«Збудував
він церкву святого Іоанна, гарну
й ошатну. Будівля її була влаштована
так: чотири склепіння; в кожному
куті — арка, що стояла на чотирьох
людських головах, вирізьблених якимось
майстром. Три вікна були прикрашені
римським склом (вітражами — авт.);
при вході до вівтаря стояли два
стовпи з цілого каменю, а над
ними склепіння і купол, прикрашений
золотими зірками на лазурі. Підлога
в середині була відлита з міді
й чистого олова, і блищала
вона, мов дзеркало... Візерунки, різнобарвні
й золоті, зроблені умільцем Овдієм...
Скульптурні прикраси були пофарбовані
всіма кольорами і золотом. Зовнішні
фрески були надзвичайно гарні... Ікони
дивовижні... Він (Данило — авт.) прикрасив
ікони, що привіз із Києва, дорогоцінним
камінням і золотим бісером... Дзвони
він привіз із Києва, а інші були
відлиті тут...»
Запитання
до документа
1. Які архітектурні
особливості мала церква?
2. Які елементи
церкви свідчать про вплив західноєвропейського
мистецтва?
У Галичі,
Звенигородці, Луцьку та деяких інших
містах археологи знайшли руїни
князівських палаців.
У ХІІІ ст.
в Галицько-Волинському князівстві
велося активне будівництво міст
і фортець. Так, на Волині поряд із
Холмом були збудовані укріплені
міста Данилів, Кременець, Угровськ,
у Галичині — Ярослав, Сяник. Усі
вони мали оборонні споруди, які не
під силу було здолати навіть монголо-татарам
із їхньою облоговою технікою.
Від кінця
ХІІІ ст. на Волині під впливом західноєвропейської
оборонної архітектури починається
будівництво нового типу оборонних
споруд — муровані «башти-стовпи».
На теперішній день збереглися такі башти
в околицях міста Холм (село Стовп’є)
та в місті Біла Вежа (колишній Кам’янець).
Ці «стовпи» були баштами-донжонами. У
ХІV ст. розгорнулося будівництво кам’яних
замків, першим серед яких був замок
у Луцьку, який почали зводити наприкінці
ХІІІ ст.
5. Образотворче
мистецтво. Живопису належала провідна
роль у мистецькій культурі Галицько-Волинського
князівства. Вона представлена монументальним
живописом (фресками) та іконами.
Фресковий
живопис продовжував київські традиції.
Ними були розписані головні храми
Волині й Галича. Проте він не
набув значного поширення — з
останньої чверті ХІІ ст. будуються
храми, у яких не було фресок. До таких
споруд, наприклад, належить собор у
Луцьку.
У той
же час фрески знаходять широке поширення
в князівських палатах. Існують
літописні свідчення, що ними були розмальовані
палати Ярослава Осмомисла. Усі вони
мали світські мотиви.
У ХІІІ —
на початку ХІV ст. на Волині ведеться
інтенсивне храмове будівництво, що
супроводжується відновленням традицій
створення фресок, але ними вкривають
лише вівтарну частину храмів.
Проте до
нашого часу майже не збереглося значних
фрагментів фресок, за винятком розпису
Вірменського собору у Львові, які
датуються ХІV—ХV ст.
Цікаві
факти
Високий
рівень монументального живопису часів
Галицько-Волинського князівства засвідчує
те, що в ХІV—ХV ст. майстри виконували
монументальні розписи в Польщі,
які збереглися в Сандомирі (30-ті
рр. ХІІІ ст.), Кракові — каплиця
Св. Хреста на Вавелі (1470 р.), Вислиці
— костьол (ХІV ст.). Фрески замкової
капели в Любліні на замовлення короля
Яґайла виконувала група живописців,
яку очолював майстер Андрій із Волині.
При оформленні
храмів на Галичині та Волині акцент робився
на іконах, які утворювали цілі ансамблі.
Попервах
храми прикрашалися двома великими
за розмірами іконами, що нагадували
фресковий розпис. Згодом їхня кількість
збільшується. Утворюється іконостас
— особлива перегородка, що закриває
вівтарну частину і складається
з кількох рядів ікон.
Ікони, що
поширювалися в Галичині та Волині,
мали візантійське чи київське походження.
Згодом на Волині та Галичині постали
власні школи іконопису. Його розквіт
припадає на другу половину ХІІІ—ХІV
ст. Особливістю іконопису цього
періоду є те, що він розвивався
без жорсткого контролю з боку
церкви чи влади. Митці, відповідно, намагалися
відшукати вираження сюжету, іноді
порушуючи канони. Зображення на іконах
мають легку об’ємність, чим суттєво
різняться від візантійських
зразків.
Цікаві
факти
Найстарішою
іконою, що збереглася в Галичині, є
фрагмент візантійської ікони «Менологія»
(кінець ХІІ — початок ХІІІ ст.).
Вона була знайдена в 1930 р. в церкві
Св. Миколая в Тур’ї поблизу
Старого Самбора, але до науковців
потрапила лише в 1983 р. На ній зображені
фігури святих підкреслено видовжених
пропорцій із малими головами. Одяг
святих зображений у темних тонах. Серед
них виділяється великомученик
Георгій.
До найкращих
зразків галицько-волинського живопису
цього періоду належить чудодійна
ікона Волинської Богоматері («Богородиця
Одигітрія» з Покровської церкви
в Луцьку, початок ХІV ст.). Вона вражає
глядача особливою суворістю
образів Богоматері і малого Ісуса,
якої не було в іконах попереднього
періоду. Свідченням проникнення елементів
народного мистецтва є сорочка
Ісуса, прикрашена вишитими квіточками.
Ще одним
шедевром іконопису того часу є шанована
в Польщі Ченстохівська ікона
Богоматері (ХІV ст.), що була написана в
Галичині.
У Львівському
музеї українського мистецтва зберігається
одна з перлин галицького іконопису
«Юрій Змієборець» із села Станилі
поблизу Дрогобича. Її автор був
талановитим майстром композиції та
колориту, що зміг поєднати відчуття загальної
гармонійної врівноваженості з
ритмічним рухом, а форму —
із кольором.
Відомі
й інші пам’ятки галицького живопису
ХІV ст., яким притаманні висока майстерність
живописців, виразна індивідуальність,
поєднання візантійських традицій,
давньоруської спадщини й струменя
місцевого народного мистецтва.
Надзвичайно популярними були ікони
із зображенням Св. Миколая та святих
мучеників Дмитрія, Фрола і Лавра,
Бориса та Гліба.
Ще одним
видом мистецтва, який набув поширення
в Галицько-Волинському князівстві,
була скульптура. Даний вид мистецтва
розвивався у формі рельєфу, яким
прикрашалися храми. Яскравим зразком
скульптури тієї доби є шиферний рельєф
ХІІІ ст., який зображує Св. Дмитрія. Зараз
він зберігається в Кам’янець-Подільському
музеї. Під час розкопок руїн Успенського
собору в Галичі було знайдено рельєфне
зображення дракона, із пащі якого виростає
пишна гілка. Багато прикрашені рельєфами
також церкви Св. Пантелеймона в
Галичі та Іоанна Златоуста в Холмі.
Їхнім творцем був «великий хитрець
Авдій». Це перше ім’я майстра скульптури,
яке знає історія українського мистецтва.
Мистецтво
Галицько-Волинського князівства представлене
також і книжною мініатюрою, розквіт
якої припадає на ХІІІ ст. Нечисленні збережені
мініатюри рукописів належать виключно
до високопрофесійних зразків. Найдавнішим
ілюстрованим рукописом галицько-волинської
традиції, що зберігся до нашого часу,
є Добрилове Євангеліє (1164 р.), у
якому містяться чотири мініатюри
євангелістів та тлі обладнання книгописної
майстерні.
Архієрейський
Служебник із Перемишля (початок
ХІІІ ст.) прикрашений трьома мініатюрами
(збереглися дві) святих Василія Великого,
Іоанна Златоуста та Григорія Богослова.
Як і попередні мініатюри, ці образи
є видовженими, з малими головами
— відповідно до канонів візантійського
мистецтва.
Значна
частина мініатюр ХІІІ ст. є копіями
фресок храмів, із яких походили рукописні
книги.
Виразно
виділяються мініатюри Євангелія
ХІІІ ст. (невідоме походження). Вони багато
декоровані промальованими дрібними деталями.
Але переважна більшість збережених
рукописів мають значно скромніше
оздоблення у вигляді заставок, кінцівок,
ініціалів, організації аркушів, орнаментації.
На території
Галицько-Волинського князівства археологи
виявили багато скарбів з усілякими
ювелірними прикрасами. Найчастіше знаходять
сережки, колти, привіски, браслети-наручі,
підвіски. Ці знахідки свідчать про
високий рівень галицько-волинських
ювелірів, які добре знали різні
технічні прийоми: лиття, кування, чеканку,
позолоту, інкрустацію тощо.
Висновки. Культура
Галицько-Волинського князівства мала
значні здобутки. Вона залишила по собі
зразки, які вражають своєю майстерністю
й досконалістю. Будучи складовою культури
Русі, вона мала значні відмінності, які
були спричинені місцевими умовами й культурними
впливами сусідів.
Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного
стилю, що був поширений в українських
землях Війська Запорозького у XVII–XVIII ст.
Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних
традицій та європейського бароко.
На межі XVI i XVII століть
у суспільне й духовне життя
України наче увірвався вітер
змін. Буквально на очах одного-двох
поколінь іншими ставали політичні реалії,
спосіб життя, спосіб мислення. Все, що торувало собі дорогу
у XVI столітті, проросло й задіяло. Звичайно,
картина українського світу, яку бачимо,
в ці віки формувалася впродовж попередніх
часів, однак надзвичайно багато заважила
Хмельниччина — як загальнонаціональне
піднесення, пов'язане з визвольною боротьбою,
що підняло Україну з колін і відродило
смак політичної й культурної творчості.
Виникли нові, відповідні часові світовідчуття. Змінився менталітет українців,
бо став відчутним зв'язок часів: Україна —
правонаступниця Київської Русі — відновлювала
свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував
літературу, музику, живопис і архітектуру,
в яких риси європейського Нового часу
поєдналися з національною специфікою
і проблематикою. І все це стало можливим
завдяки зрослій вазі й авторитетові,
а відтак і діяльності козацтва.
Козацтво як явище
історії та культури[ред. • ред.
код]
Роль козацтва та Запорозької
Січі в історії України унікальна
і не має аналогів в історії
інших народів. На певному етапі
історичного буття України козацтво,
яке виникло стихійно, взяло на
себе найважливіші завдання, що стояли
перед усією нацією, виступило
провідною організуючою силою в
їх здійсненні. В історії українського
народу мали місце три революції,
в кожній з них вирували і людські
цінності козаків. Історичний образ козака став
складовою Великого герба України. Тому знання і розуміння людьми
цього матеріалу має велике виховне значення
для громадян української держави, яка
торує свій шлях у двадцять перше століття.
В процесі пізнання історичного розвитку
українського державотворення важливо
визначити місце Січі в політичній структурі
Речі Посполитої, а згодом Гетьманщини
та царської Росії. Реєстрове козацьке
військо створювалось урядом Речі Посполитої
з метою поширення влади на Запорозьку
Січ (розкол і ослаблення козацтва, бо
в ряди реєстровці записували переважно
заможних козаків). Збільшення чисельності
реєстрових козаків (удвічі) і отримання
ряду привілеїв (передавався у володіння
Трахтемирівський монастир, козаки отримували
право на окремий суд, звільнення від державних
повинностей (крім військової), отримання
земельних володінь, значних маєтностей
і платні грішми, дозвіл на заняття промислами
і торгівлею). Речі Посполитій не вдалось
поставити під контроль Запорозьку Січ.
Січ стала тим осередком, що зібрав навколо
себе однодумців і розпочав Визвольну
війну, під час якої відбулось формування
Гетьманщини. Органи самоврядування зберігались
на Запорожжі впродовж усього існування
козацької держави. Запорожці брали участь
у військових "радах, що «час від часу
збиралися на Лівобережжі», обговорюючи
претендентів на гетьманську булаву. Кіш
слідкував за подіями на інших українських
землях і був арбітром у суперечках між
ворогуючими сторонами. Царська Росія,
зберігала органи самоуправління на Запоріжжі.
Царський уряд визнавав за Військом Запорозьким
широкі права і повноваження, але Росія
прагнула поставити під контроль діяльність
як гетьманів і старшин, так і Запорожжя.
Після 1667 р. (Андрусівський договір) Запорожжя
знаходилось у підпорядкуванні обох держав.
Царат не простив запорожцям їх підтримки
І.Мазепи і у травні 1709 р. зруйнував Січ,
після чого частина запорожців вперше
перебралась в Олешки. Згодом у серпні
1733 р. цар офіційно дозволив козакам заснувати
Нову Січ, але забезпечив контроль над
ними, спорудивши укріплення поблизу Січі,
в якому знаходилось військо. Царський
уряд активно використовував запорожців
у тих війнах, які вів протягом 18 століття,
дедалі обмежуючи їх права і вольності
врешті решт ліквідувавши Січ. Вбачаючи
місце Січі в політичній структурі Речі
Посполитої, Гетьманщини, царської Росії
слід згадати залучення Запорозької Січі
в процесі шляхетської колонізації степової
України Річчю Посполитою; активну участь
Запорозької Січі у московських експедиціях
Лжедмитріїв I і II, організованих польськими
магнатами та королівським двором на початку
XVII століття (бо основне одро війська в
цих походах складали саме запорожці,
с.160); історичне буття козаччини та Запорозької
Січі в період між "реформою Баторія"
і смертю Петра Сагайдачного). Під час
Визвольної війни українського народу
проти польсько-шляхетського панування
(1648–1667 pp.) утворилася Українська козацька
держава, що вела боротьбу за об'єднання
всіх українських земель під гетьманською
булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського
державного апарату старшина Війська
Запорозького почала управляти країною.
Економічна політика Б. Хмельницького
та уряду Української держави визначалася
воєнними і політичними досягненнями,
відносинами з Річчю Посполитою, розмахом
селянської антифеодальної боротьби і
змінювалася на різних етапах Визвольної
війни. Внаслідок визволення України від
польсько-шляхетського панування почалося
формування Української держави, при цьому
відбулися зміни у поземельних відносинах.
Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів,
а їхні землі, робоча худоба, реманент
шляхом займанщини перейшли у користування
козаків, селян, міщан, державної адміністрації.
Законодавство Речі Посполитої втратило
силу і селяни стали вільними. Б. Хмельницький
вважав законними права української православної
шляхти, яка визнала владу Української
держави, на довоєнні королівські надання
і взяв їх під захист. Це була в основному
покозачена дрібна шляхта, яка і до революції
1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками
проти обмеження своїх шляхетських прав
на землю. За відомостями російського
посла Г. Кунакова, в українському війську
в 1649 p. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади
в гетьманській адміністрації. За 1648–1654
pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів
на землеволодіння. Кількість їх зросла
після узаконення в «Березневих статтях»
і «Жалуваній грамоті шляхті» (1654 p.) привілейованого
становища української шляхти. З 1654 по
1657 p. більше 90 гетьманських універсалів
захищали права шляхти — звільняли від
військової служби, постоїв війська, забороняли
кривдити та ін. Важливим наслідком Визвольної
війни було зростання чисельності козацтва
і перетворення його на привілейований
окремий стан, юридичне вільний. Козацтво
фіксувалося поіменно в урядових реєстрах
і підлягало виключно юрисдикції гетьмана
і старшини. Козаки дістали право на вільне
проживання в містах і селах, заняття ремеслом,
торгівлею, промислами, на утворення місцевого
громадського самоврядування, зберегли
традиційний козацький суд, були звільнені
від податків. Основним їх обов'язком була
військова служба. Проте фактично в козачий
«компут» можна було вільно вписатися
і виписатися, перейти в інший стан. Більшість
населення (за окремими даними — до 80%)
вважали себе козаками. Козацьке століття
було парадоксальною добою в історії української
культури. Воно стало свідком дивовижного
розквіту українського мистецтва й літератури,
що відобразився у химерному стилі бароко.
Проте майже одночасно з цим створювалися
умови, за яких українська культура позбавлялася
своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися
до російських імперських взірців. Період
козацької епохи залишив яскравий слід
в історії України, на шляху становлення
її як незалежної і самобутньої країни.
Нові процеси
в духовному житті: реформування
церкви та освіти, розвиток науки[ред. • ред.
код]
XVIII століття було парадоксальною
добою в історії української
культури. Воно стало свідком
дивовижного розквіту українського
мистецтва й літератури, що відобразився
у химерному стилі бароко. Проте
майже одночасно з цим створювалися
умови, за яких українська культура
позбавлялася своїх самобутніх
рис і змушена була адаптуватися
до російських імперських взірців.
Церква[ред. • ред. код]
Православна церква століттями
виступала центром та рушієм культурного
життя на Україні. В боротьбі з
польським католицизмом вона стала
втіленням української самобутності.
Але самобутність ця поблякла із вступом
на арену Російської імперії як оборонця
всього православ'я, включаючи українське.
Позбавлена сенсу існування, українська
церква втратила свою рушійну силу.
Приблизно в цей же час вона
перестала існувати як окреме ціле.
Поглинання української церкви імперським
духовним «істеблішментом» перебігало
паралельно з ліквідацією автономії
Гетьманщини. Деякий час після переходу
в 1686 р. під зверхність московського патріарха
українська церква процвітала: її школи
були найкращими в імперії; її добре освічених
священиків завзято переманювали до себе
росіяни; завдяки покровительству Мазепи
зміцнилася її економічна база. І все ж
розвивалися події, що не віщували їй нічого
дорого. Вже у 1686 р. Чернігівська єпархія
була вилучена з-під юрисдикції київського
митрополита й підпорядкована Москві.
Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською
єпархією. Ще більше владу київського
митрополита було підірвано між 1690 і 1710 рр.,
коли врешті-решт поступилися перед тиском
поляків і перейшли до греко-католиків
такі давні бастіони українського православ'я,
як Львівська, Перемишльська та Луцька
єпархії. Найдошкульнішого удару церква
зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську
патріархію, заснувавши Священний Синод —
бюрократичну установу, до якої входили
урядові службовці та духовенство і яка
наглядала за справами церкви. Це фактично
перетворило православну церкву як у Росії,
так і на Україні на бюрократичний додаток
держави. Українці брали безпосередню
участь у цих нововведеннях, зокрема їх
підтримував Феофан Прокопович — найближчий
радник царя в церковних справах. Водночас
українець Стефан Яворський, провідний
православний діяч імперії, виступав проти
них. Знищення бюрократичним централізмом
автономії та самобутності української
церкви було лише справою часу. В 1722 р. Священний
Синод призначив архієпископом Варлаама
Вонатовича, порушуючи сталу традицію,
за якою на цю посаду завжди обирав собор
церковних ієрархів. За вперті протести
проти реформ у 1730 р. його заслали на далеку
Північ. Сповнене ксенофобії російське
духовенство, яке довгий час підозрювало
українців у тому, що вони «заразилися»
латинськими впливами, стало переробляти
їх на власний штиб. Під приводом викорінення
«єретичних відхилень» Священний Синод
змушував українців друкувати книги, писати
ікони, зводити церкви за російськими
взірцями. У 1786 р. державі були передані
всі церковні землі, й церква у фінансовому
відношенні стала цілком залежною від
уряду. Наприкінці століття більшість
церковних ієрархів України були росіянами
або зрусифікованими українцями. Колись
осібна й зорієнтована на Захід українська
православна церква тепер стала всього-на-всього
готовим засобом поширення російської
імперської культури.