох князівств поділялася на окремі землі або князівства.

Волинь утворювала одне Володимирське князівство зі стольним градом Володимиром, яке в результаті міжусобиць і спадкових поділів володінь було подрібнене на менші удільні князівства. Серед них: Луцьке князівство з центром у Луцьку, Дорогобузьке князівство з центром у Дорогобужі та Пересопницьке князівство з центром у Пересопниці на сході, Белзьке князівство з центром у Белзі на півдні, Червенське князівство з центром у Червені на південному заході, Холмське князівство з центром у Холмі на заході, Берестейське князівство з центром у Бересті на півночі.

Галичина складалась з чотирьох основних князівств, які то ліквідовувались при сильній княжій владі, то знову виникали за її послаблення. Цими князівствами були: Галицьке князівствоз центром у Галичі у серці Підкарпаття, Звенигородське князівство з центром у Звенигороді на півночі, Перемишльське князівство з центром у Перемишлі на заході, Теребовльське князівство з центром у Теребовлі на північному сході. У середині ХІІІ століття (час правління Данила Романовича) усі 4 землі Підкарпаття були об'єднані в рамках одного Галицького князівства. Складовою Галичини були також землі над середнім Дністром, що називалися з ХІІІ століття Пониззям, пізніше — Поділлям.^[4]

Поділ на малі землі-князівства зберігався до кінця 13 століття. Пізніше зустрічаються лише назви Галичини і Володимирії як назви двох складових частин Галицько-Волинського князівства.

Населення[ред. • ред. код]

Джерел, на основі яких можна провести підрахунки населення Галицько-Волинського  князівства, не збереглося. У Галицько-Волинському  літописі є згадки про проведення князями переписів і укладання  списків підконтрольних міст і сіл, проте дані самих переписів відсутні, а списки населених пунктів, зазвичай, не повні. Відомо, що галицько-волинські  князі часто практикували переселення  мешканців з завойованих земель до Володимирщини, Холмщини і Галичини. Населення цих територій також збільшувалось за рахунок біженців з південних і східних князівств Русі, які «тікали з татар».

На основі історичних документів та топографічних  назв можна припустити, що третина  або більше й сьогодні існуючих поселень Галичини і Волині виникла не пізніше  доби Галицько-Волинського князівства, їх жителі були переважно слов'янами-русинами. Окрім них, існували нечисленні поселення, засновані полоненими поляками, «литовцями» — прусами,ятвягами, литвинами; представниками кочових народів. У містах князівства існували ремісничо-купецькі колонії німців, вірменів, сурожців.^[5], євреїв.

Політична історія[ред. • ред. код]

Західні землі  Русі[ред. • ред. код]

У 6 — 7 століттях на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи. На початку 7 століття згадуються дуліби, наприкінці століття — бужани, черв'яни, уличі, білі хорвати, землі яких включали по 200 — 300 поселень. Раніше середини 9 століття існувало об'єднанняволинян, якому підлягали інші племена (мало великий авторитет серед слов'ян). Центрами таких племінних політичних об'єднань були укріплені«гради». Відомо, що білі хорвати і дуліби виступали «толковинами», тобто союзниками русинів у поході Олега на Візантію 907 року.

Історики  припускають, що на початку 960-х років землі Галичини і Волині були приєднані до Київської держави Святославом І Завойовником; після його смерти у 972 році були захоплені сусідньою Польщею.^[6] У 981 році його син Володимир І Святий повернув собі Галичину і Волинь, включно зПеремишлем і Червеном; 992 року підкорив білих хорватів, остаточно приєднав Підкарпаття. 1018 року польський король Болеслав Хоробрийскористався міжусобицями руських князів, захопив Червенські міста (перебували під чужоземною окупацією 12 років; Ярослав Мудрий повернув у походах 1030–1031 років). У наступні роки з Польщею був укладений мир, який залишав за Руссю Червен і Перемишль.

Князівства  Галичини і Волині[ред. • ред. код]

На середину 11 століття землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Серед них провідне місце посідала Волинь — багатолюдна земля з розвинутими містами, торговим шляхом на захід. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол і єпископія. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства.^[7]

У 1084 роках у землях Галичини вокняжилися Ростиславичі, князі ізгої Рюрик, Володар і Василько. У результаті воєн з волинськими і київськими князями наприкінці 11 століття вони вибороли собі незалежні князівства. У 1141 році ці князівства були об'єднані сином Володара Володимирком в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в Галичі. Воно підтримувало зв'язок із київськими і суздальськими князями; половцями для протистояння зазіханням волинських, польських, угорських правителів. За правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла Галицьке князівство поставило під свій контроль землі сучасної Молдови, Придунав'я. Після смерти Ярослава у 1187 році бояри не захотіли приймати його синів князями; «скоївся великий заколот в Галицькій земли», у результаті якого вона була окупована угорськими військами короля Бели ІІІ. За допомоги німецького імператора Фрідріха Барбаросси, Польщі Галич був повернутий останньому князю з гілки Ростиславичів, Володимиру Ярославичу.^[8]

На противагу  швидкому виокремленню Галичини в удільне  князівство, стратегічно важлива  для Києва Волинь перебувала в  залежності від нього до 1160-тих років. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха, який почувався непевно на київському престолі. Його син Мстислав Ізяславич зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство.^[9]

Заснування  єдиного князівства[ред. • ред. код]

Об'єднання  Галичини і Волині було здійснено  волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям уГаличі, він вперше зайняв його у 1188 році, але не зміг утримати його під натиском угорців, які також вторглися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства

Водночас  князь Роман втрутився у боротьбу за Київ: здобув у 1204 році, прийняв титул Великого князя Київського; у 1202, 1204 роках здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку 13 століття князь Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Руси» та «царем в Руській землі».^[10]Реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув 1205 року.^[11]

Міжусобиці[ред. • ред. код]

Через раптову  смерть князя Романа у Галицько-Волинському  князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка  безперервних міжусобиць, іноземних  інтервенцій. Волинські дрібні князі  унезалежнилися, галицькі бояри відмовилися  визнавати владу малолітніх Романовичів —Данила, Василька. Під приводом захисту синів покійного князя Романа у справи князівства втрутилися сусіди — Польща й Угорщина.

Першими розпочали боротьбу за владу у  Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім»новгород-сіверського князя Ігоря Святославича^[12] Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 роки, через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, лідер про-угорського угрупування галицької знати. Після його вигнання у1214 році монархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них, розділили між собою. Незабаром угорці пересварилися з поляками, заволоділи усією Галичиною.