Курс лекций по дисциплине "Истории украинской культуры"

Тема 1. Національна культура у світовій культурологічній парадигмі. Українській культурогенез.

Культура як термін, як поняття, походить від лат. culture – обробіток, освіта, розвиток. Це надзвичайно багатозначне і різнопланове поняття.

У широкому розумінні культура - це все, що створено людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини. У більш вузькому значенні – це ідейний і моральний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя (хоч і не завжди) і виявляється у його побуті, ідеології, освіті, свідомості, досягненнях науки, мистецтва, літератури, в фізичному та моральному вихованні.

У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності людства це виявляється у взаємодії донедавна далеких одна від однієї наук і виникненні на їхньому перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо. Історія культури є також інтегративною сферою знання, народженою в полілозі філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, археології, релігієзнавства, соціології культури, мистецтвознавства. Базисом історико-культурних знань, його джерелом виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджують певні феномени культури. Історія культури належить до соціогуманітарних наук, однак активно використовує методи природничих наук. Це співіснування, взаємовплив, взаємопроникнення різноманітних типів знання сприяють створенню цілісної моделі світобудови. Специфіка історії культури саме в її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Історія культури визначає найбільш загальні закономірності формування й функціонування культури. Вона є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Вона претендує на виичрнпя культури в усій повноті її виявлення. Пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмі» функціонування конкретних форм і сторін культури с важливим завданням теорії культури. Опис процесу змін цілісної культури є її історією.

Вітчизняна історія культури вивчає, по суті, те саме, що й комплекс антропологічних дисциплін, який сформувався на Заході. Поліфонічність культури в її дійсності вплинула на існування різних версій її історії, таких як семіотична (Ю. Лотман), літературознавча (Д. Лихачов, С. Аверинцев, А. Макаров), діалогічна (В. Біблер), історична (О. Гуревич, М. Попович) та ін.

Особливою рисою історії культури є її орієнтація на виявлення смислової цінності будь-яких явищ культури, реалізацію в них творчого духу людини. Вона відкриває через культуру драму і трагедію буття людини, його духовну безкінечність і високий зміст. Як система смислів з відповідною внутрішньою логікою культура пізнається шляхом раціональної реконструкції культурно-історичного процесу. Водночас культура звернена до людської суб'єктивності, тому потребує цілісної інтуїтивно-смислової причетності. Метою історико-культурного дослідження має бути саме розуміння культури.

Серед основних завдань історії культури можна виділити такі:

- аналіз культури як  системи культурних феноменів;

- виявлення ментального  змісту культури;

- дослідження типології  культур;

- розв'язання проблем  соціокультурної динаміки;

- вивчення культурних  кодів та комунікацій.

Історія культури — порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Регеля. Більшість культурологів, зокрема В. Розін, сходяться на тому, що в розвитку історії культури можна виділити кілька основних теоретичних концепцій або парадигм як більш-менш відрефлексованих теоретичних і методичних положень, на які спираються спеціальні дослідження.

Формуванню еволюціоністської парадигми передували емпіричні етнографічні дослідження культури, які будувалися на порівняльному аналізі багатьох культур і на природничо-науковій концепції розвитку (специфіка попереднього стану культури розглядається як причина появи наступної). Англійський антрополог Е. Тайлор («Первісна культура») трактував прогрес культури як удосконалення релігійних вірувань і культів, появу нових знарядь праці, видів творчості. Концепція німецького філософа О. Шпенглера базується на визначенні культури як організму, що має внутрішню єдність, відокремленого від інших організмів, існування якого визначається певним життєвим циклом: нації народжуються, дорослішають і вмирають. Російський історик Л. Гумільов вважає культуру як таку, що розвивається за загальними законами біосфери.

Парадигма аналізу культурної свідомості передбачає розуміння культур як сутнісних феноменів, існування яких задається системою категорій культурної свідомості, таких як простір, час, життя, смерть, кохання тощо. Цей підхід до розуміння культурних процесів прочитується в дослідженнях росіян О. Гуревича, С. Аверинцева, Г. Гачева, українців А. Макарова, С. Кримського, М. Поповича. Він лежить в основі моделі історико-культурного процесу, викладеної в пропонованому посібнику.

Психологічна парадигма виявляє себе в трактуванні культурних феноменів як психологічних характеристик. Австрійський психоневролог 3. Фрейд розглядав культуру як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов'язаної з дією природного потягу до задоволення; механізмом тут є сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість.

Швейцарський психолог і культуролог К. Юнг («Архе-тип і символ») увів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам'яті про, людське минуле, що є фундаментом формування психіки; колективне несвідоме зберігається у вигляді символічних форм — архетипів. Німецький філософ і психолог Е. Фромм («Втеча від свободи», «Анатомія людської деструктивності», «Мати чи бути») здійснив спробу із соціально-психологічного погляду інтерпретувати динаміку всієї історії людства, яка змінюється саме під впливом соціального середовища. Для російських культурологів М. Бахтіна і В, Біблера культура постає як діалог одного суб'єкта з іншим, однієї культурної свідомості з іншою.

Функціоналістська парадигма розглядає явища культури функціонально як системи і структури. Англійський антрополог Б. Малкновськнй стверджував, що соціальні інститути слід досліджувати лише в контексті культури як цілісного утворення. Американець Т. Пар-сонс розглядав взаємодію і взаємозв'язок функціональних елементів культури як умову забезпечення розвитку й підтримання всієї системи,

Структурно-антропологічна парадигма історії культури виникла на шляху поширення методів сучасного мовознавства та семіотики. Для її представників культура являє собою символічну систему. Французький антрополог К. Леві-Строс («Міфологіка») розробив структуральний метод на основі структурної лінгвістики для дослідження формальних структур людської ментальності, вбачаючи в культурній специфіці певну сукупність кодів. Естонський вчений К.Лотиан («Структура художнього тексту») застосовував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем.

Соціологічна парадигма (або парадигма розуміючої соціології) ставить у центр вивчення культури аналіз суб'єктивних її смислів. Німецький соціолог й історик М. Вебер («Протестантська етика і дух капіталізму») концентрував увагу на впливі різноманітних ідей, зокрема релігійних, на формування певного типу цивілізації, її картини світу, системи цінностей і норм.

Українська історико-культурна думка має свою славну історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. Твори Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Івана Франка, Лесі Українки відкривають нам глибину проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова «Закон Божий, або Книга буття українського народу», нарис І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу». Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці — Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф.Колесса, М.Возняк, С.Томашівський. Вони гуртувалися навколо Наукового товариства їм. Т.Шевченка у Львові, очолюваного М.Грушевським. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми «Українська духовність в її культурно-історичних виявах», І.Мірчука «Головні риси українського світогляду в українській культурі», Д. Донцова «Дух нашої давнини», О. Кульчицького «Світовідчування українця», М. Шлемкевича «Душа і пісня», Є. Маланюка «Нариси з історії нашої культури», І. Огієнка «Українська культура», їхні традиції продовжують розвивати сучасні українські історики культури М. Попович, С. Кримський, В. Скуратівський, А. Макаров, О.Забужко, які включають українську традицію у світовий загальнокультурний простір, віднаходячи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.

На початку XXІ століття можна говорити про історико-культурний підхід як такий, що визначає контекст сучасних принципів організації змісту навчання. Це виявляється не стільки в загальній гуманізації процесу навчання, а, перш за все, в урахуванні єдності онтогенетичних та філогенетичних процесів. Відповідно, система навчання має стати відтворенням ситуації зростання особистості в культурі і, разом з культурою, повторенням процесу культурогенезу на індивідуальному рівні. Так досягається максимальна відповідність змісту

навчання психофізіологічним особливостям певного віку людини. Про результативність подібного підходу свідчить позитивний досвід так званої «школи діалогу культур» В. Біблера.

Основною категорією історії культури є поняття культура. Визначення культури досить різнопланові: від простого протиставлення культури природі до дефініції культури як історично визначеного рівня розвитку суспільства і людини або як сукупності матеріальних і духовних надбань людства. Культура трактується і як спосіб духовного освоєння дійсності на основі системи виявлених цінностей, і як розгортання творчої діяльності людини, спрямованої на пошук змісту буття. Нараховується більше як 200 науково обґрунтованих дефініцій поняття культура.

Культуру можна визначити як історично і соціальне зумовлене, об'єктивоване в продуктах людської діяльності (артефактах) ставлення людини до природи, суспільства, до самої себе. Кожний національний чи історичний тип культури є неповторним світом, вибудованим певним сприйняттям людини дійсності і самої себе. Картина, книга, храм, симфонія як витвори культури відкриваються нам особливим світом невідомих, своєрідних людських почуттів, думок, цінностей.

Ставлення людини до оточення визначають цінності, які об'єднують предмети і явища дійсності з людиною та її буттям. Те, що позбавлене цінності, перестає бути значущим для людини, оскільки в цінностях криється зміст людського буття. Вони можуть усвідомлюватися людиною на раціональному рівні, або ховатись у темних глибинах несвідомого. Цінності, що стають значимими для певної групи людей, об'єднують їх подібними переживаннями й поглядами, утворюючи цим простір культури. Вибудований із цінностей світ перетворюється для людини на Дім людського (смислового) буття (М. Бубер). Тому культуру (за О. Радугіним) можна визначати як універсальний спосіб творчої самореалізації людини через намагання утвердити смисл людського життя в його співвіднесеності зі смислом існуючого. Смисловий світ культури зберігається і передається нащадкам як значущі принципи світобачення і способи буття людей.

Таке розуміння культури позбавляє від спроби охопити всю культуру, в усіх її виявах, що, безперечно, неможливо. Однак можливо виявити домінуючі смисли культури, навколо яких розгортається її простір. Такі домінанти творять цілісність культурного світу, визначаючи спільні й пріоритетні способи розуміння й переживання дійсності. Домінуючий образ світу і домінуюче уявлення про людину в цьому світі організують своєрідну систему координат, щодо яких формуються в певній культурі погляди на життя і смерть, кохання і ненависть, добро і зло.

Кожна культура творить свій світ як неповторний, однак і як незамкнений на собі. Кожна культура є (за В. Біблером) своєрідним Дволиким Янусом, обличчя якого настільки ж напружено звернене до інших куль-тур, до свого буття в інших світах, наскільки і всереди-ну себе в намаганні змінити й доповнити своє власне буття. Діалог культур уможливлюється тим, що всі культури мають спільну основу для свого будівництва — універсальні людські цінності.

Буття культури реалізується як на рівні високому, елітарному, так і на рівні низькому, побутовому. Тобто культура людства виявляє себе в єдності та різноманітності. Культура виступає також як механізм вироблення, закріплення і трансляції цінностей, як баланс поєднання постійної модернізації з високим ступенем наслідування.

Важливою категорією історії культури є категорія космос в його протиставленні хаосу. Зміст цього поняття багатозначний, поліфункціональний. Це протилежність усьому беззмістовному й безформному у світі та людині. Це універсальний принцип, який організує його міру і зміст. Народження космосу з хаосу виявлення хаосу на тлі космосу, повернення хаосу як стану і нове відродження космосу в поліфонії буття, власне, і становить зміст культурного процесу. Тому основну ідею культури можна сформулювати як творення космосу і подолання хаосу в бутті. Відповідно, якщо культурологія досліджує процеси подолання глобальної суперечності між цими двома станами світу, її можна визначити як вчення про космос культури. Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте межі між ними часто умовні, штучні, рухливі.

Матеріальна культура - це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку.

Духовна культура (духовність) пов'язана зі словом «дух» – філософським поняттям, що означає нематеріальний початок, на відміну від матеріальних засад світоіснування і його уявлень.

Духовну культуру поділяють на дві сфери:

- духовні якості людини  і діяльність щодо їх реалізації