Контрольная работа по "Культурологии"

Війну проти  іноземних поневолювачів очолив Мстислав Удатний, виходець з дрібних київських князів (до того владарював у Новгороді). За допомоги половців розбив угорські війська у вирішальній битві під Галичем 1221 року, визволив Галицьке князівство, став панувати у ньому. Задля укріплення свого положення князь Мстислав уклав союз з молодими Романовичами, під впливом про-угорської партії галицьких боярів був змушений покинути князівство у 1228 року, яке заповідав угорському королеві Андрію ІІ.^[13]

Волинь  по смерти князя Романа розпалася  на дрібні удільні князівства, її західні  землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинське  князівства, малолітніДанило і Василько Романовичі утримували лише другорядні волості. У 1215 році вони спромоглися повернути собі Володимир, у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. У 1227 році Романовичі звільнилися з-під польського протекторату через смерть короля Лешка І Білого, розбили удільних волинських князів, на 1230 рік об'єднали у своїх руках Волинь. Князі Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькови. Наступні 8 років вели війну за свою другу «вотчину» Галичину (окуповану угорцями). У1238 році князь Данило здобув Галич, вигнав іноземців, відновив Галицько-Волинське князівство.^[14]

Княжіння  і королювання Данила Романовича[ред. • ред. код]

Об'єднавши  колишні володіння батька Романа, князі-брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу як старшому синові Романа Мстиславича.

Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське  князівство встигло розширити свої кордони. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини, зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців^[15], також у1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі — Києвом.

З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ,^[16], у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, 1245 року розбили війська угорців, поляків, бунтівних боярів у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена, князь Данило зміг централізувати своє управління.

Посиленням  позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило Романович був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, захопив ятвязькі землі, Чорну Русь у 1250–1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «Короля Руси» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Став першим королем Руси-України, першим східнослов'янським королем.

Центральноевропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді, їхні вояки  не мали достатньої мотивації для  походу у південноруські степи, на противагу  біблейським землям Палестини. Відповідно, попри сподівання короля Данила, коаліція не склалася; змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254–1255 проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русинів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях, приєдналися до ординської виправи на Литву і Польщу.

У 1264 році король Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежности.^[17]

Княжіння  нащадків Данила[ред. • ред. код]

Казимир III — завойовник Галицько-Волинської держави.

У другій половині XIII століття, по смерти короля Данила, князя Василька, галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Володимир Василькович, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Окремі незначні уділи мали інші сини Данила Галицького. Мстислав утримував Луцьк, Шварно — Холм з Дорогочином. Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. У 1270-х роках від неї відійшли турово-пінська і ятвязькі землі. Деякою компенсацією було повторне взяття Любліна у 1289році та приєднання частини Закарпаття у 1299 році. 
За князювання Володимира і Лева Галицько-Волинське князівство залишалося васалом Золотої Орди, виконуючи роль її авангарду на Заході. 1286 р. відбувся руйнівний набіг монголо-татарів під час їх походу на Польщу.^[18]

На початку 14 століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королем Юрієм I. У 1303 році він домігся від Константинопольського патріарха визнання окремоїМалоруської митрополії. У зовнішній політиці Юрій І підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів. Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними у 1323 році.

Останнім  галицько-волинським монархом був Юрій II, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Він врегулював відносини з Золотою Ордою, визнав свою залежність від неї, здійснив у 1337 році спільний з ординськими військами похід на Польщу. Підтримуючи мир з Литвою і Тевтонським орденом, Юрій ІІ був у неладах з Польщею та Угорщиною, які готували спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, активізував міжнародну торгівлю та прагнув обмежити владу боярської верхівки. Для реалізації своєї політики Юрій ІІ залучав чимало іноземних фахівців, допомагав унійним процесам між православ'ям та Римською Церквою Ці заходи викликали незадоволення боярів, які отруїли князя у 1340 році.

Смерть  Юрія II поклала кінець незалежности Галицько-Волинського князівства. Почався  період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був  визнаний князем Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна,^[19], у Галичині реальну владу захопили місцеві бояри на чолі з Дмитром Дядьком. У 1349 польський король Казимир III організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392 році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною була анексована Польським королівством, Волинь  — Великим князівством Литовським. Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати.^[20]

Соціально-економічна історія[ред. • ред. код]

Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась як родоводом так  і родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство. Вони контролювали землі держави і її населення.

Князь вважався сакральною особою, «володарем, Богом даним», властителем всієї землі і міст князівства, та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію. Вони поділялись на «старих» і «молодих», яких також іменували «луччими», «великими» або «нарочитими». Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Вони володіли «батьківщинами» або «дідитцвами», давнішніми родинними землями, і жалуваними від князя новими уділами та містами. Їхні сини «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі в якості наближених «дворних слуг». Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Володимирі, Перемишлі, Галичі і Угровську (пізніше в Холмі), Луцьку і Турівську. Ці єпископії володіли великими угіддями поблизу цих міст. Окрім них існувала низка монастирів, що контролювали значні землі і населення, яке проживало на них. Після утворення у 1303 році Малоруської митрополії, залежної від Константинопольського патріархату, головою церкви у галицько-волинських землях був Галицький митрополит.

Окремо  від князів і бояр існувала група  міських адміністраторів «ліпших  мужів», які контролювали життя міста, виконуючи накази князів, бояр чи священнослужителів, яким це місто належало. З них  поступово сформувався міський  патриціат. Поряд з ними у місті  жили «прості люди», так звані  «горожани» або «містичи». Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр^[21]

Найчисельнішою  групою населення у Галицько-Волинському  князівстві були «прості» селяни — «смерди». Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину. Інколи через надмірні побори, смерди покидали свої домівки переселяючись на фактично безконтрольні земліПоділля і Придунав'я.

Економіка[ред. • ред. код]

Економіка Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях — дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Головними сільськогосподарськими культурами були переважно овес і жито, менше пшениця і ячмінь. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство. Важливими складовими господарювання були промисли — бортництво, мисливство і рибалка.

Серед ремесел  були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Оскільки Галицько-Волинське князівство знаходилось у лісовій і лісостеповій зоні, що була густо вкрита лісом, особливого розвитку набуло будівництво і обробка деревини. Одним з провідних промислів князівства було солеварництво. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль як на Русь, так і у країни Західної Європи.

Торгівля  у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість  виготовленої продукції йшла на внутрішнє  споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок, заважали веденню  широкої міжнародної торгівлі та, відповідно, збагаченню скарбниці. Основними  торгівельними шляхами були сухопутні. На сході вони зв'язували Галич  і Володимир з Київським і  Полоцьким князівствами та Золотою Ордою, на півдні і заході — з Візантією, Болгарією,Угорщиною, Чехією, Польщею та Священною Римською імперією, а на півночі — з Литвою і Орденом. До цих країн Галицько-Волинське князівствоекспортувало переважно сіль, хутро, віск, зброю, а інколи збіжжя. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло, а також візантійські і східні вина, шовк та спеції.

Торгівля  проходила в містах Галицько-Волинськомого  князівства, яких наприкінці 13 століття було понад вісімдесят. Найбільшими  з них були Галич, Холм,Львів, Володимир, Звенигород, Дорогочин, Теребовля, Белз, Перемишль, Луцьк і Берестя. Князі заохочували міжнародну торгівлю, зменшуючи мита і податки з купців на торгових шляхах і міських площах.^[22]

Державна  скарбниця поповнювалася за рахунок  збору данини, податків, мит з  населення, війни і конфіскації  володінь неугодних бояр. На теренах  Галицько-Волинського князівство ходили руські гривні, чеські гроші і угорські денарії. З літопису відомо, що князі відливали також монети власного виробництва, проте їх ще не знайдено археологами.^[23]

Управління[ред. • ред. код]

Головним  і найвищим представником влади  у Галицько-Волинських землях був князь. Він об'єднував у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову гілки влади, а також монопольно володів правом вести дипломатичні відносини. Намагаючись стати абсолютним «самодержцем», князь постійно перебував у конфлікті з боярським оточенням, яке прагнуло зберегти свою незалежність і перетворити монарха на власний політичний інструмент. Посиленню князівської влади також заважали дуумвірати князів, дроблення удільних земель та втручання іноземних держав. Хоча монарх мав право приймати рішення одноосібно, він інколи скликав боярські ради «думи» для вирішення важливих політичних питань. Ці ради набули постійного характеру з початку 14 століття, остаточно заблокувавши «самодержавство» князя. Це стало визначальними у поступовому занепаді князівства.^[24]

Княжа центральна адміністрація складалася з призначених  ним бояр. Вона була досить диференційована, мала ряд спеціальних звань, таких  як урядник княжого двору — «дворський», оберігач княжої печатки — «печатник», головний секретар — «писець», управитель княжих угідь — «стольник» та інші. Проте це були радше титули ніж посади, оскільки їх обіймачі часто виконували доручення князів не пов'язані з їхніми прямими адміністративними обов'язками. Тобто, у Галицько-Волинському князівстві не існувало ефективного чиновницького апарату, а спеціалізація в управлінні не була ще послідовно проведена. Це було характерною рисою більшості середньовічних держав Європи.

До кінця 13 століття регіональна адміністрація була доручена удільним князям, а з початку 14 століття, у зв'язку з перетворенням удільних князівств Галицько-Волинської держави на волості, княжим волосним намісникам. Більшість намісників добиралися і призначалася князем з бояр, а інколи — з духовенства. Окрім волостей, княжі урядники направлялися до міст і крупних міських районів.