Контрольная работа по "Культурологии"

Устрій  міст у 12 — 13 століттях був такий самий, як і в інших землях Русі, — з перевагою боярсько-патриціанської верхівки, з розподілом на одиниці оподаткування — сотні і вулиці, з міською радою — вічем. В цей період міста належали безпосередньо князям чи боярам. У 14 столітті, з проникненням до руських земель магдебурзького права, ряд міст, серед яких Володимир і Сянок, прийняли новий напів-самоврядний устрій на чолі з війтом.

Судова  влада була поєднана з адміністративною. Вище суддівство проводив князь, а нижче — тивуни. Основним законом залишались положення «Руської Правди». Міське судочинство часто базувалося на німецькому праві.^[25]

Військо[ред. • ред. код]

Галицький боярин початку 13 століття у західноєвропейському озброєнні з візантійським шоломом (реконструкція І.Дзися).

Військо Галицько-Волинського князівства було організоване за зразком традиційного руського. Воно складалося з двох головних частин — «дружини»і «воїв».

Дружина служила основою княжого війська, що формувалася з підрозділів  бояр. Великі бояри були зобов'язані  виступати у похід особисто з  численним почтом кінноти і піших  слуг, який міг досягати тисячі чоловік. Від простих бояр вимагалося прибути  на позиції лише у супроводі двох вояків — важкоозброєного оружника і лучника-стрільця. Молоді бояри «отроки» складали своєрідну гвардію князя, постійно перебуваючи при ньому. У свою чергу, вої були народним ополченням і формувалися з «простих людей» — міщан і селян. Їх використовували лише при нагальній потребі. За успішну кампанію бояр нагороджували землею, а простий люд — грішми або харчами.

Через постійну внутрішню боротьбу князів з боярами, вони не могли вповні розраховувати  на боярську військову допомогу. У  зв'язку з цим галицько-волинські  монархи неодноразово користувалися  послугами найманців — як правило угорців, німців і половців. Проте вони також були ненадійними помічниками і часто грабували княжі землі.

Епохальними для Галицько-Волинської держави  стали військові реформи Данила Романовича, який одним з перших на Русі створив незалежне від боярської дружини княже військо, набране з «простих людей» і безземельного боярства. Воно поділялося на важкоозброєних «оружників» та легкоозброєних «стрільців». Перші виконували функції ударної сили, як кінноти, так і піхоти, а другі — роль зачинателя битви і підрозділів прикриття. Уніфікованого озброєння це військо не мало, але користувалося осучасненим арсеналом західноєвропейського зразка — облегшеними залізними обладунками, копіями, сулицями, рогатицями, мечами, полегшеними луками рожанцями, пороками, пращами, самострілами, а також середньовічноюартилерією з «сосудами ратними і градними». Командував цим військом особисто князь або вірні йому воєводи чи тисяцькі.

У 13 столітті зазнало змін фортифікаційне будівництво. Старі руські укріплення з земляних валів і дерев'яних стін, почали замінювати замками з каменю і цегли. Перші  новітні фортеці були зведені  у Холмі, Кам'янці, Бересті, Чорторийську.^[26]

Культура[ред. • ред. код]

Галицько-Волинське  князівство в силу свого географічного  положення та історичної долі знаходилося  під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства —Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичнийта Спаський монастирі.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.^[27].

Образотворче  мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть^[28]. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.

Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток  культури в Галицько-Волинському  князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались  в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські  князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.^[29]

 

1.   Особливості розвитку культури Галицько-Волинського князівства. Культура Галицько-Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність. Навіть після монголо-татарської навали впродовж століття Галицько-Волинська Русь не відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх держав, а в ряді випадків стала батьківщиною творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну східноєвропейську культуру.

Культура  Галицько-Волинського князівства була відкритою для впливів західної і східної культур, але при  цьому не втрачала своєї східнослов’янської специфіки.

Великий вплив на культуру регіону мала православна  церква, яка, попри політичні негаразди, зберігала основні культурні  традиції.

Культура  Галицько-Волинського князівства стала  однією зі складових частин формування української культури.

Незважаючи  на те що риси культури Галицької і  Волинської земель мають відмінності, їхній розвиток відбувався одночасно, а процеси були тотожними. Це дає  змогу вченим розглядати культуру Галицько-Волинського  князівства як цілісний феномен. 

 

2.   Освіта. Для потреб держави і поширення та утвердження християнської віри були потрібні грамотні й освічені люди. Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції Київської Русі. При церквах, особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали в заміських садибах.

У Галицькій  і Волинській землях також існували бібліотеки при монастирях і князівських  палатах, де можна було поглибити  свої знання. Є відомості про велику книгозбірню князя Володимира Васильковича.  

 

Знайдені  предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях  праці (мітки) засвідчують, що серед  ремісників, купців, бояр і дружинників  була поширена грамотність. Бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли  у Звенигородці, Перемишлі, Галичі, Бересті (Бресті) берестяні грамоти  — у Звенигородці та Бересті. Збереглися й пергаментні грамоти князів.

Про значне поширення освіти, принаймні серед  заможних кіл населення Галицько-Волинського  князівства, опосередковано свідчать пам’ятки давньоруської писемності ХІІ—ХІІІ ст. У жодному літописі, крім Галицько-Волинського, неможливо  знайти такої кількості згадок про  писців, князівські канцелярії, архіви, грамоти, заповіти, купчі тощо. 

 

3.   Література і літописання. До нашого часу не збереглися пам’ятки світської літератури Галицько-Волинської Русі, хоча їхнє існування безсумнівне. До таких творів деякі дослідники зараховують «Повість про осліплення Василька».

Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір.

Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній  розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого  осліпив волинський князь.

Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського  князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком  М. Карамзіним.

Особливістю літопису є те, що він спочатку був  літературним твором без поділу на роки. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Окрім художньої самобутності, він вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, на думку вчених, було не менше п’яти, уміло передають  риси тогочасної епохи, деталі неспокійного часу.

Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського  літопису (1258—1290 рр.). Літопис створений  з окремих повістей, що були об’єднані  пізнішими укладачами. Центральною  частиною твору є життя князя  Данила Галицького.

Літопис дає широку картину подій і  сусідніх земель: Угорщини, Польщі, Литви, інших руських князівств, Орди. Відомості  літопису — майже єдине джерело, яке дає змогу в основному  відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду.

Волинська частина літопису відзначається  особливо високими літературними достоїнствами, емоційністю та ліризмом викладу. Тут  багато уваги приділено розвитку культури на землях Галичини й Волині.

Ідейно  літопис був спрямований проти  боярського свавілля і прославляв руську зброю і Руську землю.

Літопис також є цінним джерелом для вивчення давньоукраїнської мови, адже він  містить багато характерних для  неї слів, зворотів, прислів’їв. 

 

4.   Архітектура. Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи іншого регіону. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр.

Спочатку  мурованими були лише храми і князівські палати.

Перші муровані храми в Галичині та Волині з’являються  досить рано — із кінця ІХ — початку  Х ст., що було зумовлено впливом  чеської архітектури. Але, на жаль, переважна  більшість храмів кінця ІХ—ХІІІ  ст. назавжди втрачена.

У ХІІ—ХІІІ ст. сформувалися Волинська і Галицька архітектурні школи. На волинських будівничих відчутний вплив справила Київська школа, а галицькі архітектори використовували  як традиції Київської Русі, так  і надбання західноєвропейських  майстрів.

Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами  за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля  має простий, але водночас величний вигляд.

Його  сучасник — Успенський собор у  Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний  однокупольний храм, оточений галереями  і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької  архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.

У Галичі будували не з цегли, а з місцевого  каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території  міста археологи знайшли близько  тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними  рельєфними плитками із зображенням  грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами.

На місці  давнього Галича (тепер тут розташоване  село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також  є яскравим представником галицької  архітектурної школи.

Про багатства  й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (ХІІІ ст.). 

 

Документи розповідають

Опис  церкви Іоанна Златоуста в Холмі (за «Галицько-Волинським літописом»)