Курс лекций по дисциплине "Истории украинской культуры"

Історія книги загадкова. У 1919 р. під час громадянської війни, вона була знайдена офіцером білої армії Ф.Ізенбеком недалеко від станції Великий Бурлук біля Харкова у маєтку князів Куракіних. В 1924 р. в Брюселі книга попала до рук письменника Ю.Миролюбова. 15 років він переписував і розшифровував давні записи, скопіював близько 75 % тексту. У 1943 р. в окупованому німцями Брюселі після смерті Ізенбека пропав весь архів, у тому числі і оригінал «Велесової книги». Залишилися лише нотатки Ю.Миролюбова і фотографії однієї дощечки. Сьогодні окремі вчені схиляються до думки, що підробити, тобто зробити фальшивку Велесової книги неможливо. Вонм вважають, що «Велесова книга» є унікальною пам'яткою, яка змальовує події міфічної та стародавньої історії слов'ян з кінця II тис. до н.е.-кінця І тис. н.е.

Починається «Велесова книга» закликом схилитися перед Триглавим богом: Сварогом, Перуном і Свентовітом (бог світла). Але тут слід зазначити, що у стародавніх слов'ян не було єдиного розуміння таємниці тройці.

Так у Києві в Трійцю включали Сварога, Дажбога і Стрибога (як бог вогню і як бог хаосу). У Новгороді Триглав розуміли по-іншому. В нього входили: Сварог, Перун і Велес (бог підземного царства, багатства, мудрості).Отже ми бачимо, що можливо у кожного племені були свої уявлення про богів.

Поступово формуються поняття про головних богів. Так на першому місці стояв Вседержитель (Род), він же батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть: бог світла Сварог та його син, особливо шановний на Русі Дажбог. Особливо вшановувався бог грому та блискавок Перун (син Сварога), бог війни. Дві сили йшли поруч з людиною – Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Великою пошаною користувалася Мати-Земля.

Основний пантеон супроводжувався низкою малих божеств: богиня водної стихії – Мокош, яка разом із своїми помічницями – Долею і Недолею прядуть нитку людської долі (як античні майри), богині життя і смерті – Жива і Марена (Мармара).

Поряд з віруванням в істот (богів) обожнювалися і сили природи: місяць, зірки, вітер. Особливо велика шана віддавалася деревам. Перше місце займав дуб – символ мудрості, ясен – присвячувався Перуну, клен і липа – символ подружжя, береза – символ чистоти. Мабуть, з цих часів веде відлік поетичне народне свято Зеленої неділі, коли практично кожну оселю прикрашають зеленню як символом чистоти, сили духу, єднання з природою. Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля – провісниця майбутнього; голуб – символ кохання; ластівка – як доля людини; сова – як символ смерті і тьми. З тварин священними були віл і кінь, а з комах – бджола і сонечко.

Сьогодні на думку сучасних лінгвістів та істориків Кирило-Костянтин (близько 827-869) і Мефодій (близько 815-885) були не творцями азбуки, а лише реформаторами вже існуючої азбуки, яка ґрунтувалася на грецькому алфавіті, що використовувався при написанні «Велесової книги».

Мають данні, що окрім грецької системи письма, слов'яни мали і свою, так звану вузликову писемність. Знаки її те записувалися, а передавалися за допомогою вузликів, зав'язаних на нитках, які замотувалися в книжки-клубки. Пам'ять про стародавнє вузликове письмо залишилась в мові і фольклорі.

 Ми до сих пір зав'язуємо  «вузлик на пам'ять», говоримо  про нитку «розповіді», «хитросплетіння  сюжету». Згадайте казку про Івана-царевича, який перш ніж відправитися у подорож, одержує від Баби-Яги клубок. Розмотуючи цей своєрідний давній путівник, він, можливо читав вузликові записи і таким чином дізнавався як дійти до певного місця.

Період письмової язичницької культури, більш за все, почався у слов'ян задовго до прийняття християнства. Казка про клубок Баби-Яги своїми коріннями йде з періоду матріархату. На думку відомого вченого-фольклориста В.Я.Проппа, Баба-Яга – це типова язичницька жриця, можливо і хранителька «бібліотеки клубків». Зберігалися вони в берестяних коробах (чи не звідси йде вираз «набрехати з три короба»),а при читанні нитки із вузликами ймовірно могли «намотувати на вуха», пристрій для читання.

Про існування вузликового письма є багато підтверджень. Так, зокрема вузликовим письмом «кіну» і «вам пум» користувалися давні інки та ірокези. Письмо «цзе-шін» було відоме в давньому Китаї. Фіни, угри, карели, з давніх часів жили поряд із слов'янами на північній території Росії, і мали вузликове письмо, про яке згадується в карело-фінському епосі «Калєвала».

Крім того, знахідки із поховань язичницького періоду підтверджують наявність вузликового письма (складна конфігурація несиметрично зав'язаних вузликів, які нагадують ієрографічну писемність східних народів. Сліди ж вузликового письма можна знайти на стінах храму епохи «двоєвір'я», коли християнські святилища прикрашалися не лише ликами святих, але і орнаментальними візерунками.

Вузликове письмо давніх слов'ян, мабудь, було дуже складним і тому досяжне лише обраним – жерцям та вищій знаті, а звідси для інших воно стає священним письмом. З розповсюдженням християнства згасає давня культура слов'ян. Разом з жерцями-волхвами загинуло і тисячолітнє знання, «зав'язане вузликом письмо».

Таким чином стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 3. Українська культура Середньовіччя і Ренесансу (ІХ-перша пол. ХVІІ ст.).

Основою духовної культури була усна народна творчість, яка зародилася ще в давні віки. В історичних і обрядових піснях (весільних, похвальних), казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах та ін. – народ оспівував свою працю, боротьбу проти зовнішнього ворога, виливав свою тугу і радість.

Найбільш популярними героями билин були воїни-богатирі: Ілля Муромець, Добриня Нікітіч та Альоша Попович і селянин-орач Микула Селянинович. (Перекази про Кия, Щека, Хорива, Лібідь, княгиню  Ольгу).

Неоціниме значення для розвитку давньоруської культури мала поява писемності, яка виникла на Русі не пізніше IX ст., тобто ще до запровадження християнства. У 860-861 р. Кирило-Костянтин знайшов у Херсоні Євангеліє та Псалтир, написані «руськими письменами». Після того на Русі згадується «Іванове» письмо, що включало у себе ряди, грамоти, про які згадується у договорі з греками 911 року. Ми не знаємо, яке це було «Іванове» письмо, але відомо, що існувало дві системи слов'янського письма, що використовувались на Русі-Україні: глаголиця і кирилиця.

Поява і розвиток писемності сприяли поширенню освіти на Русі. Перші школи виникають в XI ст.: Володимир заклав школу «для дітей вищої чади» при Десятинній церкві, а Ярослав – у Новгороді для «старостів та попівських дітей». Учителями були священики і дяки. Основою вищої науки була грецька мова. Крім грецької мови знали латинську, німецьку. Володимир Мономах писав про свого батька Всеволода, що він хоч нікуди не подорожував, проте навчився дома п'ятьох чужих мов.

З розвитком освіти великого значення набувала книжка. Найдавніші книжки писалися на тонкій шкірі – пергаменті. Спершу вживали пергамент з ослячої шкіри (особливо тонким і білим, привезеним з Греції та Азії), а потім навчилися виробляти пергамент з телячої шкіри (папір – поширився лише з XIV-XV ст.). Чорнило виробляли самі писарі з дубової або вільхової кори, вишневого клею, борщу, квасного меду та ін. Писали гусячим пером.

Найдавніші українські рукописи були написані так званим уставом. Це було письмо, що визначалося великою простотою. Пізніше устав перейшов у напівустав - письмо ломане, неправильне, з літерами над рядками. Ще пізніше – устав і напівустав спліталися в одну форму письма і так виник скоропис.

Писанням книг займалися фахівці - переписувачі (в основному священики чи ченці (монахи). У Печерському монастирі славився чернець Іларіон. Праця переписувача була дуже важка й стомлююча. В старих рукописах зустрічаються записи переписувачів: як «Радний заєць, як утече з сильця, - та і писець, коли скінчив останній рядок», або «О господи, поможи, о господи, поспіши, дрімота непоборна, в цім рядку я помилився».

Як бачимо переписування було нелегким, а отже і книга цінилася дорого (так за молитовник потрібно було заплатити 8 гривень, тоді як за ціле село можна було заплатити 50 гривень). Дорогоцінну книгу дуже шанували. Власник записував на ній своє ім'я і погрожував прокльонами тому, хто наважився б книгу вкрасти. Ось такі грізні слова писались: «А хто б її узяв, хай буде проклятий, анафема».

Були вже в ті часи меценати письменства, що збирали перші бібліотеки (кн. Ярослав Мудрий – у церкви св. Софії). Волинський кн. Володимир Васильович сам переписував книги, оправляв у дорогоцінні оправи і розсилав у дарунок різним церквам та монастирям (кафедральній церкви у Перемишлі подарував переписане власноручно Євангєліє, оковане у срібло з дорогоцінним камінням.

Яка ж література була головною у Київський Русі. З того часу, як християнство стало державною релігією Київської Русі – виникає потреба ознайомити віруючих з Біблією, а також з історією християнства та його світоглядом. Таким чином, першою літературою на Русі була культова література (літературою релігійного характеру): Святе Письмо, Житіє святих, церковні статути, урочисті "слова" на церковні свята та інші. Вчені підрахували, що з кінця X до початку XII ст. на Русі знаходилося близько 85 тис. перекладених та оригінальних книг.

 Специфіка релігійного змісту, трудність доступу до досягнень світової культури сприяло тому, що, в основному, першими руськими письменниками були священнослужителі це – київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, ігумен Печерського монастиря Феодосій та інші.

Так митрополит Іларіон (творив в XI ст. за часів Ярослава Мудрого) – автор церковно-богословського твору «Слово про закон і благодать» (написаним між 1037-1050 pp.) – показав велич руського народу, руської землі, руської церкви. Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії кн. Володимиром. Він першим на Русі обгрунтовуе ідею княжої влади як даної Богом, відстоює принцип прямого престолонаслідування.

У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літератури –  літописання, саме як жанр, а не історичні записи, який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії.

Літописи – це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На сьогодні збереглося 1500 літописних списків. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі є «Повість минулих літ», написаним ченцем Києво-Печерським монахом Нестором у 1113 р. Нестор прийшов до монастиря 17-літнім юнаком. Був пострижений в ченці. Крім «Повісті», Нестор залишив нащадкам ще два видатних твори: «Сказання про Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського».

Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII ст. Багатством художніх прийомів красномовства відзначаються твори єпископа Кирила Гуровського, який в своїх творах висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.

Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниіл Заточник (кінець XII-поч. XIII ст.) - в своїх творах він високо цінує розум і мудрість людини.

Справжнім шедевром древньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах.

Говорячи про культурні традиції українського народу не можна обійти увагою питання правової культури. Отже, яке ж право було в період Київської Русі? Найстарішими пам'ятками права є договори з греками: 907, 911, 945 та 971 pp. В договорах Олега згадується і давнішній договір, треба гадати, Аскольда, 865 p., який не зберігся.

Аналіз документів свідчить, що руський закон показує добре опрацьоване законодавство, яке карає за злочин проти особи та її власності, а це значить, що в Україні-Русі законодавство існувало ще до «Руської Правди». Професор Чубатий робить цінне зауваження, що в давньоруському законі виявляється вища, ніж у німецькому, та й взагалі європейських середньовічних законах, культура права -берегове право. В чому суть цього права? Тоді, як у Західній Європі майно розбитого корабля належало власникові берега, куди кинули його хвилі, за українським (давньоруським) законом воно переходило під догляд держави, поки не з'явиться  його законний власник. Але найкращим виявом правової діяльності стародавньої Русі є «Руська Правда» – ряд збірників з XI та XII ст.

Відомо дуже багато списків «Руської Правди» – близько 300, які відрізняються лише в деталях. «Руська Правда» показує становище жінки в тогочасному суспільстві. Саме «Руська Правда» дає приклади високого положення жінки. Жінки висилали своїх послів підписувати договори з греками, володіли маєтностями, містами, нарешті правління кн. Ольги протягом 20 років – все це свідчить про рівноправність жінок з чоловіками.

Далі бачимо – Анну Ярославну на престолі Франції, яка дивувала всіх своєю освіченістю, Єфросина Полоцька -влаштовувала школи, Єфросина Чернігівська – вивчила філософію, риторику і мала прекрасну освіту. Жінки-княгині брали участь в політиці: так, київське віче обирає в 1097 році вдову Всеволода для дипломатичних переговорів з Володимиром Мономахом; Святослав Всеволодович радиться лише з жінкою без бояр; вдова Романа, Ганна, 15 років вела складну політику, щоб зберегти Галицько-Волинське князівство для синів.